Олег Мартинов: ДАЖДЬ НАМ ДНЕСЬ,ч.8

Олег Мартинов: ДАЖДЬ НАМ ДНЕСЬ,ч.8

 РОМАН-АХІНЕЯ,Ілюстрація автор,масло,

Переклад - Веле Штилвелд

Марсіани дивилися йому в очі кольору чи то мрії,чи посередності. У тверезі арійські очі,сповнені оптимізму на межі недоумства…Що вони зчитували в ньому?Психопатологію? Перегарний моралізм?Щось недруковане,чи?..На вище їх би вже й не вистачило...Сфінкс,уже і той пустив свою кам'яну сльозу з правого ока у Вічність!  Чи чіпала їхня безневинність інші світи?.. 

Десь засіріла тягуча недорозумілість,розвисаючи по структурних лініях простору:чи він – Олівер Роберт Мерф – недопалок життя,чи саме життя – лише плювок Природи,до того ж радикально повз нього… Як це одна Вона і всі Вони – марсіани... 

Він напружився щось скумекати,і раптом зрозумів,що промок:«А вода та ж сама! Мокра»,– то був вагомий аргумент на користь єдності Світобудови:«Не інакше – Н2О!».

Свіжість вологи,мимри марсіан,дивне відчуття площини його теперішнього становища та енергетичне бродіння у паху загострили сприйняття Олівера Роберта Мерфа. Претензії до ненормальності свого становища,без третьої складової,змінилися від цікавістю до протистояння:Він і усі вони… та ще й марсіани… 

Сеанс синематографа тривав…Марсіани дивилися йому в очі…«Ось так і Вона – в очі…В інші…А чи бувають… інші?» – питання вистрілило думкою:«Відомо,всі очі Миру – лише фасетки одного Ока бога Гора!» 

Виникла пауза...Це марсіани дивилися йому в очі...Пауза затягувалася...Щось апріорі не влаштовувало Олівера Роберта Мерфа в даному стані...Якщо очі й  були подібним відображенням усіх тих відчуттів,то логічно простежувалася і інша аналогія: всі тіла - то є члени одного Тіла бога...Хто ж у них там відповідальним за тулуби?З того ж загальновідомого,що всі боги – лише іпостасі Єдиного Надпочатку,Оліверу Роберту Мерфу вимальовувалося якесь божество,що давно втратило розум,і досі само з себе красується,і само себе кохає і,в цілому,практикує весь Всесвіт,як нарцисичний самовитвір… 

То ж,судячи з усього,зайнятися йому було нічим…«Грунда якась!» – Олівер Роберт Мерф настільки заблукав у своєму буреломі від арістотелівської логіки,що мимоволі підвив: 

– Ау-у!.. – Дихання сперло апноє. Виходило,що він,Олівер Роберт Мерф,був мимоволі причетний до всього у Світі,і,що безглуздіше,був кимось на кшталт со-батька всім дітям Світу відразу!Він навіть на мить скучив за мільйонами невідомих йому дітей,але жахнувшись думки про необхідність відсоткових відрахувань  кожному зі своїх куцих доходів,і рішуче відмовився приймати без доказів те,що відкрилося йому. 

«Колапс!» – влетів у глухий кут Олівер Роберт Мерф:«Якщо це лише викруч індивідуальної свідомості,то його можна виправити…А якщо це данність загальносвітової доктрини?..Єдиної початкової релігії?..Та що ж це за релігія мала бути такою,і з яким впливом на всі наступні?..» – Оліверу Роберту Мерфу уявилася приголомшлива нісенітниця:«То повинна бути якась тригонометрична релігія,неодмінно заснована на поклонінні Косинусу – функціонально найбільш еротичному процесу Світобудови – з містеріями і полум'яними молитвами Котангенсу з Пі мінус 180 градусів з ритуальним коліноприклоненням перед графіком експоненти?..» – він осікся… 

Захотілося заволати по-справжньому,але він згадав про апноє…Без жодних сумнівів він напевне був зрушений розумом:«Чиї ж то пустощі?..» 

З вологого магічного екрану марсіани останніх днів чіпко ловили кожен його нюанс...Він мов би миттєво позбавив їх від фігурування в нескінченності,просто заплющивши очі,але думки повернулися до Неї,втягнутої в цейтнот незворотності...Ось де,сприймаючи їх на повні зіниці,пошкодував він,як сумно,що не має можливості вивчення марсіанської мови...Сурдонавіки тут були недоречні,як недоречний і сам Олівер Роберт Мерф.Але він був миттєвим і єдиним свідком прихованих від гласності таїнств,і тому загорівся надією на інтуїцію.

РАЙСЬКІ КУЩІ

Невизначений за віком пересічний шалопай,з сумнівним родом занять,на дивне «новоматросське»призьвиськом Купі Дон,розвалився під однією з тих історичних яблунь,що поцілила у «жбан» самого сера Ісаака,чи то тривіально користної Єви,з туги цілили лінкувато із арбалета по  млявими бляшанками від прохолодного пійла... Купи Дону було жарко і нудно...І він пустував,або провокуючи бляшанки,або просто розстрілюючи невитрачений боєкомплект...Витрачати боєкомплект не було ніякого сенсу: принаймні,дзвінкий дефлорований метал навзаєм не пручався йому…Бляшанки стрибали,і,спотворені,верещали – падаючи у відвал... 

«Чи то архізавскладом з перепою мені боєкомплект Морфея підвсунув,чи то термін придатності вийшов у того непотребу вийшов»,– кривився Купі Дон…Нарешті йому оте нице,дурисвітне лупцювання використованих бляшанок набридло.Він підвівся,ліниво озирнувся,виплюнув зжовану гуарану і,раптом різко згрупувавшись,саданув для розминки з плеча,з коліна і з розвороту трьома короткими.Сплюнувши,причепив до поясу кілька ручних гранат типу ОРГ-ЗМ і ступив крізь обміжок реальностей. Тяжко,з тріском і матами,з дерева впав Змій Зелений,з трьома арбалетними пораненнями і спраглими до нестями очима. І справді,йому було не до тями...Бо Змія Зеленого мучив до корчив бодун...