Веле ШТИЛВЕЛД: МІСЯЧНІ ГОЙДАЛКИ НФ- збірка

Веле ШТИЛВЕЛД

МІСЯЧНІ ГОЙДАЛКИ
збірка НФ-новел та оповідань


Київ-2006


Київський письменник, поет та мережевий журналіст Веле Штилвелд (Шкідченко Віктор Миколайович) народився 24 квітня 1954 року. Автор ряду повістей-фантасмагорій серед яких у журналах країни та закордоном набули популярності "Місячні гойдалки", "Помилковий варіант, або ілюзія самотності" (в співавторстві з Іриною Діденко), Київський де Сарт-стріт, або декілька вечорів» і декілька десятків оповідань. Видано понад десять книг поетичного, афористичного то ФН-спрямування. Найбільш відома «Игры в 14 строк», поетична збірка, 1998 р. та «Вне времени и пространства» спільно с київським прозаїком Олександром Суржавським. Працює автор й в царині перекладу на українську мову як своїх власник творів, так творів сучасників.


P.S. Печалька... Пани Валентина с «Кальварии» по настоятельной рекомендации вытребовала эту адски самопереводную рукопись у меня, и я умолил впахивать над её переводом украинскую филологиню, кроме сего прочего, Ирину Диденко и моего литературного поплечника, такого же ка я Нф-автор, кандидата наук в области украинской филологии, соавтора более двадцати совместных Нф-рассказов Игоря Сокола. Но в итоге в январе 2007 года гранд бессовестно и жадно сожрали, и рукопись отправили в отвал. С тех пор я люто ненавижу суто украинское, а по сути крайне воровское издательское дело...



ПРОЩАВАЙ ЧОРНОТРОПЕ, АБО НОВА ГУЛЬСАРИ

“Надтаємно"
зберігати вічно


1.
Ах, як шкода, що у часи мого дитинства була холодна війна і космічні монстри серії “Восток”, чиє головне призначення приховувалось від нас, але добре було відомо на Заході панам розробникам поставлених на бойове чергування “першингів”…

Не було в моєму дитинстві ні дельтапланів, ні легких пластикових фотоапаратів “Кодак”…

Але було і в нас що знімати. Адже які в ту пору серед нас вистигли “тьолки”!.. Природно, що оргазмів під час лекцій про жахливе міжнародне становище вони не відчували, але вже чи не кожна моя тодішня ровесниця легко розуміла й сприймала для себе і мову жестів, і мову легких дотиків, і метамову галактики тих, кого рано чи пізно було прийнято називати на нашій планеті закоханими…

Якраз тієї пори закохався б і я, але моя Джуді, немовля майбутнього переможного для міфічного комунізму десятиріччя, ще не народилась. І тоді я просто пережив у собі першу псевдозакоханність, котра підбадьорила мене і навчила надовго тонути у вирі дівочих і жіночих очей…

З тої пори ота закоханість не вмирала у мені жодного разу, а вічно й чіпко трансформувалася у щось велике й світле… Але вже й тоді знали, що отим світлим, що усіх нас очікує, буде не комунізм, а вимитий у ванні слон…

Уже на самому схилі згиблої кінець кінцем системи таким слоном став для мене дельтаплан. Ось чому я був певен, що в ремонтному ангарі дельтадрома мій переможений назавжди дельтаплан міг заснути сном померлого під час співу птаха…

“Вмерла так вмерла…”

Ця фраза з анекдоту про вбитого горем удівця ставала у піднебесній просторовій ізометрії просто безглуздою…

Птахи ﾾ не земні дівчата…

У своїй піднебесній смерті вони влаштовані тонше. І сперечатися з ними змогла б одна лише Герда Тейлер, але одразу після закінчення інтернату вона назавжди виїхала “за бугор”, а тому від неї лишилась тільки легенда. Легенда про мою колишню закоханість у гордовитий пагорбком ніс і русяві неєврейські кучері, які бриніли беззвучними дзвониками, коли Герда раптово заходилася сміхом. Більше за все її смішили неймовірно гладкі сідниці наших імовірних малят.

ﾾ О, ні, тільки не це! ﾾ весело благала вона.

Герда Тейлер була для мене дивним земним створінням, ﾾ молодою жінкою, котра передчасно позбавила себе цнотливості, за потягом своєї власної плоті. Задля цього вона всього тричі в один і той же час зайшла у сусідній з інтернатом гастроном, у котрому всі ми час від часу купували собі післяобідні льодяники та соєві батончики, і відвела вбік самими тільки очима прищуватого молодика-вантажника, який і утнув з нею усе те під час своєї обідньої перерви, лише за одну умовну академічну годину, не припиняючи смоктати у роті власний отетерілий від бажання язик, і весь час почухуючи за лівим вухом від захоплення.

Відчайдушну Герду оте вухо вразило найбільше. Воно стирчало й червоніло настільки, що усіх інших багряностей і здуть свого візаві вона дозволила собі не помітити…

ﾾ Чи будеш ти й надалі звертати увагу на розміри й форму ножа-відкривача, коли тобі закортить відкрити бляшанку з кільками? ﾾ запитувала вона у мене, відчайдушно сміючись, і забороняла ставити їй будь-які належні до своєї вікової провини запитання.

2.
Герда Тейлер потайки від усіх вела щоденник власних сновидінь, любила єврейські анекдоти й навчала мене цілуватися по-пташиному. Оті пташині стосунки…

Для цього щосуботи вона відвозила мене до себе і рішучо вимагала:

ﾾ Ні про що більш не думай, і, будь ласка, нічого більш самостійно не вимарюй!.. Не будь тим моїм незабутнім вантажником, дурисвітом із висолопленим язиком, прищуватим обличчя і багряним відсторченим вухом.

Мене вельми лютувало оте кляте порівняннячко. Я ладен був розірвати на клоччя її хатній синій халатик, який сприймався мною як халат-уніформа прищуватого зухвальця, а Герда втішно сміялася:

ﾾ Ну ти тільки поглянь на нього! Знову щось вигадав! Та не души мене, бевзю! Теж мені маркізик де Сад… Тобі ж іще до дитсадка треба ходити. Ні, із таким як ти, працювати ще й працювати.

Вона обхоплювала мої гарячі руки своїми гарними пухкими пальцями й досягала того, щоб ритм її пульсу поступово ставав моїм. Я повільно стихав і втикався головою їй прямо в груди.

Тепер уже врівноважувався і пульс моєї голови, поступово потрапляючи у співзвуччя з її теплим серцевим ритмом.

ﾾ А тепер повільно виструнчись і подивись мені у вічі. Ось так! Що ти зараз побачив у моїх очах?..

ﾾ Медові кубики з льодом.

ﾾ Глибше дивись!

ﾾ Мед починає плавитися…

ﾾ Дивись іще…

ﾾ Мед починає світитися…

ﾾ Пий це світло!..

ﾾ Як?!

ﾾ Зовнішнім обрисом губ. Зроби зі своїх вуст кільце. Що тепер відчуваєш?

ﾾ Сухоту…

ﾾ От і добре. Дуже повільно, із внутрішнього боку, зволож це кільце язиком і ледь простягни губи трубочкою…

Я весь час заворожено дивлюсь на Герду. Вона точно копіює мої рухи і власні інструкції, не випереджаючи мене ні на йоту.

Наші губи від напруги починають дерев'яніти і повільно перетворюються на пташині дзьоби, на внутрішньому боці яких прокочується гаряча крапелька вологи, ﾾ ми обидва відчуваємо спрагу.

Тепер нам хочеться пити. Безумно хочеться пити, торкаючись вологими обрисами губ, дуже обережно одне одного…

У ці секунди, коли відбувається дотик, навколо нас гранатою розривається вічність, якою дуже тихо з рота в рот у спільній порожнині пташиного цілунку перекочується чаклунський еліксир…

Ми з’єднуємося у поцілунку, у який ми вкладаємо усю нашу юну спрагу.

ﾾ Саме так мені це раптом і наснилося…

ﾾ Але ж ти сам розумієш, що не буває птахів із відстовбурченими вухами…

Ночви холодної води! Я підскакую, люто мчусь до графина з водою і просто відтіля поливаю її насмішкувате обличчя. Вона сміється й катається по канапі, поки на очах її не виступають сльози.

ﾾ Іди сюди, дурнику! Там на денці графину залишилась хоч крапелька?.. Кажеш, лишилась?! От і чудово. Ось тепер ти сядь на промокле, а я до тебе на руки… Знай, дурнику, що навіть птахи п’ють іноді суцільну ненависть… І знаєш, це в них відбувається через утому… Через утому коханням… Ось і ти втомився, і я втомилась, дурненький… А чого мені ще треба? Дай мені крапельку вологи з денця твоєї ненависті. Ми її вип’ємо до дна!..

І її очі й губи знову в пташиному екстазі.

А потім ми знову завмираємо у пташиному цілунку, який найсправжнісіньким чином випалює нашу ненависть і поступово затягує нас у всесвіт взаємних дотиків ﾾ усе більш пристрасних і чіпких.


3.
Не буває безжурних казок, якщо тільки вони чесно написані... Що зберіг від наших відносин з Гердою час? Нашого ненародженого сина? Адже в той час ми були ще надто молоді. Що ще? Мабуть у ті часи інакше пахли дощі, наповнені радіонуклідами з ядерних полігонів планети. Та ще не приходили від Герди з-за бугра листи... Їх просто не пропускали.

Адже хвилею еміграції її змило до Нью-Йорка, і наприкінці сімдесятих вона стала там відомою “call-girl”, про яку ходили досить нецнотливі легенди...

Але більш нікого у світі вона так і не навчила цілуватися по-пташиному, інакше про це я б де-небудь уже прочув, бо про таке дійство просто неймовірно не написати! А може це настільки дивно, що пізнавші Герду Тейлер, чоловіки зберігають її пташині цілунки у собі, як найвеличнішу і найчудовішу таємницю, яку тільки їм здатен був подарувати скнарний на ласку час...

І якщо це так, то, мабуть, зараз вони проклянуть мене за те, що я вчинив як один злиденний єврей на горищі в домі багатого. Цей багатій пустив жебрака покопатися на своєму горищі у клунках з усіляким старим мотлохом. А тому бевзю раптом стала заважати прив’язана за склепіння даху мотузка. І він, не довго думаючи, обрізав її...

Коли жебрак нарешті спустився з горища вниз, то застав господаря в гірких сльозах. Той ридав над уламками розбитої кришталевої люстри.

– Цю люстру подарував моїм пращурам ще цар Соломон! Вона й робила мій дім святковим і багатим...

Хтозна, може де-небудь існують досі святкові і багаті ті, хто доторкнувся до таємниці пташиного цілунку, і до склепінь своїх дахів не допускають тих, хто поспішає жити у молодечому запалі. Бо відчуття щастя довжиною в одну земну мить здатне зупинити і уособити в собі цілу вічність, тоді як ми про це ще інколи забуваємо...


4.
А може ніякої Герди Тейлер у справжньому житті не було?.. А була листопадова ніч 1977-го року, про яку тільки й пам’ятається, що…

Бабуле вже нікуди не поїде. Вона надто старенька. Що й казати – їй вже вісімдесят чотири. Вчора вона подарувала Лойті старовинну срібну зірку Давида й мовила:

– Хай щастить тобі, Лойто. А надто в коханні. Бо й мені щастило. А всі мої хвороби почались відтоді, як Йослик помер. Оце вже три роки щоночі заснути не можу. Бо щораз. перед тим як спати, Йослик мене ревно кохав. Але ось помер, бідолаха, і лишилась я наче в пустці. То ж і ти, Лойто, не барися, знайди собі любчика. Бо жінка без особистого життя – не жінка. А від надмірної цноти – лише хвороби та розпука. То ж і ти, Лойто, не барися… Тільки дбай, щоб він не був гоєм чи, боронь Боже, хазертом, та й серед своїх добре пильнуй, бо є такі, що й станом міцні, й на вигляд дужі, а до кохання мало придатні. Бо над усе гроші люблять. Від таких сама смута. Гроші ти ще матимеш, а от літа дівочі, гляди, – не змарнуй. Кохайся досхочу, та лише з парубками і одинаками, бо від чужої сім’ї сльози на тебе перейдуть.

За своїм Йосликом бабуле побивалася кожного Божого дня. Літні люди, що жили поруч, вважали це за дивацтво, а молодим не було діла до старого луб’я. Та мало хто й знав. Ото хіба що Мойшеле, котрий усією душею прикипів до русявої Лойти, і ні про кого іншого вже й думати не міг. Та що з того Мойшеле?

У Лойти вже всі папери до ОВІРу зібрано, Мойшеле – аж ніяк!.. Йому, бачте, лячно. А бабуле вже зовсім квола стала. Якось дивно збіглись обставини. У Мойшеле мати в лікарні, двічі на день він – до неї. Прийде ввечері до Лойти, а та лише поцілує його палко і від бабуле ні на крок. Бо поволі згасає мудра старенька. Лікарі лише руками розводять. Чекати, чекати...

– Чекати?! Чого чекати! Що смерть ось-ось увійде в твій дім? Від самої цієї думки страх бере, – говорить до засмученої Лойти сумний юнак. – Чим ми твоїй бабуле допоможемо? Залиш двері до коридору прочиненими. Як щось станеться – сусіди почують...

Довго вагається русява дівчина, та одного вечора нарешті згоджується.

– Іди по таксі. Поїдемо то тебе лише на годинку, – не більш.

Мойшеле притьмом біжить на ріг ловити таксі. Вони їдуть обійнявшись, але не як коханці, а як сполохані діти, котрі не знають, що принесе їм завтрашній день...


5.
Як я тепер розумію, якось на мені зупинилися пильні очі молодої калмички – жінки Чорнотропа. Вона була струнка, лозоподібна і напрочуд доступна. Гульсари дивувала тим, що вміла протягом усього дня зберігати на своєму тонкому обличчі фарби минулої ночі взаємності...

Ці фарби, як ефемерні вітражі, відображали усі психосексуальні потуги досить знаного на той час фантаста (навіть більш того – популярного радянського фантаста), і давали йому змогу виглядати перед нами літературним гігантом. Але втомлено-відсторонений погляд самої Гульсари постійно промовляв усім нам про інше...

Вона ніби пробачалася перед кожним, хто міг улестити її вночі – лише за те, що вже давно усіх тих радощів не відчувала. Але вона покірно уявляла псевдо сексуальну значимість чоловіка, який з наполегливістю досвідченого сексота відстежував зростання і соціальний градус молодих літераторів, щоб усіляко відсікати їх від тіла майбутньої радянської соцреалістичної фантастики.

При цьому він нерідко цупив у тих, кому більш не світило за приписами часу піднятися... Було вкрадено і п’ять моїх перших тогочасних оповідань. Але мені ще поталанило. Я не клюнув на волооку Гульсари з її вперто спраглим шкіряним сідельцем пристрасної амазонки. А ось із тих, хто до неї колись притерся, небагато лишилось у Києві. Вони пішли у табори 1984 року – планетарного року Пурхаючих Метеликів, року, у який Аскольд Всеволодович Чорнотроп ловив найвідчайдушніших на досить своєрідний, ласий і добре насаджений мотиль...

Ах, Гульсари, Гульсари!.. І де тільки взялася ти на наші нещасні голови?! І що значили твої очі з їх всерозуміючою вигаданою відсторененістю? Ти запросто давала знімати своє дивне тіло на любительську восьмиміліметрову плівку. Знайшлися і любителі “полунички”. Адже до того часу відео до нас ще не допливло...

Але як пливло твоє загартоване тіло під фрикціями тих, хто його досягав!.. Здавалося, що весь світ несподівано обростав крилами зі схованими в них елеронами, шпангоутами і стрингерами...

Ти пропливала у продажному всесвіті чарівним створінням, і ніжно обіймала і приховувала від причіпливої кагебешної камери обличчя своїх коханців, залишаючи їм жарт із тодішнього анекдоту:

“Вгадайте за копчиком!..”

Але невдовзі тебе перевели до іншого регіону.

Гульсари, Гульсари... Дякую тобі, рідна!.. За одним твоїм обличчям ми заздалегідь прочитували усі сплановані проти нас підлоти – і як могли захищали свої на той час крихітні, але вже самостійні світи і архіви...

Мій світ-архів мати здала до макулатури, в інших вилучало вже Ка Де Бе...


6.
Та чи здаси у КаДеБе своє світле минуле?

Ось уже і вечеря на столі. Вони її влаштували удвох. Про щось балакали, сміялися, смажили яєчню та все придивлялись одне до одного. Давно вже вирішили стати коханцями, обговорили майже все стосовно того, що між ними має, а чого не має бути. Знали одне одного з першого класу інтернату. Знали, але не знають. Бо їй вже дев’ятнадцять, а йому – двадцять. Обоє носять на грудях зірку Давида. Оце і все, що залишилося в них від віри батьків. А в інтернаті і шестикутні зірки, і хрестики забороняли.

Зате тепер уже ніяких заборон. Лойта здіймає руки, і стягує з себе светрика. Під спідньою сорочкою, у моднячому французькому ліфчику пушать юні груди. Вони білі й пухкі, наче сніг, але напрочуд теплі. Губи юнака спрагло припадають до жагучого дівочого тіла. Лойта заплющує очі, і тоді вже каже владно і просто:

– Зачекай, хлопчику...

Мойшеле рвучко відстороняється. І нараз згадує, що саме сьогодні хтів подарувати дівчині теплі вовняні шкарпетки. Він купив дві пари. Одну відніс матері до лікарні, а другу...

Давно вже помітив, як мерзнуть у листопаді тендітні Лойтині ноженята. Не має він отих клятих грошей на чобітки. Оце й придбав шкарпетки...

Лойта вже майже роздяглася. Ні, не схоже, щоб вона зараз поспішала. Певно, стомилася від тяжкого чекання. Якось дивно розглядає подаровані шкарпетки.

На тілі в неї руденькі цяточки. Мойшеле аж паленіє.

Зненацька Лойта обвиває руками юнакову шию, цілує його і шепоче:

– Йди до мене, коханий!

– Йду, – аж не знає, що й казати Мойшеле.

Та от дивина... Він відчуває пружні дівочі стегна, відчуває дотик пасмечка волосся, але щось його турбує, непокоїть.

Ах, он воно що – оця остання закордонна лашка, яка боронить дівоче лоно від зазіхань.

Лойта сміється, тоді торкається єдиного білого ґудзичка, що став на заваді, але не розстібає його сама, а ніби заохочує до цього Мойшеле. Той шаріється, та вже наступної миті відчуває як тремтить під пальцями заокруглений дівочий пагорбок зі скуйовдженим волоссям. Його рука злегенька блукає тим пагорком і невдовзі знаходить потаємний розтин, що його дбайлива природа витворила для кохання.

Лойта розтуляє ноги, але ще нерішуче, і Мойшеле відчуває – не для злиття.

Поцілунки Мойшеле, спершу невпевнені, а далі все сміливіші, обсипають заповітну дівочу плоть, аж поки натрапляють на маленький пиптик, що випинається з розтину, і теж жадає цілунків.

Лойту виповнює відчуття лету. Вона ніби лине ген у небо, а юнак усе цілує та цілує того малесенького близнюка свого великого набубнявілого легеня. Цілує аж доти, доки відчуває, що стегна дівчини вже розведені для злиття...

Зіткнення близнюків – великого і малого – бурхливе і палке. Гору бере сильна стать. І губи Мойшеле жагуче припадають до юних груденят Лойти.

Злиття, вологе і тепле, лине в часі та просторі...

Дзвоник у двері повертає закоханих до тями. На них вже чекає таксі. Треба їхати назад до бабуле! Мойшеле віддає таксистові усі гроші, які має. Хай вже їде собі. Хай їде... Це ж бо ніч їхнього кохання.

І вони кохаються далі – то палко, то тихо й ніжно, немов відчуваючи, що саме цієї ночі вмирає бабуле. Буде похорон, будуть папери, буде трап літака і дорога без вороття. Все ще буде.

А ця ніч вже ніколи не повториться.



7.

Ми не завжди одразу помічаємо марність сподівань. Ось і запевнюємо самі себе, що десь ми себе обійшли і щось викинули із світу реального у простір фантасмагорій! О, якби це все так і було! Скільком би людям не довелось більше шкодувати про свою реальну непотрібність у реальному просторі на реальному часовому відтинку, де в кожного своя жорстка роль, якої його не здатна позбавити навіть така досвідчена жінка, як лейтенант Гульсари…

– Чому, Аскольде, у тебе весь час така відчайдушно холостяцька квартира? Адже я живу в тебе вже місяць.

– Ти не живеш у мене, Гульсари. Ти просто квартируєш на службовій жилплощі...

– Ну, тоді, ти мій “службовий” чоловік!

– Не скажи...

– І не скажу. Ось ніч починається... Чим займатимемося знову?..

– Будемо вивчати інструкції центру?!..

– Облиш, я сьогодні не в формі... Адже ти знаєш, – у мене виразка. А потім, хіба тобі не досить проблем з молоддю?

– Чи ти не знаєш, Аскольдику, що вони – боягузи. Бо здогадуються, хто я... Всі, крім того блакитноокого очкарика...

– Ось і займися їм...

– Куди мені після тебе?! Варто було йому розповісти про свого Сміттяря-Сорника, як ти вже його переробив на борця за екзотичний інопланетний світ Леона Торніка. І впхнув до свого оповідання. Як тобі тільки не соромно?!

– А тобі не сором лягати до мене в постіль після злягань з іншими? Чи ж не ти потім притягуєш мене за вуха до тих суцільно юнацьких еротизмів, до яких я не маю стосунку, лейтенанте Гульсари?! А втім – дійте, лейтенанте Гульсари, за звичним розкладом...

– Ну, Аскольдику, я ж не хочу бути повією! Адже я шляхетна жінка. І маю право на ласку... Та приголуб мене хоч трохи...

– Припини, Гульсари! Голубити тебе, сексоточко, навіть і не подумаю. Ти можеш брати моє тіло, – інструкцією це не заборонено, – але тільки так, як ти б це зробила з потенційно ворожим елементом. А завтра займись тим чорнявим з блакитними очима і в окулярах... Мені здається, що він незайманець, якщо тільки тридцятирічні цнотливці тебе ще цікавлять. Мені напрочуд важливо, щоб ти потрапила до його оселі. Якщо він з єврейських націонал-ідіотів, – будемо брати, як запеклого сіоніста. А якщо просто дурень, то пильнуй його всесвіт... Послухаємо, чим він гонить... Спинись, золотко, що ти робиш?

– Відробляю прийоми спокуси ближнього... Ось зараз облизую твою виразку шлунку. І досяжні близько неї території. На жаль, напрочуд мало досяжні!..

– Припини...

– Ні, ваш виразковий перископ певно починає зростати. Зростає, ще зростає... Ось тільки ще відкрити йому підсліпувате вічко...

– Припи-ни!..

– Раз, а тепер задраїти переборки... Ну, нарешті! Боже мій, боже!... Добре, що хоч підкачка пішла. Помпа працює справно... Перевтілюємося, Аскольдику, перевтілюємось... Тепер ви – Леон Торнік і робите наукове відкриття, що в руках у вас, ні – в міжніжжі, найсправжнісінький бластер, а я – протікаюча ворожа субмарина... Но-но, бластере! Ніякої завчасної анігіляції, а то на вас просто з пози споглядаючого втихомирений секс лотоса зірветься розлючена зубатка...

– Ох, ти і стерво, Гульсари, ох!..

– Видих, майоре... Даремно ваш Торнік вишпарився на Божий світ у вівторок!.. Ще одна-друга мить – і я його просто ан-ні-гі-лю-ю!..

– Боляче, стерво, стрибати на хворій людині треба ввічливіше!..

– Я не стрибала, я злягалася, майоре, згідно з наказом... А тепер дайте мені від вас відпочити... У мерзотні ігри, Аскольдику, граємо з молоддю... Адже їх усіх пересаджають!..

– Облиш, Гульсари!.. Не ми їх сьогодні, так вони нас завтра... Ідеологія!



8.

Я вештаюсь містом. Мені потрібно розшукати сімнадцять метрів дакрону. Разом зі мною бігає по оптових крамничках і лабазах невтомна Гульсари. Я підібрав її біля витоків свого всесвіту, поблизу станції метро “Комсомольська”.

На ногах дівчини явно незвичні для неї “мильниці”. У них її східні ноги випинаються кривизною дивних парусів. Але все одно є у ній щось, що відрізняє Гульсари від славнозвісного “пляжного дівчиська”. Та я не намагаюся запопадати перед цим дивним створінням – німфа та й годі! – хоч і не вірю в її “надпляжну” незалежність…

Сьогодні мені до біса потрібен дакрон. Минулої ночі старе ганчір’я дакрону на моєму “хворому” дельтаплані хтось старанно пошматував на найдрібніше шкамаття... З цього потроху тепер можна зшити хіба що жалюгідний клоунський балахон...

На мене спрямовано погляд цікаво-співчутливої істоти. Ну, що мені з нею робити?.. Перевіряю цей новий відкритий погляд Гульсари на детекторі власної плоті. Ого, як дзвенить! А детектор мрії – той просто зашкалює...

– Вибачте... – на “ти” мені Гульсари називати напрочуд ніяково, адже вона ділить ліжко з моїм літературним Вчителем. – Але, Гульсари, якщо ви тільки згодні, доведеться сьогодні ой як пошвендяти містом...

– Ось і чудово, – промовляє Гульсари, – адже Києва я як слід не знаю. Хоч і зупинилася в Аскольда, але тільки як знайома по всесоюзних літературних курсах. – а йому весь час ніколи. Вдень – на кіностудії, ночує у мами, а я весь час плентаюся містом мов неприкаяна. Запросили на зйомки, а їх щоразу відкладають. Потрібен павільйон, а той весь час зайнятий... Знімають посадку НЛО. За сценарієм Аскольдика. Взагалі у вас за зйомками НЛО і ремонтами дельтапланів не видно простих людей.

– Невже?!.

– Так-так, за усім цим не видно вас, земних людей. Але знаєте, Мойшале, я вам, здається, допоможу!.. Адже на цій документальній студії дакрону надмірно. Там з нього шиють нові кіноекрани для старих, порушених часом сільських клубів... А в мене є довіреність від Киргизтелебачення. Мені не відмовлять. І грошенят не треба буде платити... мої шефи проведуть безналом в Киргизії...

– Ну ти даєш!

– От бачиш, Мойшале... Так і переходять на “ти”. Зброя “розумненьких” дівчат – це разючий для чоловіків шок. Адже ти, сподіваюсь, чоловік?!

– Чайник я, Гульсари... Чайник з закипаючим гульфиком... Але від твоїх прихованих зйомок я, вибач. не у захваті...

– Що, вже плітки пішли містом?

– Ще й як...

– Але чому ти всіх ховаєш у собі? Рятуєш від “стукачів”?.. А сама чому власного обличчя не прикриваєш? Невже настільки смілива?!.

– Хіба я така не гарна? А по-друге, Мойшале, мене тут просто ніхто не зачепить. Адже я – небога самого Киргагирієва. А я ще йому розповім, чим мене примусили тут займатися... Коротше, любенький, беремо дакрон тобі – за мої і морозиво нам – за твої... А про інше слухати мені нудно. Я хочу морозива і напрошуюсь до тебе в гості!..

На цій веселій ноті й обриваємо нашу певно запрограмовану кимсь балаканину. Кривизна ніг Гульсари випромінює флюїди, яких я раніше в Києві не зустрічав... Такі флюїди можуть рознести на шмаття і більш сильних.



9.

Гульсари вештається по кімнаті у джинсовці і моїх хатніх капцях. Її задерикуваті калмицькі сідниці нічим не прикриті... Кінчиками своїх тонких пальців вона дотикається до павутиння оточуючих речей і дивується як чуду з чудес. Чи можливо таке – суміш убогості й затишку?

– У нас у хаті панували злидні. – промовляє поволі Гульсари. – Вони були нав’язливими, безумними, неймовірними!.. Від них я щоденно втрачала глузд. Я через ту кляту злиденність і з хлопцями злягатися не пішла... Все мріяла відцуратися від тих проклятущих лайдів. Хтіла відшукати щось таке, за що могла б як за ширму раз і назавжди сховатися... А тут ви удвох з матір’ю, в одній кімнатці, майже як у мене в Калмикії, де так живе ледь не кожен... Матері з батьками весь час майструють нових потвор на очах потвор вже народжених, сестри пробують з братами переймати рухи батьків. У деяких це відмінно виходить. З того дива трапляються батьківська п’яна лупцівка та позашлюбні діти, що з’являються на світ з інцестів. Ось чому навіть молодші не завжди питають у старших, хто їхні справжні батьки. Ось чому у Середній Азії та на Каспії старший брат назавжди раб такої “загальної” сім’ї, від якої йому не сховатися навіть у лавах Радянської Армії. Ні, до війська його ще здадуть, але одразу після призову до його військової частини примчить його казахська чи калмицька мати і заявить синові-коханцю, що старий батько помер, запив, зламав собі голову, розчинився, як чорна кава у сусідньому кишлаку чи аулі або в навколишніх барханах. І що тепер сім’я – його турбота, і молодша його кохана сестра – все ще дитина їхнього спільного дому, а значить вона, мати, ладна розділяти з нею його чоловіче ложе – старшого у клані. І що злидні не такі страшні, коли є з ким поруч дихати і поділяти шлюбну постіль... Адже є у хаті семеро дітей, і двоє з них – їхні з матір’ю спільні...

Гульсари змовкає на мить, але тільки з тим, щоб продовжити.

– “Ні, я завербувався до Сибіру, на лісоповал!” – намагається опиратися син. – “Вербовники – люди суворі!” – “Не доводь мене до гріха, синку! Тільки спробуй! І я тоді під цілу роту вербовників покладу на злягання твоїх однокровних сестер, і хай вони за тебе відповідатимуть... Їхніх тіл не вистачить тебе утримати, і вони просто помруть! Ти повинен негайно повернутися!..” Так і моя мати повертала мого старшого брата... А ви нібито навіть у речах відчуваєте приниження від необхідності жити разом в одній кімнаті. Я просто фізично відчуваю холод демаркаційної лінії, котра незримо присутня у цьому приміщенні. Тут – ще твій світ, але ледь убік – там уже всесвіт твоєї матері. Ці світи навіть по запахах різняться... По-моєму, саме такий світ я і шукала. Не світ всезагального інцесту, надто знайомий по будь-якій калмицькій багатодітній родині, не холостяцький світ виразкового майора з контррозвідки, – а ось такий світ, так схожий на мій, той, який я надто довго шукала на цій землі... Але в нашій родині я жила маленьким, відгородженим від усіх мишеням. В мене були і свої власні запахи, і свої речі. Правда, їх було небагато, а мій власний запах хутко змішався з пахощами усіх оточуючих чоловіків. І тоді я зрозуміла, що прийшов час податися геть... З тим я і вскочила на першу дальнобійну бі-бі, прихопила паспорт громадянки Наталії ім’ярек – і в Ленінграді я вже була Аллою! У вас тут на вулиці Чкалова є такий же заклад, що і в Ленінграді дещо на іншій вулиці, –– венерична тюремна лікарня. Ні, в мене ніколи не було особливих венеричних захворювань... Але була калмицько-семипалатинська рідня з сонячного Казахстану. Боялись страшнішого – палички лепри!

– Прокази?!

– Ну так, її самої... Та мене попутні чоловіки відлизали... Ще в мандрах із Семипалатинська. Я так і сказала одному в Ленінграді. А в нього під халатом були погони... Три місяці спецшколи під Ленінградом в Оранієнбаумі... Тепер я трохи можу відрізнити Франка Пурселя від Моріса Равеля, фініки від Фелліні... Найважче було розібратися у мапі вин, які п’ють у європейській частині Союзу. У нас якщо хочуть нализатися, то п’ють або рисовий самограй, або горілку-сучок, тобто казенку, або домашній кумис... А у вас чого тільки не п’ють... Хочеш, я тебе пити навчу, десертні вина після такої смакотної жінки, як я?.. Але у тебе грошей в кишенях не густо... А можна, я просто у тебе спочину, на краєчку твого світу-дивану, – але тільки знявши усіляку напругу, щоб не прикривати після ванної своїх голих сідниць, щоб не чути, як плаче наймолодша сестричка, і не бачити батькових знущань над матір’ю.

– Полеж, Гульсари-Алло-Наталко... Наташі – усі наші...



10.

Задрімала лейтенант Гульсари... Спить під тонким хатнім пледом Алла-Наташа. Бери й вали, коли хочеш... Уся тілом наша. Поруч я. Не дуже вдягнений під тою ж ковдрою... Її світло-руде, давно вже неприродного кольору, волосся розсипається у мене поміж пальців шовковими нитками, з яких можна плести дивне плетиво – справжнє павутиння пам’яті... Широке обличчя російської калмички покриває найтонший гігроскопічний епітелій, здатний прийняти і всотати в себе надмірну вологу чужих жадобливих губів. Але Гульсари заснула по-справжньому...

Мати на зміні. До ранку ще як до даху... На табуретці біля дивану недопита пляшка вина – модний на ту пору “Токай”... Чарку жваво обнюхує Мурлон. Він незадоволений тим, що його сюди не покликали. Його волохаті крила настовбурчені і виглядають заплічним горбом. Усі шість лап ворушаться в повітрі. Зараз почнеться...

І точно. Пляшку з недопитим вином піднято у повітря, нахилено не над келихом, і з неї просто на табурет з білого пластику виливається калюжка. Пляшку пожбурено геть, а сам Мурлоша тепер при ділі. Він обережненько, крапля за краплею, самим краєчком свого гостренького котячого язика тихо й ловкенько злизує пролите на поверхню вино. Робить він це ледь чутно і майже мікроскопічними дозами. На планеті Ітак, звідки дістався мого світу цей дивний прибулець, – одвічно сухий закон... Отже цих вправ вистачить Мурлону надовго... Ага, ось і Мурловові непогано, і Гульсари добре, знайти б і собі яку-небудь втіху...

Я неквапно і обережно перетворюю свої губи на кратер добре спочилого вулкану... Впівоберта вигвинчуюсь на подушку і, спираючись на дальший від сплячої Гульсари лікоть, займаю чільну позицію. При цьому цікавому Мурлонові потрапляє на очі тільки частина моєї оголеної спини... Обережні, ледь кволі цілунки вкривають обличчя і шию сплячої. Затим я намагаюсь цілувати її волосся, але раптом відчуваю її перший вологий цмок-хльост... З того ж дива – така ж перша краплина дощу. Ї справді, поки я зволожую губами волосся Гульсари, у самого у мене на шиї зривається тиха весняна злива. У ній є і березнева холоднеча, і квітнева міць, і травневі розкоші, і знову березневий сплеск... Гульсари ще спить, але вже прокинулись її чутливі зворушливі губи...

Перископи Мурлонових очей безпорадно застигли над нами, просто попід стелею, у той час як його язик усе ще злизує з поверхні табуретки отой бодрячий “Токай”... Ну чим тобі не зухвала інопланетна тварюка? Я ж обережно здаю свої командні висоти і провалююсь у світ прокидаючогося під розміреними ласками тіла. Спочатку ковзаю цілунками по її тендітних калмицьких плечах, потім із тих плечей виринають назовні руки і починають лагідно пестити мою волохату спину. Звертаю увагу, набагато більш волохату за звичайну. Це мудрець Мурлон вдало прилаштував свою спину до менш волохатої моєї...

Але лейтенанта Гульсари нам цим не звабити, й не обдурити... Вона ще під стелею помітила Мурлонові очі і зараз же посміхнулась йому своїми променистими цієї хвилини очима... Ось тепер нам усім трьом файно! Де не вистачає у ласках мене, там допещує шовковисте тіло Гульсари інопланетний ласунчик, і тоді вже не він, а я починаю непристойно муркотіти... Гульсари при цьому піднесено сміється і легким порухом своєї витонченої руки намагається скинути з нас трьох ковдру, але та не хоче падати з дивану, і тоді вже Мурлон виробляє з тим непотребом щось неймовірне. Він згортає ковдру клубком і примушує цей клубок пливти над нами у вигляді орбітальної станції усіх лохів світу, а в цей час я цілую темно-вишневі соски стогнучої піді мною Алли-Наталки. Жарка волога б’є гейзером з її палкого лона. Адже секс – не тільки елемент її нелегкої професії, але й потреба, без задоволення якої вона вже не здатна на існування... Двоє астронавтів допливають до єдиного розпеченого вщент гейзера, абсолютно не заважаючи один одному самоздійснюватись у своїй спразі. Але тільки нам обом не обдурити надспраглу Гульсари. Вона відчуває кожного з нас цілковито окремо... Екстаз, оргазм і еякуляціі обох різносвітних лайдів в одну ладанку плоті... Я завмираю на тремтливому тілі Гульсари. Її ніжні руки тепер вже пестять обох – і мене, і Мурлона... Горб за спиною Мурлона розпрямляється у крила...



11.

Країна зраджуючих ї зраджених – чому її у цьому страшному столітті торкнулася така лиха доля?! Чому жаркою ртуттю звиваємося ми цієї ночі з Гульсари, заздалегідь провіщаючи одне одному взаємну міру зради? Якщо вона не розповість їм про Мурлона, так це лише тому, що тільки жінка має право знати, хто є батько її єдинокровного дитятка... Наш плід кохання, зради і уяви колись пізніше вона назве Льошкою-Антошкою. Мурлон до того часу теж вимаститься у нашому земному бруді і найметься служити на телебачення розсильним, мотаючись на орбітальні супутники ремонтувати порушені зоряними зливами телеантени, а його земний двійник – розміром з велетенський табурет – сидітиме у кадрі повчальних передач для дітей і втілюючи собою справжнє Мурло. Гульсари вийде заміж за аташе і стане файною панею Фаїною Матасява. І якось ми зустрінемось на одній з урядових вулиць столиці нової держави.

Про що ми з нею того дня гомоніли, з жінкою, настільки ж часто змінюючою власні імена, як інші чоловіків і прізвища? Ні, одружена вона була уперше і, вочевидь, вдало... У її чоловіка є щось від Аскольда. Мабуть, те ж саме владолюбство у постелі, а вона – східна жінка і звикла в усьому особистому коритися... А Льошка-Антошка для неї – усе, і ще – наш спільний експромт.

А як поживає Мурлон?..

– Поживає!.. – лунає у морозному повітрі, і люб’язний лобуряка Мурлон простягає їй свою теплу пухнасту лапу.

Про що ми з нею того разу ще розмовляли?.. Мабуть, про ту зверхню силу, яка мусить врятувати усіх нас від зради, про те, що роки не змінюють її тонкої дивної краси, про те, що за нею ведеться нишпорка з орбітального супутника, і що в неї на тілі нанесено спеціальні зони контролю, що збігаються, як не крути, з її ерогенними зонами...

Поруч з Фаїною, тримаючись за ручку, блукає великим, шумним східноєвропейським містом міжпланетний її синашко від двох вельми несхожих батьків різнопланетний Льошка-Антошка...

– Адже я попереджала, – сміється Фаїна, – що від кожного з вас візьму по імені. А Аскольдові я хотіла від себе подарувати гроші на видання його нового роману про часи загибелі Атлантиди. Йому, колишньому стукачеві, зараз доведеться особливо не в тин. Але він зі своєю погордою від грошей категорично відмовився. В нагоді стався Мурлон. У радянські часи, мабуть, про того Мурлона казали: “Не стій на заваді колгоспній громаді”... Коротше, через своїх знайомих на телебаченні Мурлон влаштував для Аскольда ефірний час. Тепер тільки це його і годує. Але замість НЛО він тепер жваво розповідає про етнопсихологічні екзерсиси і аж пломеніє від того. Що поробиш, нові часи, нові байки... А об’єктивна реальність, ось вона – поруч... Ну, а Мурлоша в нього за приятеля. Як той містечковий підбрехач-цетеле... Тому я Мурлона боюся... До того ж все погрожує навчити хлопчика по небу ходити: каже, у Льошки-Антошки гени, і поки він його не навчить, не бачити йому, Мурлонові, своєї Ітаки, як власних волохатих вух без люстерка... Вони навіть ітакську сметану перестали надсилати йому за те, що отой бевзь встряв у наші земні справи. Мойшале, заради нашого спільного минулого, ублагай Мурлона нічого дурного не вбивати в голову нашого синка. Та й що в ньому від Мурлона, хіба що найменша крихітка. Ось там на ручці волохата родимка, та ще, коли їсть молочне, муркотить, як справжній Мурлон. З ним вже не повештаєшся по молочарнях... Та моєму аташе це навіть подобається... Щоправда, час від часу з Льошкою-Антошкою відбувається щось незрозуміле. Він раптом ніби розчиняється, а коли виринає, то вже зовсім в іншому місці. І відчайдушно завмирає на кожному кроці, одним словом, бреше... Мабуть, це в нього від тебе. Останнім часом розповідає, що відвідує планету Ітак і катається там на рожевих слонах, і навіть пригостив якось мене, немов земне слоненя, справжнісіньким банановим морквинням...

І тут пані Фаїна стиха схлипнула, як колишня розрадлива Гульсари...



12.

У моєму світі росте на вікнах герань – хатнє тендітне створіння. Коли настає літо, герані у горщиках стає тісно. І вона стрімко пнеться назовні. Адже це всього-на-всього декоративні горщики, а герань – жива рослина, і її за правом живого мати дбало висаджує у балконні ящики самоздійснюватися...

Але від звички матері любити і пестити цю невибагливу квітку нікому вже не відійти, і буйні суцвіття герані плекаються й квітнуть у рихтованих балконних ящиках, немов на іншій планеті, аж до перших зимових заморозків у листопаді. Аж доти розкошують ті квіти...

Так що вранці 18 липня 1984 року червоні й білі парасоликові суцвіття саме у соку. Жаркий кармін у переплетінні з білим серпанком затягує відкритий балкон аурою справжнісінького едемського саду. У глибині цього саду, біля віддаленої від балкона стіни, на старенькій канапі, під пледом все ще ми з Гульсари... Вона намагається з’ясувати, що насправді пов’язує мене з поїхавшою на постійне проживання до США моєю однокласницею Лойтою Веніаміновною Рахліс?..

– Навіщо тобі це потрібно, любонько моя, Гульсари?

– Я провела з тобою цілу ніч. За цю звитягу я маю відрапортувати перед ними по формі... Згідно з завченим, як оте класичне “а баба галамага”, – Гульсари стиха посміхається. – Я ж не стану їм розповідати, що усю цю ніч була твоєю лучницею, поки не витисла з твого сагайдака останні стріли... Не про Мурлона ж мені розповідати, щоб у них узагалі дах поїхав... Ні, поговоримо краще за тих, кого серед нас немає!...

– Але ж ти помиляєшся, Гульсари, лучнице моя славна! – І я пливу рукою по вигнутій луком лінії її стиглих стегон. Під моїми пальцями тонка шкіра на тілі Гульсари тремтить і входить у добре відчутне хвильове збудження... Хочеться провалитися у палке солодке міжлуччя, миттєво, важко і щільно заповнити його собою...

Гульсари моїх колишніх відносин з феєричною коханкою Лойтою не сприймає і вважає її, як і Герду Тейлер, за вигадки сексуально стурбованого хлопчиська. Їй просто не зрозуміти, що Лойта-Герда для мене так і не переїхала за океан і що дуже часто ми дружньо, як і колись, цілуємося з нею по-пташиному...

– Розумієш, Гульсари, Герда – не ти, вона навіть не Лойта. Вона – щось дійсно омріяне... Ти – порив, а вона – відчуття, Лойта – суцільне намагання, а вона – дивна спрага. Її не можна назавжди вичленити з пам’яті, якщо тільки не розіп’яти мене на моєму минулому.

– А мене можна розіп’яти, можна?!. Невже я настільки неспражна? Не жени ля-ля, бо тебе переїде бі-бі, й навіть не оговкнешся, любчику!

– Заспокойся, Алко-Наталко... Довго пояснювати нам, нинішнім, що колись вигадали для себе цікаві різностатеві діти, в які ігри вони грали, які бачили сни. Ось, чуєш, поміж суцвіть герані зацвірінькали горобці. Неважливо, про що вони там між собою цвірінькають, але відтепер... Здається, зараз вони саме почали цілуватись по-пташиному, саме так, як одного разу мене навчила Герда... Нам це навряд чи вдасться, коли наші тіла навіть будуть у звичному для них переплетінні, але все ж таки, незважаючи не оте наше сплетіння, будь спроможна поставити себе на її місце, і тоді моя міфологема стане тобі зрозумілою. – З тим переводжу подих. – Я тебе попрошу дуже обережно витягти губи трубочкою і тільки на мить примусити їх закостеніти. Всередині порожнини губ у тебе визріватиме жарка крапелька вологи. Плекай її. А тепер піднеси її до моїх губів і подаруй мені, а я зроблю те саме тобі.

Наші пробуджені тіла перетворюються на жаркий розплав, ми не можемо остудити себе до майже дитячих цілунків, які колись вигадлива Герда Тейлер вирішила назвати “пташиними”. Запах губів Гульсари перебиває пахощі її спраглого лона. Та й сама вона зараз цілується не з пташеням, а з таким же вогнедихаючим дракончиком Дракулою.

Невдалий пташиний цілунок раптово робить з нас спраглих вампірів. Ми в’ятрюємося губами одне в одного, виникла гарпія скидає з себе переможене тіло дракона і погордливо бовваніє на ньому, пожадливо вбираючи у себе усе драконяче, що вже б’є в неї тяжкою кувалдою знеможеного коваля. Удар, удар, удар... Страшна, невгамовна пульсоритмія.

– Любий, нащо ти вже підводишся? – дуже стиха шепочуть м’які Наталчині губи. – Більш ніколи не розповідай мені про оту хвойду Лойту. – Тут виструнчене наді мною тіло починає шаленіти, прискорюючи темпоритм наших взаємин. – А й- я-я... їм, любчику, вже якось відрапортую, що раніш ви з Лойтою займалися виключно сіонізмом і від того у тебе суцілля бурих комплексів...

– Але чому бурих?

– Бо бурі водорості, Мойшеле, дуже смакують тим, хто має затверділу пухлину пам’яті... З таким діагнозом не беруть вже і до дурки. Тим бузувірам подавай виключно в’яло протікаючу шизофренію... Не ти перший – чи відмовишся від минулого чи на разі опинишся там. До тої установи я вже трьох нібито здала. Вони ціпко трималися за своє марудне минуле. Але тебе не здам – ти мій пробірковий експеримент на злість майорові Чорнотропу... А тепер вже спи, коханий, – шепоче мені знешкоджена гарпія тихо й пристрасно.



13.

Хто і за що поробив з нас сексотів, додавши до чеснот нашого світу донощицтво?.. Ритуал втягування у всезагальний смердючо-сморідний потік сексотства й насправді виявився жахливим.

Улесливо і страшно шепотіла вранці щось бридко незнайоме мені гарпія цілком зрозумілими словами. З тих слів виходив абсолютно зрозумілий мені вирок. За ніч нашої взаємної близькості, за сімнадцять квадратних метрів омріяного дакрону, за те, що я так і не навчився блукати небом, як наш майбутній синок Льошка-Антошка, за те, що просто не можна зрадити дивакуватого інопланетянина Мурлона, – буде зраджено мене, на якого у нападі застарілої виразки під час продажно-службового кегебешного сексу вказав їй Аскольд...

Була б Гульсари просто його дівчиною, то зараз би його зраджував я. Зраджував би свого вельми розумного літературного наставника.

О Боже, які жахливі образи мали б ввижатися йому!.. І вони справді плинули у спотворений дивосвіт цієї людини. В одному з найбільш відомих його тодішніх оповідань мова йшла про намагання певної земної космоекспедиції зрозуміти плин життя на віддаленій планеті у всесвіті, над якою у навколишньому просторі метушилися маленькі кулясто-рожеві істоти. Вони пливли у атмосфері незнайомого світу і раділи з того, що просто існують: бавилися, зринали у простір і відлітали за обрій, поки з-за нього не виринали потворні фіолетові гіганти, які присмоктувалися до ніжно-рожевих, кулястих, тремтливих малюків і похапцем висмоктували їх вщент. Від того малюки біліли і поволі опадали на поверхню планети, яка слугувала їм за братську могилу, до ніг земних дослідників.

І тоді землянин взяв до рук бластер і тою страшною зброєю став наводити тільки йому зрозумілий порядок. Рожеві невинні малюки за логікою даного гуманоїда обов’язково повинні були виживати, і заради цього він нищив фіолетових інопланетних агресорів... Цікаво, а хто його просив про це?.. І чи знався він на азах космоетики? Можливо, що незнайома Аскольдові планета демонструвала його власний надмірно залишковий вагінізм. І зрадник літературної молоді Аскольд над усе ненавидів самого себе, і тому випалював цей надлишковий вагінізм бластером, як власну соромітну неприлаштованість до оточуючого світу…

З самим Аскольдом життя вчинило не настільки сурово. Кілька місяців з кінця 1991 року він ховався від самого себе у невеликих театриках на Андріївському узвозі, де у нього на той час ще залишалися приятелі. Такі ж лицеміри, як він сам. Але незабаром отих приятелів розкидав час. Деякі, як у будь-яке лихоліття, назавжди втекли до Німеччини, де досьогодні вже повстигали допитися баварським пивом до справжнісінького цирозу печінки. Але Аскольд не від’їхав. Він вирішив балотуватися від нової комуністичної партії до української Верховної ради... І не десь там, а на моєму масиві!..

Одного разу якось я помітив в усіх підземних переходах його портрети і біографію ПАТРІОТА... І тоді я взяв до рук фломастер. Я йшов вулицею Володимира Володимировича Маяковського, вигнутою бананом, від переходу до переходу, і всюди, де наштовхувався на плакатики із закликами голосувати за представника лівих сил, я, чоловік аж ніяк не правої політичної орієнтації, дописував великими буквами:

“ПРОФЕСІЙНИЙ ЗРАДНИК! У 1984 РОЦІ АКТИВНО ЗДАВАВ КДБ МОЛОДИХ ЛІТЕРАТОРІВ НАШОГО МІСТА”

Вранці на усіх навколишніх плакатиках у мого літературного вчителя Аскольдика були кимсь люто розірвані обличчя...

З тої пори жодного цілого портрета Аскольда-зрадника бачити мені не довелося... Це було жахливіше за вигаданий ним бластер, яким він так затято розстрілював прутень свого власного батька у давній тій своїй оповідці...

І ще дещо: прощаючись з Льошкою-Антошкою, інопланетний Мурлон суворо заборонив йому читати земну фантастику, у всякому разі ту, яку все ще офіціозно іменували радянською.



Текст створено в 1984-1998 рр.

Переклад тексту за журналом “Лель-ревю”, № 4’1998 р.







МІСЯЧНІ ГОЙДАЛКИ



Товариш Сталін, ви – великий вчений,

У мовознавстві ви, ну, просто корифей,

А я простий радянський ув'язнений –

не комуніст і навіть не єврей…



Популярна за часи радянщини пісенька, народжена в ГУЛАГу



Дитячій пам'яті присвячую...

Вас коли-небудь бентежила відбита, або відщерблена зі зворотного боку дзеркала (скажімо, фамільного трюмо) амальгама, дослівно “м'яка прокладка”, зазвичай добротно профарбована густим гудроном глухого чорного кольору?

Я не випадково акцентую читацьку увагу на всіх цих тонкощах дзеркальної алхімії, які усі ми вивчаємо похапцем за квапливо-розважальною програмою на шкільних уроках хімії. З такою ж дурною поспішністю можна було б вивчати і курс алхімії Середньовіччя з усіма її зеленими і червоними левами, золотими і білими єдинорогами та ще жовтоокими вогнедишними драконами, що малися, приміром, за складники еліксиру життя. Ви розумієте, до чого я веду?

Ні? Так усе ж дуже просто! Уся справа в тому, що склад амальгами, крім того, що це - ртуть зв'язана з іншими металами в деякій пропорції (а це, до речі, за рецептурою все тих ж алхіміків), нам так само маловідома і настільки ж незрозуміла, як перелік пропорцій інгредієнтів еліксиру життя чи простенької мікстури від пристріту...

Отже... Це трюмо в далекі п'ятдесяті винесли на смітник з якоїсь дуже нудної установи, де воно стояло в коридорі, і нікого, як видно, не тішило. Люди там були наднецікаві, у чорних нарукавниках із туркменського шовку, що надсилаються в пачках раз на рік за заявками бухпостачу.

Смітник знаходився неподалік від нашого житлового барака, і з нього трюмо потрапило прямим ходом у тісний “паровозик” нашої квартири, що складалася з двох кімнаток і коридору.

Перша кімнатка, зі справжнісінькою російською піччю, виглядала статечно – сімейно, тісно, затишно. Стояла в ній навіть величезна нікельована двохспалка, на якій спочивали ночами дід Нюма і бабуся Єва, а їхня спільна дочка Іда спала саме на грубці, а ще у кімнатці платтяна шафа і швейна машинка “Зінгер” та, здається, ще парочка непрезентабельних стільців.

У платтяній шафі саме і було дзеркало з вибитою і роздряпаною амальгамою, а в центральній кімнаті-кухні жили ми з мамою, і стояв великий обідній стіл – круглий і незграбний, вкритий білою скатертиною із запраною до дір довоєнною лляною полотниною і з чотирма стільцями такого ж безглуздого вигляду.

Вони зі столом займали один причілок. Біля другого стояла ажурна етажерка і туди ж поставили це саме втягнуте у будинок трюмо, оскільки дзеркало в ньому не мало ані найменшого ушкодження (хоча перед цим трюмо кілька днів простояло на смітнику просто неба, як якась обвуглена російська піч у спаленому ворогом селищі).

Усіх дуже бентежив грізний інвентарний номер, проставлений на тильній диктовій стороні, а поруч із ним ще один, написаний німецькою, а над цими двома менш скромними ще один – найбільш нахабний, повоєнно-неохайний, намальований білою олійною фарбою № 11156.

Уся квартирка була подібною до поїзної теплушки, розділеної на три секції. У тій секції, в якій починалися три великі, з вічно пітного цементу сходинки, стояла газова плита і по ночах наша з матір'ю розкладачка. На ній ми і тулилися, доки мати, відробивши на будівництві 283 години в справдешній будівельній тілогрійці, не отримала від своєї швейної фабрики одну окрему кімнатку в комуналці. На той час мені уже виповнилося шість років...

Спати в ті напівзабуті часи доводилося або в маленькому ліжечку в шестиденному цілодобовому дитячому садку – п'ять разів на тиждень, або на м'якій прокладці зі штучних шуб, які здавав швейний цех №8: мати працювала комплектовщицею, і в такі безсонні для неї ночі дуже лаяла безсовісних комплектовщиць із десятого цеху, що випереджали її в здачі покладів неоприбуткованої продукції.

Продукцію треба було здати, будь-що-будь до дванадцятої години ночі останнього робочого дня облікового місяця, але зазвичай комплектація йшла до ранку. І тоді жінки в цеху перемивали кістки моїй матері, й я чув, як їхні голоси доносилися з відпарки, де на величезних надувних манекенах шуби парили і чистили найчистішим авіаційним гасом. Мабуть, ці величезні тітки, що теревенили, заздрили моєму безтурботному сну і переживали невлаштованість морячки –власне моєї матері.

Так що м'які прокладки із синтетичних шуб, зазвичай буро-коричневих, або коричнево-білих, або, на худий кінець, чорних, урізалися в пам'ять мою...

І коли восьмикласник-хуліган Алик уперше виголосив, що і дзеркало складається зі скла, дьогтю і м'якої прокладки, – це так вразило мою дитячу уяву, що багато днів я намагався досліджувати те, що привело мене до дивних висновків і відкриттів.



2.

…І все-таки щось поспіхом пропустив. Не більше і не менше, а цілу прабабцю свою Есфір, що звалася по-домашньому не інакше як “бабуся Фіра”. До бабусі Фіри не можна було застосувати ласкаве єврейське “бабуле”, оскільки вона була страшенно старою і доводилася матір'ю самій бабусі Єві – авторитарху нашого домашнього світу. Це вона якось розпорядилася:

– Науме, не робив би ти з себе блазня горохового, а взяв би свого приятеля Білошицького, нарядився б із ним в усі свої ордени, і перетягнув би оту безхазяйну мізерію в наш будинок!

– Євочко, та про що ти говориш? Які ж у того Білошицького ордени? У нього ж одні медалі!.. Він же усю війну провів в ординарцях, а свої ордени “Слави” я ганьбити не буду!

– Будеш! Бо в тебе підросла донька! Їй саме час приводити себе в гідний порядок – біля дзеркала. Та й Таньчин шейгіц любить себе розглядати...

– Ну, хлоп'яті особлива краса ні до чого, а Іда може розглядати свої прищики й у шафі...

– Будеш багато базікати – залишишся з носом!.. Інші поцуплять.

– А, може, заявочку написати кому-небудь у бухпостач?

– Науме, ви ніяк не закарбуєте на своєму єврейському носі, – це вже втручається бабуся Фіра. – Я хоч і неписьменна, а добре знаю: писала писака, не розбере і собака. Робіть, що вам говорять.

– Мадам Есфір, вам не слід так хвилюватися!

– Науме Борисовичу, – обурюється біблійна сухенька бабця. – Даруйте мені, але ви формений дармоїд!

І от формений дармоїд і заодно домашній блазень разом з екс-ординарцем, написавши таки належну заяву й одержавши кучерявий дозвіл, тягнуть трюмо через маленький доглянутий дворик під прицільними поглядами таких же барачних сусідів, а вже через півгодини на крамничці в ґанку Білошицьких йде фронтове розпиття, і по всіх куточках вузенького барачного дворика лунає нефасонна пісня, знання якої дідусь Наум одержав ще в довоєнному ГУЛАГ'у:

“Аж згадаємо, браття, аж той двадцять перший рік...”

Дідусь працює гальваніком і в будинку буває не часто, зате я зачасти хворію і нудьгую поруч із прабабою моєю в бараку, сидячи на її вузенькому тапчані. Вона більше вміє говорити по-єврейськи, а російські слова їй даються понад силу, тому вона їх вимовляє рідко, перемежаючи з говіркою на ідиш:

– Ах ти, ятеле, мій ятеле...

– Бабуся, хто такий ятеле?

– Козенятко.

– Якою це мовою?

– Цивільною.

Цивільною в будинку говорять троє. До них четвертої знехотя примикає і мати, почасти жваво відповідаючи російською. Іда намагається бути і того розумнішою, і говорить шкільною говіркою, а вже я – мовою дитинства.

Дивно, але мою мову розуміють усі навколишні, навіть трюмо, притягнене фронтовиками, що стоїть в дальньому кутку від груби російської печі з підбитим на підлозі металевим килимком.



3.

Я розглядаюсь в дзеркалі. І знаходжу себе в ньому дуже і дуже дивним. Раптово перед очима виникають найрізноманітніші бачення. Ні, не так усе швидко…

Колись проступають якісь передчуття бачень, від яких мені стає страшно. Розглядаючи хлопчика в білій сорочечці, у чорних штанцях зі шлейками і коричневими панчохами, я не помічаю вічно розбитих зелених сандаликів, але бачу себе в саду, у заростях квітучих ніжно-фіолетових квітів – матері-і-мачухи.

Мені здається, що дзеркало вдихає їхній аромат. Раптом із самого дзеркала виривається величезний джміль і буквально перекидає мене незграбного на підлогу. Від образи і на джмеля, і на це дивне дзеркало я плачу і негайно вдаюся до помсти всім доступним мені дзеркалам!..

Помста моя миттєва. Я відшукую численні уламки маленьких лялькових дзеркал і починаю зчищати з тильного боку грузлу густу тягучку, поки не помічаю, що фарби вже немає! Отут у мене, злобливого, з’являється в руках маленький гострий гвіздок. Правда, дуже кривий, весь у якихось вигинах, що служив у воєнне лихоліття і кілька повоєнних років в будь-якій якості, і я починаю їм креслити на тильному боці всілякі каляки, поки не пробиваюся до скла. Тепер я умиротворений. Дзеркальний світ мною суворо покараний...

Ще більш суворо карає мене ввечері мати. Тепер я стою в напівтемному кутку, у темні мене не ставлять принципово, тому що “бабуле” Єва сама боїться грози і кромішньої тьмяви.

Проте, пробачений усіма, я строго покараний матір'ю, чий авторитет для мене незаперечний, стою і тупо дивлюся на це шкідливе безмовне дзеркало, до якого я поставлений обличчям. І отут виявляю залишену Ідою помаду. Вона тайкома фарбується нею. Роблять таку погану помаду цигани. Вона дуже ароматна і швидко тане на сонці; вона у вузенькій фіолетовій трубочці і сама – бордово-рудого кольору. Та саме вона мені і потрібна.

Обережно малюю дуже злі кривляки просто на краєчку дзеркала, зовсім не помічаючи, як при цьому перемазую хімічною помадою свої маленькі дитячі пальці. Особливо вказівний. Тепер його нізащо нічим не відмити.

– Дядьку, що мені тепер робити з нечупарою? У вас що, не було очей?

– Сама карала, сама б мала очі.

– Але ж палець не відмивається!

– От і добре. Давай ми його відрубаємо!

– Науме Борисовичу, ви нерозумна людина, у вас замість копф – тухес!

– Дядьку, ви ідіот!

– Науме, ти старий дурень!

– Навіщо він брав мою помаду!

– Ідо, ти мерзотниця! Хто дозволяв тобі мазатися! Науме, тягни свою дочку-стилягу до причілку!

– Застріліться ви усі!..

Весело... Ідочку з причілка дістають через десять хвилин із заплаканими оченятами. Вона жбурляє в мене вишитими подушками-думками.

– Науме Борисовичу, заберіть від мене цих дітей!

– Мадам Есфір, вам з дитинчатами бути корисно.

– Дядьку, ви дійсно сволота!..

Трюмо при цьому мовчить. Маленький шейгіц після солодкого чаю з аґрусом і білою булочкою з олією-цукром безтурботно спить на розставленій біля виходу розкладачці.

Біля нового трюмо стоїть старе клозетне цебро – у нього будуть ходити усі до ранку. Ми з мамою у вітальні, а інші домочадці – зі пічної кімнатки. У світлиці обідній стіл скаржиться розсохломуся трюмо:

– Такі вони, сякі, усі ці Вонси, Роговські, Федоровські, Шкідченки... На шістьох чоловік в одній маленькій єврейській родині цілих чотири прізвища!.. З глузду можна з’їхати! Стільки прізвищ і ніякого фамільного срібла...

– Зате в душі в них золото, – раптово відповідає трюмо і до ранку змовкає...

– Полиновського з'їв Бабин Яр! – по-овдовілому голосить тихої півночі древня бабуся Фіра.

– Спи, мамо, Полиновського не повернеш...

– Слава Богу, усі ми живі, мадам Есфір...

– Науме, нехай буде ніч!..

– Спи, Єво...

– У них ще були Полиновські, – повідомляють трюмо старі домашні стільці.

– Полиновського не повернеш, Полиновського з'їв Бабин Яр, – засмучується обідній стіл...

У трюмо проступає вигляд ситого німецького генерала. Його вішають на Контрактовій площі. Під вагою важкого тіла верхня поперечина пружинить і здирає петлю. Генерал у криваво-червоних петлицях летить додолу. Його підхоплюють радянські воїни і знову, вже на руках, підносять до петлі. Генерал вивертається, як вуж. Він навіть кричить від жаху. Але лемент його німий. Трюмо не ретранслятор. Генерал повішений; сумним сном засинає древня Фіра.



4.

Ранком, коли усі пішли на роботу, на базар? на шкільні заняття, або сіли на призьбі ґаночку, я, залишившись сам, вирішив цілком насолодитися власною помстою.

– Амальгама – твоя мама! – передражнив мене, заглянувши в маленьке віконце, хуліганистий Алик. На уроках він не був, а зазвичай в цей час ганяв голубів або очищав сусідські яблуневі сади.

Стояв ситий український вересень з густою, ледь поруділою зеленню, із застояними в палісадниках строкатими килимами квітів; і потопаючий у зелені червоний дощатий барак не був особливим винятком. Його побудували одним з перших відразу після війни й одним з останніх розібрали.

Він стояв на Бульйонській вулиці серед таких же бараків, що витягнулися рядами до закритої тепер у бетон річки Либідь, названої так іменем легендарної сестри самого основоположника Києва – Кия. Але мені завжди здавалося, що це не Либідь, а Герда, а Київ заснував її братик Кай, якого украла Сніжна Королева і віднесла із собою на самий північний край світу.

Було цікаво, що й у Кая, і в мене склалися нездорові відносини з дзеркалами. Каєві уламок дзеркала, увійшовши через око, потрапив у саме серце, а мені через трюмо вчора ледве було не відрубали палець, а Іду закрили в причілку. Як видно, із дзеркалами завжди так. А отут ще Алик сміється. Дурень дурнем, а як зашкодити дзеркалу, підказав – і тепер потішається...

Я підійшов до свого дерев'яно-дзеркального опонента. Дзеркало стояло собі в куточку. Правда, у тім місці, де вчора я на ньому намалював мерзенні пички, тепер дивилися на мене цілком реалістичні портретики домочадців, що сміються з мене, дурного. Довелося зняти зі столу кухонну ганчірку і провести масно по цій карикатурі. Карикатура зникла з першого разу, начебто це була не усе та ж хімічна помада, а поруділий дивним чином за ніч пил.

З вулиці повернулася бабуся Фіра. Вона посміхалася. У руках у неї були акуратно зрізані квіти – мати-і-мачуха. Узявши великий півлітровий кухоль, вона зачерпнула з емальованого цебра води, здивувалася, що там залишилося її тільки на денці, поставила в кухоль квіти і помістила букет на трюмо.

Оце вже було занадто. Мені не сподобалося, що під ніс злому дзеркалу поставили такі ніжні і красиві квіточки. Я витяг з кухля букет і хлюпнув у дзеркало півкухля води: “От тобі, маєш!”

Раптом дзеркало глибоко зітхнуло і прошепотіло: “Спасибі!”

– Будь ласка, – від несподіванки вимовив я.

Дзеркало промовчало. Я – ні. Мені затято хотілося кричати від жаху, що нахлинув на мене, але замість цього я просто заціпенів і став спостерігати, як дзеркальною поверхнею струменять брудні водяні потоки. Раз за разом ці струмочки ставали всі брудніші і брудніші, і раптом мені в очі вдарило яскраве срібло, дивитися в яке стало нестерпно.

У кімнатці на тапчані тихо похропувала баба Фіра, дзижчали настирливі осінні мухи, у дворі, я чув, билися сусідські “каструльні” півні, – мені б їх у цей момент бешкетництво, – їх було в два рази більше, ніж курей, але всіх півнів за раз в одній каструлі не звариш, і тому їхні дворові бійки терпіли...

У відмитих місцях дзеркало покрилося лусочками, кожну з яких мені захотілося поторкати, але доторкнутися хоч до одної я так і не посмів. Це зробила бабуся Фіра, що раптово виплила з кімнатки і немов здогадалася, що її правнук наткнувся в хаті на диво.

В'ялим пальцем своїм вона доторкнулася до лусочки, і шкіра на пальці опромінилася. Сама вона раптом помолодшала, і я побачив у ній білу як лунь красуню, хоча з дзеркала дивилася ще більш за неї стариця...

– Дивно, але схоже, що в нас у будинку віднайшлось дзеркало царя Соломона... Він міг бачити в ньому свою велику мудрість, але залишатися молодим і наївним... То довга історія… Був би живий рабин Рувим, він би багато чого пояснив. А поки, ятеле, до дзеркала більше не наближайся. Існують легенди, що такі дзеркала забирали людей – великих і маленьких...

– Слухняних і неслухняних?

– І неслухняних, ятеле, теж. Я не знаю...

– А хто знав?

– Цар Соломон, а ще старий Рувим, але його забрав Бабин Яр...



5.

– Мамо, хто такий цар Соломон?

– Мамо, скажи своїй мамі, щоб вона не розповідала дитині всілякі ідіотизми!

– Мадам Есфір, ви чули, маленькі мозки дитини – це не велика хоральна синагога. Відступіться від хлопчика.

– Нічого з вашим шейгіцом не буде!

– Мамо, хто такий шейгіц?

– Це той, Мойшале, хто не знає цивільної мови...

– А усі дитятка не знають цивільної мови?

– Виростеш, дізнаєшся. Говори краще, Мишку, на дитячій.

– З дорослими людьми цивільною мовою розмовляє їхня совість, – обережно вставляється дід Наум.

– Дядьку, прикусіть собі язика! – Дядьком мама кличе Наума, двоюрідного брата бабусі Єви і її законного післявоєнного чоловіка у величезній країні, де людей, що знають цивільну мову, залишилося дуже замало...

Схоже, що і цар Соломон, і це трюмо знають ту ж мову, але і мене, і бабусю Фіру дзеркало однаково розуміє. Тому що там, де бабуся Фіра розмовляє з речами, як вона говорить, серцем, я цілком доступно спілкуюсь з ними мовою дитинства, і ще треба з’ясовувати, хто з нас більший поліглот.

Але поки в питному емальованому цебрі немає більше води, і ми відправляємося в експедицію до синіх бараків, до старого замшілого стовпчика, вода з якого разюче відрізняється від вод, що ллються з інших суспільних водозабірників. І от чому...

Джерело в синіх бараків, усього за дві вулиці, зустрічає нас дивною алхімічною замшілістю Зеленого і Червоного левів – саме цих чаклунських кольорів. Так, десь у Київській області існує річка Червона, на яку згодом переселять кілька тисяч родин ліквідаторів з Чорнобиля, але це трапиться ще не швидко; і вже дорослим я довідаюсь, що там вихід на поверхню залізних руд. А зелений колір – від надлишку міді, і все це щастя в двох кроках від Ямської, де так щільно стояли на початку двадцятого століття київські публічні будинки, описані Олександром Купріним у його шокуючій і сумно відомій “Ямі”.

Отож, відразу після війни, ця горезвісна Яма складалася суцільно з барачних поселень українців, росіян, євреїв, поляків, вірменів, іранців і гагаузів. З іранцями начебто б усе було ясно – їх допустив у Київ останній російський государ-імператор ще в 1914-ім році, а от з Бабиним Яром у нащадків переселенців не дуже склалося – половину з них скажені гітлерівці вважали за євреїв і розстріляли в єдиній для киян двохсоттисячній братській могилі. Друга половина зовсім вчасно згадала про свою близькість до містичної Шамбали, і тим, хто лишився в живих, дали спокій. Цей спокій у післявоєнних п'ятдесятих навернув з іранців шевців і продавців шнурків для черевиків, чемпіонів з вільної боротьби і людей, власне, безпорадних перед системою, але самобутніх, по суті.

Мати вже і не згадає, як кликали чемпіона в напівлегкій вазі з боксу, з яким звела її доля в 1959 році. Він був іранець. Словом, у ті часи вогнепоклонники з дітьми Мойсеєвими були дружні. Хоча дотепер немає пам'ятного знака в Бабиному Яру іранцям.

Ні шнурків, ні вакси на землі не стало менше, але майбутні жертви звернулися до російського царя по допомогу й одержали її, явно не за тим, щоб закінчити свій шлях у тричі проклятому тому яру.



6.

Навіть серед “барачників” синьо-барачна “вулиця”, що відходила перпендикуляром до Червоноармійської, називалася “єврейською” і цілком невипадково. На ній жили дружини рабинів і канторів, чий шлях перервався в Бабиному Яру, або в братських могилах останніх українських містечок. Тут знали і обожнювали Кабалу. Тут говорили винятково на ідиш, навіть у часи скрупульозних партійних перевірок.

А такі перевірки в ті часи йшли повсякчасно.

Залишається додати, що чоловіків на цій вуличці із шести-семи синіх бараків було небагато – їх з'їв сумнозвісний яр. Та саме сюди стара Есфір приходила щоп'ятниці справляти Шабат Шалом і перегукуватися по іменах з усе ще живими і непохованими. Тут її і мене, шейгіца, приймали і розуміли.

– Циля, шейгіц знайшов дзеркало Соломона. Ні, у будинок це дзеркало притяг Наум з хазерте Білошицьким, але від цього не легше. А раптом хлопчик довідається все і піде до кінця?

– Так тобі його відшептати?

– А як же...

Розмова йшла на цивільній.

– Циля, ти не пам'ятаєш, як це робив Рувим?

– Барух Адонай Елохейнум , Господь всевишній Авраама і Якова відведи від шейгіца Мишка...

– Михайло – це значить Мойша...

– …напасти дзеркала царя Соломона і продовж роки його як усякого...

– …народженого в сорочці...

– Фіра, він дійсно народився в сорочці?

– Святий щирий Б-г! Плацента вийшла з ним і на ньому!..

Десять бабусь у білих хусточках зустрічають Царицю Суботу, а маленький шейгіц стрибає під бараком у “класики” зі своєю ровесницею Кларою. У неї порок дуже доброго серця…

– Бабуле, а порок серця – це страшно?

– Не страшніше за дзеркало Соломона.

– Клара говорить, що ся дівчинка ніколи не родить.

– А скільки їй років?

– Шість.

– У шість років дівчатка не родять. Повторюй за мною: “Барух Адонай Елохейнум...”

– Це допоможе Кларі?

– Це допоможе тобі, ятеле, віднайти чудо.

– А де воно, чудо?

– У дзеркалі Соломона. Будь з ним терпиміше.

– Це ж як?

– Не ображай дзеркало дією!

– “Не малюй на ньому гидот”, – повчає мене моя мати.

– “Не малюй на ньому моєю циганською помадою!”, – строго додає випущена на цей час з темного прикомірка Ідочка.

Клара на прощання посміхається. У наступний Шабат Шалом ми вже присутні на її похороні.

“Шабат Шалом! Я завжди буду з тобою!”, – говорить мені ця дивна дівчинка на прощання. Через десять років таку ж єврейську дівчинку з таким же ім'ям Клара врятує від такого ж пороку серця відомий радянський кардіолог-хірург Микола Михайлович Амосов, і вона посміхнеться йому в новий Шабат Шалом.

Шабат Шалом! У червоному бараку домочадці нас точно заждалися.

Ми несемо непомірно важке питне цебро з найчистішою “живою” водою. Бабуся Фіра настійно повчає:

– У цього дзеркала є своя особлива таємниця. Воно складається з луски Звіра. Звір отой невідомий і жадібний...

– Таке сухе і плоске лускате Щось не може бути звіром!

– Так ти його бачив?

– Так!

– Не дай йому випити себе. Нехай Воно п'є наші криваві сльози...

– А хто пролив наші сльози?

– Фараони, Амман, Гітлер...

– А хто їх зцілить?

– Час.

– А хто ми в часі?

– Люди.



7.

– Нуманю?

– Що, Єво?

– Люди – сволоти!

Це так, про усякий випадок, у тихе околишнє надвечір'я вилітають звуки і пуки. Час перетравлювати щось середнє між обідом і вечерею. Тому що справжніх обідів без присутності домочадців улаштовувати нікому – усі в справах на худий живіт, а переїдати ввечері – шкідливо.

Ідочка прокльовується знадвору з підозрілою багряністю на шийці.

– Напевно джміль ужалив? – запитує дідусь у своєї дочки-шестикласниці.

Я уявляю, як величезний джміль запросто влітає в дзеркало екс-казеного трюмо і дзижчить волохато:

– Не я!..

– Не він! – погоджується з волохатим матросом дзеркало. – Це Алик її так причащав до деяких тонкощів статевого виховання.

Бабуся Єва вже розпоряджається:

– Науме, оцет, воду, вафельний рушник і йод. Ні, йоду не треба. Давай-но сюди свого фронтового ременя!

– Мамо, він сам мене так покусав!

– Мерзотниця!

– Єво, не кричи! Ти мо’, була не краща...

– Але тоді, мамо, була перша п'ятирічка...

– А зараз у нас перша семирічка!

– Ви б ще згадали про царя Соломона...

– Ненько, чесне піонерське, я більше не буду!!!

– Тримай її, Науме! Тримай цю мерзотницю!

– Чесне піонерське!..

– Не виривайся, дурепо! Примочку прикладу!..

– Мамо, не торкай сестру!

– А як вона завтра в школу піде? Що люди скажуть?!

– Що люди скажуть? Що будуть балакати?

– На кожну ротину не накинеш хустину. Швайк, Єво, нехай буде ніч!..

Мене сьогодні кладуть спати у світлиці, щоб я не перевів свою дитячу застуду в крупозне запалення легенів. З цього приводу туалетне цебро винесене в коридор, до мами. Ідочці суворо заборонено заходити до кімнати, де спить дитина і задовольнятися дитячим горщиком, а для трюмо ніяких інструкцій ні від кого не надійшло. Воно сонно стоїть у закутку і відливає місячним сяйвом. У мене до трюмо є пару запитань, і я беру зі столу кружку з криничною водою, полишену в кімнаті про всяк випадок. У кухоль запобігливо опущено радянський серпастий полтинок зі срібла, карбування 1923 року.

От уже де вічний “двадцять третій рік”…

У мене постіль постелено на дощатій підлозі, замість простирадла – стара нічна сорочка бабусі Єви. Під нею – кольоровий китайський ватин, а під ним – мамина тілогрійка, у якій вона відпрацьовує квартирні трудодні. Під головою в мене дві “думки” у мереживних напірниках з вишитими болгарським хрестом кішечками в кошиках, повитих трояндами базарних яскравих розцвіток. Укритий я старою сукняною армійською ковдрою, на яку накинутий мамин плащ, у котрому вона зазвичай ходить на нічні на свою швейну фабрику – на щомісячну комплектовку. А удень мама носить інший акуратненький демісезонний костюм у велику чорно-білу шотландську клітину.

Спати не хочеться. Ідоччину шийку відмочували піввечора, проклинаючи всіх Аликів світу. Потім саму цілуванку намагалися відшмагати, але втрутилися моя мама і бабуся Фіра. Потім згадали про мене, і заходилися напувати чаєм зі смородиною і булкою з цукром-на-маслі, потім парити мені ноги, згодом же бабуся Єва строго усім наказала:

– Швайк, нехай буде ніч!

Чотирьохфамільний кагал засинає, а я дізнаюся, що я сновида…



8.

У ту пору я ще не відав, що я навіть не сновида, а просто в мені від народження жив і підростав... місячний хлопчик. Правда, я чітко пам'ятаю, як жалісливі тітки з туберкульозного дитячого пансіонату, де я лежав з позитивним перке, клали поруч мого дитячого ліжечка великі мокрі ганчірки з мішковини.

Робили вони це регулярно, після того, як запідозрили в мені трирічного сновиду. Я вставав на ганчірку, пробуджувався і плакав. Але потім міцно засинав уже до ранку. Тоді ще ніхто не знав, що в людському геномі приховані особливі гени сонячних і місячних людей. Знали просто, що серед радянських дітей неодмінно були просто діти і були дитята-сновиди. У санаторних закладах сновид визначали на око по малозрозумілих мені, тепер уже досить дорослому, прикметах, а далі починали з цим боротися цілком примітивним, але радикальним методом, кладучи їм під ноги велику мокру і зовсім огидну на вигляд ганчірку.

Мабуть, ту прокляту ганчірку я один раз зненавидів і не заснув доти, поки ці дурки не послали ганчірку мені прямо на килимок. Отож, тієї єдиної ночі я воістину відірвався і навіть побродив по даху літньої веранди, відкіля і був знятий переляканими нічними нянечками. Вони й викликали в заміський санаторій матір. Отут-то їхня нехитра змова була викрита, і я безневинно розповівши матері про їхню плутню –регулярні нічні знущання над собою, після чого виїхав додому, у Київ, з величезним скандалом, що закотила всій цій санаторній шатії мати.

У пам'ять назавжди урізалися лазневі шайки, у яких величезні грудасті тітки парили товстелезні п'яти. При цьому вони блаженно оголювалися до пояса і нагадували міфічних каріатид, про яких я ще довго не мав іншого уявлення, навіть побачивши їхню легендарну конституцію в шкільних підручниках зі стародавньої історії і на знаменитому фасаді одеського готелю “Червоний”. Принаймні, у часи мого дитинства цей готель був пофарбований у буряково-червоний колір, що нагадував мені про ситний український борщ...

І все-таки, мамологічні обсяги моїх нічних нянечок були більш відчутливі і грандіозні.

Але з тих пір сновида в мені заснув, переляканий бурею, що вибухнула, і нічною електричкою, у якій ми скажено мчали в ту далеку ніч до Києва.

Однак, я почав розповідати про місячну людину – такого ж, як я, хлопчика, якого ніколи не тягло блукати по підвіконнях, дахам чи , скажімо, парканах у нашому правильному, майже німецькому прямокутному дворику.

Його викликало і притягло до себе дзеркало Соломона.

Трапилось це зовсім зненацька, прямо в мене на очах. Дзеркало покликало і притягло до себе ту дивну сутність, що підростала і зріла в мені все моє безтурботне дитинство…

Я ще не спав, а довго перевертався, як справдешнє кошеня, тихо мурчачи і радіючи раптовій вільній самітності. Адже спати на розкладачці вдвох з мамою було тепло, безпечно і тісно...

До того ж відразу за розкладачкою розташовувалися три величезні сирі сходини з природного каменю, що уявлялися вночі не інакше як ямою. А у світлиці на підлозі я був зовсім сам. І мені належав цілий світ. Його я і став досліджувати, підійшовши до кухля з водою, що за звичкою залишав для себе на обідньому столі дідусь. Я, вмочивши в кухоль вказівний палець, підійшов до трюмо і прокреслив на ньому просту поперечну лінію.

Наступне стало відбуватися зовсім не відразу. Скоріше здалося, що, власне, нічого особливого не відбувається, хіба що тільки яскравіше став світити місяць, немов розрізаючи дзеркало трюмо по лінії, що я прокреслив. Ця лінія почала поступово висуватися, перетворюючи, як мені тоді здалося, у сріблистий лоток суспільної хліборізки. Таку хліборізку я якось побачив у фабричній їдальні, і вона вразила мене блиском хромованих деталей. Але сьогодні цей лоток став повільно подовжуватися, поступово перетворюючись на сріблясту доріжку, що повільно бігла мені назустріч. Незабаром вона вже була біля моїх ніг.

Я відступив до пічної груби на крок. Доріжка неспішно дотяглася до моєї нової диспозиції, я спробував зробити ще крок і збагнув, що відступати мені більш нікуди. Отут я вже був вирішив злякатися, але замість цього мені довелося здивуватися. Просто від мене до постеленій у просторі кімнати місячній доріжці вийшов зовсім ідентичний мені подорожанин тонкого сріблясто-місячного кольору!

Насамперед, він обернувся до мене і посміхнувся тихою щасливою посмішкою. Потім підняв у дивному вітанні руку. У повітрі зависли п'ять розчепірених пальчиків. Його долонька була спрямована мені в очі. Я встиг запам'ятати його місячні трусики і таку ж місячну маєчку, але мої очі стали зліпатися, і я повільно повернувся до себе у постіль, залишивши хлопчика розбиратися з усім тим світом, що викликав із дзеркала і спровокував сам.

Потім я повільно ліг і укутався ковдрою. Під ковдрою для м'якості був ще чийсь жіночий старий халат. Стало дуже затишно. Мені захотілося спати і бачити дивні, майже реальні сновидіння. Напевно, так все і було, оскільки очі залишалися в мене ще довго і дивно відкриті.

Хлопчик, обережно ступаючи, але анітрошки не метушачись, пройшов кілька кроків по незвичайній, немов місячній доріжці, і раптом уперся в поверхню дзеркала, виставивши вперед пружно долоньки. Він немов спробував ввійти в дзеркало Соломона, але, на диво, ця спроба виявилася не дуже щасливою. Дзеркало його не впустило до себе . Я готовий був піднятися і прокричати, що знаю, чому це не відбувається, але хлопчик ще раз строго подивився на мене і начебто наказав мені одне єдине: “Спати!”

“Який ти дурний!” – спробував обуритися я.

“Не дурніший за тебе!” – образився місячний хлопчик. – “Адже я знаю, що якщо провести тепер велику подовжню лінію...”

“От і проведеш її завтра!”

“Але завтра я буду знову спати з мамою на розкладачці!”

“Ти більше не спатимеш з мамою на розкладачці – ти уже підріс, і поки тобі не куплять диванчик, ти будеш спати прямо отут”.

Чомусь здалося, що мене згорнуло клубком і завертіло в північному вихрі. Місячний хлопчик приховався в мені до пори. Він здавався старшім і мудрішим за мене, він пророкував і знав моє недалеке майбутнє, що колись самому мені здавалося далеким і значним. Він першим цілком прозаїчно заговорив про те, чого сам я очікував, як дива. Він ніби прочув увесь мій дивосвіт…

Але насправді виявилося, що сьогоденним живочудом у мені був цей місячний бурлака, та ще дзеркало, зустріч з яким повинен був підготувати цьому дивному хлопчику я.

Нараз здалося дивним, що живе в мені тільки місячний хлопчик, і захотілося неодмінно запитати в мудрої бабусі Фіри, чи існують сонячні хлопчики і взагалі, сонячні люди. І по яких доріжках крокують вони в просторі, і чому ця ніч така нескінченна і майже безкінечна...

Я засинав, а разом із мною засинало місячне сяйво, розчиняючись у просторі, де ніхто вже не міг йому здивуватися...



9.

Наступило завтра. Але самим непередбаченим чином розмова з бабусею Фірою про дива минулої ночі відсунулася, та так до вечора і не відбулася. Справа в тім, що по всіх прикметах самого досвідченого домашнього знахаря Хави Кальмівни – бабуле Єви – я мав за честь видужати, і вона поставила перед собою мету вибілити начисто стіни, як у горенці, так і у світлиці. Коридор білила звичайно мама, але зараз, коли вона ходила відпрацьовувати “будівельні” години, його теж вирішила вибілити бабуся.

Щоб я не мішався в бабусі під ногами в теплу осінню неділю, мене відправили з дідусем на зустріч з відставним підполковником Кельбасом Іваном Захаровичем, якому на Ельбі відірвало німецьким снарядом ногу, але сам він залишився живий, оскільки своїм старшинським тілом його прикрив дідусь.

Дідусю дали, вірніше, не дали орден солдатської Слави першого ступеня, спішно замінивши його на орден Червоної зірки тільки тому, що колишній “зек” Наум Борисович, розконвойований ще в передвоєнному 38-ому, залишався в ГУЛАГ'у до самого 41-го року.

У перші дні війни таких же як він розконвойованих відправили спішним етапом на фронт у штрафний маршовий батальйон, але по дорозі на цей самий фронт кримінальники, перебивши супроводжуючий конвой, розбіглися, і до штабу дивізії дійшли тільки три калмики та два євреї. Їх відразу б розстріляли, але в діда Наума виявився акуратно обгорнений навколо його худорлявого тіла червоний полковий прапор.

Потім, переживши окопи і першу кров, одержавши контузію і важке бойове поранення, він був переведений у мотострілковий полк старшиною, і в цьому полку, дійшовши від Волги до Ельби, заслужив медаль “За відвагу”, два ордени Слави й орден Червоної зірки. Медалей за узяття і звільнення в нього було аж три: Кавказ, Крим, Будапешт, і, нарешті, Ельба, де в останній день війни вистрілила остання німецька гаубиця, що ледь не відтяла життя командира полку і його самого відразу...

За такий подвиг належала перша Слава, але дід навідріз відмовився вступити в КПРС, виворіт начиння якої спостерігав у сталінських таборах ціле передвоєнне десятиліття.

Довгі роки фронтові однополчани розшукували одне одного. Івана Захаровича до сорок сьомого кидало по госпіталях, а Наума Борисовича того ж сорок сьомого після демобілізації прибило до Києва. Але перша зустріч відбулася в них тільки через десять років. Тепер ми вже йшли не на перше їхнє побачення...

– Я, Мишку, тебе серйозно запитую: ти на фронті був?

– Ні...

– А від ворожої шрапнелі стискувався в окопі?

– Ні...

– А передову замітку про бравого старшину Федоровського у фронтовій багатотиражці читав?

– Діду, я ще читати не вмію.

– А я вмію, читав... І ця замітка була про мене. Так що якщо мені наллє Єлизавета Петрівна фронтові сто грам, ти щоб як розвідник мовчав. Зрозумів?

– Еге ж!

– Не “еге ж”, а “так точно” чи хоча б “єсть!” відповідай!

– А що воно: “єсть”?

– Пам'ять є, Мишку, пам’ять... Війна – це жахлива штукенція.

Дід нервово дістає з фронтового залізного портсигара справжню папіросу “Біломор”, котрий, між іншим, він сам колись будував, – витягаючи її через обмежувальну гумку. Таких гумок у портсигарі дві штуки. Під однією ще трохи “біломорин”, під другою – для “японських” дорогих сигарет – “цюжих” та дарованих, спочиває одна ароматна сигаретка. Хтось почастував старого цигаркою з ментолом.

Сам дідусь звичайно купує не більш п'яти цигарок, щоб узяти відразу на цілі п'ятнадцять копійок і браво вимовити: “На всі!”, і за тим сховати незручність дуже небагатої людини. В мені щось запекло протестує проти того, що така легендарна людина настільки незаможна! Але дійсний шок ще попереду.

Нам відчиняє Єлизавета Петрівна. На ній ошатний фартух, під яким строге вовняне темно-бузкове в дрібну нечасту сніжинку плаття. Волосся у неї гладенько зачесане. Вона надто приємна, але риси її правильного російського обличчя викликають у мене подив. Утомлені обличчя жінок нашого двірського і вуличного інтернаціоналу можуть бути якими завгодно – і строгими, і мудрими, і виразними, але щоб от такими шляхетними і зовсім правильними...

Це справжня російська жінка, і я відчуваю її не зовнішнє, а якесь дуже глибинне, хоч і зовсім незрозуміле мені тепло. Відкіля воно в ній береться? З якої грубки?!. Невже в ній живе та сама сонячна сутність, що пройшла з нею таке важке і довге життя?

У бабусі Фіри я б про це запитав, а в самої Єлизавети Петрівни – не зважуюся.

– Проходьте, – ні слова більше.

Ми чемно вітаємося. Кельбас сидить у кріслі. Ноги його прикриті пледом, милиці стоять ледь віддалік, майже у закутку. Дідусь і я сідаємо на величезний шкіряний диван. З засклених вікон-бійниць у старовинних шафах на нас дивляться дорогі корінці книжкових обкладинок. Очі підполковника виглядають утомленими через набряклі мішки.

Дід Нюма і його бойовий командир про щось неквапливо і тихо розмовляють. Єлизавета Петрівна вносить на підносі бульйон з домашньою локшиною в порцеляновій супниці, акуратно нарізану арнаутку і маленький штофик з коньяком.

– Науме Борисовичу, пробачте, що в нас у домі немає горілки. Не тримаємо. Іванові Захаровичу заборонили. Знайшли цукровий діабет...

– Сім лих – до біса всіх, – сумно сміється бойовий офіцер. – Але коньячком ми ці лиха продавимо.

– Ти тільки не захоплюйся: чарочку, другу – куди не йшло, а третьої щоб не було. Науме Борисовичу, ви простежте за ним, будь ласка.

На столі з’являються крихітні грановані “пупсики” на тоненьких ніжках. Дідуньо крякає, Іван Захарович починає сміятися.

– Горілка – не ікебана, ми – не японці. Як то російському солдату фронтовику хоч два, хоч три цих пупсики. Що з того дива станеться? Діставай, Лізонько, офіцерські, фронтові, а то якось ніяково.

Єлизавета Петрівна готова до подібного повороту подій і вносить загорнену в білий вафельний рушник сріблясту не солдатську флягу і дві такі ж сріблясті п’ятдесятиграмові стопки.

– Трофейні, будь би вони не від Бога... Завжди придатні для вияву бойового братерства. Але у флязі розведений спирт. Спирт будете?

– А чому б і ні? Спирт не коньяк. Від нього і зовсім проблем не буде, а то від коньяку, чи знаєте, у мене звичайно йдуть дивні запаморочення.

Усі весело посміхаються. Кельбас наливає собі на денці, а дідусеві двічі по вінці – бойові фронтові за найважчу в їхньому житті перемогу. Схлипує Єлизавета Петрівна – на фронті загинула її сестра Нюся.

– Нюся це хто? – дивуюся я, не прожувавши як слід величезний шматок домашньої локшини.

– Нюся – це Настасія.

Увесь цей час підполковник сидить у своєму кріслі. Не піднімається він, коли ми вже починаємо прощатися. Тільки міцне чоловіче рукостискання – спершу з дідом, потім із мною.

– В армію служити підеш?

– Я хочу бути пожежним.

Іван Захарович супиться, Єлизавета Петрівна з тривогою спостерігає.

– Лізо, а подай-но цьому юнакові пожежний автомобіль!

Я ціпенію. Із сусідньої кімнати Єлизавета Петрівна виносить найсправжню пожежну машину з висувними сходами і дзвоном голосного бою.

– Це стародавня машина. Такі були ще до війни... У Німеччині...

– Але своїх машин їм було замало, – з докором промовляє Єлизавета Петрівна.

Я від здивування німію. Навіть “Спасибі!” застряє в мене в горлі. Тепер Кельбас сміється:

– Грайся в пожежних, тільки з сірниками не пустуй.

– Спасибі! – прориває мене.

У діда на очах сльози. Схоже, він не говорив Кельбасу, що приїде з онуком. Телефоном дід не користався й у гості приходив зазвичай, – коли вважав належним.

Я несу свій пожежний автомобіль, у якого, як у справжнього корабля, уже є ім'я – Настасія. Я син капітана, мати в мене – морячка, і без імені автомобіль мені чужий.

Увечері пожежний крейсеромобіль Настасія займає почесне місце в моєму маленькому гаражі. Він чудесним чином опинився у світі, у якому ще вчора тихо блукав по кімнаті місячний хлопчик.



10.

– Спиться-сниться, – любить промовляти мені мати. Ночами мені сняться місячні чоловічки, що катаються на місячних гойдалках. Униз та вгору...

Лікарі стверджують, що в мене в силу незрозумілих їм причин ослаблений вестибулярний апарат, і що в майбутні космонавти мене не приймуть. Майбутні тому, що поки що в космосі ще не побував жоден космонавт Землі. Тільки оті чотириногі... Лайки зі Стрілками... А лакових колготок без стрілок ще не носять... Навіть найкрутіші стиляги.

Олег – стильний хлопчик. У нього на голові збитий жмутом кок, на ногах штанці-“дудочки” і строката “парагвайська” сорочка. А Алик – “практикант із зони”, як презирливо говорять про нього у нас у хаті, звикає до простенької казенної тілогрійки.

– Обношує про всякий випадок, – єхидничає екс-ад’ютант Білошицький.

– І за колючкою люди притираються і живуть, – обережно веде дід Наум.

– Хто притирається, у того пір’я на дупі обтирається, – єхидно продовжує Білошицький.

У Наума по вилицях йдуть жолваки.

– А чи ходили ви, приміром, Білошицький, в атаку?

– Нам, штабним, при відступі теж автомати давали...

– А, скажімо, при наступі? Подвійну порцію за убитих?

– А чого ви так переймаєтесь, старшина Федоровський?

– Та я таких як ти, штабна пацючина!..

– Я щось вас не зрозумію, Науме Борисовичу, – починає ображатися за чоловіка вислогруда дружина штабного пацюка. – Ви то зі Стасом п'єте за ваше фронтове братерство, а то готові розірвати його на шматочки. Ваше щастя, що він такий м'який і сумирний. Уже краще б сіли та випили наливочки в холодочку, поки ваша Єва Карпівна вас не ущучила.

– А що, і ущучу, якщо буде говорити гидоту сусідам. Теж мені герой – у нього і фронт і довоєнні табори в одній каші намішані. Можете уявити, Еммо Аркадіївно, як мені з ним. Слава богу, хоч дитина заснула... Науме, принеси графинчика із нашою наливочкою. А то тобі тільки чужу сьорбати. У вас, Еммо Аркадіївно, з якої ягідки буде?

– З аґрусу, Єво Карпівно. А ваша з чого?

– Із крові безневинних дитят... – брякає миттю повеселілий Наум.

– Науме, ти формений ідіот! Зі смородини, – звертається бабуся без тіні зніяковілості до Емми Аркадіївни. – Самого тебе незабаром у діточки запишуть, – відразу жваво звертається вона до чоловіка.

– Це, Євочку, чому ж?

– Так мозки в тебе, старий дурню, висохли!

– Це усе через хімію, – скаржиться Наум Білошицькому. – Гальванічний цех, молоко по п'ятницях. Даремно по п'ятницях молоко, Стасе, не наливають.

Тепер чоловіки переходять на ти...

– Твоя Іда... Мій Олег... Цей Алик...

Я засинаю. Крізь сон чую, як Олег, прокравшись під віконце, щось шепотить Ідочці, та сміється, бабуся Фіра відхаркує у газетний кульочок хряки, прямо в обличчя лисому генсеку, що оголосив про семирічку, а в цей час тридцятирічна злодійка Лідка, що недавно вийшла після трирічної відсидки, яка живе в третій від нас квартирі, повчає молодика в тілогрійці, стягуючи її з Алика, як видно, надовго:

– Сявок та недоліток не чіпай! За них рік за рік на зоні дають, та й у самій зоні в тебе між сідницями буде протяг... Ось тоді й кукурікнеш – на весь голубник. Уже якщо дуріти, дурій... Але з такими як я. Я і ціну тобі призначу, і ремеслу навчу...

Я засинаю. Мій місячний хлопчик бере за руки знайомих і незнайомих мені сявок і недолітків і веде їх на місячні гойдалки, від яких уже не відірватися. Дівчиська і хлопчиська міцно тримаються за сріблясті поручні і несуться в нескінченність нічного неба.

Ця нескінченність нікого вже не лякає. Усі ми захищені щільним місячним світлом, що проливається на нас крізь дзеркало Соломона, якому я тепер перестав показувати маленького свого язика, і хоча воно вже кілька днів мовчить, довірив йому свої сновидіння…

Дивне це почуття – бачити одночасно, як вибухає на старті ракетно-пусковий комплекс і прямо в мене на очах гине рядовий Радянської армії Олег Білошицький, як заштовхують у карцер “на укорот” хвацького молодика Алика Молчанського, і крізь вузеньке заґратоване віконце до нього долинає голос п'яного наглядача:

– За вчорашнє тобі, Бідоне, доведуть термін до “вишки”.

В учорашньому залишається жагуче розкріпачена злодійка в законі Лідка і її чаклунські моторошні зойки з приводу спокушання дівчат, а потім п'яне наставляння юного злоденяти на шлях щирий...

Всіх істин барачного подвір’я сплячому маленькому хлопчику не довідатися. За вікнами настає братання Першого Білоруського і Третього Українського фронтів, стогнучи на весь двір, хоробро оргазмує відчайдушна хвойда Лідка, між її барачним “пеналом” і нашим хропе як справжня баба Йожка, старезна п'яниця баба Женя, чиє лихо є вже в тому, що якось її “пенал” приймуть за злодійське Лідчине кубло, і три здорових тюремних лосі зґвалтують бабусю по п’янці. Трапиться це не скоро, але під третім із ґвалтівників бабуся помре, подарувавши всій трійці моторошну за злодійськими мірками статтю – групове зґвалтування з обтяжливими обставинами…

Є речі земні. Вони від початку до кінця існують у своєму земному втіленні й очевидні від зачаття до останнього подиху. На таких речах тримається земна юдоль. І в неї вірять усі, хто один раз утрачає свою місячну, а потім і сонячну складову. Принаймні, в Алика Молчанського колишня злодійка Лідія видавила його найтоншу місячну сутність у цю по-літньому безхмарну вересневу ніч. Її хиткий совиний лемент перетворив зростаючого, але добре знайомого мені паливоду на невпізнанного злісного пугача...

З тієї ночі на Булочній та Червоноармійській почали громити ларки і кіоски, і вчорашні офіцери зі СМЕРШ'а, що перекочували в Київське УГРО, підняли на засідки полк Особливого призначення. Юний пугач ще не набув фартового злодійського хисту, а полювання на злодія-початківцяя почалося... Міцне і нещадне...

Та й Лідці в жаркій її постелі одного юного ганиф –пугаченяти було, звісно, замало.



11.

За заявою Білошицьких у баби Жені відключена газова плита. Саму плиту відразу по розпорядницьки відібрали і передали комусь на Зелену барачну вулицю, а баба Женя заходилася готувати їжу на старенькому примусі. Запах гасу від однієї довоєнної конфорки перебиває запах усіх газових конфорок із шести інших “пеналів”, де пихкає по дві, а то й по чотири конфорки.

Був би це не наш спільний червоний барак, а якась напівміфічна реактивна Хатинка-з-Гарматии, то злітала б вона в небо не від наших вісімнадцяти газових умовних сопел, а від одного реального гасового сопла легендарного бабчиного примуса. На вигляд і по суті, – кепська справа, але за відсутністю іншої теплової зброї баба Женя драїть свій скарб демонстративно піском у палісаднику Білошицьких, іноді забуваючи й кидаючи його прямо під осіннім дощем. Тоді я знаходжу запчастини від цього древнього дива Маніту і передаю їх бабусі Єві. Бабуле Єва передає підібране юним слідопитом майно бабі Жені, а сама рік за роком читає одну єдину настільну книжку “Слідопит” Фенімора Купера в обкладинці слонового кольору.

З бабою Женею в наш будинок уривається перегар, але їй не відмовляють зігріти тазик води “попарити старі кістки”. Далі передньої сусідку не впускають – злодійкувата та хвацька, вона весь час намагається прорватися хоча б у центральну світлицю. Та якось раз баба Женя клякне. Її погляд упирається в старе трюмо з дзеркалом Соломона, і стара жінка скрикує, вбачаючи в ньому щось від усіх інших до пори приховане, сакральне і невідворотне. Схоже, вона бачить свою страхітливу майбутню смерть. Вона здригається, задкує і наступного ранку заносить у наш будинок колись зниклі один за одним ножі.

– Здається мені, Єво, між добрими людьми не прийнято віддавати гострі речі, але, – отут баба Женя мудро піднімає правий вказівний палець, – та віддам-но я вам ваші столові ножі тупими. Адже з тих пір, як їх у вас позичила, ні разу я їх не точила...

– Так вже і позичила, Євгеніє Марківно? – намагається уточнити моя бабуся, але жінка з лайливим ім'ям (чомусь дід посилав бабусю, а та його туди ж і завжди на ту ж саму адресу – до Євгенії Марківни), добродушно пропускає укол бабусі і говорить жахливим шепотом:

– Скажіть, Єво, тільки чесно, вам не страшно жити з таким звіром?

– З Наумом, чи що? Так він же в мене, як баранчик...

– Так киньте ви прикидатися...

– Я ніяк не уторопаю, скажіть конкретніше...

– Я про дзеркало.

– А що дзеркало?

– Я бачила в ньому свою смерть!

– Ви більше нічого там не побачили?

– Послухайте, Єво. У переддень Нового року на всяк випадок щільніше зачиняйте по ночах свої двері. А мені це вже не допоможе.

– Це чому ж?

– Стара я вже усе пам'ятати: закрию, не закрию – яка різниця. Від своєї смерті нікуди не підеш, але ваше дзеркало я б винесла туди, відкіля ви його взяли. Шкідницьке воно...

– Женю, що вам дати, щоб ви закрили свій рот?

– Ой, Євочко, дайте мені двадцять копійок!.. Я вам їх, їй Богу, віддам...

– Женя, ви б при дітях не божилися, адже усе рівно збрешете...

– А ти так просто дай, залюбки... Усе рівно незабаром помру.

– За двадцять копійок, Євгеніє Марківно, я і Мишкові, і Ідочці куплю по пачці морозива...

– Бабуле, ходімо по морозиво! – жваво утручаюся я.

– Дістанеш ти в неї морозива, онучку...

– Він вам, Євгеніє Марківно, не внучок.

– Але і морозива ти йому за так просто не купиш.

– Женю, вже йдіть! Вам треба буде зігріти води, так ви її не одержите!..

– Скільки треба буде мені води, стільки зігрієш. Адже війну ти пройшла, у сталінській евакуації була. Совість заїсть...

– Воду зігрію, а грошей не дам! Йдіть вже до себе , Євгеніє Марківно, з миром....

На шістьох чоловік у родині двоє працюючих – дід і мати. Дід півзарплатні по-батьківськи пропиває, а мати одержує гроші, з яких половину віддає бабусі Єві, а за другу харчується і вдягається сама, та ще мене водить в імпортних костюмчиках по вихідних. Хоч цих вихідних днів не так вже в неї багато – якихось три неділі на місяць, потім настає час комплектації і двох-трьох безсонних ночей, потім усе починається по-заведеному...

Ми як і раніше ходимо з бабусею Фірою по воду, але все тяжче й тяжче нести їй це питне цебро. І от уже питні цебра стала приносити відразу після школи в будинок Іда, а нам залишився ритуал з бідончиком, який бабуся з моєю допомогою майже щодня заповнює водою.

У сусідньому “пеналі”, по правий від нас бік потихеньку спивається Станіслав Адамович Білошицький. Тепер він більше не бухгалтер. Тепер йому не підвладна стихія чисел і букв, і він шукає те, що пошле йому Бог. Але загальний людський Бог, як видно, не квапливий. Зношуються штанята-дудочки в Олега, і до пізньої осені його теж закутують у ватяну тілогрійку, що для хоч якої-небудь видимої респектабельності обшиває турботлива Емма Аркадіївна акуратним зеленим шовком, від чого здається, що так все має бути й в Алика, але тільки він, шалапут, десь відідрав свій шовковий паланкін.

Ні, нічого Алик не віддер. Він просто замінив зовнішній шовковий паланкін захисного кольору на невигадливий паланкін з дешевого ситцю гостинної Лідчиної постелі, куди тепер ухожий не тільки він, але і Жорка Кожан, і Беня Усман.

– Цей Беня, що, не має мозків? – гарчить по ночах бабуся Єва.

– Швайк, Єво, нехай буде ніч, – в'яло відгукується дід Наум.



12.

Синок московського професора Красницький Юрко – небіж Білошицького Стаса.

Стас Адамович гине. Його двоюрідний московський брат у силу якихось священних сімейних зобов'язань приїхав рятувати свого двоюрідного братця, а заодно привіз – звалив на голову Емми Аркадіївни усе своє московське сімейство, оскільки випадково на одній з лекцій з політекономії дуже схвально відгукнувся про маршала Пілсудського, то ще Юзефа, за що одержав клеймо польського буржуазного націоналіста і був переведений зі зниженням у посаді до одного економічного київського вузу, де, власне, опальну московську професуру чекали, але Пілсудського там так само не любили, як і в Москві.

Через кілька років професор Красницький остаточно осів у приміському Ворзелі і спився сам слідом за своїм братиком, але в ту далеку пору моїм дитячим кумиром став синок професора – Юрко.

Я якось не відразу, але дуже докладно почав розповідати Юркові про те, що за сни і бачення переслідували мене. З дзеркалом Соломона, щоправда, я намагався більш не експериментувати – верх брало звичайне “негеройське” боягузтво, але в дечому для самого себе я хотів розібратися...

– Юро, а що буває міцніше за сон?

– Смерть.

– А я її відчую?

– Тільки тоді, коли почнеш умирати...

– А потім?

– Потім – нічого. Адже ми матеріалісти.

– Це значить, що після смерті мене не стане?

– Так!

Я злякався. Я хотів запитати, а чи не можна і зі смертю пограти в піддавки. І виграти в смерті, як виграє звичайно бабуся Єва в діда Наума в шашкові піддавки, весь час беручи “за фук!”

– Так не буває, але зате буває цей, ну як його там... Згадав – летаргічний сон. Це вже не просто сон, але ще і не смерть. Так можна проспати місяць, рік, десять років і навіть ціле життя...

– А потім?

– А потім теж настане смерть.

Мені стало знову не по собі...

– А можна проспати більше людського життя...

– Кажуть, можна. Якщо впасти в анабіоз. Так будуть спати космонавти, що полетять до далеких зірок.

– А потім?

– А потім вони прокинуться і відкриють для нас з тобою нові світи.

– А навіщо, якщо ми на той час обоє уже вмремо?

– І те вірно. Ти знаєш, малявко, я сьогодні запитаю в батька про це.

Я погодився. І дійсно, Юрко про все розпитав...

– Ти знаєш, малявко, – продовжив він, як ні в чому не бувало, нашу розмову, – я довідався для тебе, що буває довговічніше за сон, летаргічний сон, анабіоз і навіть смерть...

– Що? – я навіть затремтів.

– Це дуже рідкісне і стародавнє явище, і називається воно, – отут Юрко поліз за словом, записаним на папірці, до кишені. – Це називається інкапсуляцією.

– Це як? – Вразився я дивовижному терміну.

– Інкапсуляція, дослівно, це утворення капсули навколо далеких для організму речовин, одним словом, якщо ти з іншого світу і тобі не дуже підходить цей світ, то ти міцно засинаєш, і крім цього обростаєш справжнісінькою бронею...

– А може бути ця броня дзеркальною?

– Напевно, може, – зненацька для себе ствердно висловив своє припущення Юрко. А Юрковою думкою я дорожив, і тому тієї ж ночі вирішив піти на несподіваний для дзеркала наступ...

І натиск пішов. Для початку, як тільки усі розбрелися хто до кутової кімнати, хто до передньої – спати-відпочивати, я теж прикинувся сплячим і під барабанний дріб дощу, що зірвався в ніч, раптом почув юні хмільні голоси:

“Пара гнідих, запряжених коней...” – репетували в ситцевому раї в Лідії рано заблукалі Жорка, Беня й Алик... Беня співав відчайдушніше за всіх надривним юнацьким фальцетом, Алик виводив голосовою тягучкою, а Жорка відверто бекав. Лідка, як завжди, під глухі матюки – голосно й несамовито, стогнала про нездійсненне майбутнє, – молодики були п'яні в драбадан.

До того ж суперечка зайшла про якихось дві валізи, і тут було спробував заверховодити Усман, але Лідка гаркнула на нього: “Цить, шестірко!”, від чого п'яному Бені стало раптом кривдно і тяжко. Від цього Беню потягло на гучну злодійську сповідь, а Білошицького, що давно відчував щось негарне, до найближчого телефону...

Оперативники приїхали опівночі. Весь наш барак виявився в щільному їх оточенні. Лідчині двері навіть не зламали, а винесли, як і протилежне їм у “пеналі” вікно, заставши всіх трьох молодиків зовсім розлюченими і надто оголеними в різній стадії готовності до злягання. І доки над Лідчиним тілом злітав у небеса обітовані Усман, Жорка Кожан ще ярів і пінився, а Алик уже тільки лежав зовсім знесилений на килимку біля ліжка. Ганчір'я і дешеве пійло з околишніх ларків валялося по всій квартирі.

Бабусю з дідусем попросили бути в понятих. Білошицькі відмазались під приводом того, що це саме він, Білошицький, викликав оперативників. Інженер Горшанов, що жив за Лідчиним “пеналом” з дальнього від нас боку, був у цей час у відрядженні...

У бабусі з Лідою були довірчі відносини. Під приводом перешивання старих речей, вона одержувала від тої невеликі замовлення на двадцять-тридцять дореформених карбованців, але Алика бабуся не залюбила, після того, як той наставив засоси на юній Ідоччиній шийці. І те, що їй довелося побачити, стали показувати по українському незалежному телебаченню тільки в дев'яності роки! Дід Наум не стерпів:

– Я кавалер двох орденів Слави і попрошу відгородити мою дружину від цього неподобства! – ревонув він, чим навіть розчулив молодого, але запеклого лейтенанта-оперативника. Той відразу погодився і завимагав до себе на заміну боязкуватого Білошицького, якому Алик і компанія докладно і п'яно розповіли, як вони з нього будуть робити півня на вертелі.

Білошицький зблід і охав, бабуся й інші жінки нашого барачного подвір’я в скромних напівшерстяних сірих хустках мовчки стояли на вулиці, а оперативники неспішно, не пропонуючи розкрадачам народного майна хоч якось одягтися, вели свої протоколи, регулярно роблячи наругу над синтаксисом і орфографією казенно-казарменої російської мови...

Лідка брутально матюкалася, Жорка Кожан плакав, Беня Усман благим матом кричав “чесне комсомольське, що більше ні в жисть не буде”, на що Лідка вимагала:

– Стихни, мудаче, у мене в транді твої костогризи сміються! І взагалі, начальнику, – вела вона вже до лейтенанта, – великого терміну мені цього разу не тягти. Я ж від цих молокососиків залетіла. Від кожного по чим-чим, а дивись, вже брюхата. А їм, дрібноті, по два-три роки дадуть... Адже ми по багато не брали: ну, випити та пожерти потроху...

– Та яке там помалу. Воно може й помалу, але тобі упаяють і за груповуху, і за розпусту неповнолітніх, і за рецидив, і помреш ти, дурко, на нарах...

Лейтенант виявився правий. Лідка померла через сім років у Кустанайській тюремній лікарні. Її нащадок – адже він теж мав і свою місячну сутність, і свою сонячну напевно, так і залишився назавжди мешканцем незалежного Казахстану, сирота київський, породжений у ніч, коли в моєму світі відбувалося дійсне чудо...



13.

Співчуваючи моєму дитячому стану тієї дивно-безглуздої півночі, дзеркало немов саме йшло мені назустріч. Поки в дворі стояв чи не цілий спецбатальйон, я, залишившись із ним наодинці, закропив дзеркало з залишеного на столі бідона, і навіть спробував намалювати на поверхні його якийсь особливий, ритуально-м'який малюнок. Але знадвору було чутно голосні армійські матюки і команди, і мені моя мазанина водою по сріблу удавалася через силу.

Мазанина вийшла б якоюсь неймовірно засмиканою, якби мені трапилось малювати не пальцем по дзеркалу, а справжнім пензликом на мольберті. Як би там не було, головна подія відбулася. Ледь пізніше всотале в себе сакральну вологу дзеркало стало розливати вже знайоме мені соковите місячне світло, щоправда, з ледве перекрученими перспективами того, мазаниною чого я спантеличив себе власне сам. Адже намагайся я бути більш зібраним і старанним, не треба було б мені зайвий раз випробувати всі недосконалості свого незміцнілого вестибулярного апарата. А так просто здалося, що цього разу місячне сяйво пішло прямо на мене рваними жмутами. І я навіть відчув, як мене починає нудити...

Отут-то просто з гладі дзеркала зринув уже знайомий мені хлопчик, що, як ви пригадуєте, колись жив тільки в мені, і навіть дуже вимогливо понадив мене за собою. Важко тепер пригадати, був то дивовижний сон чи незвичайне марення, але я спробував піти за своїм місячним провідником, повторюючи по пам'яті його обережні, але упевнені кроки по тонкій місячній стежині.

Вона виникла також раптово, як і в минулий раз, але тепер стежина була більш вагомою і пружною, я міг іти по ній і відчувати, як вона пружинить у мене під ногами, поки не добрався до дзеркальної площини, у яку я побоявся раз і назавжди пірнути.

Я вимушено зупинився й оторопіло витягнув уперед свою ведучу ліву руку. У Задзеркаллі на мене звичайні наземні дворові гойдалки, на одній, дальній лавці яких сидів знайомий мені срібний місячний хлопчик, а на іншу він дуже м'яко і запобігливо запропонував опуститися мені. Я підкорився.

І отут відбулося те, чого найменше я очікував. Хлоп'я виявилося бешкетним пустунчиком, який розгойдував гойдалки на незнаних мені швидкостях. Час від часу я бачив Лідчину кімнату і її невойовничих кавалерів, оточених охороною, понятими і лейтенантом, але прямо з цієї кімнати мене виносило в якийсь дивно спокійний і ледь урочистий місячний світ, у якому народжувалися і розсипалися по небу зовсім незвичайні зірки з різномірними срібними протуберанцями, що відчуваються навпомацки як мереживо з чарівної павутини.

Якоїсь миті мені вдалося схопитися руками за одну з таких павутин, і настала повна розкутість. Незабаром я вже просто парив, миттєво переміщаючись між міріадами місячних світів, нерозкрита сутність яких захоплювала мене усе глибше і глибше.

Ніяким повітряним акробатам така неймовірно вільна легкість навіть не могла і наснитися. Тепер я сам вибирав павутини-трапеції, і нісся усе далі, усередину місячного всесвіту, залишаючись при цьому на гойдалках, де мене увесь час немов страхував хтось Я-другий, поки він, нарешті, не видихнув невагомими легенями: “Повертайся!”

Я хотів з цим дивним хлопчиком поговорити, але отут уже дзеркало відповіло мовчки: “Ні! Ще не час! Ні ти, ні він ще не готові до прощання... Заговорити – значить попрощатися...”

– З ким? Як? Чому?!

Дзеркало неболяче гепнуло мене по руках. Скоріше, мені здалося, що я тільки почув тихий дружелюбний ляпанець, але відразу всі нитки вирвалися з моїх долоньок і розчинилися крізь пальці. Місячний хлопчик уважно подивився на мене і гойдалки загальмували.

Під ними остигав місячний асфальт, розштовхуючи наші світи. Мене хилило в сон, а хлопчик, було видно, що губився. Йому було доступніше залишитися у знову знайденому ним місячному світі, але він немов просив у мене на те дозволу.

– До ранку залишайся, але ранком не покидай мене назавжди. Коли кидає друг – приходить самотність. І тоді настає смерть. Це мені так Юрко розповідав...

– Юрко не правий... – уперше продзвенів чийсь тихий співучий голос. – Якщо другові подарувати частку своєї душі, то навіть у найдальшому від тебе світі він залишиться другом... На-зав-жди!..

– Але я ще не вмію дарувати свою душу... Я можу подарувати тобі цукерковий фантик. У мене їх багато від “Ананасової” і від “Мишка на Півночі”. І хто ти, щоб забрати в мене друга? І хіба можна поділити душу на частинки? Адже її в мене немає!

– Чому?

– Тому, що я радянська дитина! – гордо відповів я незнайомій задзеркальній істоті.

– Душа є в кожного. Запитай про це у своєї бабусі Фіри.

– А от і запитаю!

– Запитай... – останній місячний відблиск закрив мені очі. Місячні гойдалки зупинилися.



14.

Ще до ранку в Лідчиному “пеналі” спішно відновили і двері, і вікно, а із сусідів по бараку взяли сувору підписку – не розголошувати події минулої ночі, пам’ятаючи про інтереси слідства і можливу кримінальну відповідальність. Перестав блукати і неприкаяним по дворі Стас Адамович Білошицький. Ним зацікавилися і, з огляду на його славне бойове минуле, призначили сторожем на відтепер охоронюваний смітник бухпостачу, де сам Стас Адамович запропонував зробити належний переоблік.

У той же день йому видали величезні й дуже маленькі різномірні відомості, по яких він почав нескінченну кропітку звірку, що відволікло його від чергового жовтневого запою разом із двоюрідним братцем. Тепер він був знову значимий і знову став носити чорні атласні нарукавники. Ніхто тоді ще не міг догадатися, що дні дзеркала Соломона в нашому будинку раз і назавжди пораховані.

З першої ж солідної премії, що пішла незабаром за схоронність соціалістичного майна, гордий Стас Адамович придбав старенький мотоцикл із коляскою, на якому і став привозити до свого сарайчика на зиму всілякі дровенята, поки на довіреному йому об'єкті не виявилися порожні місця, різні плішини, і плішинки, що збереглися як речові докази, і у заповненні яких виникла спішна необхідність.

І тоді Білошицький почав пригадувати, що все бухпостачівське безхазяйне майно просто-на-просто розтягли мешканці барачного селища по оселях, і вирішив розпочати відновлення статус-кво прямо з єврейської синьо-барачної вулички, відкіля було вирито і звезено на звалищний склад цеглу, яка акуратно обрамляла крихітні доглянуті палісаднички, потім були виявлені шифоньєри і тапчанчики, що часто-густо віддавали йому без бою, оскільки їхні власники повільно, але вірно вимирали, а шифоньєри вже розвалювалися від старості.

Мотоцикл вимагав бензину, грубка в прибудованій кімнатці для сімейки Красницьких вимагала додаткових дров, і якось Стас Адамович згадав, як разом з Наумом Борисовичем на підставі накладеної резолюції на прохання фронтовика, втягнув у його будинок чудернацьке трюмо, і не з дурної дикти, а з добротно, хоч і поїденого жуком-древоточцем справжнього дуба! І з цієї хвилини Білошицький став доводити по інстанціях, що це трюмо віддано до оселі фронтовика Федоровського незаконно і навіть халатно, тобто майже злочинно.

Бабчині цеглинки та запаскуджені клопами порохняві дикти розсохлихся шифоньєрів не могли вгамувати жадібного апетиту полкового ординарця, і дід Наум зрозумів, що в якийсь момент йому доведеться здатися і викинути трюмо за двері свого не шпарко імущого дому.

Голосила бабуся Єва, як усяка заглавна у домі жінка, як грізний авторитарх і дбайлива господарка свого тендітного світу, але з “сексотом” знатися вона тепер не хотіла і заявляла, що заради вищої справедливості відправити в грубку Красницьких таке трюмо вона стукачу Білошицькому не дозволить!..

І не дозволила, а викликала наряд міліції і зажадала, щоб розкрадача держмайна і трюмо доставили на місце його історичної стоянки. Так і сталося...

Як не переймався Білошицький, а взяти до себе вивезене з будинку Федоровського трюмо він з метою самозбереження вже не зміг. Зате запросто зміг здерти ту ж дикту зі зворотного боку непривітно всміхнулогося йому дзеркала, і тим вдовольнився.

Зі мною виявилося складніше. Я перестав спати і часто вставав по ночах, відчуваючи, що з дому забрано не тільки трюмо, але і сховану в ньому в черговий раз мою власну місячну сутність. Подібне роздвоєння пережити я, як видно не зміг, і якось уночі, майже вже в листопаді, коли моя мати була на черговій комплектації усе тих же синтетичних шуб, я майже крадькома, тихо вийшов у двір, відкривши звичайний начіпний запірний гачок.

Одягнений я був украй легко, але холоду не відчував. Мені було страшно, що хтось на зло всім і вся колись уночі візьме і розіб'є дзеркало Соломона, а разом з ним і мого місячного хлопчика, з яким ми так часто останнім часом каталися на місячних гойдалках, що полюбилися нам.

Я навіть не помітив, що саме тієї ночі до нас у двір прослизнули троє міцно складених і погано одягнених чоловіків, які тільки що втекли із СІЗО. Наш барак вони знали погано, і, слово честі, усім моїм бабусям та Ідочці разом з дідусем Наумом узятим просто повезло, що увійшли вони не до Лідчиної квартири, де їх очікувала залишена про усякий випадок засідка, і не до нашої, розчиненої мною навстіж, а до квартири баби Жені, де вони знайшли куплену напередодні дволітрову банку самогону і саму п'яну бабу Женю.

Потім вони тихо пили і по черзі ґвалтували стару п'яницю до ранку. Ранком їм захотілося чаю, і вони накачали до дурі порожній безгасовий примус. Потім хтось закурив. Пролунав оглушливий вибух.

У квартиру до вже покійної Євгенії Марківни увірвалися оперативники. Була різанина, потім стріляли, потім усі сусіди, повибігавши сонно на вулицю, дивилися на цей вранішній розгардіяш.

Мене в той час на цьому світі не було. Ніхто просто не помітив відсутність маляти, гадаючи, що йому слід спати. Я ж тієї ночі так і не заснув...



15.

– Душа, – говорить мені моя безграмотна прабабця Фіра, – це те, що є в кожної людини. Усевишній нікого не обділяє душею, але тільки в одних вона як гнійний прищ, а інших, як маленький сарайчик, у третіх, як кімната, а в обраних Богом, як цілий палац.

– А де цей палац, бабусю?

– У кого де: у хоробрих і шляхетних – у грудях, у мрійливих – у голові, а в боягузливих душа ховається в п'ятах.

– А моя душа може бути схожа на таку ж, як я, людину?

– Ні, душа, Мойшеле, це вогниста частка твого тіла. Її вдихнув у тебе при народженні Янгол, якого послав на Землю Всевишній. Я тобі ось що, онученя, скажу: просто в одних людей душі розкриваються навстіж і усі знають, що в них можна ввійти, а в інших – усі дверцята на засуві...

– А чому?

– Тому, що замість світлих віконець у такій душі маленькі темні дірочки, як у зацвілому голландському сирі.

– А чому бувають такі дірочки?

– Підростеш, онучку, довідаєшся...

– А бувають люди без душі?

– Без душі буває тільки глиняна людина – голем, а у всіх інших людей душі є, навіть в Аммана і Гітлера, на жаль, хоча вони були в них дуже маленькі і злісні. Просто їхні душі були відрізані від господнього світла і перетворили цих іродів у злісних карликів на горе нашому народу, маля.

– Як це відрізано?

– А так, спочатку в них у душах витончились сонячні, а потім і місячні нитки, і наступила ще за життя смерть, вони ще жили і діяли на Землі свої підлі злодіяння, а по суті, були мерцями.

– А можуть на сонячних і місячних нитках людських душ жити сонячні і місячні чоловічки?

– Люди? Ні, але, може бути, ти когось просто впустив у свою душу чи виростив когось у себе в душі сам. – Можливо, тут бабуся говорила про астральних двійників, про яких у ті часи не багато хто й знав. – Усе можливо, чужі душі – сутінки, усе життя вирощуй свою душу, перетворюючи її з крихітної кімнатки на величезний світлий палац, і ніколи не впускай до неї незнайомих людей, не запропонувавши їм зазвичай чисті домашні тапочки.

Моєї прабабці давно нема на землі. Вона вмерла, коли мені виповнилося вісім років, рівно через два роки після нашої недитячої розмови, так і не повідавши мені, хто ж до останніх днів жив у її добрій і мудрій, тихій древній душі. Можливо, там жила місячна чарівниця чи сонячна красуня принцеса, але це було так давно. З тих пір минуло більше сорока років.

Одного разу я ледве не втратив щиросердечне Щось, можливо, навіть свою змучену у духовнім Чорнобилі душу чи зрощену в ній астральну істоту, яка раптово сховалася за шляховий стовп на тролейбусній зупинці. Це трапилося того дня, коли я, вчитель інформатики київської школи для дітей, евакуйованих з Чорнобильської зони після аварії на ЧАЕС, раптом відчув, що дана від народження іскра божа знайшла невагому і невидиму мені плоть і відійшла на своїх ногах віддалік від мене, в той час як я втомлено брів додому.

Я сторопів. Подібного зі мною ніколи раніше не відбувалося. Я раптом зрозумів, що негайно треба повернутися до того фатального стовпа, обійти його й ублагати Щось повернутися, щоб продовжити наше з ним спільне існування. У напівнепритомному стані я повернувся до стовпа, ледь утримуючись на ватяних ногах, і тихо попрохав оте Щось, що полишило мене, повернутися до мене усередину.

– Сьогодні ми повинні піти разом з тобою . Повертайся, я вже знаю, що ти готове мандрувати без мене, але сам я без тебе жити ще не готовий. Я не вмію просити пробачення в себе самого за всілякі гріхи проти власної душі, але без тебе мені не жити. Звідси я не рушу ні кроку. Ти це зрозуміло?

Але непокірливе Щось не квапилося повертатися до мене. Схоже, воно вичікувало. І тоді я запропонував йому згадати, як одного разу в дитинстві ми попрощалися назавжди з дзеркалом Соломона і дозволили піти з ним від нас Місячному хлопчику.

Щось не заговорило зі мною. Воно було здавна ображене, але, пересиливши свої амбіції, воно впритул підійшло до мене і начебто взяло мене за руку, щоб уже, сподіваюся, до кінця днів покірно і важко нести свій хрест, опромінюючи мій шлях, і не дозволяючи перетворитися мені в безжиттєвий голем.

З тих пір я став рідше відкривати навколишнім свою душу і все частіше згадувати про місячного хлопчика, що колись жив у мені, якому я навіть не дав свого власного імені, оскільки наївно думав, що він усього лише мара. Але насправді лише маренням виявилося саме дзеркало Соломона, винесене на відомчий смітник, що мимоволі викрало в мене частку моєї незміцнілої дитячої душі. А, можливо, це був мій невідомий астральний двійник, мій місячний хлопчик...



16.

Тієї ночі сонно розбрідалися по вулиці худі “каструльні” півні. Події останніх днів так переполошили жителів нашого барака, що за ними ніхто не наглядав, навіть домовита Емма Аркадіївна, яка тепер ходила щільно обмотана короткою білою пуховою хусткою. Схоже, їй було страшно.

Стас Білошицький цупив з розмахом, тому що на носі була зима, і він виклопотав дозвіл на цегельну прибудовану тимчасовку для зимової торцевої кухоньки, цеглинки для якої збирав по всіх барачних вуличках і завулках усіма правдами і неправдами.

Довгостроково перебуваючи в країні Дорослих, важко пригадувати всі ізюминки свого Дитинства. А я дуже довго в останні роки залишався дорослим, щоб правильно тепер розставляти всі акценти над своїм дитячим минулим. Тому ця, найостанніша частина мого зовні простого оповідання запнута якимсь особливим серпанком. Я ніколи б так і не зняв її, не будь мені відомі правила інших космічних, міцно не земних сил, які осягав я в Дитинстві зовсім заввиграшки.

Одне з цих Правил настійно ще й сьогодні говорить: ВИЯВЛЯЙ МІРУ РІВНИМ, і, слава Богу, я уже виявляю рівним себе всьому навколишньому Людству. До цієї думки було найбільш важко пристосуватися, але одного разу я опустився на землю і прийняв усеїдну мімікрію землян з будь-якого приводу в агресивному околишньому світі. Дивне це було почуття – відвернутися від якоїсь вигаданої Богообраності і сісти на зап'ятки світової невигаданої Історії... А довелося...

Друге ж Правило говорить про споконвічну презумпцію винності перед нашим загальним світом, що не відбувся. Ні, звичайно, як наслідок, можна доводити, що наш світ недосконалий, і що ми в ньому просто провокуємо вчинки, які не відбулися, і їхні найвірогідніші наслідки, як і те, що у світі, як на ігровому полі завжди існує тільки обмежене число гравців: усіх цих фатальних, відчайдушних злодійок-красунь і несподіваних злодійкуватих чоловіків – напівдитяток земних, напівгаспидів пекельних, усіх цих мимовільних свідків обставин, що складаються, від яких рівно вже нічого більш не залежить, але які вроздріб згодом дають самі суперечливі показання: мовляв, було, те що, по суті, і бути не могло.

А до якої категорії варто відносити всю цю незліченну безліч гонителів зла, роль кожного з яких зведена була споконвічно до критичного мінімуму і тільки дійсні учасники драми, що розгорнулася, відчували на собі їхній щирий тиск КАРАТЕЛІВ, настільки різномастих у тутешні часи.

Я ж якось подумав, що в нашому світі існує не тільки прецедент конкретних подій, але і провокація до прецеденту, що полягає, наприклад, у тім, що так чи інакше, але практично усе в цьому тексті виявлене, рано чи пізно знайде грані реального прецеденту, і тоді учорашні читачі зовсім непомітно, але майже раптово зможуть перетворитися в учасників подібних подій, мимоволі викликнувши поранено:

“Чому ж саме я?”...

А от саме тому, що на довіру якось комусь з них, власне, не вистачило Віри...

І справді, поставте кожного на моє місце, що бреде з надр правильного прямокутника, охопленого карними пристрастями двору, у ніким не контрольований нічний простір, туди, де десь на висілках навколишньої Історії збожеволілий екс-ординарець і екс-рахівник Білошицький накопичував нишком усе нові і нові цеглини, про справжнє походження яких знала лише стара шхейне Циля Рафаїлівна Левчин…

–Цилє Рафаїлівно, а що це ви вигадали в себе у палісадничку?

– Стасе Адамовичу, Стасе Адамовичу, ну що за причіпки? Хіба вам ще не зрозуміло, що я варю казеїновий клей на давальницькій сировині для меблевої фабрики імені генерала Ватутіна?

– А що, невже наш славний командарм-визволитель був столяром-червонодеревцем?

– Не так, щоб ні.. Але ви знаєте, він цьому посприяв... Як і ворожі армади...

– Та невже?

– Адже як було, хтось наступав, хтось відступав, а кияни рили окопи. І обкладали їх, де могли цеглою, а де і вугільними брикетами...

– Та невже?

– Вам не повірити, але величезні стовбури на перекриття – це, власне усе, що в них було. Це тільки легенди про трьохрядні бруствери, та пісні ще по радіо... Їх уже забувають співати... А я продовжую топити маленьку цегельну тимчасовку тим вугіллям, що так і залишилося в протитанкових щілинах з війни.

– Ви така смілива, щоб отак запросто лазити по окопах?

– А як би ви собі уявили стару Цилю без вугіллячка і без хлібця з олією?

– Так вам, Цилє Рафаїлівно, дуже часто доводиться митися?

– Слава Богу, у лазні на Ямській завжди є вільна шайка....

– А де ж ці самі щілини, окопи?..

– Ви вийдіть за мій палісадник і пройдіть від Синьо-барачної вулиці двадцять метрів у напрямку смітника....

– І що я побачу?

– Ви побачите, що не одна ваша стара шхейне там промишляє.

– Так це ж державне розкрадання!

– Здрастуйте вам, Стасе Адамовичу! Щілини відкопували ті, чий порох уже спочиває в Бабиному яру чи в Дарницькому концтаборі, чи де-небудь на Одері, Віслі...

– Не втирайте мені, Цилє Рафаїлівно, про легендарну стійкість розкрадачів соцмайна і моліть свого Бога під кепочкою, щоб до вас не прийшли...

– А знаєте, Стасе Адамовичу, що якось так само прийдуть і за вами?

– Дозвольте поцікавитися, люб'язна, хто ж?

– Двоє з лопатами й один з киркою...

– От несусвітня баба!

– Дрейниш мір дер копф , Стасе, ступай собі світом!

– Ну, шхейни-никейви , богопомацані мої! – крекнув з образою Стас, – дістане і Вас народна кара.

– Знаєте, про що я вам скажу, Стасе Адамовичу, – не морочте мені того, чого в мене немає й у вас скоро хоч і буде, та зайве....

– Це що ж?

– Медебейцели ... А щодо никейви, я вам от що, Стасику, скажу. Ваша Емма Аркадіївна уже не никейва, а просто стара яхна!

– Цієї образи, шхейне, я вам нізащо не спущу! – обурюється п'яний Білошицький і несеться в контору бухпостачу викликати нібито саперів з причини ніби очищення смітника бухпостачу від ворожих снарядів за інформацією, отриманої від населення.

Виритих саперами цеглин вистачає на легендарну професорську прибудову. Зрито вщент і акуратненький палісадничок Цилі Рафаїлівни. Там теж шукали міни. Стара шхейне тихо крутить біля скроні перед крокуючим серед її руїн переможним стройовим кроком Стасом Адамовичем.

– А шрайбер фуц (письменна падлюка)! – майже ввічливо не матюкається вона.



17.

– Цей фуц дер ят!

– Цей шляхтич!

– Цей недоумок!.. – ще кілька днів розривалося переможно в повітрі, під спішний брязкіт моторної кельми, яка споруджувала справжній барачний форпост, що залишався на своєму місці ще довгі роки, уже після того як наш червоний барак знесли, а в кам'яній прибудові помістилася двірницька перед величезним цегельним п'ятиповерховим відомчим жилкорпусом усе того ж горезвісного бухпостачу.

У корпусі одержав службову квартирку і Білошицький, залишившись на “вічне поселення” у двірниках, а в кам'яній прибудовці зберігалися раритети нашого спільного барачного світу, від примусу з висадженою форсункою, що залишилася від покійниці-баби Жені, до бездзеркального трюмо, за номером 11156, з якого назавжди зникло дзеркало Соломона.

Тепер саме час розповісти про те, як це насправді було...

У ту саму пам'ятну ніч, коли я вирвався за оточення чергової твердої облави і повз переритий палісадничок Цилі Рафаїлівни прочимчикував до місця останньої стоянки легендарного трюмо імені государя-імператора іудейського Соломона, до якого мене в той час тягло почуття відірваності від своєї схованої в Задзеркаллі місячної проекції.

Але на довіреному екс-рахівникові Білошицькому смітнику ні трюмо, ні вмонтованого в нього дзеркала Соломона відразу не проглядалося. Навколо нагромаджувалися неохайні гнійні купи повільно перегниваючого дрантя, з яких вистрибували прудкі пацюки, під яким копошились кроти, і над якими час від часу спурхували у надзвалищний простір дивні перевернутоголові кажани.

Одним словом, на смітнику було справді моторошно, і не заважало б здивуватися, що я зовсім не закляк, а ввірвався в цей дивний і гидко-солодко пахнучий антураж лише для того, щоб відшукати місце останньої стоянки трюмо і довіреного йому дзеркала, обполоскати його з кухля і призвати до себе свого місячного втікача. У ту далеку пору я навіть не смів подумати, щоб зажадати в нього хоч якого-небудь гідного пояснення. Повернувся б до мене він і добре.

Але тільки ти ба...

Місце, де починалося виритий саперами “щілинний” розкоп, я знайшов не відразу... Ніяких тобі військових “Achtunq minen!”, ні хоча б післявоєнних “Обережно міни!” я так ніде і не побачив, хоча і читати в той час міг уже по складах, і що дивніше за все, відразу кількома мовами – російською, українською, польською, французькою, німецькою та ідиш. Чи тоді мені це тільки здавалося, але як би там не було, усі діти трохи Боги у покарному земному втіленні, я, проте, раптом звернув увагу на розрізаюче морок довіреного Білошицькому смітника дивне мерехтливе світло сріблясто-місячного кольору.

Безумовно, так повідомляти про себе могло тільки дзеркало Соломона, недбало скинуте мстивим Стасом Адамовичем на дно розібраного їм по цеглинці лжемінного розкопу. До дзеркала не було ні стежки, ні шляху. Залишалося тільки спробувати взяти і просто покропити навколишній простір, та так, щоб крапелька-дві принесеної мною вологи в простій алюмінієвій півлітровій кружці-простушці облили поверхню дзеркала.

Після декількох бризків подібна маніпуляція мені вдалася, і з дзеркала пролилося знайоме мені світло. Але цього разу це не була відома мені колись доріжка, не була вона і стежиною, а нагадувала рибацьку мережу, край якої опинився в моїх дитячих руках.

Я подумав, що винахідливе дзеркало Соломона запропонувало мені нову, досі невідому гру, і став підтягувати упалу в чорну ущелину мережу, доки не відчув, що це вже не гра, і діставати мені доводиться найсправжній тягар.

Мої дитячі долоньки напружилися від недитячих зусиль, і я почув як на самому денці недавньої протибомбової “щілини” почали відлітати мідні старовинні заклепки, які зв'язували воєдино площину дзеркала Соломона з його дубовою основою, сточеною полчищами жуків-червиць.

На якусь мить я онімів...

Раптово мені здалося, що з могильної глибини старанно підтягується по сріблу тонких ниток розкішний небачений звір з вигнутою сріблистою спиною, що складається з окремих лускатих блискіток, кожну з яких я якось вже обмацував у себе вдома.

На поверхню розритого саперами бомбосховища прагнула вибратися розумна істота! Від переляку я послабив місячну нитку, і отут істота тяжко зітхнула, просідаючи лускатим дзеркалом знову на дно.

Я не знав, що і подумати, але був твердо в ту мить упевнений, що ця істота нізащо не заподіє ні краплі шкоди ні мені, ні моєму Місячному хлопчику, з яким вона, істота, була зв'язана дивними, але міцними нитками, що жадали від мене додаткових нових зусиль у порятунок їх обох – Місячного хлопчика і того ж древнього Звіра, про якого з належним побоюванням так часто нагадувала мені старенька і мудра прабабця Фіра.

Робити було нічого, переборюючи приступи холодного липкого страху, чіпляючи мокрими пальцями за невагому місячну нитку, я поступово починав відчувати, що тягну дійсно тяжку вагу – колосальну, величезну і чомусь для мене значиму. На очах у справжнього хлопчика виступили сльози, але на обличчі в місячного його двійника, що сидів на спині новоявленого світові Звіра, відображалася неймовірна радість.

Цю радість по-своєму розділяли гризуни всіх різновидів від піднебесних до наземних і підземних – усі кроти, пацюки і кажани стихли відразу, перетворивши поритий, гнійний плацдарм , що копошився, на авансцену неймовірної містерії, у центрі якої була істота, яка старанно тепер перешкоджала мені з'єднатися з моєю місячною проекцією.

З часу останньої нашої з нею зустрічі вона немов виросла вдвічі, колись зігнута навпіл, вона так і провела в дивній дзеркальній інкапсуляції довгі земні тисячоріччя, часом відгукуючись то на жагучі заклики легендарного царя Соломона, то на мій дитячий белькіт капосного післявоєнного пустунчика...

Тепер, коли мідні скоби були зірвані з древнього інопородного бранця, він раптом сам зміг обернутися на величезну сценічну завісу і навіть екран, на якому стали миготіти кадри минулих тисячоріч, до яких ні мені, ні моєму місячному хлопчику, здавалося б, не було діла.

Мене турбувало тільки можливе відторгнення моєї місячної частки, ділитися якою зі Звіром я ще не бажав...



18.

І тоді дзеркальна поверхня врятованої мною істоти раптово стислася і перетворилася на маленьке вигнуте вітрило, під яким у невеликому суденці розмістився мій місячний хлопчик, який благально дивився мені в очі і вимогливо цілив прямо в перенісся. Про що він просив і що вимагав, я так до тонкощів і не усвідомив би, не встань за моєю спиною проекція місячної принцеси. На відміну від хлопчика вона могла говорити:

– Оолан просити відпустити із собою маля. Воно теж буде зростати, тільки в іншому світі, щоб колись прийти до тебе на допомогу в дуже далекому майбутньому.

Істота, названа Ооланом, молитовно витягнула верхню частину вітрила.

– Ти можеш відмовитися від свого двійника, і тоді Оолан подарує тобі замість нього цілий резервний світ, куди ти зумієш ховатися у важкі для тебе хвилини і роки. Я б, Мойшеле, не погодилася. На Землі від життя ховаються тільки мішигіне. Не будь цедрейтеле , не погоджуйся!

Отут тільки я упізнав у принцесі свою прабабцю. Очі принцеси Есфір дивилися на мене з вічності. Рухом руки вона опустила пливучий у небі кораблик, і тепер поруч неї стояв місячний хлопчик, який тримав під срібні вудила Звіра, чий контур нагадував тепер фронтовий розгорнутий плащ-намет мого дідуся Нюми. Верхні поли намету, що відливали місячним сріблом, дивним чином жестикулювали. Принцеса Есфір уважно стежила за жестикуляцією і передавала мені мову древньої інопланетної істоти:

– Оолан каже, що не розповість дуже багато про себе , тому що ти ще маленький, але можеш швидко зістаритися від надлишку тієї скорботи, що йому довелося випробувати. Твоя дитяча душа дуже тендітна, і їй всіх його хвилювань у себе поки не вмістити. Зате він, Оолан, може відкрити інші світи твоєму місячному хлопчику, якщо тільки ти його відпустиш, але не проміняєш на ті світи, у кожнім з яких ти будеш гостем, але тільки в цьому земному – дійсним хазяїном. Тобі вирішувати...

– А якою мовою він говорить? – замість відповіді раптово перепитав я у принцеси.

Есфір посміхнулася:

– Він говорить своєю зоряною мовою, що для тебе така ж цивільна, як і приховуваний від тебе в родині ідиш.

– Невже у світі так багато цивільних мов? Як же всі ми розуміємо один одного? І як розуміє нас цей Оолан?

– Він розуміє нас серцем, – посміхнулася Есфір і простягнула назустріч Ооланові свою тонку гарну руку. Плащ-намет Оолана став поступово перетворюватися на серденько.

Тепер посміхнувся я:

– Нехай він бере із собою мого місячного хлопчика, ростить і пестить його в себе там на зірках і пригощає вершковим морозивом, щоб місячний хлопчик обов'язково повернувся грати зі мною в пожежних і кататися на крейсеромобільчику “Настасія”.

“Він обов'язково повернеться”, – прошепотіла мені самим серцем Есфір, розтаючи в просторі...

У повітрі над відомчим дрантям розлігся оглушливий гуркіт. Небо розрізав горизонтальний місячний прожектор, і в місячну шпарину, що утворилася, став прослизати розгорнутий дідусевим плащ-наметом Оолан, несучи в себе на спині мою місячну частку – дивного місячного хлопчика...

Гуркіт над смітником перервав світну феєрію, що відбувалася в нас у дворі, із засідкою в “пеналі” в арештованої Лідки, з кримінальниками в “пеналі” у баби Жені і трупом самої старої, що винесли після неквапливого огляду всіма двірськими сусідами. Усі завмерли і тільки екс-ординарець Білошицький раптово загорлав на все подвір'я:

– Адже я був правий, товариші, – на бухпостачівському смітнику вибухнули фашистські міни!

Усіх – і двірських, і сторонніх, і військових, і цивільних винесло на смітник... Хтось на ходу згадав, що в напрямку до смітника ішов маленький хлопчик.

– Мишенько! – по-пташиному охнула моя мати Тойба, чиє ім'я з земного цивільного перекладалося просто як “пташка”. До неї поспішив вічно ворогуючий з нею Наум. Він міцно обійняв матір і спробував щось сказати, але вийшло, як завжди – безглуздо.

– Ні, Танько, твій-наш Мишко-Мойшеле не дурень... Баламут, так, але дурнем цей хлопчисько ніколи не був...

Матір від цих слів ледь не підірвало, але зараз вона хотіла бачити мене – живим чи...

...Через десять хвилин вона прилетіла до світлиці, де в цей час я вже спав міцним сном. Незадовго до цього мене заколисала древня чарівниця – місячна принцеса Есфір...

Дорослі ще довго дивувалися, чому їм здалося, що мене одного серед ночі раптом винесло на цей тричі розпроклятий смітник. На тім і заспокоїлися...

Ранком шестикласниця Ідочка запропонувала:

– Мишку, давай сьогодні грати в місячних людей. Ти, наприклад, будеш місячним хлопчиком, а я місячною принцесою...

– Есфір?

– Ні, Есфір – так не модно. Краще принцесу ми назвемо Естер, а мене, коли я виросту, Аделіною, а ще краще – Адою.



19.

Так і вийшло. Тільки Ада багато років тому переїхала жити в Чикаго, і тепер зрідка в моїх листах до далекої американської тіточки ще тепліє рядок:

“Здраствуй, дорога наша Ідочко!”. Потім розповідається багато дорослих-важких київських новин, але ніколи ні рядка не присвячується йому, моєму візаві, зрослому з того часу, моєму прибулому із зірок місячному хлопчику.

У найважчий для мене рік він узяв мене за руку біля шляхового стовпа на кінцевій зупинці тридцятого тролейбусного маршруту і повів до звичайнісіньких дитячих гойдалок, на яких у цей час каталися дівчинка-підліток і маленький хлопчик. Обоє вони були не з мого дитинства. У них тепер були не семітські, а слов'янські риси сонячних облич, і вони посміхалися нам, називаючи один одного по іменах: Анастасія й Алик...

Настя й Алик...

Сонячним і місячним дітям замалий земний шкалик...

Це кажу Вам я, Мишко, який прощався з Вами і повертався до Вас, люди!..

Мир Вашій оселі! А штил андер вельт! Чи як там у вас, цивільною?..



Травень-червень 2002 р.









ПОМИЛКОВИЙ ВАРІАНТ

АБО

ІЛЮЗІЯ САМОТНОСТІ

Веле ШТИЛВЕЛД та Ірина ДІДЕНКО



У них було декілька варіантів...

На планету Маргариток сузір’я Тихий Глас їх віднесло сонячним вітром. Потім трапилось непередбачене.

Вони розчинилися в своїй самотності і отямилися тільки після того, як замість колишніх земних імен до них тривко пристали числівники – Перший, Другий, Третій, Четвертий...

Простими числівниками вони і впали на планету, імені якої не знали. Лише тому, що вона була безіменна в той час, коли ще існували їхні власні імена. Тоді ж було наявне і відчуття місії, і право щось вирішувати.

Декілька варіантів одного і того ж завдання з однаковим результатом їм, зоряним мандрівцям, було ніби як на роду написано, але один результат ніхто не міг передбачити. Роки не позбавили їх пам'яті, душі не розпалися на частини, але вони знайшли СВІТ, за що сплатили безпам’ятством...

...Тому що цей світ подарував їм любов, в якій ніхто не захотів бути другим. І вони поклялись забути свої пристрасті, а із ними і свої імена, щоб увійти до світу любові безіменними рядовими, заздалегідь розрахувавшись на Перший, Другий, Третій, Четвертий...

...На планеті буяла весна, і нескінченними килимами квітли МАРГАРИТКИ. Вони досягали людського зросту, але не вражали потерпілих аварію (суті якої вони так і не зрозуміли) ані єдиним своїм дотиком. Здавалось, вони навіть стишили свої дивні пахощі, щоб не викликати в інопланетних блукальців нудотного перенасичення.

І тільки небо гнало дрібні фіолетові хмари, і вчорашні пілігрими вдивлялися крізь них у колодязну безодню неба, просякнуту променями мудро-ласкавого фіолетового сонця. Під цим сонцем всім чотирьом зненацька здалося, що вони змогли б прожити на цій планеті тисячоліття.

...У повітрі співало і бриніло просте людське щастя, до якого не важко було призвичаїтися, але від якого так тяжко тепер було піти. І тоді прибулі – кожний для себе ﾾ легко і просто збагнули, що в ім'я досягнення цього миру вони й блукали у Всесвіті всі колишні роки, що в ім'я цієї благодаті вони відвернулись від імен людських, в ім'я цієї любові вони доторкнулись знеможеними тілами своїми до килимів з маргариток, щоб піти квітковими настилами по планеті. Доторкнутися до планети, щоб прирости до неї, зробити перший обережний крок від рятувальної капсули астрольота у зворушливо-ціпкий світ маргариток і не вертатися на поріг космічного простору вже ніколи.

У них було декілька варіантів...

Точних, заданих, накреслених долею, ідеальних... Однак вони відступили.

Усі четверо на рівній відстраждали: у кожного з них у минулому було кохання, і ﾾ біль та розлука після цього, викликані тим, що так довго земні жінки очікувати не можуть. У астропілотів, що неслися вітром крізь світлові роки, коханих жінок віднімає проста земна смерть. Вона не знайома з хитросплетіннями тих, що переборюють ефект парадокса часу, – стартуючи до зірок однолітками тих, хто їх проводжає, а вертаються на Землю її пращурами. Пращурами планети вже незнайомої, нової, в чомусь цілком абсурдної і тепер назавжди безмовної. Планети незугарної і невідповідної нескінченним зоряним світам.

У них було декілька варіантів...

Великий Космос не приймає рівності паритетів різновеликих. Але вони про це не знали... Або забули.

Вони довірили цій планеті свій власний, здавалося б, цілком мікроскопічний біль, але планета прийняла цей біль адекватним власному болю. І вже назавтра надбана Першим, Другим, Третім і рівному їм в усьому своєму людському Четвертому, планета отримала стійкий синдром раніше незнайомої хвороби…

...Я потрапив на планету Маргариток випадково. Мій астрокрейсер зненацька дав збій на всіх рівнях мережі управління, і мені довелося дотягти майже некерований апарат до найближчої планети, куди він і впав.

Те, що я побачив, оговтавшись після аварії, – це були нескінченні поля маргариток. Перше враження згодом, як це зазвичай буває, не стерлося. Потрясіння побаченим, як я вважаю, і стало визначним у всіх моїх подальших діях.

Квіти були прекрасні. Подібні до земних крихітних маргариток, вони, здавалося, увібрали в себе все найкраще від своїх сестер, однак їхній колір був насиченішим, але...

Ні, звичайно, це були квіти... Так, оксамитово-фіолетові, часом яскраво-лилові. Справа не в кольорі і навіть не у величезних розмірах. Все це не вразило б мене, мешканця Землі.

Сонячний вітер колихав маргаритки, і їхній шелест заколисував мою змучену падінням свідомість. Та от вітер подув сильніше, і до шелесту квітів домішався дзвін. Я підвівся на лікті, щоб побачити джерело дзвону, але нічого не вгледів. Самі маргаритки, нескінченний килим маргариток. Зненацька подув вітру з якоюсь дивною силою рвонув ніжні стебла так, що вінчики деяких квіток безпорадно впали.

Що побачив я в ту нетривку мить? Або, спитайте краще, почув?!

Дивна планета... Галюциногенна планета. Чи я ще не оклигав від падіння?

Усі ці думки зграєю пронеслись у моїй голові, перш ніж я змусив себе відповідно настроїти свої відчуття. Та й чи сам я їх “настроїв”? Вважаю, подібна заява була б усе ж зухвальством.

Я став бачити і чути так, як належить на цій планеті, на цьому гігантському полі експериментів, як я дізнався згодом. Але поки я всього цього не знав. І, можливо, було б краще, якби не дізнався.

Дзвін перейшов у ледь відчутний шепіт, і з посиленням вітру він ставав сильніший і розбірливіший. Але головне – це те, що я побачив.

У скошених вітром вінчиках я раптом розгледів схилені на груди дівочі голівки...

...Галюційне, як я гадав, перетворення розгорталося, як сувоя тканини. У дзвоні народжувалися все більш розбірливі звуки. Зі звуків виникали співзвуччя і починали виділятися окремі голоси – тих, хто ще не змарнів настільки приречено-обрізано тендітною і цілком уже не квітковою голівкою. Розмовляли живі – чи то маргаритки, чи то… марення, що нагадували земних жінок...

– Звичайно, ми народжені в смерканні, а помремо вдосвіта...

–... А жити нам відведено сім планетарних днів...

– Хто це говорить? Ви… хто? – я спантеличено озирався на різні боки, намагаючись побачити хоч одну звичну для ока істоту, все ще не бажаючи вірити тому, що чую голоси навколишніх рослин… тобто…

– Довірся своєму внутрішньому почуттю, прибульцю. Ти знаєш, з ким говориш, – глибокий голос промовив мені це прямо у вухо.

Я обернувся. Господи! Хоч одна нормальна квітка. Звичайна, хоч і завеликих розмірів маргаритка. Але вона говорить… О-ох! Зате в неї хоч єдина площина перетворення: слава Провидінню, вона тільки розмовляє, залишаючись КВІТКОЮ.

– Не звертай, уваги, гостю! Вона так і не набралася глузду. Її просто пропустили при запиленні... Вона, чи ти бач, не схотіла! Дивись, у неї замість голови жовта пухнаста маточка... – різкий дзвін навколо перервав мої міркування.

– Тому й живу, як належить, сьому тисячу років, тоді як ви... – квітка, що зверталася до мене, злегка хитнула пелюстками.

– Помовчала б! Послухай, гостю! Ця дурисвітка – дисгормональна потвора! Що їй тільки відомо про сум, про пристрасть, про розтрачені ілювії, про самотність, про спустошення, про солодке передчуття забуття і пощаду, про яку в усі дні нашого життя ми молимо велике Провидіння...

Голоси навколо сумно задзвеніли:

– От завтра я помру... Це буде і жахливо, і солодко. Я зумію побачити, як мене поцілує мій сонцеликий...

– І мій...

– Мій...

Мій!..

Дзвін переріс у безперервне дзеленчання. Так, мені довелося визнати, що квіти навколо мене говорили, і навіть дуже голосно. Одна лише маргаритка, звичайна маргаритка поруч зі мною мовчала. Роса на її листках-пелюстках тремтіла. Якби подібне порівняння було б тут доречно, я б сказав, що її проймає нервовий дрож.

– Не слухай їх, людино! Це місцевий психоз! Нащо тобі це гормональне сп'яніння? Вони і самі не знають, що творять!..

– Не звертай уваги на цю стару мимру, прибульцю! – увірвався рій голосів. – Вона відступниця!.. Вона відкидає найвеличніші звершення наших богів! Та якщо б не було їх – наших гормонізаторів, ми б і не дізналися, хто ми, навіщо і звідки...

Саме так, ви як слід і не відаєте… – з зусиллям сказані звичайною квіткою слова були останніми, якими удостоїла ця маргаритка своїх сестер.

– Що тут відбувається? – звернувся я до неї. Але справжня маргаритка мовчала. Здавалось, вона оберігала цю свою властивість – бути звичайною квіткою, і уміння розмовляти ховала при першій можливості. Я відчув повагу і якийсь трепет до неї. Ось вона, СПРАВЖНЯ маргаритка! Справжня... Як прекрасні ви, оригінали, у що б не втілювалися! Для себе я назвав цю маргаритку – Справжньою Маргариткою.

Однак іншим квітам не терпілося потеревеніти зі мною, з'ясувати, хто я і навіщо прийшов до них. Вони дзеленчали, перебиваючи одна одну, і за нетривке спілкування я зрозумів, що вони, точно, не за того мене мають.

– А ти раніше довірся нам, а після цього стань генетиком, – почув я нарешті з усіх боків тоненькі жеманні голоски, після цього міріади пелюстків обернулися до мене і опали, надавши можливість споглядати прекрасні жіночі голівки з тоненькими обличчями, худенькі шийки, крихітні плечики і довгі руки. – Довірся нам, довірся нам, довірся... – почулося з різних боків, – що в тебе болить? Болить... Болить?

ﾾУ мене?.. Ну, не знаю... Нічого. Хіба тільки дзвін в голові від падіння ще не минув.

– Ах, це не до нас, це до неї, до тієї старої безголової квіточниці. Її пилок якраз від цього.

– А ви що лікуєте?

– А ми зцілюємо душі...

ﾾ ... І одного разу вже зцілили: і у Першого, і у Другого, і у Третього, і у Четвертого... Генетиків, – несподівано вступила в розмову Справжня Маргаритка. – І ті повірили, що зобов'язані отим дурнесеньким своїм одужанням. Ти б бачив цих зцілених! Ти ще їх побачиш. Тут занадто тісно, щоб вам не зустрітися.

– Це вона вміє – заговорювати зуби. А про генетиків безсоромно бреше! Їх привела на нашу планету любов. А вони передали свої пережиті страждання НАМ, цілком незнайомій Планеті.

– О, безглузді! Їм так тільки здавалось, – звернулася Справжня Маргаритка до мене. – Як це у вас на Землі говорять: вони сплутали божий дар з яєчнею і відреклись від своєї власної пам'яті і свого віку. – При цих словах Справжня Маргаритка посипала своїм пилком мою голову. – Ну, як самопочуття? Ще зазнаєш якогось недомагання?

– Певно, що ні... Але міфа вашої Планети я, як слід, і не зрозумів...

– Ти настільки ж безглуздий, як і всі чоловіки Всесвіту. Але тобі поталанило, що ти саме чоловік, а значить, на нашій планеті тебе будуть цінувати, – Справжня Маргаритка сумно хитнула пелюстками, і я поспішив замовкнути, щоб вона знов не замкнулася у свої гордій мовчанці.

– А яке ваше ім’я? – навперебій задзвеніли маргаритки.

– Орніс, панночки.

– Як це банально! Орніс!.. – зафікали вони. – Чому б вам не бути П'ятим?

Вибачте, але я звик бути першим і не робити з цього культу.

– От ви все: “перший, перший”, – голос Справжньої Маргаритки був і тепер такий же сумний.ﾾ Я, уявіть, остання, хто хоч що-небудь в усьому цьому розуміє. Справа навіть не в цій четвірці збочинців, що впала добру тисячу років тому на наші нещасні пелюсткові голови. Справа в іншому... Але перед вами квітковий кордебалет нерозумних створінь, і вони не дадуть нам як слід побалакати.

ﾾ Але чому б нам усе ж не вислухати їх?ﾾ незважаючи на явне негативне ставлення Маргаритки до своїх родичок, насмілився спитати я.

Правду кажучи, я не хотів слухати квіткову різноголосицю. Саме від неї в мене і розболілася голова. Але мені не терпілося встановити істинну причину того, що тут відбувалося.

– Ця сумна історія почалася в ті далекі часи, коли всі ми тільки й знали, що жити без толку довгі тисячоліття... – здавалося, Справжня Маргаритка не почула мого несміливого побажання. – Та проте як ми духмяніли!.. Можливо, ми створювали ауру Планеті, а вона – цілій Галактиці!

– Ти ще скажи, що і всьому Всесвіту без нас було недобре. Ти мариш, стара маргаритко, ми жили настільки ж безглуздо, як зараз це робиш ти! – сотні тоненьких обурених голосків перебив глибокий і вже чомусь близький мені голос.

– Мені нема чого соромитися, сестри мої. А щодо безглуздості існування, то сенсу в моєму житті набагато більше, ніж у ваших життях семидобових, настільки скоро відквітаючих без потреби!..

– Не перебивай нас, безсоромна стара! Нехай цей гість, необхідний всім нам, який безглуздо іменується Орнісом, дізнається, що ми тисячоліття чекали на диво. Ми всією своєю суттю жадали жертовності, ми передбачали її, і от кінець кінців це диво відбулося! Аварійна капсула вижбурнула четвірку зранених астропілотов на нашу планету...

– Та від фізичного болю їх вилікувати було неважко: у Першого було три переломи, у Другого великі опіки, а у Третього і Четвертого – виверти кінцівок. На лікування всіх цих поранень вистачило і дня.

А от увечері їм примарились їхні кохані. Перший кохав, як йому здавалось, багатьох і без розбору, Другий, як не дивно, зовсім не знав любові, Третій був закоханий тільки раз, а Четвертий обожнював уявний ідеал...

– Але всі до одної – їхні обраниці – були просто прекрасні. І вже вночі багато які з нас із незрозумілих нам причин набрали їхнього вигляду.

– Далі – більше, – при цих словах голос Справжньої Маргаритки ніби зламався. – Ці нещасні квіти пішли шляхом гормональної еволюції, яку незабаром після побаченого запропонували їм ці четверо. І схоже, що на генетиці ця четвірка розумілася. Вони азартно розчиняли себе в експериментальних пробіркових рідинах, якими і обпиляли найбільш прихильних до них дурепок...

Після цього це стало планетарною традицією. Усі четверо прибулих були послідовні в своїх генетичних зусиллях, і маргаритки набули ознак жіночності, нероздільної жіночності. Але минуло ціле тисячоліття... І генетичне запилення стало священним в ім'я новонароджених квітів, на які і покладалися примарні генетичні надії. Про тих же, хто згодом за короткі проміжки часу помирав, негайно забували. Так разом з традицією ініціації у квітах споконвічної псевдолюдської жіночності на планету Маргариток прийшли і вкоренились... Жорстокість... І біль…

Справжня квітка замовкла.

– Чому ж ніхто не наважився зупинити цих лихо-експериментаторів? Хоча б своєю прихильністю до них, своєю нестримною прямотою?

– Нічого з цього, дорогий Орнісе, не вийшло. Маргаритки споконвічно програвали в цьому експерименті, тому що забули своє власне планетарне минуле, своє призначення, а через свою квіткову тендітність зуміли вмістити в собі тільки жеманність...

– Мені треба зустрітися з цією четвіркою, – само по собі вирвалося в мене.

– Пізно, Орнісе, пізно. На жаль, ти вже запізнився. Їх уже майже розчинила планета, залишивши від них самі конструктив-оболонки...

– Ви мене лякаєте, панянко? Невже вони вже навіть не люди?

– А хіба місцеві маргаритки вже тільки квіти?

– Дозвольте, я сам розберусь, що все-таки відбувається!..

– А ти не такий простий, Орнісе, як я і сподівалась. У тебе і сприту більше, ніж у тих чотирьох, і в незнайомому світі ти куди більш практичний – намагаєшся зцілити пошкоджену плоть, але не бажаєш лікувати душу.

Душу треба набувати там, де ти її раніше втрачав...

ﾾ Усе вірно… Ця нещасна планета втратила свою душу, свою справжню суть на догоду швидкоплинній забаганці отих балакух… Оглянься і тільки уяви, як раніше тут було чудово! – моя співрозмовниця втомлено опустила пелюстки і замовкла. Я зрозумів, що нашу розмову закінчено.

Пообіцявши Справжній Маргаритці повернутися, я рушив углиб планети безкрайнім полем олюднених маргариток, спершу обережно і навіть несміливо.

Хто вони тепер, ці квіти-дівчата? Що зробили з ними, на догоду їм же самим?! Що за потворне втручання в життя сторонньої планети з боку землян відбулося тут? Як таке взагалі могло статися?

…Чи я не тямлю в тутешніх законах, і їм все це на краще, а неопилена, напівопилена квітка – просто заздрить перетворенню своїх родичок?

Так, але тоді вона могла б у будь-який момент попросити у генетиків себе опилити. Але не попросила. Може для того, щоб жити так довго? І обдурити час?

Хто тут правий? Я нічого не розумію. Я хочу зрозуміти. Я повинен зрозуміти!

Я простягав руки назустріч квітам і відчував їхні легкі тривожні дотики. Але тоді я казав їм: “Сміліше!”, хоч вони й чекали від мене тільки звичного вже їм олюднення. Але замість цього я сміявся і плакав, розмовляв з ними хмільно і розкуто, інколи зриваючись на недозволені “шпильки”.

Всією своєю поведінкою я намагався показати, що я не генетичний ментор, а проста земна людина, я торкався їх них квіткових пелюстків, дивуючись оксамитовості. А щодо миленьких жіночих голівок маргариток, то інколи я гладив їх по пухнастому трепетному волоссю, інколи тріпав по щоках, а інколи і давав легеньких щиглів по носиках, ніскільки не повчаючи, а немовби даючи знати, що живі чоловіки і жінки набагато складніші, ніж ідеальні образи, зрошені у смерканні, щоб померти вдосвіта через сім діб.

За моєю спиною квіти починали сміятися і плакати, вимагати і обурюватись.

...Ще не зустрівши генетиків, я вжахнувся від того, як вони спотворили природу цих невинних створінь.

Сонце швидкоплинно котилось до заходу, і на місце тих, хто висох і згас удосвіта, день звільняв площі для молодих і тонких пагінців, з яких пробилися й накипіли великі пуп’янки. З них повинні були з'явитися квіти, чия крихка трагедія була передбачена в цьому світі заздалегідь...

У якомусь летаргійному напівсні я блукав між молодих пагонів і дихав тонким ароматом недоквітлих квітів. Мені здавалось, видозмінені маргаритки навмисне переховувались від мене в пелюстках: адже в призначену мить їм належало відкрити свої квіткові пачки і показати мені страждальницькі обличчя тендітних інопланетних істот.

І це були справді обличчя страждалиць, але лише допоки, доки десь на обрії не пробігли чотири сріблясті веселки, кожна з яких мала свою власну кривизну. З-під кожної веселки струменіла срібна роса, поволі опадаючи на квіти ﾾ як на новонароджені, так і на ті, яким належало померти вдосвіта наступного дня.

Я зупинився і, примружившись, поглянув угору. Наді мною несподівано застигли веселки і почали обертатися на настільки ж сріблясті хмарні утворення. Ці утворення під загальне захоплення екзальтованих маргариток стали набувати людських силуетів, але до повної людської подоби цим істотам ніби не вистачило сил. Я вдивився. Переді мною матеріалізувались чотири ефемерні напівпрозорі фігури.

На цій планеті я вже звик до будь-чого. Розуміння того, що відбувається, стало приходити саме собою. Я зрозумів, що це і були ВОНИ ﾾ квіткові БОГИ ﾾ легендарні Перший, Другий, Третій, Четвертий...

Вони плавно спустилися на землю, ніжно торкнулися ґрунту. Над полем розбігся дзвінкий урочистий гомін. З нього виділялися захоплені крики:

ﾾ Боги! Наші боги зійшли до нас!

ﾾ Наші достойники!

ﾾ Віват чотирьом Богам!!!

При цих словах поле вмить задзеленчало нестерпно оглушливо.

Чотири істоти фактично не реагували на захоплений гомін і загальну екзальтацію. Здавалось, вони були чимось стурбовані. Перемовляючись один з одним, вони поволі йшли полем експерименту і уважно вдивлялися в плоди своєї праці. В їхніх руках були якісь циліндри, що нагадували лійки. Інколи хтось з генетиків нахилявся над квітами і вибірково, згідно з їхньою логікою, посипав рослини з циліндра.

Я зрозумів: прийшов час запилення.

…Жалюгідні подоби людей… Що зробили ви з довірливою Планетою наївних, але майже безсмертних квітів?.. Чи ви позаздрили їхньому довголіттю? Однак природа не вибачає насильства над собою.

Переді мною були напівпрозорі істоти, молекули яких розлітались від найменшого повіву призахідного вітру. І їм коштувало великих зусиль ущільнювати своє ефірне тіло після кожного такого пориву. При цьому їхні обличчя викривляла гримаса болю, що вже фактично приросла до них. Тіла чотирьох були ніби в розрядженому стані.

“Мабуть, за це тепер квіти стали називати їх Богами”, – здогадався я. Наївні маргаритки вирішили, що генетики перейшли вже на більш високий рівень існування, тоді як мені, сторонній, але все ж людині, вочевидь було розрядження щільного тіла внаслідок трансмутації.

Уздрівши вдалині мене, вони не здивувалися. Скоріш за все, балакучі маргаритки повідали їм про гостя, що впав з астрокрейсера.

Чотири ефемерні істоти рушили до мене.

– Поговоримо? – запропонував мені той, хто виявився найближчим.

– Поговоримо! – погодився я.

ﾾ Людина?

ﾾ Людина! ﾾ твердо відповів я, вживши всіх зусиль, щоб не посміхнутися. Справді, в устах подібних істот таке питання було смішним.

ﾾ З якою місією? ﾾ безбарвно спитав той, що і почав розмову, і я зрозумів, що переді мною капітан.

ﾾ Без місії, ﾾ відповів я йому в тон, тут же вилаявши себе за необережність.ﾾ Я потерпів аварію. Мій астрокрейсер розбився на заході ваш… цієї планети. А ви, дозвольте припустити, Перший?!

Це був абсолютно правильний хід при даному спілкуванні. Той, що говорив зі мною, випростався, при цьому хмари молекул його тіла здійнялися над його головою, а троє інших полегшено зітхнули. Тим не менш розмову продовжував той, що раніше:

ﾾ Звідки знаєш? Щось не віриться, що ми такі відомі.

ﾾ Ви відомі серед них, ﾾ я зробив жест рукою навколо себе. ﾾ Не тільки відомі, надвідомі. Вони божествлять вас.

Але Перший не підтримав тему розмови.

ﾾ Так, вірно, я – Перший, він, ﾾ Перший показав на приземкувату “людину”, ﾾ Другий. Цей,ﾾ худорлявого вигляду “молодик” кивнув головою, ﾾ Третій. А оцей ﾾ Четвертий... ﾾ літня “людина” з вкладистою бородою скосила на мене очі.

Мені було жаль їх. Адже вони навіть не піддавалися земному опису. Одне лише визначення було тут доречно: розряджені субстанції.

ﾾ Всі ми – команда генетиків, потерпілих у космосі від несподіваної аварії, що продовжує тут свою працю. У нас було певного роду завдання у Всесвіті, внаслідок аварії ми не змогли його виконати. Однак слово офіцера є слово офіцера: місія виконується в іншому варіанті. І, як бачиш, успішно.

Я окинув поглядом простір навколо себе… Дзвін затих, перейшов у шелест: напоєні смертоносним питвом маргаритки під його дією впадали в галюциногенний сон, де вони зазнавали болю і пристрасті, любові і радощів ﾾ словом, всіх людських почуттів. Їхні сни тонкими голограмами злітали над полем. І це було чудове видовище.

Але тепер, якщо вслухатися, до шелесту домішався стогін. Придивившись, я зрозумів, що це були стогони тих квітів, чий термін перебування пішов тут на години. Стогони приречених померти до ранку.

ﾾ Навіщо ви це зробили?

ﾾ Наївна людина,ﾾ Четвертий хотів потріпати мене по плечу, але передумав, і його райдужна рука зависла в повітрі.ﾾ Це наша місія, наша робота!

ﾾ Бачиш, ми не питаємо твоє ім'я: це вже не має ніякого значення. Стань П'ятим, тим паче, що наші підопічні, по-моєму, до тебе прихильні, ﾾ і Третій багатозначно підморгнув мені.

ﾾ Спершу будеш асистентом, а потім і ґенезою маргариток займешся, ﾾ діловито пробасив Другий.

Мене все це починало дратувати. Я завжди зберігав право вибору за собою, а тут навіть не люди ﾾ незрозуміло хто – розписали мою роль і навіть придумали знеособлено-цифрове ім'я. Чудово!.. Однак, якщо вже на те пішло, я сам собі голова – сам собі місія!

…Глупота, як же безглуздо це все! Місія…

Над полем світилися міріади снів-голограм. І це розкішне видовище супроводжувалось тихими стогонами.

Цю четвірку потвор ніяк і нічим не переконати, я вже зрозумів. Однак…

ﾾ Е ні, по-перше, ґенезою маргариток я займатися не збираюся. По-друге, я ніколи не буду мати числівник за ім’я, хоча б тому, що народжений людиною. Якщо одурманеним маргариткам це не ясно, їх можна вибачити, але ви!.. Ви, ті, хто БУЛИ людьми, невже ЦЬОГО не розумієте!

ﾾ Були? ﾾ задумливо промовив Перший.ﾾ Так, ми трохи перевтілилися, адаптувалися до тутешньої природи, але… чому були? Ми люди.

При цьому, можливо, від глибокої задумливості, в яку занурився Перший, рої молекул його тіла стали розлітатися, і він, схаменувшись, став ловити їх руками. Це було комічно і нагадувало ловлю мух. Я не утримався від реготу.

Привівши себе в норму, Перший спохмурнів. Інші троє розгублено дивилися на мене.

ﾾ Що тобі треба? ﾾ глухо спитав Перший.

Я зрозумів, що вони навіть не стануть мені погрожувати: їх щось дуже сильно турбувало.

ﾾ Ви вважаєте себе людьми?

ﾾ Так, ТУТЕШНІМИ людьми. А ти людина з Землі, тому ми… дещо несхожі, ﾾ поспішив випередити мої подальші висновки Третій.

ﾾ Дурниці це все! ﾾ я махнув рукою і відчув, що вони стають мені нецікаві. ﾾ Людина Землі на будь-якій планеті все одно залишається в твердому тілі. А ви? Ну ви самі себе бачили?

ﾾ Ми давно не маємо дзеркал, викинули той непотріб… тоді… коли стали адаптуватися…

Я зрозумів, що влучив у точку:

ﾾ Адже ми з вами ﾾ брати з однієї планети.

Вони, четверо квіткових богів, що вершили долю безпорадної маргариткової планети, мовчали. Четверо безпорадних божків.

...Перервав мовчання Другий:

ﾾ Ти потрібний нам... Ти допоможеш розв'язати проблему, що конче для нас важлива. Чи допоможеш?

ﾾ Дивлячись у чому. Розкажіть суть вашої проблеми, може, і допоможу. Все ж з одного планетарного дому.

Генетики підбадьорилися. Перший “сів” на ґрунт, жестом запрошуючи інших приєднатися до нього.

Планету огортало темно-лилове смеркання. Виразні хмари підфарбовувало червоним сонце, що сідало, безодню неба неначе прорізали багряні смуги. Повітря було майже нерухомим, і пахощі маргариток стояли в повітрі ледь не зримо. На тлі неба, що вже темніло, час від часу виднілися осяйні райдужні голограми свіжо запилених квітів, що засинали. Планета занурювалась у сон. І все це можна було б назвати невимовною красою, якби… не стогони, що все сильніше лунали з усіх боків.

ﾾ Вас це не лякає? ﾾ спитав я.

ﾾ Ми призвичаїлися, на ніч ми відходимо звідси… Ми тут не спимо… ﾾ чомусь збився Третій і поспішив ретируватися.

По наростаючій напрузі я зрозумів, що вони вкрай чимось стурбовані, можливо навіть налякані.

Перший зітхнув, ніби набираючи повітря перед стрибком, і ніби змусив себе заговорити:

ﾾ Ти вірно помітив, що ми… відрізняємось від тебе. Так, ми РОЗРЯДЖАЄМОСЯ…

Він помовчав якийсь час, потім переборов себе і повів далі:

ﾾ Це відбулося на початку експерименту. Ми в чомусь зробили помилку… Не знаю, в чому… Це був період адаптації. Спершу для чистоти експерименту це було навіть знахідкою… Але потім… Десь було зроблено помилку… Де саме ми схибили?! А потім пішла ланцюгова реакція… І що буде з нами згодом, нікому невідомо… Можливо, ми остаточно розрядимося і зникнемо як щільні тіла, бо повністю асимілюємося з планетою… Може, станемо… м-м-маргаритками… ﾾ Перший нервово реготнув.

ﾾ Ото сміху буде…

Однак їм було не до сміху. З темряви напружено дивилися на мене чотири пари очей. Вони чекали від мене порятунку. Вони, королі абсурду, просили в мене, простого смертного, спасіння… Вони, ті, кого я сам на початку мого перебування тут побоювався.

Уже ані жалості, ні тим більш ненависті до них я не відчував. Навпаки, в мене було внутрішнє полегшення. Планета мстилася за себе.

ﾾ Навіщо ви це зробили?

Можливо, моє питання пролунало якось вже занадто проникливо, бо ці солдати генетичних воєн навперебій стали пояснювати мені все, що відбулося з ними “на цій незрозумілій планеті”.

– Ми просто повірили в те, що бачили, а після цього і самі, вочевидь, стали іншими. Нас зберігала ця планета, нас годувала і поїла вона... І ми були їй за те цілковито вдячні. Але ми пішли далі...

– ...Космос висотав нас, а до Землі було відчайдушно далеко... Ми молили Провидіння надіслати нам мир під небом, а навколо була чорна безодня... І міріади світів, зруйнованих розумними істотами...

– Скоріше нерозумними... – поспішив я був відмежуватися, але миттєво спинив себе, згадавши криваву історію земного людства. А тепер зі мною розмовляли ті, хто зовсім далеко пішов від своєї людської природи.

– Ми менш за все очікували зустріти цю планету, але сюди нас привели дивні обставини... Цю планету для нас на час видужання від несамовитої космічної туги вибрав головний комп’ютер... Десь у глибинах космічної безодні нас охопила чудна ейфорія... Відтоді всім нам здавалось, що ми просто задихаємося у вакуумі астрольоту...

– І у когось першого здали зненацька нерви... Після цього зламалось щось в інших, і бортовий комп'ютер астрольоту вивів нас на найкоротшу траєкторію до найближчої планети. Після цього ми опинилися в аварійній капсулі, де нам довелося бути недовго...

– Можливо, ми сильно поквапилися і, незважаючи на попередження бортової комп'ютерної телеметрії, прийняли остаточне рішення – забиратися звідти...

– ...Щось не спрацювало, і відбулася аварія. Вона не пошкодила наш астрольот. Схоже, що й досі він десь пливе у Всесвіті, але вже без нас.

– А ми й без нього обійшлися. От тільки Маргаритки... Нам чогось забракло. Адже нас ніхто не навчав лікувати настільки тонкі світи з такими крихкими екосистемами. Тепер нам не вистачає рук, хоч і відбулася якась трансмутація, сприятлива немовби для досягнення нашої мети. Ми тепер багато вміємо, раніше нам недосяжного...

– Але в нас самих вже катастрофічно не вистачає земного. Нам дуже потрібний ти...

– Тепер дуже багато залежить від тебе..

– Усі зусилля останнього тисячоліття можуть обернутися на порох, якщо ми не зуміємо скористатися твоїм генофондом землянина, що зберігся в настільки віддаленому куточку космосу.

– Навіщо я вам?

– Щоб вони жили довше...

– На скільки?

– Хоча б на день!

– Тобто замість семи днів вони зможуть жити вісім, а замість чотирьох богів у них тепер буде п'ять?

– Схоже, що так. Тобі вибирати!

– Так ви просто божевільні: адже без вас і до вас вони жили тисячі років – кожна окрема найменша квітка!

– Так. Але їх запилювала планета. Одна всіх! Ви можете уявити цю одноманітність? Тоді як ми даруємо кожній окремій квітці особисту індивідуальність!

– В ім'я чого?! В ім'я власного морального задоволення? Забери у вас весь цей безглуздий ритуал ген-запилення і виявиться, що ви тисячу років платили цьому чудовому світові самою тільки чорною невдячністю. Ви просто наслухались про себе легенд від цих вразливих і наївних істот. Але, як видно, ви ніколи не блукали серед цих КВІТІВ просто ЛЮДЬМИ, не ділилися з цим світом своїм по-справжньому потаємним. Тому, що ви це ПОТАЄМНЕ самі в собі зрадили і забули. Як ви можете пам'ятати риси ваших жінок, якщо ви забули навіть власні імена? По якому праву ви даєте квітам надію перевтілюватися в жіночі образи, не пам'ятаючи і не розуміючи суті земних жінок? Чому ви позбавили їх віку? Чому, нарешті, ви жодного разу не побалакали зі Справжньою Маргариткою?

– Тому, що вона з нами ні разу не заговорила...

– Мабуть, бути мені посередником, панство! Це і ваш шлях порятунку. Пропоную завтра опівдні зібратися всім нам шістьом на планетарну раду. Вже хоча б тому, що сьогодні у вас чотирьох і в нас зі Справжньою Маргариткою існують різні точки зору. Нехай буде вислухано і протилежну сторону... Чи не на цій етичній нормі навчали усіх нас колись, коли ми ще були курсантами?..

– Схоже, він правий...

– Правий?..

– Не правий...

– Мені важко сказати, але він перший землянин, якого ми зустріли в нашому світі за довгі роки, і ігнорувати його думку було б абсурдно.

Перетворившись на веселки, четвірка зринула і розчинилася у вечірньому смерканні, я розвернувся і побрів назустріч Справжній Маргаритці, біля якої мені й належало провести цю ніч.

– Це наш новий бог? – питали про мене щойно народжені на заході дня малюки.

– Ні, це людина, – з досадою відказав їм Четвертий, що плив уже по небу хмарною сутністю.

...Мені довелося побачити, як помирали квіти, так і не ставши більш людяними, ніж самі генетики, що настільки давно відреклися від себе ж, земних...

Небо по-давньому гнало дрібні фіолетові хмари, але тепер їх було важко розрізняти – крізь бездонно-чорний колодязь їх проковтувала неосяжна ніч, просякнута мерехтливими плівками сновидінь – ласкавими і сумними уривками голограм.

...У повітрі дзвеніли і плакали істотки, ще нещодавно прийняті мною за прості квіти, гідні свого ефемерного щастя, але на жаль, до найболючішого жалю, кожна сьома маргаритка, запилена при народженні, цієї ночі була приречена. Від настільки нестерпного страждання над всією планетою піднімалася аура болю. Цей біль всотував у себе навколишній простір і випромінював його у Всесвіт. Схоже, що саме ця аура і була причиною збою системи управління мого астрокрейсера.

І тоді для себе я легко і просто збагнув, що в ім'я досягнення своєї власної примхи, свого уявлення про безмежні спокій і щастя, зоряні блукальці, що впали на цю планету, в ім'я власної благодаті, не тільки відвернулись від імен людських, і від земної любові, але вони доторкнулись знеможеними тілами своїми до килимів з маргариток, щоб не тільки піти квітковими настилами по планеті, а й перекрутити їхню трепетну і ніжну суть.

Доторкнувшись до планети, прибульці не приросли до неї, а присмоктались зі всіма своїми колбами та пробірками і зробили необережний крок від рятувальної капсули астрольоту в зворушливо-принадний світ маргариток.

Сонячний вітер, як і до того, колисав маргаритки, але їх шелест вже не заколисував мою свідомість. Вночі вітер віяв трохи сильніше, і в шелест квітів домішувався дзвін, в якому тепер я розрізняв плач. Багато які з них просто ридали. Заснути я не міг... Я встав, серце моє розривалося на частини. Адже навколо мене заломлювали свої крихкі руки квіти... Самі маргаритки, нескінченний килим маргариток. Новий порив вітру з якоюсь диявольською силою рвонув ніжні стебла тих, хто так ще жадав жити, і тоді квіти просто заголосили... Вони молили своїх богів про пощаду, але їхні боги відвернулись від них...

Я бачив і чув так, як належить на цій планеті, в цьому світі найжорстокішого експерименту, де найголовніший злочин експериментаторів полягав у тому, що вся ця Планета стала жертвою нісенітної людської пристрасті. А допомогти квітам земними засобами тут було неможливо.

Тепер я це розумів, як і те, що все своє життя ці прекрасні створіння з волі чужорідних богів перетворили на страшні сомнамбулічні страждання, що ще якось притлумлювало денне фіолетове сонце, та от ніч не залишала маргариткам надії – навіть найбільш юні з них щосекунди готувалися до страшної, освяченої інопланетними генетиками СМЕРТІ.

Тепер крізь дзвін, що перейшов у суцільний жалобний шепіт, з кожним новим посиленням вітру на планеті народжувалася і набувала сили, стаючи все розбірливішою найзвичайнісінька аріозо-молитва...

– Збережи нас велике Провидіння...

– Не перерви наші життя!..

– Чому наші боги відвернулись від нас?

– Де ви, ГЕНЕТИКИ, де ви?..

І нарешті, цілком дивне:

– Орнісе, Орнісе, зупини їх!

– ...Ми гинемо…

І ще:

– Скажи нам що-небудь, стара маргаритко!..

З першими променями сонця Справжня Маргаритка відповіла:

– Я скажу вам, сестри, тільки те, що говорю з болем щодня вдосвіта ось вже тисячу років... Я скажу вам, сестри, що я вас люблю і вибачаю, що дочекаюсь часу, коли ваші численні нащадки скажуть мені те саме в день мого власного ще не скоро очікуваного кінця. І в їхніх голосах буде мудрість і всепрощення, любов і гідність, гомін і мовчазність, і тихий стогін пелюсток. Більше мені сказати вам нічого. Помирайте.

На краєчку світло-фіолетового обрію замайорів світанок нового дня. У скошених вітром вінчиках стали опадати голівки ефемерних німф, що так ніколи і не стали людьми...

...Вночі я так і не заснув. А вранці назавжди поснули міріади квітів, але планета ніби не помітила їхньої смерті. Вона знов звала до себе генетиків. Ми розуміли – і Маргаритка, і я, що одного разу необхідно розірвати це згубне коло, в яке випадково втрапили і квіти, й люди, вже покарані рівною мірою за свої намагання змінити власну природу. Генетики, ті незабаром перетворяться на пилок, а маргаритки принесуть у Всесвіт суцільний планетарний біль, від якого будуть руйнуватися космічні апарати всіх розумних істот навіть на найвіддаленіших космічних трасах, і в космос прийде жах міжзоряної самотності.

Тому Справжня Маргаритка, не сказавши більше ні слова, дала мені заснути вдосвіта прямо під своїм стеблом і не бентежила доти, доки фіолетове сонце не проковтнуло нове вечірнє смеркання. Тільки тоді вона пробудила мене якимось особливим тихим шелестом, в якому була й ласкава вимогливість, і тихе вибачення...

...Як я дізнався пізніше, всю ніч ВОНИ пробивалися до мене. Кожний сам по собі, чимось себе виліковуючи і рятуючи.

Всю ніч вони неквапно йшли по планеті тільки з тим, щоб відшукати мене самого і мою крихку спільницю – Справжню Маргаритку. Але коли знайшли, я вже спав. Важкий сон звалив мене вдосвіта, і я забувся, більше не в змозі терпіти передсмертні стогони помираючих квітів.

Тисячу років, проведену на цій чудній планеті, вони, нечутливі, спали на борту напівзруйнованої аварійної капсули за захисним екраном, як браві боввани – Перший, Другий, Третій, Четвертий – щоб потім зранку пити квіткову патоку з крихких терпко-солодких тичинок. Щодня вони багато працювали, щоб запилювати піддатливі квіти на заході сонця....

Знайшовши мене, вони схилили свої розряджені сріблясті голови перед Справжньою Маргариткою і, помітивши легке струшування пелюсток у відповідь, сіли перед справжнім квітковим божеством, що так і не дозволило їм пробудити мене, сплячого.

Уперше за цілу тисячу років вони, подібно до мене, цю свою ніч провели теж без сну. І тому, відшукавши для розмови – і мене, і її – тут же заснули під Справжньою Маргариткою біч-о-біч зі мною.

Вдосвіта з першими променями сонця приречені ніжні створення стали масово помирати. Сутності чотирьох – не чисельникові, а людські, точніше, те, що від них лишилося, – стали викидати над сплячими чудернацькі голограми. Це були голограми не мутуючих прибулих богів, а саме людей, що втратили свою душевну суть, зберігши відносно тепер тільки тіла. Саме по тілах і можна було зрозуміти, хто є хто, бо душі екологів колись міцно заснули... Круглоголовий молодцюватий міцної статури Перший, приземкуватий і чіпкий Другий, худорлявий і пружній Третій і літній лопатобородий Четвертий.

...Поступово між ними, сплячими, і Справжньою Маргариткою почалася неквапна і чесна розмова, яку вони так і не змогли раніше почати, доки пильнували і приндились... Говорили сутності-голограми, залишкові сутності людської породи.

– Ви все ж прийшли до мене, – Справжня Маргаритка зустріла їх легким похитуванням стебла.

– Ти поговориш з нами? – ...

– Звичайно, адже ви тепер такі, які насправді, тобто, якими зуміли зберегти в собі крихкі залишки людського… вашого... – швидко виправила себе Квітка. – Саме це привело вас до мене ﾾ потріпаних, але справжніх... Ні, звичайно, ваша гордість ніколи не дозволить вам визнати це, але тепер ви спите. Тому і сприймете мої слова...

Чотири голографічних, мерехтячих на сонці сутності над тілами сплячих квіткових богів мовчали. І були вони так дивно схожими на людей – молодцюватого міцного Командира, приземкуватого Навігатора, худорлявого Астропілота і літнього Кібертехніка...

– Я знаю, що привело вас до мене, – продовжила Справжня Маргаритка. – Своїми дурними номерами – Першим, Другим, Третім. Четвертим – ви всю цю тисячу років тільки рахували, перераховували і посилювали свою власну людську самітність. Все більш і більш занурюючись у біль, гіркоту, розчарування. І тільки я знаю, як вирішити вашу проблему.

Уперше всі чотири голограми колишніх людей здригнулися і задали квітці майже водночас одне і те ж питання:

– Як нам повернутися до себе і, нарешті, додому?

– По-моєму, це й просто, і складно. А втім, кому як, але... СПРАВЖНЄ ТРЕБА ЛІКУВАТИ СПРАВЖНІМ.

...Я прокинувся. Біля мене і Справжньої Маргаритки вже сиділи генетики. Як видно, вони почали розмовляти ще до мого пробудження:

– Астроліт ми викликали ще вчора. Всі ці роки він баражував сузір’я Тихий Глас і, між іншим, виявив, що планета Маргариток єдина населена, х-м, справжніми розумними істотами... – говорив у цей час Перший.

– Мені вдалося з двох аварійних капсул досить непогано відновити один-єдиний стартовий модуль. Місця в ньому вистачить на п’ятьох... – відрапортував Другий.

– Я вивчив причини загибелі навколишніх планет. За тією телеметрією, яку вдалося отримати з бортового комп'ютера астрольоту. Глобальна ядерна катастрофа! Але на борту нашого астрольоту є засоби реабілітації подібних планет. От тільки хто реабілітує нас? У нас є генетичний матеріал для відновлення практично всіх базових видів флори і фауни на цьому класі планет, але з власною генетичною потворністю, боюся, нам так скоро не впоратися.

– І все-таки в нас і квітів з планети Маргариток існує надія – у планети є Справжня Маргаритка, а в нас з'явиться п'ятий член екіпажу – Орніс. Схоже, що він і допоможе до кінця розв'язати нашу проблему...

Ані Справжня Маргаритка, ані я так і не сказали ні слова...

...Старовинний астроліт, здавалось, не квапився. Він поволі плив нам назустріч добу за добою призначений йому час, за який ми встигли попрощатися з тими, хто був приречений померти. Спати ми лягали під палючими променями, щоб щодня і мужньо вставати на заході сонця – втішати довгими безсонними ночами запилені раніше квіти. Над планетою більше не було сріблястих райдуг і все менше і менше виникало в просторі різнокольорових голографічних відгомонів тисячолітніх страждань. Ми блукали між квітів і вибачалися перед живими за завдане планетарне лихо. Більше нічим допомогти їм ми не могли. Ані я, астропілот з простим земним ім'ям Орніс, ані вся четвірка винуватців...

На сьому добу запилених квітів не стало. Всі вони померли. Замість них на планету прийшли нові маргаритки, які нічого доки як слід не знали про сумне минуле свого світу. Здавалось, однак, що всі вони неначе до духовної святині тягнулися своїми голівками до однієї-єдиної Справжньої Маргаритки, а та проказувала, скоріше, шепотіла щось материнське і ніжне великим вітровим наріччям маргариток, розуміти яке було нам не дано.

...Стали відбуватися помітні зміни і з генетиками. Вони вже не ганялися за окремими своїми молекулами, що по-колишньому ще роїлися в просторі, через що мені довелося покинути Планету Маргариток останнім. Я повинен був перевірити, щоб усі складники їхніх розріджених субстанцій перейшли до стартового модуля, і тільки тоді ми стартували.

Чи вибачилися генетики перед Планетою, і чи пробачила, чи відпустила вона їх від себе?.. Мені тяжко що-небудь певне сказати. Їм, принаймні, чесно вистачило мужності втішити приречених і попросити в них прощення. Скинуті з п’єдесталів квіткові боги залишалися з помираючими до кінця...

Після цього ми попрощалися зі Справжньою Маргариткою, що з лукавинкою пообіцяла нам навчити знов народжених маргариток мелодійному земному наріччю, але тільки не зараз, поки настільки свіжий ще наш взаємний біль – людей і маргариток – адже нові маргаритки стали б задавати дуже незручні неземні, а втім і навіть дуже земні питання, на які у всіх п’ятьох землян не знайшлося б відповіді.



4-17 січня 2001 р.







ДОГЛЯДАЧ КОСМОДРОМУ



1.

Крансбнер не був моїм рідним містом. Тут колись був споруджений перевалочний космопорт, потім про нього якось забули і нізащо б не згадали, якби не сталося нежданої навали переселенців, що ввійшла в підручники Ітакської історії великим паводком суміжних рас і народів.

Чи то зоряні траси впритул підперлися до планети через помилку в розрахунках якого-небудь недосвідченого космоштурмана-навігатора, чи це був чийсь навмисний намір. У цій справі ще багато неясностей, і тому зараз самий розпал академічних суперечок. Будь-хто може запросто наклацати цілу дисертацію і представити її в планетарну Раду аматорів неточної словесності. Між іншим, при настільки неточній раді, зовсім точно існує величезний призовий фонд, і я ризикнув: представив як усе нібито було, надиктував своєму Сервигу і провалився в тридобовий анабіоз.

Мене розбудила пісня Сервига: дивна, зична, чудова…Тепер її співають на планеті з приспівом, що не може не сподобатися тубільній публіці:

Летіли, упали, відразу підняли – галас!

Зоряні милі їх опустили – до нас…

Я одержав двісті зоряних кредиток і звання ітакського абсурд-літератора, а Сервиг – безкоштовну профілактику, після якої він категорично відмовлявся писати нові пісні на ітакську тему на тій підставі, що не можна повторяти свій самий геніальний здобуток. От уже де точно – летіли, упали...

Але, утім, зоряні кредитки кишень не жмуть, і в тутешніх невибагливих умовах мені б їх вистачило на життя, живи я хоч на одні тільки відсотки. Правда, тутешні банки в мене не викликали довіри, і я за звичкою імплантував у себе всі двісті штук, від чого відразу став і ходячим банком і великим планетним гуру.

До мене доторкалися, бажаючи опромінитися енергією кредиток, що живили мене, хотіли навіть молитися на мене, але тут я став проти і випустив величенний тираж Пісні Сервига з принизливими коментарями і глузуваннями, за що був негайно викликаний на планетарну раду й оштрафований на триста зоряних "каер", позбавлений звання почесного бард-літератора і засланий у космопорт Крансбнера інспектором з якості перевезень...

З планети контрабандно звичайно вивозили рожевих карликових слонів, бананову моркву і крилатих шестилапих мурлонів, яких, подібно земним папугам, попередньо навчали розмовної людської мови. Однак і тут існувала якась безглузда традиція. Здавна мурлони зайнялися самонавчанням цьому ремеслу і між собою давно вже спілкувалися на есперанто, а тому інших діалектів і мов категорично не визнавали. Зате есперанто довели до цілковитої семантичної і лексичної досконалості, викликаючи подив і заздрість навіть у залітних землян, яким до усього була властива екзофобія, від чого мурлони самі на Землю не прагнули, але нерідко опоєні екзотичною для тутешніх місць настойкою з валеріани, мирно складали лапки і давали себе повести, хоч до чортової бабусі…

Благо, що Сервига вважали частиною моєї завинившої сутності і не забрали в рахунок погашення боргу, зате мій критичний бестселер читали тепер нарівні з Піснею Сервига, і якось обидві половинки нового міфу зрослися і майже анігілювали одне одного…От тільки приспів:

Летіли, упали, відразу підняли – галас!

Зоряні милі їх опустили – до нас…

став загально відомим висловом... Так стали презирливо дражнити кожного вискочку, котрий раптово гепнувся на поверхню Ітак з продірявленого зорельота.



2.

З живих, мертвих і штучних мов есперанто виявилася найбільш уїдливим і настирливим лінгвістичним винаходиком. Уже те, що есперанто у 1887 р. розробив варшавський лікар Лазар М. Заменгоф, прирік цю нібито міжнародну мову на дику всеїдність національних і планетарних культур у виді "таблеткового курсу" з інтернаціональних слів, часто зрозумілих без перекладу, і 16 основних граматичних правил.

Позначилося і те, що структура і словник есперанто виявилися досить прості, щоб кожний без особливих здібностей до мов міг за 3-6 місяців занять навчитися цілком вільно порозуміватися на ньому – для того щоб у тім же ступені опанувати будь-яку іншу мовою, традиційно було потрібно, як мінімум, 3-5 років. До того ж знання есперанто полегшувало подальше вивчення інших земних мов.

Але коли вивчення будь-якої мови стало проходити за схемою імплант-піднавантаження, багато хто відмовився від численних проміжних мовних трансляторів, до яких згодом стала належати і мова есперанто через відносну простоту, що, утім, не робила цю мову якоюсь збитковою: до того ж вона була дуже благозвучною і нагадувала італійську, володіючи прекрасними виразними можливостями, що дозволили перекласти на неї багато творів світової класики – від Данте і Пушкіна до Булгакова і Толкієна – на Землі і створити оригінальну цікаву літературу на ній, написану у всіх куточках Галактики.

Проте есперанто, що колись претендувала на глобалізм і стала одною з перших місіонерських мов, виявилася по суті мовою дешевих спітніло-дріб'язкових пристрастей, і до нього в Космосі насамперед примикали ті раси, нації і співтовариства, а з ними і популяції, що не могли справлятися зі своєю природною гіперсексуальністю, найчастіше відсуваючи на далекий план всілякі етичні кодекси і встановлення. І хоча есперанто, в ідеалі, призначалася стати другою мовою для всіх у всесвітньому масштабі, вона у Галактиці стала мовою тих, хто в розвитку своїх планетарних мов і культур не просунувся далі панспермії і тому виявилася заразливою для тих, хто, не боячись небажаного далекого впливу й асиміляції, йшов у своєму видовому розселенні напролом і, завдяки есперанто, досягав більшого взаєморозуміння між автохтонами всіх планет, як на нейтрально-своєрідному лінгвістичному тлі...

Їх скрізь приймали за своїх – цією мовою легко здійснювалися прямі контакти, але тільки до тих пір, поки не виникало більш банальне питання – чий хвостик пухнастіший і гнучкіший... Багато аборигенів схаменулися тільки тоді, коли за начебто зрозумілими демонстраціями любові і рівності в партнерстві раптом виявлялися необоротні зміщення в генофонді планет і влада поступово і мило переходила до прибульців.

Це збагнули на і планеті Ітак, навчивши мові мурлонів, але категорично і навічно заборонивши цю мову для спілкування між антропоморфними людиноподібними і вищими формами гомінідів. На планеті, крім мурлонів на есперанто дозволялося спілкуватися тільки в космопортах та ще в прилеглих до них районах "строкатих ліхтариків". На Землі такі квартали було прийнято називати районами "червоних ліхтарів". Але на планеті Ітак на знак поваги до міжнародного "пітливого" мовного ерзацу переважали "строкаті" ліхтарі зеленого фарбування...

Наслідки подібних контактів не обговорювалися. Усіляка постлюбовна поросль негайно депортувалася... Акт депортації підписувався інспектором мого рангу...



3.

Космопорт Крансбнер починався за кілька ліг від міста прямо за штучним загородженням. Ця загородка будувалася не одне покоління, і почасти нагадувала ізраїльсько-палестинську заград-стіну, іноді горезвісну роздерту берлінську стінку, а іноді і велику китайську з усіма мислимими башточками і дозорними вішками, що бігли вдалину через кожні півліги. Правда, важко було дочекатися тут окрику: "Стій, хто йде!" Але всі інші можливі неприємності конкретно були гарантовані.

Зовні майже бархатиста стрімка гладь була по суті такою, поки хто-небудь не намагався жбурнути в неї каменем або іншим діючим стороннім предметом. Відразу по плавній траєкторії все, що летіло у її напрямку, віджбурлялося у величезний рів, наповнений грузлою суспензією. Колись пухка аморфна маса сірого кольору відразу переходила в агресивний стан і поглинала будь-які хуліганські ласощі з булькотом, що чавкав: "Хуліган? А хулі нам…Гам-м!" От чому ніхто з ітакців ні разу не намагався перетинати цей рів та й просто наближатися до цієї вельми неконтактної стіні.

Не знаючи, говорили, що за межами стіни починався дикий степ, але знавці стверджували, що вся вона порита захисними бункерами і міжбункерними шляхами сполучення, а також технологічними капонірами, у яких ховалися різнокаліберні пускові і пуско-посадочні установки. Перші від других відрізняла компактність, їх можна було перевозити по степу спеціальними маневреними тепловозами, другі ж, будучи з чергового капонірного лігвища, розкладалися подібно до дитячих трансформерів у немислимі ажурні конструкції з безліччю ліфтів і платформ. Утім, і ті, і інші – усі ці установки – виникали зовсім неочікувано там, де щойно колосилася на людський зріст ковила, і давали старт черговим космічним човникам або рейсовим шатлам, що несли космічну братву у всій її різношерстості на орбітальну станцію "Омнібус", з якої вони стартували в далекий космос хоч би і на галактичні кулички...

Трохи далі від умовного стартово-посадочного простору, влучно названого Обірвись-поле, починалося царство нескінченних служб супроводу: техніко-експлуатаційних частин, товарно-транспортних складів і пакгаузів, за якими тяглися нескінченні санітарні і митні служби, карантини і місця попередньої затримки і депортації з планети тих, хто мав хоч деінде карне минуле або був оголошений у розшуку.

Варто обмовитися, що в'язниць на планеті не існувало, але депортація здійснювалася миттєво на найближчу планету космоклошарів, де не кожного депортанта з планети Ітак чекала солодка доля. Були на Тронті рудники і галери. Тамтешні парії обожнювали земне середньовіччя. Та й як було не обожнювати, коли з тутешніх рудників було вироблено усе до крихти галактичними корпораціями, а наступна рекультивація Тронти за прогнозами тамтешніх розумників повинна була затягтися на кілька наступних тисячоріч?..

Я обрав для себе планету, що експортувала бананову моркву, і тепер в'яло брів уздовж нагромаджених відразу за територією космопорта багатоповерхових готельних боксів, у кожнім з яких були досить комфортабельні умови проживання, з маленьким "але"…За зовні обмежений роздертою стінкою простір ніхто не смів сунути свого цікавого носа. Тому що і по цей бік стіни булькав свій "нелюбий Августин". "Хуліган? А хулі нам…Гам-м!" – ретельно підвивав він.

В усіх цих боксах тимчасово проживали вічні бурлаки галактики. Тут же перебував і мій зовні нічим невідрізнимий від інших готельних номерів офіс. Хіба що його очолював я – лінійний інспектор Крансбнерського космопорту, після присяги на вірність планетарному співтовариству антропоморфних ітакців, карликовим рожевим слонам і кошлатим кішкоптахам мурлонам... До присяги на вірність банановій моркві, слава Провидінню, мене, правда, не примушували. Я сам з апетитом жував її повсюдно, оскільки вона в собі містила найприємніші галюциногенні градієнти, що благотворно діяли на мою психіку космічного блукача, який знайшов свою другу батьківщину на планеті Ітак.

Спробуйте заперечити, – якщо вас прославлять і нагородять, а потім знеславлять і ввергнуть в убогість, приведуть до присяги і призначать на офіційну посаду – хіба не виходить, що Вам подарують чергову нову батьківщину.



4.

Як там співалося в пісеньці Сервига:

Летіли, упали, відразу підняли – галас!

Зоряні милі їх опустили – до нас…

На есперанто не перекладати! З ним ми ще сьорбнемо…Але хіба не проволав "нелюбий Августин" – "Хуліган? А хулі нам…Гам-м!" , а? А якщо зоряний хуліган став раптом інспектором, то що ви на це скажете? То-то й воно...

Я заходжу до скан-камери і приростаю до грузлої підлоги. Мене немов усмоктує могутнім присоском, щоб я не заважав льодовому душу променем пробігати по моєму тілу – від маківки до п'ят. Промінь обмірює мене до мікронів. Якщо раптом виявиться навіть звичайний мерзотний зубний флюс і роздме вам щоку, можете не сумніватися, відбудеться миттєва медична кореляція образу і флюс буде висічений, і я вже без нього ввійду у світ акі агнець планетарного правосуддя...

Міркування перервані м'яко-вимогливою командою:

– Входіть!

І відразу долинає інформація:

– Інспекторе Орніс, у готельному боксі З3-17 у даний час програють підпилого аборигена з планети Аксель. Це якийсь Бр-ргр-рзр-рбих. Він уже встиг підписати контракт, у якому дав згоду на власну розчленівку. Копія контракту, згідно Галактичного Статуту в пункті регулювання відносин між представниками контактуючих цивілізацій, уже надійшла в правовий відділ космоадміністрації...

– Конкретизуй, Сервигу, вимовлену тут ахінею...

– Чого тут уточнювати, шефе? Шість нефритових кінцівок цього Бр-ргр-рзр-рбиха виграв негласний представник синдикату контрабандистів, пер п'яти астероїдів Гектор Глюк, а чотири костилі зі сталактитів – ліловий прибулець з Альфа Центаври Дикий Х'амі-син...

– О, кінчені ідіоти! Вони просто розібрали на частини ложемент цього Бр-ргр-рзр-рбиха: шпангоути його ложемента дійсно з нефриту, а стрингери з природних параболічних сталактитів. Це тобі, Сервигу, не костильки. Це, блін, обмежники його природного експансіонізму! Ну, тепер, усім їм хана – і Дикому Х'амі-сину і Глюку!..

– Це чому ж?

– Та тому що вони подарували цій гадині вибачаючу обставину. Програні цілком законно частини запропонованого для цієї особи обмежника надають право цій худобині на просторову видову прогресію! А це значить, що незабаром він поглине усіх своїх партнерів по картярській грі, потім готельний бокс, потім космодром, Крансбнер, Континент Плантацій, планету... Продовжувати?

– Ні, приймати рішення! – пішла команда від підручного кібера. – Як слід чинити планетарному співтовариству, інспекторе?

– Як слід, як слід... На біса він вам отут знадобився...

– Був запрошений на конференцію регресуючих рядів прогресивних ітакських математиків...

– Вважайте, що він вас уже порахував!

– А якщо без жартів?

– Тоді негайно варто почати депортацію цього Бр-ргр-рзр-рбиха за п'ять світлових років у район найближчої чорної діри!

– Енергоресурс випроханий у Галактичної ради надано...

– Енергоресурс отриманий. Відлік часу пішов... Десять...

– Коротше, він уже поглинув своїх недбайливих партнерів!

– Дев'ять... Вісім.. Сім...

– Він уже проковтнув увесь готельний бокс! Оголосити тотальну евакуацію з З3-17!

– Бр-ргр-рзр-рбих поглинув сімнадцятий рівень, евакуйовані рівні із шістнадцятого по сьомий... В акваріумі на п'ятому рівні гримить прощальна пісня дельфінів...

– П'ять, чотири, три...

– Дельфіни не доспівали... Готель З3 знищений до фундаменту вщент...

– Один, нуль, старт!

– Трансгалактична депортація відбулася успішно, попутно знищена сама стартова установка... От гадина!

– Втрати мінімізовані планетарною системою відновлення екологічної рівноваги... Інспекторський бонус складає п'ятдесят космокредиток... Бажаєте імплантувати?

– Так, звичайно – нарівно в праве і ліве передпліччя.

Зі стіни висунулося призове крісло-імплантатор. Я переможно видерся, але про себе зарікся повідомляти про поповнення свого мізерного рахунка місцевим доброзичливцям і фанам. Синхронно пульсуючі уколи конкретно повідомляли мені про приплив енергії...

– Процедура імплантації п'ятдесятьох космічних еквівалентів завершена. Будь ласка, зарубіть на носі, що зусилля з подолання гравітації в планетарних умовах заборонені.

– Це чому ж?

– Тому що підписано планетарну угоду про розмежування зон певного роздільного проживання представників людських рас і мурлонів.

– Чи існують які-небудь винятки, визначені угодою?

– Виняток єдиний: в подальшому сприяти інтеграції мурлонів і антропоморфних істот!

– О, Провидіння! Хто ж зараз керує Ітакською планетарною радою?

– Звісно – мурлон! – негайно відповів мені Сервиг – синтезрозум в інтегрованій голограмі.



5.

До мурлона мене і викликали.

– Чу ві паролас есперанто?

– Мі не фурмі. Залишимо ваш пієтет, що не має нічого спільного з етикетом. Поговоримо без прикупу в колоді...

– До честі мурлонів, жоден з п'яти мільйонів ста двадцяти восьми особин нашого унікального виду в карти не грає. Та й ви начебто не особливий гравець... От ваш папашка...

– Ну, до чого нам досьє з пасьянсами персоналій? Кажіть відверто, в лоба!

– З вами, Орнісе, завжди було не просто: що в лоб, що по лобі, друже. І все-таки, чим загрожує настільки екстрена висилка, уточню, – депортація цього Бр-ргр-рзр-рбиха? Кажіть чесно, не брешіть. Ви ж могли просто, ну, скажімо, приструнити його ергрегор, применшити його відчуття, здавити амбіції, нарешті, просто анігілювати...

– А з ним заодно і півгалактики враз! Ні вже, пробачте... Я бачив подібних тварюк, так би мовити, у дії. Якщо хочете, вони – хижі поглиначі зірок. Опустіться на землю, то пак, на нашу спільну з Вами планету, уявіть себе тільки на мить на лаві підслідних, і тоді ви зумієте сканувати мої думки, перш ніж депортувати мене з настільки упередженої планети. Ви самі хоч розумієте, на які міжзоряні неприємності ми нарвалися?

– Уточніть це, будь ласка, для кошлатих-хвостатих із крилами на спині...

– Добре, я подумаю... – тут я витримав паузу. – Насамперед, представники виду, до якого належить цей Бр-ргр-рзр-рбих, виникає в інформаційному полі галактикн у вигляді субстанції, що самореалізується, якій, чесно кажучи, від душі начхати і на міський магістрат, і на всіх службовців космопорта. А просто за всі минулі інформаційні гріхи варто один раз платити... І от...

– І от? – спробував поквапити мене ревний трудяга мурлон.

– Отож уся статика неприйнятих рішень і непродуманих дій минулого концентрується в деяке первинне зло, що підживлюється реліктовим негативом.... Відбувається щось іще, що прослизає в наш світ на мить і не залишає про себе ніяких матеріальних або польових змін. Ми маємо справу з інформаційною саркомою єдиного поля в даній ділянці космосу, власне на планеті Ітак – щось начебто... загального планетарного колапсу.

– "Сну розуму, що народжує чудовиська"... Ну, як же – земна класика, найдивніший з художніх геніїв людства – Франциско Гойя: глухне, коли йому кажуть про зради графині де Альба...

– От-от, і мені до вас часом не докричатися... І чим щільніше я вживаюся в ваш світ, тим швидше буду змушений залишити його...

– Це чому ж?

– Напевно, від того, що людство давно вже стало страждати почуттям месіанського експансіонізму, а якщо говорити простіше, то космічним екстремізмом. Ми просто в дурку прибули на планету котів і олюднили її, підрізавши вам крила... От щось і не тік-такнуло...

– М-мау... Тобто я хотів би висловитися конкретніше: браво! Коли це, нарешті, стало до вас доходити? Чи не тоді, коли ви стали посилати на Землю прекрасні хутряні вироби: шапки, шубки, рукавиці... Тоді ми і звернулися до страждальної душі нашої планети...

– І з неї вийшов Бр-ргр-рзр-рбих?

– Я зараз тут заприсягнуся говорити тільки правду, чи хоча б те, що ви називаєте правдою. Чесно кажучи, у нас теж були Титани – такі ж реліктові форми. Додайте до них фолк про всілякі Тартари... Коротше, застосувавши закони дискретної нестабільності і екстраполювавши приниження нашого, м-мау, племені, ми викликали голем Бр-ргр-рзр-рбиха, і вашими стараннями відправили його на Землю. Адже до Землі саме п'ять світлових років...

– Що можна зробити перш ніж цей космічний голем зжере мою рідну планету?

– Теоретично, ми тут, мау, усе прорахували... Людство інфантильне й усе ще вірить казкам. Та що ви здатні з ряду альтернатив вибрати одну найбільш розумну...

– Жив-був у бабусі сіренький козлик... Пфу-ти, ну-ти – кіт у чоботях... У Лукомор'я... І був... Бременським музикантом! – заголосив я поспішно: міфи, історії, казки наїхали на мене злодійським общаком...

– От-от, і я, Орнісе, про те саме... Лети птахом на перехоплення Бр-ргр-рзр-рбиха... З Бремена в Лукомор'я...

– Стоп, як там сказано...

– Де?

– Неважливо! З пороху вийшов, у порох і підеш... Йошкін кіт! Порох! Це усього лише порох! І всі ті шубки і рукавиці з мурлонових шкурок – порох, і паски, і фенечки, і шапки-вушанки!..

Я мчав у космопорт віддавати найважливіше за своє життя розпорядження: усі вироби з мурлонових шкурок і всіх обманно вивезених із планети мурлонів повернути негайно на Ітак, і тоді повернеться до тутешнього Тартару і мстивий Бр-ргр-рзр-рбих, і ніколи більше земляни не побажають полону і винищування космічних цивілізацій і рас, бо за кожним разом буде йти помста і з реліктових глибин роздертих земними загарбниками планет постануть свої Бр-ргр-рзр-рбихи і накинуть на блакитну планету задушливе ласо відплати.

– Транспортні торгові кораблі не встигнуть повернутися на планету Ітак, – надійшло тривожне повідомлення від мурлона-координатора Планетарної ради, коли я вже зосереджено сидів на своєму інспекторському місці.

– Їм і не слід устигати. Їм тільки треба повернутися назад – назустріч Бр-ргр-рзр-рбиху! Пройшовши через його інформаційну сутність, – вони умертвлять його і не допустять розвалу Землі. Тому що Голема зруйнував напис його творця, зроблений на долоні глиняного монстра...

– А ви, інспекторе, чи не подасте у відставку?

– Аж ніяк! Відтепер я стану охороняти світ мурлонів, як свій власний, людський... – Відповів я і зам'явся. – От тільки дозвольте літати...

– Літати? – мрійливо перепитав мене, людину, мурлон. – Літати, тоді полетіли!



Грудень 2003 р.







ЕПОХА РАННІХ БЛУКАЛЬЦІВ
(епізодична концепція епілогу
давньої епохи Проникнення)



Не поспішайте засуджувати Стена Говері. Він типовий представник епохи Ранніх Блукальців. Тоді ще й дзеркала фотонних прискорювачів ніхто не вмів відстрілювати і негайно анігілювати при підльоті до планет Світів Руйнування. Тепер у цьому районі галактики, вже як музейний, існує найсправжнісінький міжпланетний смітник.

Та й сонце там, прямо скажемо, найординарніше – удень немовби земне, типове, а смерковими ночами якесь чудне, неначе роздвоєне на два величезні Місяці. Більший із них планетарні тубільці не без гумору величають “Здоровеньки були!”, а менший “До побачення!”.

Стен Говері звалився на планету Ітака з боку“До побачення!”...

Йому б відразу і полетіти, але на планету його, чесно кажучи, просто катапультувало з орбітального відсіку, що не довго дихав на ладан, а відразу ввійшов у щільні шари атмосфери і не залишив Стенові ані найменшої надії на найкоротше “До побачення!”.

У Стена не було вибору. Навколо буяли тропіки, росли бамбукові зарості, висаджені тут колись екологічною місією відвідування. Тут же цвіли магнолії і росли мангові плантації. Додайте до цього бузкове зілля і вгодованих канібалів, чий сніданок або обід, а то й вечерю час від часу прикрашали подібні Стени або представники екологічної місії або ще бозна-хто, і ви зрозумієте, що у Стена вибору не залишалося.

У зв'язку з відсутністю учасників екологічної місії або ще Бозна-кого, прямо до сніданку належало оббілувати самого Стена і на тому сито вгомонитися. Були б ви на місці Стена, вам би не сподобалося.

– Неправильні ви хлоп’ята, – завів було спантеличений, але по суті своїй хитрий Стен, та одразу переконався, що зробив це марно. Декілька “неправильних”, але ситих пик подивилися на нього озвіріло і без усякого співчуття. Щоправда, одна пика з зародками містечкового лідера щось прогугнявила іншим, і ті грізно і тупо змахнули над своїми кудлатими головами кам'яними сокирками.

– Ага, от тебе-то мені і треба! – утішився Стен і відігнав від себе всіх інших здобувачів бутерброда з начинням із його власних тельбухів. – Послухай-но, без-міри-волохатий! Нуднувато тут у вас: тільки звалишся з неба, як тебе зараз же бажають на печеню перетворити. А в мене, може, цікава пропозиція.

– Певно, знов намисто, – розбірливою космолінгвою прогарчав бородатий. – Та в мене від них вибухи в шлунку, і до того ж всі зуби переламані. Тепер от користуюсь вставними з діамантовим напиленням. Нещодавно один дантист перед вечерею подарував. І хоч дантиста того з’їли, а от зубам хоч би що. Дарма що чужі, а кусають що треба!

– Ясненько, – замислився Стен. – А як щoдo того, щоб не схопити виразку шлунку від надмірно просмаженої їжі?

– Тут є проблеми, – пожалівся махнорил-барбомордик. – Адже всі ви падаєте нам на голови зі своїми імпульсними печами, а нарубкою вас на котлети займатися у нас нема кому. Кулінарія – в зародковому стані: ось і жуємо вічно пересмажене м'ясо без солі і цибулі. Цибулі нам не закинули, а сіль видобувати розумком ще не дійшли. От і хапає нас виразка: то одного, то другого. Більше за все вождів. Воно хоч і розуму від м'яса більше, проте і виразка жахливіша. Але є один плюс. Вожді часто міняються, а “виразківників” з'їдаємо з належним розумінням і, можна навіть сказати, з сумом... Чи її задатками...

– Адже і тебе з’їдять, дурноголовцю!

– Це вірно, – засмутився барбамордик.

О, велика космолінгва: десь підморгнув, десь піднирнув... От і доходиш до розуміння, що абориген якийсь особливий...

– Всі ми тут особливі – будь-кого в околицях цього асфальтового фіг-вама біс носить. І всі тільки прагнуть облагодійнити. Одні бузкової трави навезуть, інші лазерними гарматами штучну мережу каналів наріжуть, треті проповідувати поспішають. А навіщо тут проповідувати, до кого, власне, поспішати? Ядерне торнадо останньої війни вилизало всю планету, як кульку. Це потім, коли все застигати стало – де набрякло, де на виїмку зійшло... Одним словом, – дістали асфальтовий льодяник і смокчіть його під галактичним соусом.

– Невже геть усі, що тут зібралися, – космопілоти?..

– Не всі. Є і засланці, і просто маньяки, і відлюдники, і ідейні. Але ти тільки спробуй такого ідейного заламати та у казан, як він тобі негайно доведе, що в ім'я його великих ідей достатньо поза чергою зжерти когось дрібнішого. А щодо глузду, то у всіх його однаково. Кожна сволота всі кнопки на всіх можливих пультах знає, а от як без кнопки і голими сідницями об асфальт...

– М-да... Значить, я один із вас? Так чому ж відразу на печеню?

– В тому і справа, що не один. Тут теж тонкощі є. Та ні до чого тобі це знати. Однаково тебе на сніданок зжеруть. Тому що від пахощів орхідей і смаку манго всіх уже точно нудить...

– А я б тільки і нюхав манго, а їв би самі орхідеї.

– І до тебе розумники були, але й їм без печені від цих Місяців захотілось з’їхати з глузду. От і з’їхали. І корчать з себе тубільців... Таких собі автохтонів. Я ж, між іншим, сам космопілот першого рангу. Моя міжпланетногалактична бовтанка називалася, здається, “Коломбіна”. Так у неї при підльоті до цієї орбіти-смітника щось в управлінні перепалило скалками розбитих фотонних дзеркал. От і доаборигенився..

– А мене катапультувало...

– О-о, тепер три дні через озоновий коридор будуть уламки орбітальні падати... Пронеси Господи, щоб не по бані врізало. Амінь, золотенький!

– Та який там до біса амінь?! Адже тут все обмізкувати потрібно.

– От і я кажу, що мізки – то найкращі ласощі. Та тільки через них більш за все бійок тут і відбувається.

– А дарма. Все одно ви тут недоумки, раз не здогадалися, як свою канібальську виразку лікувати. Адже ж є чим...

– От це дійсно тема. У казан мені нібито відразу за тобою. А що, можна і без здачі повноважень?

– А ти як думав!.. Став би я наполягати. Взагалі справа проста: проголосити збір бамбукових трубочок. Для початку.

– Не підуть!..

– Всі – ні. А ти найтупіших об'єднай великою ідеєю, що всі ті, що жеруть передусім мізки, повинні потрудитися для суспільства в ім'я...

– Ну, доки я вождь, то в ім'я мене.

– Це вже не абищо. А після цього нехай ті ж “мізковики” почнуть ці трубки завивати в особливі спіралі. Втім, справа проста – конструкцію я намалюю.

– До чого ти ведеш?

– Відомо до чого, до змійовиків. Їх і встановимо де-небудь у кратері згаслого вулкану, а після цього почнемо туди відносити квіти орхідей і плоди манго.

– Трубки, квіти, плоди... Чи не простіше тебе раніш зжерти?

– Простіше. Але відразу за мною, пам'ятається, скуштують і тебе...

– Одначе, вірно.

– От і вирішуй. А нам із тобою вдвох належить провернути справу покрутіше, якщо не заперечуєш?..

...Здичавілі “мозкоїди” з першими променями Ітакського сонця були проголошені найлютішими ворогами планетарного канібалізму. На них вже косилися і облизувалися, цілком забувши про Стена Говері, і приречені на трапезу. З внутрішнього боку казана вони почали жвавенько звивати бамбукові змійовики, доводячи тим свою суспільну корисність...

Мангові плоди і квіти орхідей збирали в очеретяні верейки, які наспіх плели найнезлобивіші. Взагалі їм і самої м’якоті манго вистачало цілком: вони жили у вегетаріанських общинах і молилися богу Місяця “До побачення!” Але так вийшло, що їх добряче залякали казаном, і вони самі дали згоду на таку марудну роботу, як складання плодів та суцвіть.

Незабаром до жерла вулкана потяглися ланцюжки звільнених від скручування бамбукових змійовиків мозкоїдів і претендентів на вождізм із безсумнівною виразкою шлунку від куштування собі подібних.

Вулкан швидко заповнювався вмістом верейок, а в цей час із навколишніх розвідок верталися ті, кого Стен Говері з вождем канібалів вислали у місцеві експедиції за уламками фотонних дзеркал, що впали з орбіт, і всяким різним технологічним дріб’язком, з яким усі ці дикуни раніше мали діло.

Ажурний дзеркальний обрис величезної базальтово-асфальтової діжки до сорокової години дня (при стагодинній планетарній добі) поступово почав розпалюватись. А в самій діжці щось уже вирувало, бродило і булькотіло.

Перегонка першої порції місцевого орхідейно-мангового самогону зайняла ще тридцять годин. І не диво, що позводило шлунки і канібалам з їх розбиттям на касти “мозковиків” та “членожерців”, і вегетаріанцям, і зновприбулим двом-трьом астропілотам, яких інтернували разом зі Стеном Говері.

Коротше, ввечері самогон побіг струмками, а до ночі, як і належить, полився по рукотворних бамбукових змійовиках повноводою нескінченною рікою, оскільки верейки з плодами і квітами все прибували і прибували до бродильні, а пили багато і жадібно річковий самогон усі.

Не пили тільки декілька людей. Їм заборонили, оскільки повинні були їх скуштувати у кошерному стані.

І з’їли б, але...

Хтось із тих, що перепив, відімкнув бамбукову клітку, випустивши бранців.

– Пийте, хлопці, як усі! – дозволив радісно. Це був вождь, який старанно насмоктався, аби залікувати свою застарілу виразку. Та не долікував.

Комусь із мозкговиків все ж спала на думку мудра гадка – звеличити, а потім з шаною оскальпувати і скуштувати вождя, щоб кожний став настільки ж розумним. І вождя, природно, з’їли.

І хоча це вкрай неприємно, але канібалів можна було зрозуміти. До того часу було вже випито море, і одним лише занюхуванням справа не обійшлася.

– Як тебе звати, дурнику? – спитав наостанок Стен у вождя, вже виявляючи на обрії обрис патрульно-розвідувального модуля зі свого корабля. Біля корабля він розгледів виставлений потужний радіобуй. Радіовідповідач було вживлено в самого Говері біля основи потиличної кістки. А тому Стен досі навіть не пригубив.

Але коли вождь, міцно зв'язаний на бамбуковій палиці, якось сумно сказав прощальне:

– А звуть мене Вася Сидорофф з Кельна, порт приписки Земля... –тут уже подітися стало нікуди.

Випив і занюхав бридко-слащаву ітакську ханку Васьчиною зачіскою. Щоправда, рятувати Васю Сидороффа не став. На біса потрібні у відкритому космосі канібали?

Зі Стеном поверталися тільки три космопілоти, що так і не скуштували всіх принад штучної цивілізації на планеті Ітака. І тільки вже з орбіти їм вдалося побачити те, про що вони і не здогадувались у своєму короткостроковому падінні на асфальтове пузо планети...

Розігрітий уламковими дзеркалами, пробудився справжній вулкан і злизав з обличчя планети і вегетаріанців, і канібалів, і мангові плантації, і бузкове зілля, і бамбукові гаї, і хащі орхідей. І тільки в нові часи чергова екологічна місія завезла на планету рожевих слонів, шестилапих крилатих котів, що мовлять на есперанто – мурлонів – і бананову моркву.

Так закінчилася для планети епоха Ранніх Блукальців. Але дотепер і Стена Говері, і Васю Сидороффа шанують на Ітаці, а от самогону не п’ють. А фотонні дзеркала, що падають з орбіт, хутко анігілюють. Ось так!



Лютий 2000 р.







ПРОДАВЕЦЬ КУБИКІВ



Біля фронтальної стіни мого величезного зміїстого будинку розміщений маленький блок крамниць, настільки необхідних мешканцям за негласними канонами ще радянської горе-архітектури, наскільки ж неможливо коштовних з лихої волі жадібно злодійкуватих місцевих завмагів і продавців. Тому поруч із ними цілком конкурентно розвивається прямісінько на асфальті майже безкоштовний, у порівнянні з магазинчиками-скупідонами, базар. Та його і базаром смішно називати! Сягайте нижче – базарчик...

Особливо у літню пору. Можна купити тут і сигарети, і збіжжя, і консерви, і зелень, і книги, і м'ясо, і квіти, і – мрії. Про такий би раніше тільки марити...

А тепер хоч купуй, хоч торгуй – дозволено нині все, що не заборонено. А заборонено хіба що літати на мітлі. Навіть не заборонено, а скоріш – непристойно. Мало чого сьогодні з Туреччини везуть! Може, завтра хто-небудь для себе персональний “шатл” звідти прижене, а держава ще своєї аерокосмічної монополії не скасовувала. От тут-то можуть і непорозуміннячка виникнути, а так – нічого... Оплати призначені двісті п’ятдесят тисяч за місце і... Торгуй! Привертай народ, закликай, улещуй, упрошуй. Певно, на що-небудь хто-небудь око та й покладе. А там – тиць по руках, і пішла купівля-продаж...

І ось тут тобі нещодавно підсів на той базарчик якийсь химерний тип, з високою холеною шиєю, навіть у спеку обгорнутою широким клітчастим кашне, не інакше як для заманки. На вигляд хлопчині-доходязі тридцятник, а по суті – продавець дитячих кубиків.... І зовсім недорого просить: сьогоднішні кубики – двадцять тисяч, учорашні – двадцять п'ять, позавчорашні – тридцять. А він мені виглядом своїм сподобався, і я став купувати його кубики з найпершого дня.

“Він блюзнірствує, – думаю, – треба і собі поблюзнірствувати!”

І ще при цьому подумав: якщо у світі присутній один божевільний продавець, то нехай в тому ж світі буде присутній хоча б один божевільний покупець! Все одно в світі тому більше проп’єш, хоч би й на пиві!.. Мені про це й Тимур Литовченко говорив. А той чолов’яга, скажу вам, зовсім не п’є. Потихеньку на “шатлик” свій збирає. Йому б тільки знай у свій всесвіт відчалити....

З фенами завжди так. Тут вони тобі й ковтка зайвого в горло не впустять, а там їм всесвіт подай....

Це я вам сказав тільки для того, щоб ви мене правильно зрозуміли, коли я з цими кубиками теж перейшов на недоочищену воду з-під кухонного крану... А що? Вода з-під кухонного крану – вона нічого!.. Адже кубики прикупати самому мені до вподоби, а безробіття, скажу вам, знову ж не тітка.

Одним словом, призвичаївся до води. На пиво вже і не тягне! Тепер ти мене хоч воблою по маківці моїй заголеній бий, чи хоч таранею по лобі лупцюй... – все єдино. Взагалі, правильним я відтоді чоловіком став! Раз не працюєш, вирішив, то й пива не пий!

А от із кубиками в мене так просто не вийшло. Запав у голову дур кубики купувати – нічим вибити не можу: що не день, а я у того продавця перший. А в самого мене, чи вірите, руки дрібним дрожем трусяться! А здавалось би – маячня. Так всі ж якось вибрикують... Нам, земним, що не вибрикувати, то не жити!

День купую, два... На п'ятий день стоїть у мене на поличці п'ять однаковісіньких кубиків – і за кольором, і за щільністю, і за запахом. У чому ж, думаю, тут заковика? Адже відчуваю, що продавець кубиків не мухлює, і якось учорашні кубики від сьогоднішніх відділяє, а позавчорашні аж у всі очі пильнує, щоб до кого-небудь випадково даром не пристав. Значить, має в тому свій власний інтерес, стежить за відмінністю...

Щоправда, всі відмінності – лише в забарвленні. По одній грані – але й тут не посвячений у шкільний курс фізики не вельми заплутається – все та ж споконвічна ньютонівська спектрограма:

Чи Отой Жбан Знає Бажання Синього Фазана?

Оранжевий кубик за червоним, жовтий за оранжевим, зелений за жовтим, блакитний за зеленим.

Доходить діло до фіолетового... У продавця кубиків все як заведено: у вчорашніх кубиках – сині, в позавчорашніх – блакитні стоять. А біля ніг самого продавця дітлахи з околиці тісно труться!..

Вертяться невгамовні, сперечаються, азартно укладають парі – що в підсумку з усього цього задуму вийде. Одні кажуть: “Снікерси”, інші перебивають їх: “Баунті”, треті дуже хитро мовчать, а самі вичікують, раптом продавець кубиків пробалакається. У кожного продавця своя буржуїнська таємниця... Схоже, що всі навколишні дітлахи в цьому розпродажу якусь приховану від сторонніх очей хитрість відчули. У сучасних дітлахів особливий нюх на всілякі вуличні презентації...

Один хлопчисько просто як на аркані тягне мати:

– Мамо, купи синій кубик! У мене самого тільки його і нема, розумієш?

Мати пручається. Вона має довгі стрункі ноги, випестуване обличчя, дорогий макіяж і притаманний торговим городянкам добрячий призивний голос. Такий голос у всесвіті не заваляється. Той ще голосок! Кують такі голосиська трубні янголи до часу міфічного Армагеддону... Армагеддон той ще коли буде, а оцей голосок здатний і тролейбус на ходу зупинити. В третину голосу рикне – і штанги з проводів самі злетять...

– Мамо, а ви купіть кубика хлопчику, не ображайте дитину, – радить оцій жіночці продавець.

Не доводилося, видно, йому досі виступати в ролі живого громовідводу. Але на цей раз прийшлося. У торговців засолами полопались трьохлітрові банки:

– Ви он тому лисому очкарику свої смердючі кубики продавайте. Давно я вас помітила! Ви хоч шахрай при справі, а цей у вас – ніби підставна особа. Та ж ціна цим кубикам – тьху!.. не сказати! – і, круто перекочуючи під собою дві свої дивно щоглисті литки, вона якось переможно відводить репетуючого шкета геть, незважаючи на явну поразку сина в очах дворової канікулярної шатії. Услід відходячим доноситься свист презирства. Це так канікулярна громадськість висловлює своє явне незадоволення.

Наступного дня біля розкладки з кубиками – ажіотаж!.. Мабуть, хтось на ніч, як і я, а хтось цілком випадково виставив кубики в необхідній кольоровій послідовності, і вранці у кого що вийшло. Вже хто і як складав ці кубики: або один на другий, або ланцюжком-рядочком, або і зовсім за іншим принципом, але:

Чи Отой Жбан Знає Бажання Синього Фазана? – однозначно спрацювало...

І схоже, що у багатьох щасливців вийшло те ж саме, що і в мене самого вранці: сім різнобарвних по одній грані кубиків позросталися за ніч в єдиний – білий. А далі, у кого і для чого...

У мене, наприклад, вийшов душевний барометр – для письменника річ зручна: як блаженствую – фіолетовий, як думаю – синій, як розлютуюсь на себе самого – червоний.

А на інших я не злюсь. Давно вже знаю, що в своєму власному світі я сам собі голова!.. В такому розгнівано-червоному стані не можна і рядка писати. Не пристосуються ані такі рядки до цього світу, ані цей світ до закипілих, подібно до чайника, рядків. Вже краще поспати або по кімнаті поблукати, доки кубик не перейде в розслаблений колір – зелений, або не наллється соковито-абрикосовою барвою – кольором творчості. Та тільки до чого ж часом тяжко в цей особливий стан перейти, та ще й після цього в ньому тривало залишатися.

Ах, цей дивний абрикосовий колір!.. Та, здається, я захопився. В інших покупців теж щось до їхнього повсякденного світу додалося: у когось вийшов кольоро-термометр, а у когось – справжній калейдоскоп!..

Хлопчиськи про те чудернацтво точно провідали, і я вперше виявився в черзі до продавця кубиків не першим... Так-так, на цей раз і постояти мені довелося, як ще і зараз інколи потрібно постояти в черзі за хлібом – вранішнім, м’якеньким... А що? Адже не ситно доки живемо, от і натискаємо на хліб. А я ще і на кубики...

Таж продавець кубиків, наче нічого не сталося, знов свої кубики продає. Знайома мамця з голосом від Ієрихонської труби цього разу надтихо продавцеві кубиків докоряє:

– Що ж ви, добродію незугарний, що ж ви, громодянчику люб’язний, не попереджали, що в ваших кубиках чаклунство?

– І ви, матінко, про те ж? Та хіба я вам не радив вашій дитині синій кубик купити? А ви і перед друзяками синочка принизили, і сторонню людину дарма ображали. А між іншим, він простий безробітний.

– Безробітних простих не буває. Марноїд він, от і ошивається біля вас, людини світу корисної. Мо’, щодо синього кубика, допоможете? На крайній випадок?

– Шкода, але про чаклунство ви згадали марно... Та якщо б я вчора про це заговорив, то мене б миттю в СИЗО запроторили за законом про недоброякісну рекламу. Адже чаклунство, якщо воно і було, то цілком не від мене залежало, а від тих, хто повірив. От ви не повірили, а тих синіх кубиків вже й немає. Почніть купувати все з початку.

– Та це ж здирство! Ви спершу поверніть мої сто двадцять тисяч, фокуснику! Я зрозуміла ваші шахрайські штучки-дрючки, штукарчику ви нещасний! Поверніть мені або сто двадцять тисяч, або синій кубик продайте, інакше я вас в дурку запроторю!

– Але тієї серії більше немає, мадам! І ви бачите чергу? Мені б і ці кубики ниньки встигнути продати. А з вами ми дещо забалакалися...

– Ні, який негідник, який паскудник!.. Люди, цей чоловік образив мого сина! Люди, він негідник!

Через її дурепний крик у найближчих продавців від здивування повискакували шпроти з потрощених голосовими децибелами консервних банок...

За тиждень до продавця кубиків черга стояла, як до мавзолею, завдовжки у декілька кілометрів – повз проспект Володимира Маяковського. Чутки самі розійшлися по місту – і про те, що вибухають огіркові банки та рвуться тролейбусні проводи, і про те, що диво-кубики продаються...

А у мене в цей час знову ж у будинку відчутні зміни – білий кубик злився з попередніми сімома, і от я тепер вечорами дивлюся свій зіпсований телевізор.

Я і сам досі як слід не знаю, що в ньому згоріло. Моєї вечірньо-завушньої інженерної освіти малувато. Знаю, що тільки електронна трубка цілком ціла... У цьому мене по черзі спромоглись переконати цілих шість телемайстрів, таких же учорашніх інженерів, як і я. І я їм вірю. А чому б мені їм не вірити? Всі до одного – люди порядні, тільки такі ж, як і я, електронщики... З паяликом познайомились лише тоді, коли всіх їх повикидали з різноманітних електронних НДІ... Цікаво, чим вони там всі займалися? Я хоч свого часу в школі дітей програмувати навчав.

От і виходить, що як тільки ставиш цей знов утворений кубик на зіпсований телевізор, як він миттю все говорить і показує. Торкнув за будь-яку грань – канали перемикає, забрав кубика – телевізор і вимкнувся... Глянув на електричний лічильник, а там – ані руш!

Я вже півроку кубики купую. Тепер у мене є свій всесвіт, тільки я ніяк при цьому продавця кубиків не зрозумію... По-перше, на що мені одному цей всесвіт, а по-друге, всесвітами ні з ким не можна помінятися... Все ним дуже хитро-тонко вигадано: як хто раптом починає інших до свого власного всесвіту запрошувати, так відбувається розірвання цього всесвіту, а після цього в ЗМІ можна почути, що десь у глибинах космосу знов секретні телескопи зафіксували вибух чергової наднової зірки... А це ж знов чийсь всесвіт вивернуло навиворіт. Тут вже і кубики не допомагають – як тільки запросив додому гостей та геть перед ними розійшовся-розхвалився, так одразу викидай річ. Вважай, що кубиками вже назавжди скористувався. Не терплять вони хвастощів, кичування – ані-ні!..

Сам продавець кубиків ще нещодавно свої кубики продавав, доки я не прилаштувався з ним поруч продавати повітря...

Це вже після того, як мій власний всесвіт, як і у інших, вибухнув. Чесне слово, розторощило його класично – не яскравіше і не страшніше, ніж у інших... Мабуть, ранувато нам, нинішнім, цілі всесвіти купувати. Що нам з тими всесвітами робити, коли так часто ми не можемо розібратися як слід у собі...

А ота гидка мамця з продавцем кубиків розібралася. Прямо на базарчику зібрала науковий консиліум, викликала великих експертів з позаземних цивілізацій та НЛО. Смачно виступив і картав продавця кубиків кіномитець і уфолог Хамрук Всеволод Андрійович, і патетично закликав базарну спільноту і усю навколишню громадкість не довіряти наше троєщинське людство лобістові чужинських всесвітів!... Із натовпу вирізнилися однаково одягнуті акуратні люди в цивільному і поплічника позаземних цивілізацій відвезли на службовій спеціномарці.

А кубики?! Ах, кубики!.. Коли скінчився консиліум, і розсипалися по боках вулиць байди тутешні, багато хто з них одразу ті кубики повикидав. Хто викинув, той про них і забув...

Я ж виявився однім з небагатьох, хто свої кубики не тільки забув викинути, але і просто забув, де вони в мене у будинку лежать. Може, коли-небудь я ще на них і натраплю, але зараз я наштовхнувся на щось інше...

Я раптом чітко почув голос свого загиблого всесвіту. Схоже, що колись я там справді мешкав, і тепер він не відпускає мене.



Травень-червень 1996, 2000 рр.







ВИКРАДАЧ ЗВУКІВ



Мало хто вже памﾢятає сьогодні про різьблений ключ Падоліні. А колись про цей ключ чого тільки не казали! Про нього навіть складали легенди, та його просто боялися. Точнісінько, як і спис Падоліні. Але ви і про нього не знаєте? Невже, насправді нічого не чули?! Тоді я вам зараз про все розповім. Але тільки, якщо дозволите, по порядку...

Чи бували ви коли-небудь у Венеціанській затоці? Чесно кажучи, я там теж не був жодного разу, хоча професія моя і з відрядженнями.

Беріть до відома, що я представник Духовного розшуку. І посилають мене зазвичай за межі нашої Реальності, скажімо, у сновиди дещо зﾢясовувати, і вже не вперше...

Посада моя невидатна, немає про що і казати, але працювати треба чимало. Інколи і голови не підняти. Немає спокою навіть тоді, коли інші вже сплять. Уявляєте, як тільки голову тягне до подушки, так мені – працюй і працюй...

От і здійснюю Духовний нагляд, а то, не наведи Боже, скількох мерзотників не вдалося б зупинити в житті. Адже якщо він мерзотник, то мерзотник навіть у планах своїх на майбутнє.

Нещодавно з одним таким фруктом – Бартоломео Падоліні (може чули коли?) – усю ніч до третіх півнів пробідкався.

Адже він хто? Чудернацька особистість. Розумієте, в одному із старовинних замків у італійському передгірﾢї Альпів безодню років перебуває на службі наглядачем замку! У самого себе! Отак вже чотириста років...

Так-так, я не омовився. Чотириста. На вигляд – точнісінький Паганіні, тільки ані зростом, ані талантом не вийшов.

Та деякі розводять про нього всілякі плітки на кшалт того, що от вже років десь триста не знімав він своєї лівреї. Але я знаю напевне, що кожні пﾢятдеят років він собі нову ліврею замовляє! Так-так-так, на днях замовив восьму.

Тепер років пﾢятдеят будуть шити – ручна робота, шиття – золотом по сріблу. Грошей дідок не шкодує. Говорять, він родич самого Агасфера, а той ніколи на гроші не зважав, але і з Бартоломео Падоліні, своїм внучатим племінником, між нами, не дуже-то й водиться. А все тому, що цей Падоліні – злодій. Так, уявіть собі, злодій, але особливий! Він викрадач звуків.

Се давня історія. Ви і не повірите. Все почалося в блакитній Венеціанській затоці. Одного разу, колись так давно, що ніхто вже й не памﾢятає, в безхмарну місячну ніч із затоки випливла маленька копія каравели Кристобано Коломбо – “Нінья”, на борті якої був єдиний пасажир – альт Страдіварі!

Страдіварі просто без тями кохався у створенні альтів! А гачконосий Бартоломео – у слуханні їх. Одначе Падоліні не просто слухав! Він всотував у себе чарівні звуки і позбавляв інструмент голосу, а виконавців – таланту і, навіть, життя.

Зволікайте, це страшна людина, і історія ця страшна. Падоліні купував інструменти у великих майстрів або їхніх спадкоємців, а то і просто у колекціонерів по всьому світу, і дарував їх талановитим юнакам.

Юні виконавці були, звичайно, у захваті: їм випала доля грати на божественних деках, торкатися божественних струн, цілувати божественні ефи, тому... вони погоджувалися на єдину страшну умову Падоліні...

Свій перший концерт зіграти для свого благодійника в гірському притулку італійських Альп.

Та перед тим юнаки мали відвідати у передгірﾢї розкішний замок свого мецената. Вони не повинні були знати, що наглядач замку – це він і є.

У тому замку на юного виконавця чекав цілий каскад чудес: тут він міг спостерігати за будівництвом чергової крихітки-каравели "Нінья", і так відбувалося щорічно, після чого обранець долі запрошувався на бал з юними спокусницями-феями – божественноголосими, як чарівні морські Сирени.

Одна з таких сирен обов'язково ще до третіх півнів спокушала молодика, а потім він грав їй на коштовному інструменті. А вона співала. До того була урочиста вечеря та святковий фейерверк.

...Підходив до вінця гірський прохолодний ранок. Дійсно, холодний. Північна Італія – не Венеція. Ви бачили коли-небудь картину Сурікова “Перехід Суворова через Альпи”? Саме такі вони, Альпи.

Поверх концертного фраку хлопцю вдягали теплий вівчаний кожух, і він йшов у високогірний притулок слідом за Падоліні, що виступав попереду зі своїм знаменитим списом у руці, вдягнений у гаптовану золотом по сріблу ліврею, на якій на золотому ланцюжку, виконаному венеціанським плетінням, висів не менш знаменитий ключ.

У горах дуже гарне відлуння, але від звукового тиску можуть прийти в рух сніжні пласти, і утворитися лавини. Так от ані звуків, ані лавин у тих місцях ніколи не траплялося.

Видатний виконавець грав у притулку, збудованому з ницих дошок, але ніхто (!) навіть з тих, хто знаходився поруч з притулком, його просто не чув, хоча концерт поінколи продовжувався по шість-сім годин.

Після цього з притулку виходив лише один Падоліні. На простягнутих руках він охайно ніс інструмент – Гварнері, чи Страдіварі – єдино. Хтось із слуг виносив з порожнього притулку спис, і вся процесія прямувала до замку, ніколи не задаючи питання: а де ж виконавець? Це страшним чином не дивувало нікого, як і те, що кінець спису ніскільки не був закривавленим...

У Потойбіччі відчули катастрофу. Через сто років зі всієї Землі повинні були зникнути всі великі інструменти, а разом із ними і всі найвидатніші віртуози-виконавці.

Тепер про блакитну Венеціанську затоку: щороку по ній пливли на мікрокаравелах у вічність великі безголосі інструменти. Там, в італійських Альпах, у високогірному притулку всі вони назавжди позбавлялися свого геніального голосу.

І тоді було прийняте рішення: відрядити до Падоліні мене під виглядом нового віртуоза. Ідея проста і відчайдушна у своєму намірі, але майже нездійсненна. Я вам хіба не розповів, що ще до народження слон мені туго настав на вухо? Тільки не питайте, на яке! Повірте, він неабияк потоптався по обидвох, а тому для мене що реп, що сіртаки...

Але, як видно, це і було необхідною умовою. У Потойбіччі я не те, що на нашій грішній Землі, де мені всі з тугою говорять: “Мало того, що ти розумний, так ти ще і поганкуватий з лиця”. І, знаєте, потрібно погоджуватися. А от у Потойбіччі – я просто красунчик.

Словом, клюнув на мене Падоліні і пообіцяв альт Страдіварі. Я від розчулення навіть обцілував його срібну манішку. Тут все і почалось: і фейерверк, і бал-маскарад при свічках, і ніжноголоса італійка з півночі, дівчата з півдня мені не впали у вічі, а серйозних промахів у виборі фей за мною не водилося, так що ніч була гідна найчуттєвіших описів.

Та навіщо вони вам? Ви, я бачу, на цій справі теж знаєтесь, а значить, прямо перейдемо до пізнього морозного ранку.

Особисто мене зворушив вівчаний кожушок. Він ніби приріс до плечей – сторіччя не знімав би. А тут ще моя палка красуня за процесією вгрузлася. Чудно те, що Падоліні не заперечував. І на її плечики шубейку знайшов. Певно, був продуманий ним і такий варіант.

А високогірний притулок виявився ледве чи не порушеним сарайчиком, що стоїть на семи гірських вітрах. Тільки утрьох ми до нього ввійшли. Особисто я – з трепетом. А спробуй не трепетати, коли за чотири сотні років жоден віртуоз із цієї хібари назад не вийшов.

Але хібара всередині виявилася сучасним концертним залом, з подіумом для виконавця, з розкішною лоджею для єдиного слухача. Ліліт і та мала просто стояти. Я відчинив коштовний футляр, вийняв із нього альт, взяв його на хвилиночку до рук... та так і застовбів.

З глибини величезного залу на мене дивилися чотириста виконавців, захованих у нішу Часу, замкнену на ключ, що висів тепер на срібно-золотій лівреї викрадача Звуків. Я знову поклав альт у футляр. Мара зникла.

Я поклав, але не змогла б цього зробити людина одержима, ось чому всі вони просто не усвідомили своєї пастки, вважаючи, що їм примарились численні уболівальники... Я так більш не вважав.

Тепер я заглянув у очі Ліліт. Наші погляди розказали нам, що ми тут обидва не випадкові люди, а однодумці, і тоді я заявив цьому фруктові, цій химерній людині, що ніякий я не віртуоз.

– Прокляття! – заволав Падоліні, – та чи знаєте ви, що сьогодні єдиний день, коли в цьому залі можна надпрекрасно грати?! Але хто це зробить, якщо не ви?! Хто, Боже мій, хто?! Як же піде нова каравела?! Що за люди, що за час, коли всі брешуть там, де досі вмів брехати тільки я... Але навіть і це не головне. Адже сьогодні день обітниці! Я обіцяв... Я обіцяв відбирати у Людства Звуки...

– От і чудово, – заступилась за всіх нас Ліліт. – Ви обіцяли, а ми ні... Адже ми нічого нікому нібито не винні... Але якщо за гостинність треба сплатити, ми з найвидатнішою повагою вислухаємо вас, метре Падоліні. Грайте, а може чотириста років вас так і не навчили тримати в руках цей божественний інструмент?!

– Що це ти таке верзеш, мерзотнице! Я – найвидатніший виконавець всіх часів і народів! Я – сам інструмент, я – справжні ефи, що виточують найсолодші звуки, про які ви й не чули... Але якщо я зіграю, я піду до них!.. А я хочу жити!

– Що ж, якщо ви не зіграєте, бути вам клятвовідступником, а це вам не вибачать...

– Я пристрасно хочу жити!

– А вони не хотіли? Грайте, Бартоломео!.. Ваш час настав. Доведіть, що і ви жили для чогось. Ми з Духовним слідчим ваші спадкоємці. Віддайте йому спис, а мені ключ, вони вам більше не знадобляться...

Падоліні послухався. Очі його були сповнені лякаючою порожнечею, руки тряслися:

– Мені буде соромно дивитися їм у вічі. Адже я якось вкрав їхній талант.

– Тепер вертайте... І готуйтесь до лавини у горах. Ця лавина поховає і ваш замок.

– Мені і вибачатися нема перед ким... Хіба що перед Звуками... Адже скільки сторіч я так жадібно викрадав їх у Людства!

Більше Бартоломео не сказав ані слова. Руки потяглись до альту, відшукали смичок.

І він заграв.

Так божественно ніхто не грав на цій Землі з часів великого Паганіні. Він грав, викликаючи лавину в горах, а я несамовито розбивав списом тимчасову перепону. Нарешті мені це вдалося, і із-за перепони Часу стали по одному виходити віртуози, відбираючи у Падоліні свій великий талант.

Віднині їхня дорога, довга та світла, прямувала у Вічність, де чекали на них залишені матері, кохані, концертні зали та ніколи так і не народжені на цій Землі діти.

Кожний з них торкався до ключа в руках Ліліт, прощався кивком зі всіма і відбував у вічність. Коли підійшов час піти останньому, талант, віртуозний талант лицедія Бартоломео був вичерпаний.

Тепер йому самому належало піти у ту нішу часу, в якій він раніше тримав своїх віртуозних в'язнів. Але спершу я закинув у цю нішу спис. Минувши перепону часу, він розсипався на порох. Те ж зробила із ключем Падоліні і моя подруга у цій тяжкій справі Ліліт.

Ніша стала пожирати тіло викрадача Звуків. Він відчайдушно і чіпко тримався за альт роботи великого Майстра. Цього я припустити не міг. Цей інструмент повинен був залишитися і належати Людству. Я щосили ухопився за альт, але Ліліт наказала мені не робити цього.

– Він його сам тобі віддасть. У останню хвилину. Він просто буде зобов'язаний віддати те, що йому не належить... – і справді, в останню мить Падоліні відпустив альт:

– Візьми його, Людино, і хай буде тобі альтом твій письмовий стіл, а цей – належить Людству.



Травень 1998 – червень 2000 рр.







СПОВІДЬ ДОПОТОПНОГО ЯНГОЛА



От ви кажете – не спиться. Подвійне почуття. Одним не допитись би до бісиків, іншим до янголів.

Із зеленими ж бо найпростіше. Гепнуть білою гарячкою по маківці і запроторять до гамівної сорочки. Заголосить дружина, заохають сусіди, а далі геп-гоп навприсядки – де слово мовлять, де два добавлять... І пішло-поїхало. Кожну краплю раніше випитого зміряють на аптекарських вагах, а побачивши всі наслідки, і собі за чаркою потягнуться пом’янути раба, алкалоїди всмоктавшого...

Інша справа, коли янголи сняться. Адже не спиться вже котру ніч. Теж, напевно, алкалоїди щось порушили. Спочатку немовби на зелених розраховував – потрусять, полякають, вгамують, а там якось і заспокоять. Аж ні – не спиться письменницькому брату, і сни не йдуть, і в роті ані маківки.

Замість всього цього поперли з неба архиважливі чини: одного несе на землю півста душ упокоїти, другого туди ж – ті ж півста ще раз у ликах новонароджених світові явити; янголи, що поменше, лихим особам у всіляких пробірках хвороби з шухлядки Пандори несуть, а розважливо-відважним у скриньках різнобарвних – медалі; одним словом – кур’єри, кур’єри, кур’єри... Зіштовхуються, збиваються на льоту, пліткують, штукарствують. Забувають, за чим і на Землю послані.

Той п’ятдесят небіжчиків не вхопив, той сотню-іншу недоносків людських в абортаріях скинув, третій колби з болячками на ані в чому не винних осіб вилив, а четвертий – той здуру всі свої нагородні листи слідом за катафалками поскидав. А небіжчикам нащо ті медалі? Сміються, рідко хто ображається. Їм, небіжчикам, в янгольські чини хочеться.

От і йде в переднебессі тихий мордобій. Ось і крутяться у просторі блакитні та білі, сірі та чорні пухирці перед очима тих, кому ще за життя святеє небо відкрито. Бачив я ці баталії: сірі вовтузять синіх, сині вовтузять білих, а білі чорним не спускають свого, та ще й дулями, дулями... Один одному в пику.

Одначе, як тільки до неба справа доходить, тільки у кого вийшло підлетіти повище за інших, тут же ті в однакові небесні мантії та ряси вбираються – і вже дідька лисого зрозумієш, з якого роду-городу, від яких нігтів, і за якою потребою... Коротше, прихопили янгольські чини – і гаразд. І начхати їм вже тепер на тих, що все ще свою сіру, чорну, синю, білу правди доводять. Правди – на те вони і правди, що їх у світі багато.

А щодо янголів – то ніяким земним правдам у них покори немає. Вісники хутко ноги в руки (тобто в крила) і на Землю: для кого з людей за здравіє, а кому і за упокій. За декілька ночей так намозолили очі, що я нарешті вирішив – покуняю. Зморили вони мене.

І от на тобі: після всього побаченого з'явився мені один непутящий – чорт не чорт, ніби як янгол, та вже занадто забобонний. Сів на краєчок сна, ноги звісив, а взуття геть зношене, небесні постоли з онучами штопані-перештопані. Пузце душевне впале, а сам не світиться: від світла небесного один тільки проблиск. А до всього кадик синюшний над усім його єством превалює.

– Янгол? – питаю.

– Допотопний я, – той у відповідь.

– Це чого ж тебе так назвали?

– Головний так вирішив. Його у нас все більше Старим кличуть... А його рішення хто заперечить? Та й я якось змирився. Раніш на Землю нагородні листи тягав. Немовби й нічого собі робота, особливо під час війни. Війна одна, армії дві. По обидві сторони війни глитаї, постачанці, полководці – та ще братія... От для них і тягав, а сам уздрів, що у обозних та тилових і юшка жирніша, і життя веселіше, і на славу їхню жінки увагу звертають. От і збагнув я, що й собі на небі треба б в обозні та тилові податися, особливо після того, як зіштовхнувся з янголом, у якого вибив із рук пробірку з бубонною чумою. Після того зіткнення з'явився на небо весь у ґулях та подряпинах, хотів чумним дивачком прикинутися.

От лихо – не вдалося покуролісити: чума до небесної плоті не пристає. Але один з начальницьких помітив моє хитрунство: збагнув, що я ще той янголок, і призначив допотопну баддю вартувати. А це, скажу тобі, таке ж давнє диво, як винна діжка – тільки з усіх боків підтікає. То тайфунами, то ураганами, то штормами. Моя задача, щоб вона цілком відразу на Землю не гепнулась, оскільки нового потопу Старий буцімто не призначав, а навколо тої діжки живність всяка небесна, амбре, профітролі з душ заблудлих, всяка інша їстівність... Блаженство, але нудотне. Так нудно, що часом візьмеш та й сядеш на пліт небесний і попливеш по хлябі непроллятій, і засумніваєшся: а невже і Землю заллє?! Став цікавитися. Листав небесні хроніки, а там ні гепки не написано, всього й слів:

“...і зринули хлябі небесні, і не висихала стільки-то днів твердь земна...”

А мені після чергового глиття-пиття ну ніяк у це не вірилося. От і став я відшукувати щілини, та де можна у всілякий спосіб їх розширювати. Щоправда, не дурником був – скликав на це видовище янголів земних відомств, із кожним, чим міг, розраховувався, квитався. Правдами-неправдами вийшло, що вже й сам нагріб першоматерії на цілу твердь.

Тільки тоді я усвідомив, що й сам Старий із того ж тіста, що й я, створений. Такий же постачанець і жук, та, як видно, більш ловкенький, більш спритненький. Одним словом, нічим нікому не обмовившись, в якісь чергові сім днів створив я і небо, й зірки в піднебессі, і твердь, і навіть осіб за своїм зразком і подобою.

І закрутилась у них, як вважається, історія світова, і по всьому виходило, що саме час пролити на їхні шалені голови хлябі небесні. Зібрав я на презентацію, пам'ятається, янголів, янголів, янголів – і всі наперед смакували, та тільки сам я, дурень, перед виставою амбре скуштував чималенько – і не збагнув, не второпав, що насправді скоїв. Повідкривав усі пробки, всі затички – і гепнулись хлябі, та тільки не на мій іграшковий Всесвіт, а на той, що Старий сотворив. Жахливо зринули. В одну мить той Всесвіт і сконав – з усіма горами, долами, звірами і народами, птаством і неспівучими паразитами. Янголи так і заклякли, але Старий не відреагував, а тільки кинув щось батьківське: мовляв, і ми були молодими, і не таке робили, і не те, що тобі один, а десятки всесвітів вигубили, сам пам'ятаю, загробив спершу Всесвіт свого попередника – і після цього сам же і дозвіл дав янголам своєї ж підлої породи: гепнув Всесвіт – залиш замість загиблого новий, щоб земним янголам турбот не поменшало, а сам отримай чин особливий – допотопного янгола, і на тому не цвірінькай. От я і не цвірінькаю...

– А чого ж до мене прийшов?

– Бо здається мені, миленький, що й ти в допотопні янголи цілиш, та тільки того не знаєш, що навіть і мені, творцю вашому, жодної вислуги від цього не зарахували, а заслали в небесні водоноси. Ниньки ж за вікнами дощ, то, значить, і я, бог ваш допотопний, заїжджений, комусь та й наснитися зобов'язаний. Хто перелякається, хто на очі хлюпне водою та й забуде, а хто сяде і перепише велику і мудру книгу і впише в неї всього єдиний рядок:

“...Спочатку жив на небі допотопний янгол, і нарекли його пращури Даждьбог”...



Вересень 2000 р.







ЗУСТРІЧ НА ЄЛИСЕЙСЬКИХ ПОЛЯХ
(інтерв'ю в Переднебессі)



Якось трапилося бути мені на Єлисейських полях. Та тільки не Паризьких, а Переднебесних. Зустрівся мені тамтешній вівчар-інструктор – увесь у дранті і над головою його геть дірявий, промоклий наскрізь німб навскоси, як кашкет у вояка термінової служби дембельного періоду. І голосить той вівчар-інструктор у всю свою піднебесну горлянку, немов Ієрихонська труба.

Я спантеличений, зупинився, відрекомендувався... Відвернув переднебожителя від лементів Єгипетських, завів мову про хиткі життєві тонкощі. Так і познайомились. Вівчара звали, природньо, Пан, щоправда, з вигляду не козлоногий, а за переднебесною ієрархією – Янгольський.

– Ну, тоді я, – кажу, – ніби-то добродій Київський... Бо пан – то що добродій, що товариш. Виходить, і ви – добродій Янгольський.

– Ну, гусак свині – не товариш, але й насправді вигляд у мене хоча і переднебесний, але далеко не панський, – одним словом, згодився Пан янгольський добродієм Янгольським величатися.

– Чого блукаєш довчасно в Переднебессі? – запитує в мене добродій Янгольський зацікавлено.

– Та от, немовби на екскурсії тут, строго за синусоїдою попутнього сновиду. А все через те, що янголи стали до мене у сни з’являтися. Ось і вибрався розібратися, що воно до чого та й як.

– Ну тоді ти потрапив чітко за призначенням. Але особливо розбиратися тобі тут ні в чому. Розумієш, всі ці душі небесні, що на Землі янголами звуться, вельми нематеріальні. Але, бач ти, до земних вибриків охочі. І з мене, древнього, всіляко глузують, оскільки через суцільні турботи в Переднебессі, немає і не може в мене бути особливих поглядів на Землю матеріальну, тоді як вони будь-якими хитрощами так і намагаються гепнутись прямісінько на твердь земну, щоби куди як більше грішити, ніж у минулі часи. Для таких відчайдушних осіб на астроплані сім днів – як сім років, а, бач ти, дельтапланів у Переднебессі для забаганок тих спритників зроду не водилося. От і вистрибують швидесенько гуртами, анічогісінько не тямямлячи. І тут же розбиваються. І таке дуже часто трапляється. Поінколи закипають пристрасті від невгамовних янголів і янголиць, але ледь тільки вони вибрикнуть в Переднебессі, як одразу на землю – зоряним каменепадом. Немовби і переліченні душі, а на збездушене каміння обертаються. А ви там у себе на землі волаєте:

– Метеорити, боліди, астероїди!..

Брехня! Це все ті, хто без мене, вівчара-інструктора з Переднебесся, до земної юдолі завітати вирішив: багато хто відразу з астроплана, ще і від гріхів минулих як слід не відмившись. Їм слово, а вони тобі три, і вже через короткий термін знов подавай їм твердь земну обітовану для всіляких гірших за колишні мерзотностей, а там вже і без них, сам розумієш... І звичайно ж, про ніякі переднебесні амортизатори і ремені безпеки вони і сном-духом не знають. Так замало того, що самі на камені обертаються, вони ще і інші живі душі собою ж гублять.

Влучить такий камінь у тім’ячко – і з’явиться на астроплані душа янгольска від чергового небіжчика. А люди не чебуреки, їм аби дозріти до смерті – тоді і в отарі переднебесній вели б себе гідно, а не блазнювали б тупо зі споконвічно дурепним “Даєш!..”

А то ще урекає когось такий, із дозволу сказати, камінь, і пробачення не попросить, і залишиться на землі хатка на три латки, а душа без крилатки покине Землю завчасно і навіть заблукає на міжзоряному шляху. Тому що не всяку душу деякий вівчар встигне забрати до отари померлих, і буде ся горопашна душа блукати вздовж Чумацького шляху, доки не приб’ється до таких же нетямущих, і не кинеться в переднебесну революцію.

Знову ж, у небесній отарі янголів не вистачає, а мені догана за це вкруту від самого Старого, бо саме я поставлений навчати переднебесні раті не просто з небес вниз головою стрибати, а вертатися на Землю вкрай ніжно, по-божому, і в людській подобі на землі проявлятися. Покірні навчаються довго, і, як належить, бездоганно; спішні ж – хоч і не камінням на землю геп-геп, а все одно прагнуть не людьми вислизнути. Ти такому тисячу раз торочиш:

– Ніжненько, дурна твоя макітра небесна, через лоно жіноче, через лоно, теплими водами оповите, – а він тобі на те з Переднебесся буц-туц... Та вже не людиною, а вороною.

Де й обличчям прямо об камені чиркнеться, ще й недолюдським, янгольским, і обдере те обличчя, і зітре його до потилично-черепних кісточок – і на тому край. У такому вигляді ніхто його в люди не випустить.

Або от ще: ледь лиш від життєдайного патрубку в пуповінні повітря ковтне, як зараз же тобі поспішно і закряче. А йому ж сказано було, дурню, що в плаценті материнській не крячуть, а осягають ауру людську через лоно материнське. Ось і хапаєш таких башибузуків, і витрушуєш із людських подоб.

А з іншого боку, вони вже ніби й не янголи, тому що і пики в них порепані, і пельки по-земному галасливі. Думав я довго над тим, що з цією некорисною братією робити. Хотів був на усипку та на утруску списати, та тільки сам Старий через Допотопного янгола наклав на мене анафему, через яку навіть янгольський німб збочило, і наказав мені той янгол зі Старим у безплідну полеміку не вступати, а за порадою старших же начальницьких серафимів приборкати молодших поплічників і будь-яким чином безглузде становище виправити. От я і виправив.

Подивись: тільки де містечко, тільки де село, тільки де стріха над хаткою випнеться понад землею – як там же, поряд із житлом людським, обов'язково віднайдеться зграя недолугих ворон – безглуздих, дурепних, галасливих. Ледь ті крулі закрячуть – хоч вуха воском заливай. Навіть нам тут, у Переднебессі, просто лихо з барабанними перетинками. Це від того, що вони, ворони, всі до єдиної, мене ганьблять за ненабуті їми людські подоби.

А тільки війна, вони ж перші ще живим та теплим очі до смерті викльовують. Але і люди до них, прямо скажу, теж ідуть не з ласкою. Тільки де голод, руїна – найперш саджають на рожен ворон і, хоч плюються, а з'їдають до кісточок. А Старого від всього цього просто нудить.

Адже він знає, що і люди, і ворони – з єдиного янгольського Переднебесся, та тільки жодній душі страхувальних ременів із парашутами не видасть. Так, видно, у нього споковіку повелось, а тому от все так і розвґязалося: вертаються на грішну землю трояко: хто змертвілим каменем, хто крякаючим вороном, хто істино людиною.

Мені ж залишається звичайна повсякденна служба – навчати, наставляти, врозумляти за повним курсом, але тільки доти, доки всякий для себе самого на Землю дороги не вибере. От я тобі й кажу, добродію екскурсанте Київський: при пробудженні ніколи різко не скрикуй – бо цілий день прокрячеш. А тим більш ніколи баско спросоння не вистрибуй з-під ковдри, а то гепнеш мимо домашніх капців об підлогу маслаками, немов насправді кам'яний. А більше – що казати... Перш ніж прокинешся, раз і назавжди попрощайся зі мною і посміхнись цій казці. Як і всяка казка, до часу втішить вона тебе і забудеться. Якщо тільки не стане правдою через твою необережність.”

... Я розплющую очі. За вікнами стукотить у скло великий старий ворон. У дзьобі в нього крихітний камінчик. Я несподівано показую воронові язика – і той від здивування кряче, випускаючи камінчика, що настільки ж зненацька летить, час від часу кресаючи об стіну і креслячи яскраву смугу до самої землі.

В цей час тротуар підмітає на добрячому підпитку двірник Трохим. Камінчик падає за два кроки від Трохима і, не помічений двірником, залишається лежати на асфальті.



Вересень 2000 р.







КАОРІ

Присвячується дитинству...



– Каорі, ми маємо йти, – м'яким голосом говорить бабуся Дениза. – Ти готова, дівчинко, прошепотіти деревам свої чарівні казки?

– Готова, бабусю. Я навіть придумала дві нові. Вони містять ще більше добра, більше світла.

– Ото й не хвилюйся, внученько. Саме час відправлятися грибними доріжками в далекі урочища Зеленого бору. Туди, де колись жила Гармонія.

– А хто вона є, бабусю?

– Вона, дитинко, – любов, краса, радість. Вона, внученько, твоя рідна сестра.

– Так не буває, бабусю, навіть у казках. Гармонія – дочка Природи, а я дочка земних батьків і твоя онука.

Вони рушають у путь. Десь поруч біжить струмок. Ліс усмоктує в себе його бриз. У тихому надвечір'ї дерева чекають уже не пташиного щебету, а переконливих слів маленької лісової обхідниці Каорі. Дівчинка знає навіть, яка гілка сьогодні найбільше потребує її уваги...

Там пройшли дроворуби, отут побували туристи, а тут бурлаки. Начебто ніхто і не кривдив ці дерева, але десь там, у далеких урочищах, дроворуби тягли міцні стовбури, бурлаки палили чудодійні мохи, а приблудні городяни обламували суки древніх священних юк, майже кряжів.

Усім їм здавалося, що вони прийшли до лісу по своїх потребах, але надвечір ліс відчув перевтому.

Колись сама Дениза рятувала праліс від тягаря людей. Але тепер сили стали зраджувати. Не ті вже стали сили... Нагнув Денизу час, згорнув особливим рогаликом людським, та так і залишив із ключкою та при онучці Каорі, призначеної до баби поводирем.

Справа начебто необразлива, але потребує від дівчинки самовідданості ﾾ ні батька, ні матері, ні сестер старших, ні братика єдиного відтоді ані бачити, ані знати більше не могла. З тих пір у них було своє життя, а у Каорі з бабусею Денизою своє...

– У кожного струмочка своя особлива казка. А в нашого – Безіменного – навіть не казка, а казочка... Кажуть, біжиш ти, струмочку, від самого джерела Древньої височини, від самого її витоку... – говорить струмочку Каорі.

– Біжу, ﾾ дзюрчить струмочок, пробиваючись по слизьких окатишах та мохам почорнілих, та листю опалому, та по суглинку болотному та паперових відвалах.

Папір пахне гіркотою далекого міста, усіма його контрибуціями Зеленому бору , всіма образами мислимими й неймовірними...

ﾾ А що, папір, хіба він не з дерева? ﾾ дивується Каорі, ледь глянувши на макулатурні залишки бомжівського нічлігу, і те сміття перетворюється під її поглядом на яловець, що пригорнувся до землі.

ﾾ Так-то воно краще, ﾾ по-доброму посміхається онучці Дениза.

ﾾ Так-то воно здорово, ﾾ віддихавшись від недавньої затхлості, сріблястим горлечком співає струмочок.

ﾾ Така моя казка, ﾾ радіє Каорі... ﾾ Звався наш струмочок Безіменним та раптом став Сріблястим. Оговкнула його стежка-стежечка і покликала за собою...

ﾾ Душа в тебе, внученько, і справді джерельна! Скільки лісового та зайшлого люду тут блукало, та тільки у одних душі начебто йшли від джерел, а в інших ﾾ немов губилися біля витоків ﾾ на нетутешніх річкових плесах . Усі вони начебто злітали, тільки десь у чомусь, в одному їм відомому, переступали себе, і від того час їх зрадив. Вони пройшли за часом безіменними, і все, до чого вони доторкалися, Каорі, ставало теж безіменним. Але ти не пройшла повз безіменний струмочок і навіть почула його ніжну пісню. Не стало більше в нашому лісі безіменного струмочка. Став він відтепер і назавжди Сріблястим...

Я от стара, століття прожила, а так і залишилася для себе без себе, а Сріблястий струмочок як би залишився сам по собі, без мене, тому що я не помітила і не доторкнулася до його сріблястої природи... Не почула я його, стара, ﾾ просто лихо!

ﾾ Бабусю, а чому, коли всі лісові жителі разом починають розмовляти мовою горя, вони відразу неодмінно розуміють одне одного?

ﾾ І то вірно, дівчинко! Як довго горював без тебе цей струмочок! Але, яке передчуття горя так сильно охопило тебе?

ﾾ Мені здається, що незабаром мене від тебе заберуть дуже погані люди, яких у нашому народі прозивають...

ﾾ Мовчи! Не накликай лиха. Краще зачерпни в долоньки сріблястої води й обполощи нею обличчя. Дивись, зло тебе і відпустить. І марліграми за тобою не прийдуть.

ﾾ Та все-ж, бабусю, марліграми вже у Зеленому борі. Вони стали табором біля трьох присушених груш. Ці груші мають дрімучі розложисті крони. У них і ховаються ті, що замислили, ﾾ дитина дослухається до стогону, що висить у повітрі. ﾾ хто замислив виміняти в тебе МЕНЕ на мене!

ﾾ Про що ти говориш, внученько? Такого ще не траплялося, щоб стара Дениза погодилася віддати марліграмам чарівний росточок від коренів древніх своїх...

ﾾ Ти не віддаси, тебе обдурять, ﾾ не вгамовується Каорі.

Дениза обіймає дівчинку, немов сповиває її у розложистому тілі своєму. Каорі раптом змовкає, і тільки плечі її як і раніше здригаються, трясучи беззвучними риданнями приреченої на полон дівчинки.

ﾾ Джесико, прокидайся!

ﾾ Я не Джесика! Я Каорі! Кучерява лісова смаглявка, викрадена марліграмами із Зеленого бору. Вони це зробили. Бабуся Дениза не помітила підміни, як і того, що після мого зникнення Сріблястий струмочок знову став Безіменним.

Їй просто сказали:

ﾾ Здрастуй, Денизо!

І вона їм відповіла:

ﾾ Світло вашій дорозі.

ﾾ Наша дорога відома. Треба поговорити. Відпустила б унученьку попустувати з нашими малими...

ﾾ Вона залишиться зі мною.

ﾾ Не впирайся, Денизо. Це ﾾ міські діти. Марліграми теж мають дітей. Але в них немає того зв'язку з тутешньою природою, що є в Каорі. Самі вони заблукають. Якщо ж ми вчинимо настільки ж принципово, як ти, то діти почнуть бешкетувати прямо отут і дорослі гаразд ні про що вже не погомонять.

ﾾ Вже краще б лісовик розмовляв із вами.

ﾾ Ти сказала: "Світло вашій дорозі", то ж і не заперечуй собі. Справа не вимагає зволікання, а діти, вони скоріше знайдуть спільну мову. Та й у Каорі буде з ким поспілкуватися. Адже з однолітками вона зустрічається тепер не часто. Нас цікавлять старі мандрагори, під коренями яких, пам'ятається...

ﾾ Не при дітях! ﾾ перебиває Дениза. І говорить із придихом:

ﾾ Добре, Каорі, покажи цим маленьким міським незнайкам Синьоплодне дерево. Тільки простеж, щоб багато плодів не рвали. І тих плодів, що відразу з'їдять, вистачить їм для очищення душі. Душі в них, міських дітлахів, маленькі, ще менше за них. Уже ви пробачте мене, стару!

ﾾ Та чого вже там! У дитинстві і самі їли оті Синьоплодні ласощі. Ти ж й пригощала. Хто з нас потім у тім не каявся. Але заслужено. Це неначебто покарання без пороття. Себе навиворіт, ﾾ сором соромітний рве душу на шкамаття, а грізних Покарателів ніде немає. Одним словом, гідна, м-м, забава…

ﾾ Ви там у себе в місті усе до , пороття зводите чи ні? Є у вас що-небудь у душі безстрашне-самостійне, здатне зробити з вас...

ﾾ Лозоходців? ﾾ єхидно запитуючи, сміється старий-марліграм і незлобно говорить старій лісовій феї:

-- Там у нас під коренями присушеної мандрагори зарито славний весільний ель. Самої бочки виривати нам не велено ﾾ у неї сторіччями сочиться мед із коренів мандрагор, але дозволено наточити цю фляжку для міського палацу одруження. Тепер у нас у місті молодь любити розучилася. От і причащаємо по краплі при одруженнях. Вони самі потім не відають, від чого так хмільно їм разом. Тому і діти зі здоров'ям народяться...

ﾾ Так, тільки бездушні і немов із похмілля, ﾾ похмуро парирувала Дениза, але уважно прочитала муніципальний вердикт, що дозволяв їй провести гостей до родової плантації мандрагор.

Юка ﾾ рід вічнозелених рослин, сімейства лілейних росте в субтропічних і тропічних лісах, славиться декоративністю, із її листя добувають волокно, що не поступається міцністю прядиву чи джуту, застосовується для виготовлення особливо міцних канатів, рогоз і для вироблення паперу. Цвіте юка великими фіолетовими квітами і разом із Синьоплодними деревами складає єдину екзотичну екосистему, характерну тільки для Зеленого бору, що оперізує Панекваторіальний континент Землі-21, а також Землі-29, до якої, утім, нам немає ніякої справи. От і уточнили... Ми, вибачте, на Землі-21 у століття Онові... Ласкаво просимо!

Нащадки марліграмів мало чим відрізняються від маленької Каорі. Хіба тільки міською прилизаністю і, то до пори до часу. А вже коли вибралися разом із дорослими в заповідний Зелений бір, то не їм із себе панків чи паненят корчити.

Розсілися під Синьоплодним деревом і знай собі уминають сині шишкуваті груші. Попередження Каорі на них не діють. Нектаром смакують ці дивні плоди! Але самим городянам їх нізащо не помітити б, не вкажи їм Каорі ті місця в густій зеленій траві, де від присутності опалих плодів трав'яний килим немов рябить соковитими смарагдовими плямами.

У таких місцях і лежать сині "груші". Адже із самого Синьоплодного дерева жодній людині навіть єдиного плоду не зірвати. Не допускає до себе дерево людей. Люто й надовго жалить кожного. Та й плоди ті на дереві недостиглі ﾾ терпкі, гіркі, неприємні. Тоді як під деревом у кожнім плоду патока, від якої не відірватися. От і їдять без міри бевзі жадібні. А Каорі тільки тихо зітхає.

ﾾ Джесико, ти не Каорі, прокидайся! ﾾ говорить дівчинці ласкава воспітела, одна з тих, хто прибув із глибин далекого космосу. Давно це було, у часи Пілігримів. Тоді з Космосу прийшло трохи зорельотів. Казали, що з Правильними… Але Правильні на Землі-21 так і не прижилися і перейшли на Землю-29, а от воспітели лишилися.

Воспітела Лояна приготувала гарячий мате. Напій за склом вистигав сизуватим серпанком, за яким ледь просвічувалися блідо-лилові відтінки. Лояна додавала пелюстки золотого жасмину, тоді здавалося, що в чайному акваріумі повільно осідають на дно крихітні золотаві рибки. Кожна зі своєю заповітною мрією ﾾ виконати саме потаємне бажання Джесики... Ні, Каорі. Ні, Джесики…

ﾾТи ﾾДжесика, ﾾніжно, але наполегливо стверджує Лояна і з м'яким докором дивиться на дівчинку.

ﾾ А як же Сріблястий струмок? І де бабуся-чаклунка Дениза? І що відбулося там, біля Синьоплодного дерева?

ﾾ Це ти мене розпитуєш про вчорашню казку, що я тобі так і недорозповіла?

ﾾ Не обманюй мене, Лояно! ﾾ на очах у дівчинки сльози. ﾾ Це було насправді. І той хлопчик Йорг. Адже він не послухав мене, а потім мені ж і зізнався...

ﾾ Помовчи, ﾾ очі Правильної оплавилися і немов затекли у важкі олов'яні тигельки.

ﾾ Добре, Лояно, я більше не буду, але і ти при мені не впадай у свій дивний анабіоз. Я боюся, коли замість тебе до мене звертається автоматично-дурна лялька.

ﾾ Я ніколи не була лялькою. А казку про Йорга я щойно тобі розповіла.

ﾾ Щось не пригадаю, ﾾ ще намагається упиратися дівчинка, але вона уже встала з постелі, піднялася, потягнулася і знову сіла, щоб примирливо випити разом із воспітелою ароматно-пряний мате.

Вони п'ють мате і мовчки поглядають одна на одну. Воспітела з маленьким носиком і майже плоским довгастим обличчям має загострене підборіддя і довгі тонкі губи. Замість волосся в неї зовсім зрима аура. Зараз вона світло-фіолетового відтінку і ледь починає темніти до звичного лілово-синього кольору.

"Заспокоюється", ﾾ міркує Каорі і більше Джесикою себе не вважає.

ﾾ Йоргу, що з тобою?

Йорг гордовито сміявся, але раптом сполотнів і обличчя його перекосила гримаса.

ﾾ Навіщо ти не зупинила мене, Джесико? Чому ти дала мені з'їсти цю синьоплідну спокусу?

ﾾ Усяка спокуса гідна чоловіка, воїна, лицаря. Чи не так, мій пане?

ﾾ Усе так, мій вірний зброєносцю, але на цій планеті нам призначене Дитинство. І я не хочу виходити за його променисту плаценту!

ﾾ Але дитина завжди залишає плаценту матері!

ﾾ Я ще не готовий!

ﾾ Ви готові, мій пане. А до того ж готовий Час. Він вимагає вас! Цього року за Сріблястим струмком розцвітає папороть. Серед її квіток є та, у якій зберігаються ваші спогади. Вам її і зірвати.

ﾾ Коли?

ﾾ Цієї ночі. Ми з вами одного зросту. А під пажеськими баретами довжини волосся ніхто не помітить. От вам мій зелений барет, а я одягну ваш блакитний.

ﾾ Каорі, ﾾ покликала онучку Дениза. ﾾ Нам, дитинко, пора. Попрощайся з хлопчиками.

Йорг і Джесика подивилися один одному в очі. На міжоччі спалахнула лілова веселка. Хлопчики Клай і Щат схилили коліна. Можливо, вони були просто дітьми і їм хотілося розповісти світові про свої недозволені витівки, але в цю мить світ їх не почув.

ﾾ А що сталося з Клаєм? ﾾ поцікавилася ніби між іншим Каорі.

ﾾ Він, Джесико, так і не встиг розповісти вам з Йоргом про свою таємницю. А таємниця в нього не проста... ﾾ хитрувато затягла Лояна. ﾾ Хочеш, скажу, тільки зізнайся мені, що ти не Каорі.

ﾾ Кажи!

ﾾ Ти зізнаєшся?

ﾾ Ні!

ﾾ Тоді пошукай правильну відповідь у собі самій! У СОБІ САМІЙ...

ﾾ Значить він ﾾ ключник?

ﾾ Ну от, який же він ключник, коли він Ключник!

ﾾ А Щат, виходить, дворецький?

ﾾ Дворецький!

ﾾ А палац наш?

ﾾ Зореліт, Джесико. І він давно очікує усіх вас на орбіті.

ﾾ А хто ж ти, Лояно?

– Я – воспітела: і для Каорі, і для Джесики, і для Ключника і для Дворецького.

– А для Йорга?

– Я – його мати. Вірніше, її душа в плоті Правильної.

– А що відчувають Правильні, коли в них уселяються материнські душі?

– Вони, дитино, страждають!

– Стоп! Я починаю розбиратися: поки я дитина, у мені живе онучка лісової чаклунки Каорі, а коли я Джесика...

– Тобі слід зробити правильний вибір, – важко промовила Лояна, допиваючи пряно-ароматний мате.

Марліграми пильно стежили за їдучими у ліс чаклункою й дівчинкою. Своя малеча їх немов не цікавила. Вони виконали обітницю, дану Йоргу, провести його через Дитинство і тим перервати ланцюг злодіянь найдавнішого Воїна у всесвіті. Не зрадили Воїна Ключник, Дворецький і Кохана, які залишалися під Синьоплодним деревом, і очі їхні були в сльозах.

Цієї ночі квітка папороті поверне Йоргові страшно злу пам'ять, і тоді всі троє й душа матері стануть очікувати вироку – або Йорг повернеться за ними і назавжди покличе в Минуле, або тої ж ночі з квіткою пам'яті замість пароля перейде на Землю-29, щоб ніколи більше не зустрічатися ні з ким з учасників драми в Майбутньому.

І тільки Каорі буде тихо схлипувати на грудях у воспітели Лояни, і та мудро й ласкаво утішатиме дивну земну дитину:

– Не плач, Джесико! За... війною, руйнуванням, страхом. Давай вип'ємо мате, і я відпущу тебе до цих неймовірних паливод – Щата й Клая. Їхній тяжкий час уже не настане, а любити з тобою, дівчинко, ми зуміємо і саму нашу пам’ять. Чи не так, Джесико?

– Я не Джесика, я – Каорі!



Вересень-грудень 2001 р.







ЙОРГ



Кристали плавно осідали на землю. Чисто зовні вони здавалися сніжинками і виглядали як сніжинки. Але від сніжинок їх відрізняв фіолетовий, ліловий і малиновий колір.

– Цього року це відбувається вже не вперше, – неквапливо пояснював те, що відбувалося, здивованому хлопчику Торсон.

Торсон славився у тутешніх місцях мисливцем. Його так і прозвали – Мисливець. Хлопчика прозвати ще не встигли. У дивному пажеському камзолі з баретом він усе ще залишався Йоргом, якому маленька квіточка папороті повернула страшну пам'ять.

Стара чаклунка Дениза першою вказала йому на небо. Там, на небі пливли важкі сизі хмари і немов десь на обрії, що надходив усе ближче й ближче, відбивалися об невідому і зовсім невидиму грань. У якийсь момент Дениза так і залишилася в указівному світлі, а хлопчик зненацька пройшов через грань. І Земля-21 розчинилася геть...

Земля-29 зустріла його дивними кристалічними опадами у фіолетово-лілово-малиновому багатоцвітті...



– Спостерігай, хлопчиську, як це відбувається! І запам'ятай, як у тебе на очах умирає наша земля... – Очі Мисливця наповнилися вологими бруньками.

“Сльози – чоловіча чума”, – вважали чоловіки на Землі-29 – засланці з інших Земель, на яких вони переступили Закони чергового Піщаного Часу, чиїми піщинами бути не бажали.

“Сльози – чоловіча чума”, – посилання на Землю-29 нікому не обіцяло повернення. Древня приказка: “Підеш – не повернешся” знаходила значимість, перетворюючи зі страшного прокльону в даність...

– Спостерігай, хлопчиську, так умирає сіль нашої планети, альфа й омега ледь дозволеного в тутешніх місцях життя.

Очі Йорга здивовано відкрилися. Він побачив, як майже біля самої поверхні фіолетові кристали раптово організувалися в досить щільний “плащ”, самонапилюваний, що плавав у просторі доти, поки його похмурої щільності не вистачало, щоб накинутися на папороть, що перейшла з меж Землі-21. І тоді молода поросль цієї чарівної рослини, що дарує світу надію, міцно перекрита фіолетовим кольором опадів, миттєво починала мертвіти, поступово обвуглюючись доти, поки не перетворилася в справжнісіньке кам'яне вугілля – сумний візерунок, що смутно нагадувало про недавнє живе цвітіння.

Ліловий “плащ” знищив його пажеський одяг, залишивши Йорга в лахмітті...

– А тепер біжи! – раптово прогорлав на вухо Йоргу Торсон. – Малинові “плащі” по наші з тобою душі! Це, маля, перевірено! Так що біжи з усіх ніг, і усе буде гаразд!



Плем'я обшарпанців вискочило з напівскам'янілого лісу і понеслося пересіченою місцевістю. Хтось не встигав... І тоді малинові “плащі” обволікали відсталих, сковували їхні рухи і це значило, що за цим піде скам'яніння.

ﾾ Тим, хто не встиг, вже ніщо не загрожує, – тяжко видихнув захеканий Мисливець. – відтепер усі вони формене вугіллячко: і за формою, і за змістом. Ти тільки, хлопчиську, поспостерігай. Ще недавно це були дійсно люди. А тепер – антрацит! – переконливо резюмував він.

Йорг тільки зітхнув. Такого обороту припускати він не міг.

Йоргу захотілося довідатися: через що все це відбувається. Він так і запитав:

– Чому дотепер усі ви отут ще живі?

– Гарне питання, хлопчиську! Намагаємося. Відбивати таких от як ти дурнів від зустрічників. Це особливі фрукти! От, подивися, що вони будуть зараз робити з цими обвугленими молодцями.

– І подивлюся, – похмуро відповів Йорг. Зверхній стиль спілкування із собою він важко переносив.

Але те, що йому довелося побачити, не залишало сумніву, Мисливець його явно й посилено опікував, за що Йорг повинен був бути Торсону вдячний.



Йорг подивився убік, куди вказав Мисливець. Туди ж були спрямовані погляди обшарпанців, що уникли долі аутсайдерів. З кам'яних заростей вийшли натуральні списники, схожі на римських легіонерів. От вони підійшли до першої скам'янілої статуї й обступили її щільним кільцем.

– От, кляті, зараз візьмуться ритуалити, – незворушно прокоментував Торсон. Губи його щільно стислися й набули майже попелястого забарвлення. Було видно, що Мисливець переживав.

Списники націлили свої списи в одну єдину крапку свіжоохололої статуї і вдарили одночасно в те місце, де згідно легенді жила душа. Скам’яніла статуя розкололася і з її відчинених надр вирвався сіро-малиновий згусток, що безвільно завис над уламками недавнього тіла.

Один із списників доторкнувся до згустку кінчиком свого багроподібного спису і безвладна душа приречено зависла на ньому.

– Тепер у той самий же спосіб вони вчинять і з іншими.

– Вони усі загинули через мене?

– Ну, не зовсім. Ти тільки, хлопчиську, не засмучуйся!

– Йорг я, Йорг! Розумієш?

– Розумію... Ну то добре, Йоргу, гинуть вони звичайно, через свою упертість, тобто через бажання проникнути на суміжні Землі під час висилки до нас тебе, іншого, чи третього засланих. Чистих альтруїстів тут немає, чи майже нема, ﾾ поправив самого себе Торсон.

– А якби мене зустріли ці, котрі зараз ритуалять?..

– Зустрічники?! Було б ні добре, ні погано. Тривале посилене тренування в рекрутських таборах і висилка в далекий космос у маршові легіони твого кривавого тезка – Йорга-завойовника.

– Пробач мене, Мисливцю, за відвертість. Але саме я несу в собі пам'ять Йорга-завойовника. Буцімто, то ﾾ це я.

– Я знаю, хлопчиську. Тому й опікую тебе. Але ти – це не він. І чим менше тебе будуть тут називати Йоргом, тим менше в тобі збереться в майбутньому озлоблення до того часу, коли ми, можливо, вирвемося звідси.

– Куди?

– У невідомість, Молодшак!



Вони спустилися з пагорка, крадькома пройшли переліском і вийшли на гречане поле. Заповідний Зелений бір із величезною чорною окам'янілою опалиною залишився десь за спиною. Поруч із ними ступали такі ж заслані, що обрали для себе долю виживати поза рекрутськими таборами.

– Гей, шарпаки! – Гукнув Мисливець людей, що брели з боку переліска. – Прошу любити й шанувати: перед вами Молодшак.

– Відкіля гусеня? – запитав у Йорка довготелесий розв'язний малий з великим кадиком і носом із горбочком.

– Сам ти гусак!

– Усі ми тут залітні гусаки. Але говоримо начебто однією мовою. Та чи не уточнити нам: хто тут із чим і відкіля?

– Із себе і почни, – звично огризнувся Мисливець. – А сам я з Непрухи-7, Старшак із Зеленухи-21...

– А я з Толстухи-залепухи-1...

Представилися й інші. Землі-12,17 і 26 зі своїми злочинцями й відщепенцями не чикалися, а от із Землі-1 і 2 приречених на висилку уже викрадали. І тільки з Землі-15 і 21, приречені на висилку переходили “рубікон” самостійно, усвідомлюючи свою генетичну й духовну інородність.

На Землі-1, із якої його викрали всепроникаючі списники, Піт Снорді був відомим найманцем. Він режисував і клонувал найнеймовірніші перевороти й революції, одержуючи мало, але завжди за передоплатою, що дозволяло йому утримувати трьох дочок, що жили в різних земних куточках і породжених від двох африканських дружин і однієї наложниці-китаянки. Усім трьом він розсилав про себе звісточки і незначну матеріальну допомогу і дотепер був упевнений, що добрі повідомлення про його здоров'я і грошове постачання дочки одержують регулярно...

– Так і буде продовжуватися, адже свою кулю по передоплаті я так і не дістав, поки не поладнав із тутешніми зустрічниками... Навчати “маршовиків” для божевільного Йорга – не для мене. От я і втік.

– Вільному – воля. Тільки скажи мені, Снорді, чи не підсадили тобі душу зі спопелілого тіла, начебто тих, котрих недавно препарували так запросто отут на галявині ﾾ у Священному борі.

– Чого брехати, такого добра підсаджували до мене за ці роки чимало. Але тільки в мені не прищ і навіть не передбанник душі. В мені – величезний щиросердний замок зі своєю внутрішньою темницею, із своїми грізними стражами. Одним словом, нудиться в мені спопелілих душонок чимало. Тільки що мені з цього?..

– Бранок твоїх, дурисвіте, шкода!..

– А ти не шкодуй! Відставши від своїх тіл, вони вигоріли й переплавилися, навчилися мерзенностям і зрадництвам...

– То й воно, – обережно огризнувся Мисливець. – Вони тебе і погублять! Зауважую тобі, що занехаяний ти...

– Теж мені трагедія. Адже я і на Товстусі-залипусі-1 янголом не був...

– Із мною простіше, – уже спокойніше промовив Торсон. – Контрактник я, як усі, кого в піднайми з різних інопланетних світиків місцеві зайди беруть. От і підрядився остерігати цього Молодшака і вивести його через сердечник землепланетного тору...

– Тоді я з Вами, друзяко! Не століття ж тут кукувати

– Що скажеш, Молодшак

– Нехай своє кожна зозуленька кує...

Нові друзі розсміялися... Торсон ляснув екс-найманця по плечу, а той підморгнув Йоргові. Інші відійшли убік. Ідея була настільки божевільною, що пророкувати її наслідки ніхто не зважувався...



Вони йшли потайними стежками, де до них і не менш хоробрі розмінювали свої долі й душі. Повз них тренувальним бігцем пробігали майбутні космічні маршові батальйони. Ті, чиї тіла не витримували гірських стежок чи багнистих боліт, тут же обвуглювалися під “плащами” із рожевих кристалів, що випадали на відсталих від рекрутських колон одинаків.

Душі з обвуглених тіл випалювали й вихоплювали зустрічники-списоносці, а далі вчиняли особливо, вживлюючи душі покійних у тіла найбільш витривалих майбутніх космічних штурмовиків. До кінця маршу з кожних ста рекрутів виживало не більш двадцяти. Але це вже були не звичні в земному розумінні люди, а зовсім невідомі в межах паралельних світів монстри, що володіли різноманітними талантами нещадних убивць, які самі гинули тільки після п'ятого, шостого, а то й десятого разу.

З усієї трійці тільки Піт Снорді мав ті ж переваги, тоді як і Мисливець, і Йорг ризикували всерйоз. Маршрути рекрутів неодмінно виводили до сердечника землепланетного тору, через який їх телепортировали до місць дислокації Далеких Космічних Гарнізонів. Але ні Мисливцю, ні Боргу, ні Пітові Снорді потреби не було в тому.



Ночувати намагалися на значній віддалі, багать не палили, кривдників до часу не шукали, ﾾ зустрічників-списоносців не провокували. Кожний зберігав у себе щось про свій минулий світ. На Землі-29 така сентиментальність негласно, позаочі допускалася. Піт Снорді зберігав п'єзоелектричну запальничку, Мисливець – ультразвуковий спінінг, а Йорг – дбайливо згорнутий у дорогу, вручений воспітелою, пряний зелений порошок із листя вічнозелених столітніх мате.

Порошок мате клали під язики, рибу ловили і поїдали сирою, запальничкою обпалювали кінчики стріл, що відразу обтирали тим же порошком з листя мате, перемішуючи його з рибною жовчю. Потім, обтираючи й просочуючи наконечники майже готових стріл власним потом, одержували особливу несильнодіючу, але паралізуючу на короткий час отруту.

Коли в кожного до того ж з'явився мистецьки зроблений руками Мисливця лук, стали відстрілювати дрібну живність. Але відразу від подібної витівки довелося відмовитися. Справа була не в сучкуватих гілках юки і навіть не в ліанах, яких у панекваторіальному лісі вистачало.

Справа була в іншому. Будь-який убитий наповал тушкан, заєць, тхір чи інший дрібний звірок відразу піддавався миттєвій ліловій кристалічній обробці з неба, а антрацитом на жодній із Земель харчуватися було не прийнято.



Рекрутів залишалося усе менше й менше. Час і місце їхньої депортації наближалися. Обличчя маршовиків ставали усе більш і більш шизоїдно-озлобленими: позначався непритертість душ, що потрапили в тіла, розраховані на одну єдину небожительку.

– Пора б напасти на цих панцирних раків, – запропонував якось Піт. – Я можу ризикувати. Рад буду битися із зустрічниками. Адже душонок у мені незміряно...

– Не убив би відразу свою, – огризнувся звично Мисливець.

– Твоя справа дивитися Молодшака!

– Так я і сам за собою ще зможу подивитися, – образився Йорг. – Не вам би про мене піклуватися!

– І точно, пацаня розумне, – погодився з доводами хлопчика Снорді. – Та, чи бач, у нього якась своя особлива місія, до якої мені якось немає справи. А от виписати ляпасів цим хлоп’ятам, так це ж за щастя!

Утримувати Піта ніхто не мав права, але отут уперше на Снорді своїм справжнім поглядом подивився Йорг (“щирий козак ззаду не нападає!”),від чого мешканцю Хлипухи-прослабухи-1 уперше захотілося безмовно підкоритися. Це було й огидно, і ново, і Піт заприсягся більше подібного погляду Молодшака не будити... Він просто відкрив перед компаньйонами багатодушшя своє, і вони утрьох визначили бойову й духовну ієрархію бранок нещадного майстра бойових земнопланетних мистецтв...



Випадок виник, коли один з конвоїрів призупинився біля гірського струмочка на останньому перед місцем висадки перевалі. Під поглядом Йорга були викликані найбільш підлі бранки Піта Снорді, вживлені в нього попри його власну волю. Вони й постаралися. Одна душонка стала на все горло репетувати, що за спиною у зустрічника знаходяться троє, а друга ﾾ трубним гласом настійно запевняти явно розгубленого списника, що нападаючих, не троє, а двоє, і вони ﾾ саме перед носом відсталого списника. Конвоїр замітався врізнобіч.

Умить він утроє вкоротив свій спис і з наймогутнішим бластер-анігілятором кинувся на ймовірних переслідувачів. Спочатку від нього дісталося чагарникові, а потім він розрізав навпіл двох поспішилих йому на допомогу конвоїрів. Відразу виявилося, що навчений зрадництву, конвоїр першим же був зраджений. Він не вірив своїм очам, а чекав уточнень і завмирав від банального виказування. Убито його було ледь не миттєво, бо своїм бластером і тіло Снорді встиг раптово розрізати надвоє. Стогін першої ураженої душі був просто жахливий! Умирати вдруге їй було жахливіше, ніж уперше.

Мисливець стягнув два напівтіла і, стисши їх міцно разом, різко занурив у гірський струмок. Тіло Снорді закипіло і зрослось воєдино.

– Як себе почуваєш, Снорді?

– Твоїми молитвами... Правда, у мені вигоріла чиясь душонка.

– Поменше розкидайся тими, хто тобі не належить...

– От я і рятуюся від чужого баласту. – Але Мисливцю бравада Снорді не сподобалася. Він звично огризнувся:

– Ти потрібний Йоргові!

– Це тому перевертню, що зараз хлоп'ям виряджається?

– А тобі відкіля відомо?

– Душі знедолених царедворців, що в мені томитися, нацвірінькали.

– Тоді і їм пора на спокій! – цього разу вирішив за своїх дорослих супутників Йорг. – Але ти особисто, – він знову подивився на Снорді поглядом Завойовника, – ти особисто мені потрібний живим і непошкодженим!

– У Всесвіті, Піте, наші долі визначені, – знову втрутився Мисливець. – Я обраний боронити тебе від тих, хто тебе населяє, а ті воїни, що залишилися в живих чекають на тебе. Ти в них головний...

– А ти, Мисливцю?

– Я, Піте, твій антипод. І тут справа навіть не в Йоргу. Просто так цікавіше – витягати з безлічі єдино гідного. Одержуй! – І вихопивши лук із спрямованою на Піта стрілою, він відразу послав її Майстру бойових мистецтв у серце.

Тепер вони виявилися в центрі півкола – у черговий раз умираючий Снорді, Мисливець і Йорг.

Легіонери, що приспіли до місця кривавого і зовсім незрозумілого шоу, у черговий раз опустили Піта в струмок.

Піт оговтався. Тепер пішло єдиноборство. Ризикував більш за Піта Мисливець, але разом із ним двадцять маршовиків накинулися на знов ожилого Снорді. Вони й убивали в Пітові одного за одним тих, хто зрадив одного разу Йорга. Але жоден із зрадників не вважав, що програв, і захищався до сказу.

Упало ще півтора-два десятки маршовиків. Власне залишилося тільки трохи, на жаль, уже не монстрів, а людей.

– Ці мені не потрібні, – мудро промовив Йорг. – Вони просто люди. Нехай повертаються до своїх земних світів... Та й Снорді тепер теж тільки людина – у цьому його сила. І він відправиться зі мною. А от Мисливець – йому я залишу Землю-29.

– А не боїшся, що я перероблю цей світ – зроблю його і чистіше, і краше?

– Не боюся. У цьому світі залишаються кристали. А з ними не впорався навіть я – вічний воїн і учорашній винищувач світів.

– І що буде завтра? – статечно запитав Піт.

– Завтра, по усьому, буде прохід через сердечник землепланетного тора...

– Мені б побачитися з дочками.

– Це ми зможемо улаштувати, якщо тільки...

– Якщо тільки що, крихітко Йорг?

– Якщо ти, здорованю, допоможеш мені зійти на Землі-21. Адже я ще не до кінця пройшов через Дитинство з його вічнозеленим чаєм з листя столітніх мате, з його синьоплодними деревами, після об'їдання якими так легко занурюватися в минуле, у якому мене очікує Джесика...

– Ні, Каорі... – прошумів над ними панконтинентальний зелений бір, розриваючи свої обійми...

Лунко розсміявся Мисливець. Прохід через сердечник землепланетного тору виявився під ними – у тім самім місці, відкіля било гірське джерело – у самих його витоках...



січень 2002 р.







КИЇВСЬКИЙ ДЕ САРТ-СТРІТ,
АБО ДЕКІЛЬКА ВЕЧОРІВ



З Києва Марика ще не поїхала. Вона пішла вниз Андріївським узвозом, і... протекли роки. В уявні світи проросли ноги в кросівках, пружні, стрункі. За ними згрупувалося і протиснулось тіло, слідом за яким вдалося втягти голову. От тільки волосся так і залишилося парити в дійсності. Тепер її звали Євгенією, ні – вже Євпраксинією. Після цього у вуха плинула блукаюча луна минулих сторіч: “Вожила!”, але вона назавжди так і залишилася в реальності Ма-ри-кою...

Марика втомилась від самотності. Особливо сумно було вечорами, в усіх цих абсурдно-приторних звеселяючих закладах. Саме там найбільше і хотілося змінити обстановку: поставити триногу для запрошеної на чашечку шоколаду дельфійської сомнамбулічної жриці Піфії, або завести грамофонну платівку з клоунадами Біма і Бома. Обидва із кволими захриплими голосами. Або це просто так хрипить за обох час? Або ні, Біма не треба. Бім уже був. Чорний Бім Біле вухо. Або навпаки – Біле ікло, але вже не Бім...

Так, і взагалі непогано б поспілкуватися напрямки з Джеком Лондоном або хоча б із Джекі Чангом. Джек Лондон, кажуть, страшенно схожий на Єсеніна. А Джекі Чанг – на обох них одночасово, от тільки жовтого кольору, як шпалери в будуарі опереткової акторки. А чому б не викликати до себе усіх трьох, доки крутиться грамофон:

– Шш-ш-ш!.. Здрастуй, Біме... Добридень, Боме... – ані краплі ентузіазму... Ні зайвого глуму, ні радощів.

...На вихідні до Пітера не з’`їздиш. Хіба що в театр піти. В Києві гастролюють “маяковці”. (Встигнути б... Доки ще Республіка – не тривкий закордон. Що за думка невігласа?) Всі тікають з запиленої, спітнілої Москви. Одні обирають провінцію, інші – шлях всесвіту.

Київ – всього тільки провінція. От і дають рідкісну гидоту. Абсурд – в сенсі, нісенітниця у виконанні – рваний ритм, непоясненні, дурепні, алогічні ситуації, вихльост на межові стани і немотивовані вчинки. Провини особистості перед Системою... Безупинний зуд від комариного борсання. А замість квитків видавати б кожному глядачеві по ліхтарику, щоб міг освітити сцену, та по мухобойці, щоб мав змогу вибити її з загального клоповника часу – неталановитого, непереносимого, ницього...

Останні гастролі особливо огидні для сприймання, з дозволу сказати, “не приший кобилі хвіст”... А ці безумні знахідки нескінченних маразмів, що так в’язко переповзають прямо зі сцени в життя. Вік би не бачити “маяковців”, тільки тоді що ж дивитися? Ходити, власне, ні-ку-ди. Але з іншого боку, в театр квиточок – дванадцять, а до Пітера – двадцять п'ять. Але зате в Пітері чекає Гоша. А от в пітерських підворотнях у Гошеньки – блиск! Через кожну – провалля в Замежжя, а там уже відривайся на усі сто!..

...Ввечері оральний садизм позбавляє дихання, як і в театрі, в якому грають чудово. Але таких театрів нині не існує. Запеклі театрали з вічних стверджують, що восьме десятиріччя йде в країні запекле міжсезоння... В оральному сексі так довго не живуть. Але у ньому, всупереч Станіславському, в успіх потрібно вірити, як в кожну міжміську фрикцію, тому, що Марика у Києві, а невтомний волоцюга Гоша в Пітері. У тому й садизм...

По дорозі від Києва до Пітера розвішано багато рушниць, що час від часу стріляють – до ладу і недоречно.

Старанно страждає на сцені всім знайомий друзяка Віторган. Далі Києва його не пускають, а Київ для нього – дріб’язок, а в усякому такому дріб’язку він, як і завжди, – стрункий, елегантний, підтянутий і... чарівно банальний, відповідно до моди на всеядне міжсезоння. Де-факто навколо метушаться всі ці муркотики, розумчики, пройдохи на шалфейній мамці і інші жабенята, від яких просто нудить...

...А може, рвонути до Будинку офіцерів на карколамний фільм десятирічної давнини з вирізками всього хоч ледь дозволеного на колекції прихованих еротоманів. Там взагалі щось у них з афішами діється – ледь напишуть про шедевр, що струсонув увесь світ – оплескуйте заздалегідь! Вам належить побачити рідкісну гидоту. Зняти таке можна тільки на дуже повний шлунок, з дуже тугими кишенями і примарним поглядом на життя, а в довершення всіх лих – ледь чи не передсмертну маячню. Це вже коли надто занудно і е-по-халь-но...

А на танці в Доф ходять тільки відверті шльондри. Хто тут що порадить. Вистрибуєш з похмурого залу в хол, а там вже труться, майже чи не лобками. Залишається тільки вирушати цеглу на дачу цупити. Розкрадати найближчий довгобуд. Та знову ж для цього потрібна вже тілогрійка, а душі хочеться свята...

...От вам, наприклад, третього дня було таке: поетів на Хрещатику – непрохідняк! Усі шаленіють! Особливо той, що в пенсне і дещо ікластий. Зубні різці в нього ледь чи не вовчої породи. Вовк не вовк, але дебелий поетище вовкулачої вдачі. І якщо уважніше придивитися – до того, як він вдягнений, до поведінки і манер, то – затятий охламон. Який тобі вовк, шавка дворова та й годі. У віршах дещо каламбурне – про кохання, старих і емігрантів намішано рівною мірою. Читає на вибір.

Від його старих плакати хочеться, хоча, здавалося б, літні люди своє прожили... Хоч і проголошено дещо сентиментальне гасло все тими ж поетами-диваками: “А старичье –оно ничье”, та тільки про що думали старі, коли були огрядніші та молодші? Про себе ж і думали. Так що нічого тепер Ваньку валяти у трьохгрошових операх на майданному прилюдді...

“Батонні” пенсії, купони, як етикетки на “жигулівське” пиво, і найдешевший хліб в дві тисячі ре вартістю за паляницю. Одним словом, приїхали. Раніше стільки ж коштувала найдешевша труна, а ще раніше – мотоцикл з коляскою... Але про це вже написано й не тільки цим ікластим. Хоча книгу беруть – і ті, хто вчора платили за хліб, і ті, хто завтра сплатять за труну замість мотоциклу, на якому їм вже не кататися... Ледь смішно. Всім їм разом із Марикою ще не скоро належить мчати на “харлеях” нового часу, а от платити за книгу цього вовкулаки просто облом. З книги тягне пліснявою всіх минулих і нових епох... Б-р-р...

...Вчора Марика блукала по небу. Прихворів шестилапий крилатий приятель Мурлон. Вивчав модальні дієслова англійської мови і пошкодив собі інопланетні голосові зв’язки. Тому що лаявсяся по-чорному і крив ітакськими вигуками. Була й вагома на те причина, оскільки всі ці земні мови – просто гидота. Перевантажені архаїзмами, формами, уніформами, закінченнями й іншими забаганкими людськими. А на планеті Ітак – цар Природи, як і належить, походить з наймудрішого сімейства пернато-котячих..

Одним словом, цар Природи, – відомо, він, Мурлон. Та на тобі – телепортував якогось лоха на Землю: поблукати, побешкетувати, а виявилося, що втрапив у дірку від бублика. Потрафила його на цьому лиха година! Є тут від чого з глузду з’їхати – ані тобі телекінезу, ані телепортації, а замість усього цього шість тисяч мов і стільки ж діалектів. Але розмоляти, згідно з програмою культурного обміну, навчений лише на есперанто. Ледь інша мова, голосові зв’язки тут же на: “мяо-мяу” зриваються...

А есперанто на Землі тільки в Китаї вважається другою мовою, але самим котячим у цьому Китаї життя не дуже. Ледь замарудишся і станеш фаршированим кроликом у фритюрі. От і борсається Мурлон над землею, де немає тобі ані шарикових, ані китайців. Тому тільки з Марикою Мурлон і спілкується...

...Зараз душа Марики пригнічена і ось-ось різко знизиться настрій. Добре, що хоч з Мурлоном говорити можна про різне. Про короля з капустинням, чи про дурненьких вустриць. Все єдино! Мурлона обурює Вудильщик з його хохмами і апетитом. Він навіть почав майструвати вустриць над Києвом у пам'ять про передчасно загиблих у дебелому шлунку того перевертня. І хоч з’їв їх Вудильщик, а мусить віддуватися Марика за це земне блюзнірство над ницими. Ось і роздмухує Мурлон вустриць до велетенських розмірів, щоб усякий під ними, поволі пливучими по небу, почував себе особливо незатишно і некомфортно. За Вудильщика.

А що за тих вустриць переживати? Сторіччя хоч і не канібалові, але тут і зараз людина без усмішки зжере людину й не вдавиться. При жувальному процесі якось не прийнято посміхатися – ну хіба що якийсь людожер візьме та й скривить ікла у посмішці стегоцефала, але ненадовго – інакше можна щелепи пошкодити. Реальні, невигадані, непримарні.

Інші щелепи – страшенна вигадка: людей зжирає блакитна акула. Це якось не по-людськи; куди розумніше – ласувати рівними. Смачного! Аборигени з’їли Кука, Вудильщик – вустриць, а Мурлона, заздалегідь замаринувавши, ледь не з’їли китайці, гречно зафарширувавши його під хатнього зайця. Жахливо хатнього. Кроликом кличуть. А в Києві “кроликами” називають алкоголіків з ЛТП. Там у них усе ще триває лікувально-трудова профілактика алкоголізму. Це тобі не дзуськи, Мурлоне!..

...Марика хапає себе за волосся і висмикує із мрій. У реальності перед нею – мур. На паркані, сірому і гидкому, великими синіми олійними кляксами написано у чудернацькій манері з викрутом досить різке: “Вожила!” Осторонь, там же, надряпано кульковим стрижнем явно щось поетичне:

“І я жартун, і ти дивак,
та ми обидва знаєм смак
води, що б’є із джерела,
і мчить нас подиву ріка...”

От тобі і тема для чиєїсь дисертації про неформалів із суспільства. А суспільств цих у щоденній соціаліці – що бруду непотребного.

Трохи нижче віршів і ледь вище підножного бруду йдуть декілька рядків з назв творів амбіційного 19-річного автора:




“Жарке літо півдня”,


“Секретний пакет”,


“Сцифіус”,


“Палітурка Горгони”,


“Не бійтеся чорних муркотят”,


“Відкриття в лабораторії часу”,


“Пастка Хроноса”,


“Що видно з глибин Археотерії”,


“Зміїна пристрасть”,


“Астро_Лілея”,


“Літо Білого моря”,


“Алгебра і Геометрія перевалочної бази”,


“Архей проти Протея”,


“Мікрохірургія непізнаного”,


“Метро”,


“Препарат професора Золотарьова”,


“Таємниці Всесвіту”,


“Фокус інсекта”,


“Є контакт!”,


“Що трапилося в обсерваторії на Фобосі”,


“Клуб НФ “Світовид” КДБ бере на вид!”,


“Мікронавти”,


“Загадки озера Фантомас”,


“Жарти Хроноса”,


“Адіос”...




...Марику схвилювало це чудернацьке поєднання: Вожила, адіос!.. Спасибі, молодий генію! Здрастуй і вибачай, стара відьмо! Невісгласна, рихлобока, мерзотна, марудна, люта... Та, мабуть, ні. Є ще щось в “Секретному пакеті Сцифіуса” чи “В алгебрі і гекзаметрі зміїної пристрасті”, в “Алкоконтактах мікронавтів” і в “Жартівній пастці Хроноса”...

Але все це – певно, мур, який ані об'їхати, ані обминути. Залишається тільки чекати, коли відкриють метро і покладуть на ваги усі складові невідомого на зразок взаємовідносин все тієї ж пані Астро_Лілеї з добродієм Археєм. От тоді-то під цим парканом і проїдуть на ескалаторі ті, кого так притягує до себе Замежжя... Буенос діас, Марико, адже ж це – ідея!..

...“Застосуємо хірургію Білого моря,” – подумала Марика, і мур перетворився на великий сніговий кавалок. А в липні, як відомо, сніг не доречний – тому й тане миттєво. Куди важче з амбіціями – вони залишаються. От би сублімувати їх на діло – трапись таке під руку. Велике? Ну, навіщо ж...

Діло повинно бути обережним і добрим, ємким і без поспіху, трошечки громіздким, але без насмішок; можливо, безалаберним, але без усякого зла. Таке діло повинно брати за душу і зачіпати за живе. Взагалі, повинно бути таким, в якому не шкода буде палати і оплавлятися в смальту божевілля від яскравого миттєвого блиску. Пшик-шик, пшик-шик, вжик!..

...Але залишимо Марику з її мріями і надією на подолання чогось невідомого, випадкового, легкого і яскравого, а звернемо вашу увагу на далекого нащадка самого Агасфера – Вітольда Карловича Шварца, який точніший за кварцеві і електронні годинники. Це він простягає до Марики руку прямо з-за розм’яклого муру. Рука дещо сучкувата, з сіро-сизим відливом; кінчики пальців – як у впалого на землю янгола, в якому все перемішано від людини до ворона, від гієни до м’якусятини. Такий собі пиж-чиж-тахтамиш. Ані тобі пацюка піймати, ані доброго слова сказати.

“Сюжет квапить, сюжетець, вельмишановна пані, – верескливо промовляє Вітольд Карлович і обертається на мага. – Форма номер вісім, що маємо, те носимо, пані Марико! Як вам подобається мій камзол?” – вигинається він перед дівчиною бісом, – маленький, верткий, солоденький, від-воріт-поворотний. В цей час у нього на спині тріщить старовинний паноксамит.

“Нічого, – не сумує невгамовний Вітольд Карлович. – Це, мабуть, у минулих сторіччях до біса всілякої молі, а постачальники, самі зрозумійте, злодії гедь до одного...”

“До дідька, – погоджується Марика, але спересердя тут же додає: – Самого б тебе торохнула міль!”

“Не торохне! – парирує Вітольд Карлович і чіпко бере дівчину за руку. – Я, дорогенька, неїстівний! А до всього, хто ж як не ви мур порушили?!. Загралися у безпросвітну сірість реальності і... Перестаралися, любенька! Веселощів душі захотілось? А замість них, як тільки стіночка репнула, так тут же чортик і вистрибнув. І уявіть собі, нітрішечки не їстівний. Не те що ваш махнокрилий Мурлон! Той вже був чи то фаршированим зайцем, чи то маринованим кроликом чи то в Зальцбурзі, чи то в Шанхаї...” (Між іншим, віднедавна, вже після написання цього твору, о! – міста-побратими. Ото тобі містика!)

“В Шанхаї,” – погоджується Марика, і ноги її рвуться винести тіло із цього бісівського місця, але від Вітольда Карловича так просто не відкараскаєшся: він тягне Марику в міську “трубу”...

Там на них вже очікує Велика Хазяйка з розкішним букетом троянд і кислою пикою до нього. І те і друге – для Марики. Не чекали, не кликали: адже при Вітольді Карловичі з роду Агасферового це вже немовби не Марика, а, цур тобі Сатана, справжня Вожила. Не дружина, але скеля Суміжна – самому бісові сторож крізь янгольський антураж. А троянди їй – це за традицію Агасфера. Щоправда, і в настільки поважному роді трапляються винятки: один з мохом-порослих нащадків, київський приват-юрист СерСанич Торгашин любить виголошувати споконвічне блюзнірство:

– Жінкам за життя квіти належить дарувати тільки двічі: перший раз – на весілля, другий – на похорон.

– Так у нього ж ще з рота вічно смердючим сірководнем тхне, – рішуче обурюється Марика і навіть червоніє. Шляхетний гнів переповнює її.

– І я про це ж мовлю, – говорить Вітольд Карлович, тонучи в оберемку троянд. – Прямо найогидніший приват-доцент цей Сергій Олександрович. Навіть більш того – цей ваш Торгашин – гніда-с. – Обличчя Великої Хазяйки перемінилося. Вона раптово відчула думки Марики Марико. Від цих думок навіть троянди в лапках Вітольда Карловича почали поступово іржавіти.

– Дівчино, – заскиглила Велика Хазяйка, – у вас жахливо несвіжі думки! Та що ви собі таке дозволяєте! Хіба не бачите, що своїми думками ви спантеличили поважного нащадка і довели його до стану чорної курки? Адже він – Посланець, і не вам, як то кажуть, судити. Ви зобов'язані прийняти його за першим розрядом, створити приємний микроклімат, та такий, щоб виникли макроілюзії сатанинського щастя, а не драма якась опереткова! Негайно охолоньте! Вітольд Карлович цілковито залежить від вас! Він же, нещасний – породження ваших думок, а вони у вас гидкі – бр-р! А ще капелюшок наділа і пенсне приладила! Стерво!

– Сама ти стерво, – мляво відповіла Марика і примружилась. Чорна курка перетворилася на хлищувато-прищувату особу в смокінгу і кросівках. Марика придивилась: ліва бундесова кросівка перемінилася на рваний китайський кед з надірваним білим гумовим бубликом над чортовою кісточкою іношедця. – З прибуттям, мерзото! – тільки й завершила вона зверхньо цей екіпірувальний епатаж. Троянди в руках Вітольда Карловича перетворилися на кущ цвинтарних реп’яхів.

Велика Хазяйка охнула і заскиглила:

– Самій тобі під цицьку ре’пях, що летіла, як чортів птах!

– Сама собі маєш! – хмикнула Марика і недбалим жестом поправила неначе вросле в ніс пенсне. Зараз у тому пенсне було справді незручно. Від нього ніби й тягнуло дев'ятнадцятим сторіччям. Так і захотілось нашкябати на паркані: ”Яка бяка це ваше дев'ятнадцяте сторіччя!” На вулицях і майданах пронісся незнищений запах кінського каштана... Закрутили у станційнному фуете дорожні омнібуси й дрожки, зате от листи йшли, як і належить, з кінця дев'ятнадцятого сторіччя майже на краєчок сторіччя двадцятого. (У лютому 2001 року до міста Абердін у Шотландії надійшла поштова листівка, відправлена з Австралії наприкінці дев’ятнадцятого століття... І це ще вам не містика цього твору?..). Вони адресувалися Вітольдові Карловичу, і вона змушена була їх читати і реєструвати, реєструвати і читати, оскільки пішла в підневільні найми до Вітольда Карловича Шварца, він же Шлам, він же Штольц і так далі, і хоч як Марика вона заперечувала, але як Вожила звично і завзято бралася за справу і вже цідила крізь зуби:

“Здрастуйте, добродію Шламе незугарний! Спасибі за ксерокопії відібраних вами й ретельно надісланих нових людських страхів. Вони у вас просто дивні. Я їх хутко уявив і хочу здивуватися – блат нині не в моді? По всьому відчувається перехід на ринкову економіку. Всі ці новітні страхи просто обскубують чоловічків догола, не залишаючи за душею ані шеляга. Але й ви – відвертий пофігіст, часу не марнуєте. Опис мізансцен подано розкішно, аж до доїдання крихт батону під істеричне: “Урекаю!”. А цей пафос: “Нас уже й без батону урекали. Будеш нити – і тебе в батон накришимо, падло!” Однак в пітерських закутах наявна північна асексуальність, тоді як Київ з його будуарами куди як більш еротичний і не з'явись ви, лисий дідьку, за своїми бісовими потребами в цей Ієгупець, розповіла б мені про них Марика вже чималенько. А тому даю вам термін забратися геть до часу мого прибуття щонайдальше від пані Вожили і припинити шастання світом смертних на... назавжди. Під цим Гоша, він же Додя Пітерський”...

...Марика обурилася. Раніше б той Додя, він же Гоша, і самого б Агасфера заради неї в батон покришив, а тепер тільки й сказав, тільки й заїкнувся, що вона може залишатися в служницях у Вітольда Карловича на час “більш ніж на...” Певно, знітився, здрібнів, зволохатився, скришився в дрібний московський “жулик” з запеченими тарганами, а їй тепер чекай, доки його, Додика-Гошу, проб'є на належне зрідство-геройство. Та-ак, не ті тепер часи, зовсім не ті...

Адже в листі мова йшла про київські страждання, яких Марика терпіти не могла: то залицяльники заходилися про секс писати, то наставало душевне смеркання, і починалися перебої з випуском улюблених газет. Від того і виходило, що всяке базікало поривалося мати людський вигляд. До того ж тривко не минало театральне безсезоння, де актори поволі переміщалися по сценах. А театри й без того не сиділи один у одного на голові – заважала радіофобія і вічна відсутність захисних засобів. І у самої Марики в душі холонули відра незайманої ласки любовної, що змушувало її шбурляти в навколишніх людей не банановим шкір’ям, а гранулами із кумар-чад-зілля.

От якось раз жбурнула в недоброму місці – і з-під асфальту вичкурнув Вітольд Карлович. І хоч яким здохликом виглядав, а, диви, яким лискучим та пихатим зробився! Весь фірмовий біля тої Марики так і шиється, але весь час, (отака сука в ботах!), затягає її в “трубу”, неначе для нього там медом намащено.

Тепер він як той гравець під сіткою у волейболі на Суміжній стороні Межсвітів’я тиняється, а це означає, що ані для самої Марики, ані навіть для її найменшого сну до пори до часу в найтонше Замежжя не втрапити, а якщо і втрапити, то тільки на правах статс-дами Третього підкопитка Сатани, будь він тричі проклятий. Він і в тому паркані порушеному, що на Андрївськом узвозі її ж, сволота, згріб, хоч і пташиними лапками, та далеко не на пташиних правах, а зі смачно-сморідним прицілом. Хоч і марно, бо вона, Вожила, і не таких круто-гундосих в належний оборот брала і висилала в Замежні бруди, яких би маститих та знатних вони з себе не корчили. На всяку зарозумілість у Марики була відпрацьована єдина думка у відповідь: “Мерзотник? Повертайся у бруд!”...

...У міщаночки Вікторії чималий зріст – метр дев'яносто і у загашнику мільйони. Їй ніколи не йшли вуса, які ще нещодавно росли, та були геть знищені в Швейцарії, але їй досі йдуть незнищенно-дорідні форми дебелої вуличної тітки. Нескромно запитати, звідки у сумирної вуличної лоточниці так забагато щастя. А ви й не питайте, Боже вас збав! Адже до послуг Великої Хазяйки весь вуличний рекет і поважний нащадок Агасфера знов же в коханцях, і любовний меркурій в крові...

А новий дільничий, надісланий Вітоньці на інтерв'ю, не більш ніж козявка уповноважена, бо хто він без згоди Великої Хазяйки? Н-і-щ-о. І всім це відомо.

Доки вона п’є каву, виставлену спеціально на інкрустованому китайському підносику, лейтенантик пітніє і, прямо скажемо, випромінює з себе неприємно-сторонні запахи. Бути дільничим йому, бідоласі, хочеться, та тільки Велика Хазяйка попиває свою каву і тяжку думу думає.

“Напрочуд недолугий якийсь, а до того простодушний, немов дурко поторашне. От тільки чи дурко?.. Придивись до нього, золотко, ой, як придивись, а то знов почне з розкладушок крам товарок згрібати та букети під ноги жбурляти замість того, щоб квіти за пенензи-тугрики-бакси по бельведерах та будуарах розкидати! Подібне злодійство мені ні до чого, і вже, якщо ти злодій, то дуй собі на патрульно-мостовий вигул! Дурних тіток та банабаків шугати, а в переході повинно бути як у гарному, пристойному закладі: в міру музики, жебраків, митців, квітів, п’яниць та ідіотів. От тільки не наведи Господи дуриків і наркоманів. Хоча, втім, хіба й вони не люди? Одного такого нещодавно влаштувалавала відеокасетами торгувати: ледь заробить на “дур” – курне, ледь курне – “тащиться”, а так нічого. Наче Дунею кличуть. Своїй мурці парфуми з розмаринами вечорами підносить, і з черговим фінгалом – в її обійми. Так що й такі пристосувались. Як і до будь-яких рекетирів, квиткових розповсюджувачів і торговців сумнівними солодощами з пересмаленого цукру і цибулиної луски. Луска – для фарбування всіх цих півників недорізаних. Однак, кому треба, жують... Водяться ще й чудики. Один – Хусейн Зульфія, обзиває себе людиною-оркестром. Інший – Віоніл Полідонтович – вчитель танців та ідейний педераст. Третій – князь Шишкін, вічно з кийком-биківцем з набалдашником у вигляді вужихи із слонової кістки з двома смарагдинками замість очей. Останній продає приворотне зілля; від тіток немає відбою. Особливо з шахтарських містечок та селищ, де найбільш розповсюджений особливий дур бабський та сум невимовний. Одним словом, чудик на чудику. Один грає на скрипці, другий на гуслях, третій на сопілці, четвертий на ріжку, п'ятий на барабанах. Шум, гам... До того ще два-три гітаристи, сотні дві-три поклонників, доброзичливців, душопаскудників, лайдаків і харцизяк – от і увесь антураж. Та ще “мечомашці” зі своїми ельфійськими ігрищами, з пиками на розтяжках, зі своїми дівчиськами для любощів і принцесами за копійку, зі своїми апаша-розбірками і, не наведи Господи, зовсім вже легким кровопусканням на шашлик з молодого дурника. От тут якраз пора дільничому владу надати. А що без крові, то все від Бога і від Великої Хазяйки. З її рук і дільничий їстиме, клюватиме по просиночці, по чирику, по сотенній. А як останнім часом ведеться, то й по лимончику – діткам на цукерки та собі на ситенькі підтяжки, коли набереться жирку. А коли ж набереться?.. Живіт – що зворотний бік Місяця. З таким животом тільки й залишається підлабузницьки во фрунт стояти і очима Хазяйку їсти.”

Велика Хазяйка розмірковує: чи такий цей фрукт, чи ні? Тут є що вирішувати, над чим міркувати, перш ніж до відома взяти оцього бевзя без неприємностей для себе майбутніх...

Доки міщаночка Вікторія думає, а дільничий пітніє, Вітольд Карлович знай собі потішається. Новий дільничий – що нова мітла. Доки в лайно не вляпається, доки пикою у бруд не притреться, не складеш йому рідному справжньої ціни. Ото й поливає Вітольд Карлович упритул на поворозки дільничому чашечку за чашечкою найогиднішої кави, втім, звичайної для тутешніх невибагливих бістро, що давно вже під невсипним оком Великої Хазяйки перетворені на паскудні бестіарії. Гасло таких, з дозволу сказати, закладів: “Кожній тварюці – по пиці!” Хоч у кого і було якесь обличчя, але, сьорбнувши подібного пійла, те обличчя, звиняйте, втрачається, і доки ця метаморфоза для ненатренованого дільничого ока нова, Вітольд Карлович, користуючись сюжетною затримкою, щось вже шепоче на вушко самій Вікторії, тобто Великій Хазяйці:

– Ме-а-дам, повірте моєму досвіду, у цього гунявого хлопчиська, певно, все на місці. Він буде з вами радитися – це я вам точно кажу, а ви поспостерігайте за його поворозками! Вони вдало пройшли допінг-контроль!

І точно – лише тільки нащадок Агасфера глухо рикнул: “Рівняйсь!”, як тут же обидва поворозки сором’язливого дільничого встали навитяжку. Зненацька виструнчився і сам лейтенант; в його очах пробудилося щось підлабузницьке, як в’язке похідне від Віточчиних мільйонів...

...Вітольд Карлович мрійливо всміхнуся. Він помітив, як дрібний з себе Третій підкопиток Сатани, крадучись і вишкрибаючись з густих затінків, вийшов у “трубу” на вечірню прогулянку зі справжнісенького Пекла. Прохирляв по “трубі” цей фрукт статечно, в найхарактернішому для себе стилі “ню”, ніскільки неприкритий, діловито затискаючи сідницями свій власний хвіст, утоплений у вислому заді і, розкидавши по підземному переходу лекала, що змінювали реальність, якимсь чином вмить перекроїв “трубу”, що починала пустіти, вже власне під себе.

Росло-повиросло,
з порток повилізло,
на кінці облупилося,
до червоних дівок причепилося”

(Як на гріх – лісовий горіх, а не огріх сатанинсько-диявольський...)

Поступово вздовж стін розрослось-розбудувалося Королівство Кривих Дзеркал. Хто бажав, той вже болюче споглядав нескінченні жахи власної присутності, від яких навіть найхоробріші з панства і дам-с напідпитку квапились втекти геть у нічне метро, що спльовувало на міські окраіни останні поїзди, які спішно від’їжджали у темряву ночі. Інші ж новоявлені з сутінків прогулювалися статечно, але у дзеркалах, втім, не відбивалися: ані вампіри, ані перевертні, ані вурдалаки. Вони просто куксились і гречно тикали дулі один одному, але особливо не злодійкували, оскільки значилися мертв’яками і без ініціації Гаспидної були геть ущемлені у правах. Щоправда, як виявилося, не всі...

...От підійшла до люстерка і відразу в ньому відобразилася майданна дівка Мар’яна з неймовірно зсохлою рудою копицею волосся. Триста років тому вона так і не померла, а тільки удала з себе померлу, щоб не викликати збочених міркувань серед ганебно вичищених відьом і упирів. Трапилось це тому, що була Мар’яна рідкістною зводницею і хвойдою, бо завжди виходила сухою з води, як і вийшла в останній раз, коли її нарешті вирішили втопити в річці Либеді.

Від цієї витівки волосся тільки поруділо, не дійшовши до сивини у тої Мар’яни, що мала раніше розкішні чорні коси, та пішли по обличчю рябі віспинки, що тодішні кияни прийняли за трупні плями. Пошкодували тодішні городяни, що не втопили свіженьку лайдачку і не забили на її могилі осиновий кіл, гірко плюнули і навіть ховати Мар’яну не забажали. Кинули в татарський кар'єр і забули...

Цією обставиною і скористалася Мар’яна, а вже де і як відтоді жила – нікому як слід не відомо, та тільки завела собі шушеру кровососну, що кров з молодих і квітучих ссала. Де пинту, де кухоль, де хоч ковток на копійку – та все Мар’яне донорським ходом здавала, тому що думала, дурна, що жива Мар’яна і в жилах у неї пульсує жива людська кров... Тільки брехня це, бридка брехня – нині гірше ніж солом'яна вдова вечножива відьма Мар’яна; нині Мар’яна – безкровне лютисько городнє, хоч і в дзеркалах відбивається. А втім, вони, дзеркала, з самого Пекла поставлені Третім підкопитком Сатани, щоб на них всяка нечисть мружилась та говкалась.

Багато чого набачилась Мар’яна за триста років на стрихніні та відтворотних узварах, якими вже і кров свою давно перепалила, а нутрощі в ритуальному глеку відіслала до відьмацького колумбарію. Та тільки хоч і взяла Мар’яну проруха, але Смерть її обминула. І довелося побачити Мар’яночці і безкрівні трупні обличчя, і маслаки кощаві, мов з чахликів невмирущих, і черепушки неоковирні, і шерстяні круглики з волосся людського, від всілякої падалі, та іншу мертвечину різну, і чимало ще чого...

Але весь цей вернісаж Гаспида мерзлякувато проносився в часі, і були у дзеркалах тих чорних й тремтливих прокушені упирями колись розкішні плечі красунь – іменитих і придорожніх, але і ті й інші були, на жаль, давно не свіжатинкою. А щодо запахів, то смерділо від цих мерзотних видінь вже не гниллям, а пересипкою трухлявою. Хоч і йшли вони то під полонез та хахоньки, то під мазурку та хихоньки, та зиску від тих танців нікому в світі вже не було. Сам Гаспид гнівався, вибагливому карнавальчику ніскільки не радіючи, – ані тобі масок гідних, ані блиску костюмного, одні застиглі пики безшкірні, та гримаски гуняві.

Адже Гаспидові кого б і наблизити, а кому б і по пиці для більшої перестороги... Та що сенсу бити трухлявого мерця? І по якій пиці? Адже це все одно що ляпати гумовим м’ячиком по воді: бум –сплеск – цок – кок – шмок!.. І розсипався в прах – тьху йому на все це! Самі тільки слимаки гнилотні деінде бризнуть на різні боки та перемажуть без міри накипом мерзотним, але тут же зітруться на порох і безживний потрох до бісової мамки... Теж мені бризки шампану в шампіньйоновий суп!..

...Велика Хазяйка все ще мабуть цідить свій терпкий біскайский кофій...І ото кава? І ото Велика Хазяйка?!. Та ні ж, це вже сама Мар’яна мерзотно сміється, і хапає Третього підкопитка Сатани за худющу, розтерту під ошпореним сідлом шию. Саме на цьому сідлі, що й гріх казати, і упурхнула в “трубу” Мар’яна пожартувати, побешкетувати заради однієї наруги. І на що їй здався той міршавий маленький лейтенантик? Лейтенантику – в люлю бай, а розгнузданій Мар’яні тільки б гуляти!...

– Пензликом з козячої шкіри відновлюємо пики, харі і морди, навіть тим, хто лорди та немає погорди! – весело прохрипіло з-за дзеркал в міру кепське дзенькотіння.

– Де, де взяти мені козу на мозольні вазеліни? – захвилювалась Мар’яна, – і щоб коза та була три року недоєною.

– Де-де? Звісно де – на базарі в Никодима, – зареготав від душі Третій підкопиток Сатани. А це був ВІН. – Якщо вірити кухарсько-адресній книзі, то за паспортом цей Хрукт чихвоститься як Брик-під-зад Рикович Чортохватько.

– В липні? – обурилася Мар’яна. – Звідки цьому зимородку проклюнутися? Хіба він виповз свій радикуліт прогріти на призьбі – чи що?!

– Радіо-куліт, золотко! А з ним і мігрень через затінки в пень.. – незлобиво відповів Рикович, візуалізуючись з кудлатою козою із худим вим’ям. – Зрозуміти б тобі, мила, що земля репнулась, Чорнобиль вискочив. Звідти я козулю оту і згріб. Для тебе й пестив. Певно молозивом козячим вдавишся!

– Не вдавлюсь, хрінодіду, а оклигаюсь! Тоді й кровочка людська до мене через жили проб'ється, бо без молозива козячого не бути мені ні палкою, ні пристрасною...

Присмокталась до кволого козячого вим’я, і стала сьорбати несамовито. Замекала з переляку коза горопашно, осунулась, зжалася і виздохла. Йшов дід Йван-драний жупан, побачив козячий череп, начепив на держак, держак приставив до кавуна, хряпнув кавуном по пузу, змайстрував з усього того кобзу, довго і нудно струни намотував – де тільки й брав! – у кого волосся, у кого голос, у кого житній колос, та все на поруху...

Заграв на кобзі, заскиглила та, замекала; підбігло мале циганча з бубном, підладився до них Гусейн-гуслія – людина-оркестр, вчора ще Хусейн Зульфія, а завтра Хачик Харитонов з густим баритоном. Заграла музика – мало місця; взялась під боки Мар’яна –ні дати, ні взяти, чисто наречена з тіста печена. Третій підкопиток Сатани в небо здійнявся і від неподільної пристрасті завив, заскиглив й здерев’янів...

– Кровиці мені, кровиночки! – замекала в унісон з кобзою хвойда Мар’яна, зблідла, як скисла сметана; хто глянув би – отетерів. Сип з обличчя зійшов, волосся надбало неонового блиску, очі – світло сатанинське.

– Кровиці! – завила, і впав перед нею Третій підкопиток Сатани з обіцянкою примножити старання. Поклялись один одному як міцне подружжя, свиснув посланець Гаспида – з усіх навколишніх пам'ятників позлітали штани. Час до шабашу, але не стало в Мар’яни сприту; їй би крові попити. Стала синіти і пучитись – крові їй хоч крапельку.

– Кровиці, крові, кропи кропива! – затягла своєї Мар’яна. Зойкнули Криві дзеркала і поторощилися-полускалися мов насіння, та не згинули, а тільки страшніш за колишні стали...

... Ледь за північ проходив “трубою” Вадим – молодий, статечний, дівкам приємний. Зі стелі “труби” палає неон, на стінах якісь нерівні затінки корчаться – ніби від саперних лопат. Від випитого де-не-де голову ледь веде, думки мружаться, або бредуть не до ладу... Вадим тому й не радий. Одна думка чомусь настирніша за інші. Яку чудасію можна впіймати на фунт дощових хробаків, порубаних саперною лопатою? Раптом чує – щось з нечисті прямо з тіньової зони якось стиха варнякає. Хоч і не по собі стало, а прислухався. І почув:

– На фунт дощових хробаків, порубаних саперною лопатою, скоріш за все можна спіймати самку синього кита або сірого кашалота. Останнього можна й приручити. Ледь що не так – тріснути по голові саперною лопатою, щоб не заважав належному дресуванню.

Це вже Рикович. Йому тільки й залишається просторікувати, бо легалізація затягується. Як ні крути, а повсюдно не вистачає суспільного темпераменту – теперішні людці щось не ті, прагматичніші за колишніх. Явиш свою зовнішність з усіма наростами, іклами-рогами й дещицею, як тебе тут же в Кунсткамеру запроторять, і почнуть по світу возити – показувати, наживаючи капітал на самому тільки безгріхів’ї, бо де ж тут з ким злягтись чи напаскудити знатно, коли на вулицях і в переходах одні дурики з кросвордами замість роботи? Слава Гаспидові, хоч у “трубі” тих бевзів немає. Тут все єдино – маклер ти, байда або піжон, і на біса ти сюди приволікся: чи музикою упитися, чи кавою отруїтися, пожебракувати, погендлярити, чи просто очі зірвати по всіх невідомих закапелках або просто кровиці людської скуштувати і потанцювати із реготом з кимось через дорогу навприсядку.

В “трубі” головне – шерсність, а в ній найголовніше – самому себе збагнути і ні в чому собі не відмовляти. Не збагнеш цього – загинеш, будь ти хоч і сам Гаспид, а чи Третій підкопиток Сатани, а чи Гаспида посланець найперший. Головне не втрачати кебети – “труба” є Труба; назвався порномаклером – продай сексопільніші марення, театральним розповсюджувачєм – продай фунт лицедійства на годину, та сутенерничай в акторок, а коли насправді представляєш інтереси підпільних борделів і пуфів – то тримай ніс за вітром. Професійна “полуничка” любить крутих хлопчаків в розкішних гавайських підштаниках з голими литками та округлими біцепсами та ще й тугесенькими гаманцями, а щодо молоденьких “сексі” – то навіть не намагайся їм пудрити мізки – всі ці прищуваті німфетки самі по собі кого-небудь із плебсу упіймають для любощів скоротечних. Таким тільки не заважай, і вони з’являться перед світом найогиднішим чином.

Все чесно, все за “фігони”. Їх і грошима не назвеш. Намалювати таке можна тільки зі злості. От і дорвались, домалювались усі ті, хто відав, що за цю дрібноту купиш мов дульок дрібних – сухої локшини, присохлих курячих кубиків, засушених крекерів і змарнілих дам. А все тому, що за дрібні гроші дріб’язок і дістанеш, а велике вивозиться ешелонами за бугор. На такому розгардіяші чому б нечисті не розгулятися. От і гуляє, от і шикує шантрапа шпанькувата...

...На цей світ нечисті хто-небудь та й нарветься. Взяти хоча б Ірен. Здавалось би, другокурсниця худінституту, візуал, з образною уявою – цілком могла б і зрозуміти, куди носа пхає. Чому це раптом до самого асфальту пригнулась? Здається їй, що блищить на асфальті срібна каблучка з топазом – та це ж сам Рикович – ну, той, що Никодим – за завданням Гаспидового посланця, тому що блюде, підлі мережі розставив...

І не дарма! І не каблучка то зовсім, не каблучка! Під пахвами неначе перехопив і стиснув її тугий металевий обруч. Хоч і нівроку той обручок – в общазі від заздрощів всі як є передавляться. Ну просто повний відпад! Ось тільки під грудьми, мерзота, чомусь тисне щосили. Ірен обмацує обруч тонкими довгими пальцями рук, піт струменить у неї з лоба, під пучками дівчина виявляє величезного кажана.

Ох же й велетенська погань! На такому б, як на дельтаплані, геть звідси до дідька лисого полетіти! Та тільки дельтаплани нині ширяють хіба що над однією Ходосівкою. Там єдина в своєму роді аеротусовка відчайдушно крутих хлопців і зачеплених вітром панянок. Панянки пурхають нарівні з кавалерами, обтискуючи дюралеві ручки-поручні, а ця величезна сволота чіпко обтискує її власні груди. А крила, крила!.. Це хіба не вони обвивають тіло обручами з неземного металу і не дадуть ані видохнути, ані продихнути?

Ірен неначе не помічає, як присмокталась до неї безкровна голодна тварюка. Коли назустріч з нічної темряви вийшов назустріч Вадим, дівчина була непритомна і майже не дихала...

...Вадиму все ж здалося, що вона ледь-ледь дихає. Слабка надія. Може перевірити? В кишені спортивної сумки виявилося Наталчине люстерко. Треба ж – після тренування перейшла з ним до любощів, відверто, прямо в душовій; обхопила ковзкими руками за мокру спину втомленого за дві години атлета і віддала йому себе – скоріше випила його в собі? В роздягальні речі виявилися перемішаними. Начудила, перевернула все шкереберть і з легкістю зникла, оповита світлими радощами втомленої вакханки. Win! Перемога!

Загнуздала, осідлала, розквасила, змусила пролитися на її руки, волосся, губи, в лоно, та на широкі стегна й точені п’ятки. Навіщо їй тільки було потрібне таке от тренування? Де там першорозрядницям з елітного фехтування! В усякій іншій баб’ячій справі давно вже в майстрах, та тільки від її майстерності саме почуття випитості та до того чудернацька метаморфоза, мов однині і не Вадимом він був, а навантаженим земснарядом. То зі злості брав усе, що під руку підгрібав. Свою сумку, її налобну пов’язку, свій светр, її косметичку; виявив, вилаявся, вижпурнув. Всілякий дріб’язок розлетівся по роздоріжжю.

Люстерко, на щастя, знову опинилося в сумці – щоправда, вже на дні. Так само випало в осад, як секс-еспандер, що Наталка згрібла із занять з нелегкої атлетики... Хоч зла на неї й не було, але роздратування дістало. Після подібного вибрику спортивної жриці завжди хотілося мати тиху хатню жінку, опікуватися нею і бути опікуваним, але такі дівчата не хвойди і в настільки пізній час перебувають в інших світах, де вони випромінюють домашні пахощі перед такими ж м'якими, домашніми чоловічками, яким вони, бачте, не рівня. А йому б тільки опівнічниць рятувати.

От і зараз невелике дзеркальце Вадим дуже обережно підносить до змертвілих губ майже бездиханної дівчини, яка настільки чудно впала зненацька зрізаною настурцією в переході. На люстерці проступає піт – і все, але обличчя дівчини в ньому немає. Чи не об’їдене воно підземною нечистю: пацюками, шушарами різними? На погляд – ні, обличчя вродливіше за Наталчине, але от не відбивається в дзеркальці ця чудна дівчина – і край.

Раптом цілком несподівано відкілясь з-за спини дуже поволі над ним схиляється, хто б міг подумати? – Наталка. Ох, і дебела ж! Ця бабця його ще в роздягальні задрала – так мало їй цього, переслідувала його навшпиньках – тихо і обережно, а тепер знову дихає нерівно, але якось люто. І раптом мовить якимось потойбічним голосом:

– Чого це ти розкис, миленький? Це їй Рикович черепушку насмоктав – відсмоктав пінту кровиці, от і очманіла вона: ані жива, ані мертва. З цим тепер надовго... Років через триста, дивись, і очухається, відійде, а вже після цього й сама почне дуріти більш за Мар’яну, а доки її попустить, нащо вона тобі, соколику мій ясненький? Її ще й до моргу звезуть, і, може статися, у формалінчику вимиють, а там, дивись, і в безіменну могилку покладуть – хоч би, не дай боже, не спалили, бо тоді довго буде марудитись, перш ніж збере себе по попелиночці, мов та Попелюшка з ефемерного світу. Але не допущу цього: сама скільки років у могильці відмучилась; так що забирай свою козу, парубче, своє відплатив мені сповна. Не стану я на тебе зла тримати і їй жити накажу, а ікла Риковича на себе направлю – нехай моєю трухою могильною удавиться. – І вона вибухнула мерзотним крижаним реготом...

...Десь з-під землі почулося жахливе виття. Дівчина на руках у Вадима здригнулася і ніби стала приходити знову до тями, і тут же почала в дзеркальці відбиватися. Але тут з безодні невидимого Іноземелля вирвалися чортові затінки і потягли за собою Наталку. А вона, дебела і невгамовна, якось гучно і насмішкувато загорлала сороміцьку дівочу потішку:

“У мене болить живіт,
Значить хтось там муркотить.
Якщо тільки не глисти,
Значить ґвалт зробив цей ти.”

І тут же стала розчинятися в безодні Наталка – з бравим вереском і реготінням. Останнє, що почули і Вадим, і Ірена були безглузді заримовки далеко не цнотливих міських закутків:

“Поцілуй мене в живіт!
Нижче... Нижче...
У воріт”

– Ні, – обурився Вадим, – нинішня Наталка хоч і дебела, і розгнуздана, але так відверто не поводилася б... Як ні крути, а вона – не вулична босячка. Хоч і в душовій при спортзалі бавилася з ним до очманіння і не під такі наспіви. Найскромнішим здавався класичний, кубанський: “Стань, козачко, в розкорячку...” Але навіть і під такі наспіви була вона по-домашньому вальяжною, і дурила з атлетом більше від своєї спраглості та стиглості, аніж від нелюдського озлоблення, з яким падала в безодню тепер, не залишаючи по собі навіть зібганої павутинки свого зненацька обірваного баб’ячого літа.

...Ірен відчувала все, що з нею відбувалося, мов уві сні. Крізь хиткі видіння цього жахливого сну зненацька й приходив до неї Посланець. Але чимось не подобався він дівчині, ніби на дух не терпіла його – чи то через зелений кольорі, в паноксамит, обличчя, чи то через те, що пробилися на покатій лобовій кістці ріжки, відразу майже непомітні, а ледь пізніше підрослі до омерзіння і виявилися липкими, оскільки їх швиденько обсіли жирні зелені мухи.

– Прямо тобі не Посланець, а мушиний король, – подумала дівчина і показала прибульцю свого пустотливого тонкого язика. На що Посланець відповів розміреними цокотливими звуками. Це так цокали козячі копитця його потворних кривеньких ніжок. Зовні здавалось, що монстр, який з’явився до неї, вже навіть не йшов, бо ходою подібне переміщення в просторі назвати було негоже, а ніби підстрибував з опорою на дещо відоме, як при хоТьбі (хо-Тю-й-Бу... Ду!), і при цьому корчив мерзотні пики.

Ну чим не гаденя? Так і вдавити хочеться. Хоча б ручками волохатими слиняві губи свої обтер! А то цілуйся тут з ним, коли сам як є в кровищі, але нетутешній, не земній, не багряній. А в найніжнішій блакитній. Але кров, вона не обдурить, у крові свій особливий запах є.

– Одним словом, хай тобі грець, миленький, з рашпілем у носі! І чого мені тобою милуватися? Та хто ти такий, агнець Люциферів? На кого тільки роги гостриш, паскудо торішня? І хто це тобі тільки дозволив бити своїми рогами молоду дівчину в грудоньки-груденята?

...Не було подібного в дійсності, але їй здавалось, ніби хтось експонував найогиднішу реальність, і та швидко проходила перед очима і відбувалася в душі, заковуючи душу в пазуристі вериги.

– Геть, мерзото! – стогнала Ірен.

Тіло дівчини зігнулось, мов лук, і вона відчула, як між ніг хтось неначебто натягає тетиву. Сагайдак зі сморідними стрілами був затиснутий у Посланця в волохатім міжніжжі.

Ірен навіть здалося, що зненацька вона завагітніла і в ній уже розвинувся шестимісячний плід. На більший термін уява не зголосилась, а, різко загальмувавши, сконцентрувалася на наслідках обстрілу пружного лона стрілами, і виявилося, що й насправді в ній щось занадто дрібнокістне угніздилося з претензіями на “Народжуся!”, не спитавши в неї згоди. Це був навіть не майбутній плід, а якийсь штам Замежної мерзоти, якій вона була надана в якості донорської розетки на термін ледве чи не миттєвий, але мерзотно вживаний. Мерзота в ній росла і всотувала в себе запахи крові й сперми.

Ірен сумнівалася – чи вже в ній розвивалася потвора чи сама вона тепер була рабинею для потвори, підвішеній в роковій для себе люльці в людожерському закутку після цього, щоб породивши мерзоту, негайно перетворитися для неї ж на їжу і бути жадібно зжертою перед крахом земної цивілізації вражених душевною лейкемією недолугих істот, які вже – як і вона – цілком не люди, а безропотні і навіть ледь гречні пособники зла. Як у відомій райкінській репризі: “Ріжте мене на шматки! Лопайте мене з маслом!”

Не інакше як постаралася все та ж рогата нелюдь. І тепер належить їй, бідоласі, з такими ж, як і вона безмовними дурепами марширувати з революційними маршами вздовж Козячого багнища, тупо співаючи, в надії на порятунок від скороспілих недолугих пологів старовинну жартівничку:

“Біси, біси, за поріг!
Ви з рогами, я без ріг!..”

Де вже там без ріг, коли роги гучно б'ють по плаценті і от-от розірвуть її на дрібні частини... А під ногами весь час хлипала гнилота, але сама вона до неї не торкалася, тому що була подвішена під стелею “труби” в особливій люльці з шкіряних переплетінь. Ірен жахнулася: шкіра та була людською, а колихала люльку все та ж мерзотна рогата нечисть – плід усе розростався й розростався, і здавалось, що у животі дівчини от-от станеться вибух, після чого відбудеться колапс, і на світ з'явиться щось бридке і огидне, але сама вона, обезвожена і безкровна, нічого вже не побачить.

Та подібного не трапилося: яка не була міцна люлька з людської шкіри, але в якусь хвилину, не витримавши велетенської ваги, вона гепнулась в підножну гнилоту, з якої Ірен через силу піднялася, і тоді найогіднійший візаві змусив її йти.

І вона безопірно пішла з такими ж, як вона, вагітними панянками, під найдикіші звуки і гармидер революційних маршів та антирадянських пісеньок уздовж гнилого багнища, в яке навальними потоками стікала все та ж гнилота, перемішана з червоною і блакитною кров'ю і нелюдською спермою.

Це був навіть не сон – піхва пульсувала, намагаючись виштовхнути з напруженої матки щось безформне, але все ще оплутане чіпкою материнською плацентою, все ще неспроможне пересилити дородову владу земної жінки над найнеймовірнішим інореальним плодом. Оповитий жінкою, плід був неспроможний завчасно видряпатися до життя, і від того тільки гримав у животі, викликаючи в Ірен кольки і приступи нудоти. Поступово очі дівчини скляніли – тепер вона відчайдушно йшла до скону, не даючи природі явити світові того душогуба, якому належало цю природу зруйнувати.

...Вадим вже ніс Ірен на руках, невагомо тендітну, не зачеплену ані гидким словом, ані злобною силою, в той час як сама злобна сила, оминувши призначену їй матеріалізацію, вже струмувала та зміїлася над лобком дівчини сизою димкою, залишаючи в паху своєї жертви фіолетові родимі плями розмірами з бісів кулак і чортові пальці. Ця пляма деякий час все ще коливалась, холонучи на тілі подібно до марева, доки остаточно не застигла жарким ошурком помаранчевої шкірки, яку ніби хтось недбало жбурнув...

Безвільна і втомлена від пережитого, Ірен дозволила Вадиму відвезти себе до нього додому. Він ніс її зоряними вулицями і зовсім не помічав, як з усіх міських окраїн та закапелків злітались пробуджені з нагоди появи Гаспида біси, відьми, вурдалаки й інші гаспидові родичі до давно забутого капища на Замковій горі. Перехожі й рідкісні міліціонери не вбачали нічого потворного в тому факті, що молодий атлет тримав на руках дівчину в напівнепритомноу стані і ніс її не один і не два квартали, а майже цілий тролейбусний маршрут. О другій годині ночі він обережно відімкнув квартиру...

...В цілонічному еротичному шоу по ТіВі відпоєна міцним чаєм ошарашена Ірен уздріла, як якась жагла, але не юна Жанна не-Агузарова, вже без штанців, задрала догори свою ковбойську спідницю, і літній достатньо не-ковбой опустився перед нею на коліна. Він був огрядний і недостатньо палкий... Вже й Вадимів язик став злизувати терпкі краплі рясної роси з пелюстків безвільного дівочого пуп’янка. І тут уперше за весь цей нескінченний безглуздий вечір раніш безголоса дівчина застогнала.

Пуп’янок пружно розгорнувся крильцями справжнього багряного метелика і з нього прямо над кінчиком завзятого язика тремтливо піднісся клітор. “Такого не буває, просто не буває взагалі”, – зненацька подумала дівчина і звернула свій затуманений погляд на екран, де в цей час вирували бестіарні сексуальні оргії прибічників і збічників полігамії зі статечного міста Берн. При мовчазній обопільній згоді дівчина з хлопцем перемінили попередню позу, і тепер вже з палкою нестямою пристрасний юнак увігнав свій прутень в її вологе розчахнуте лоно. Ірен обійняла Вадима і з невідомою дотіль самій їй силою спрагло пішла хлопцеві назустріч.

Але раптом Вадим відчув природну перепону, що, втім, його нітрохи не збентежило. Він вже розумів, що ще зовсім нещодавно ця дівчина була цнотливою улюбленкою міфічного єдинорога. Тобто йому відчайдушно віддавалася незаймана. Він навіть мимоволі спробував чомусь стримати її настільки бурхливий раптовий порив, але вже за мить піддався дівочому маренню і став оволодівати дівчиною з якоюсь витонченою вибагливістю. Зненацька їхні переплетені тіла, захоплені пристрастю, просто з низького ложа перекотились на заслану оксамитовим покриттям підлогу, де й відбулися ураганні ривки, перш ніж Ірен відчула, що шлях її дівоцтва пройдений.

Тільки тоді вона ослабла, притисла себе до Вадима, і спробувала його ласкаво поцілувати. Замість цього холодні, цілком незнайомі їй ікла вирвалися в неї з рота і вгризлися хлопцеві в плече. В цей час раптове сім’явиверження стало бити тіло юнака пароксизмами. Він жахнувся – з нього вийшла повновода полюції, але насичення зажерливо-незнайомої лютої жінки так і не наступило, в той час, як самою Ірен на залишеному юнаком ложі оволодівав якийсь незнайомий літній пухкий мохнорилий мужик. І все б до ладу, тільки між обома настільки нетривіальними парами безугавно мірно поклацував пещеним замашним батогом хвіст Третього підкопитка Сатани...

– Рикович! Він усе помітив! Змотуємось! Дай цій дівці спокій! – несамовито загорлала сумнівно-спокуслива жінка, знемагаюча у пристрасті під безвільним тілом Вадима, і Ірен від цього крику прокинулася. Її охопив жах і рідкісна жіноча гидливість. Амур-де-труа здавна нею не припускався.

– Спи, рідна, – ласкаво промовив їй Вадим і обійняв збентежену в сні дівчину за плечі, але тут же мимовольна болюча гримаса перекосила обличчя сильного юнака. В себе на плечі він раптом відчув подряпину. За формою вона нагадувала рвану рану, немов плече розпороли тонким кровожерлим батогом. Сон як рукою зняло. Він став, ретельно обійшов і огледів усі нечисленні квартирні закутки, але нічого так і не вишукав: окрім них з Ірен, у будинку нікого не було.

... На ринку дід Никодим у маленьких круглих глечиках продавав прохолодні козячі вершки. Над ринком тільки-но проступив стиглий червневий ранок. Покупців, природно, не було. Перед Никодимом стояло сім глечиків в особливій козячій досі для якнайбільшої густоти і прохолоди.

– Жени, Риковичу, свої глечики: хапаю усі! – прогарчало руде марево. З марева виковзнуло щось з вогнистими рогами і жахливим трьохличчям.

– Беремо! – по-гвардійськи ревнуло “трьохличчя” і сплатило дідуганові чисто зеленими долярами. Кепський дідусь тільки хитрувато примружив очі.

– Пий та не пролий, бісеня заморське! Щоб тільки тебе не вдавило на третьому ковтку!..

– Самому тобі кішки ангорською, щоб ти вдавився сирою м’якусятиною! – злісно писнуло у відповідь руде марево, і тут же з нього на дідугана полізли кішки розміром з чималих нільських алігаторів. Кожне таке котенятко, люто шкірячи свої відточені порцелянові зубки, суворо дивилося на дідька-дідича фосфоресціюючими більмами. Дідуган нашвидку зворотньо перехрестився на знак шанобливості до Гаспида найпекельнішого, одначе, тицьнув тварюкам по дулі. На тому кішки й скінчилися, перетворившись на глевкий голуб’ячий послід. Цей послід тут же й гепнувся на підлогу. Під ногами стало слизько і гидотно. Проїхав послідом на сідницях базарний вірменин Хачик і вилаявся з нагоди цієї ковзкої зугарним суржиком. У ту ж мить обернувся послід на розкішну дівку Мар’яну. Обсмоктала вона Хачика і залишила дивуватися з того, почухуючи тому кволі ушкоджені сідниці. Натуралізація інспекційної нечисті відбулася.

“Затягнуто...” – пробурмотів Вітольд Карлович, розмірено колупаючись у своїх вічних зубах найдрібнішою перепелячою кісточкою. Увесь вечір він упадав за Марикою Марико, так і не впізнавши в ній Вожилу. Та все жалілася, що Емануїл Віторган вже більше не лицедіє на чаклунських теренах, не співає її улюблене: “Головне, щоб костюмчик сидів”, а сам бажає носити такий же костюмчик на провінційних гастролях. От уже не сподобався йому Ієгупець – і край! Слухав Вітольд Карлович байки Марики Марико якось розгублено, а сам перебував у пристрасних мріях, і якщо не йшла йому до рук Марика, тобто Вожила, то хотілося внучатому небожеві Агасфера заглянути на планету Муета – щоправда, тамтешні двохлобкові муетянки більш пристрасні, ніж усі земні пепелюшки-маркитантки з найширшого пост-советіко.

Але в його віці подібні надмірності з двохлобковими жрицями вже ой як недоречні: від них тільки шкода здоров’ю до того ж і земна, хоч і нечиста плоть, але при належному муетянському роздвоєнні аж ніяк не справляє на тамтешніх двохлобкових Вожил належного враження. Ах, якби не ця інспекція! Ах, якби не ця дур Гаспида! Хіба не махнув би він на Багами?

Та що там говорити – на Багамах нині сонячний рай, в той час як в Ієгупці вологий субтропік. Так, любе панство! Чи се розуміє пані Вожила, тобто Марика Марико? Звичайно ж, розуміє, але серцем не приймає, тому що заскиглило під серцем, занило – і, як видно, було зі чого.

...Вожила підійшла до стінного свічада і виявила, що навколо її тіла вродливенької городянки Марики палає яскравий фіолетовий ореол. Значить, знову належить їй бути споконвічною київською відьмою Вожилою, значить, їй надалі водити і виводити собою всякої нечисті легіони. Вона, як особлива промокатка, повинна перетягувати на себе всі гидоти Потойбічного світу, щоби захищати реальність від усіляких бісівських перевантажень. Сумна ця роль – бути головним представником Суміжного арбітражу: когось поставити в штрафний кут реальності, когось відкинути в Замежжя – з тим і проводити день до вечора з дня на день, зі сторіччя в тисячоріччя.

А тут знов, як на зло, когось з паралельного світу винесло. Мало їй було учорашнього дженжика бісівської крові і тієї ще конституції. Як могла трималася, але довів таки він Марику гидотними мерзотами. Чого тільки не наговорив, провокуючи, – коротше, тільки глянула на нього ввечері наостанок, а він тут же прикипів і буць їй під ноги: “Помилуй мя’, мерзотного слугу Гаспидного, пречиста матір Вожила!” А що вона йому за мати? А він увесь посинів, губи тремтять, а у руках дітородний шкворень стискається до невловимих розмірів. Він би і сам, певно, до невагомості стисся, тому що за розкриття імені, та ще в “трубі” привселюдно всує, належало йому жахливе покарання...

...І справді, внучатий небіж Агасфера тут же був вельми покараний і запроторений – нехай пробачиться мені, авторові, – в сечовий, вибачайте, субстрат.

А справа вийшла так: ледь тільки згадав Вітольд Карлович, що час помочитися, як тут же сплатив три акцизних карбованці і увійшов у центральний хрещатицький туалет. Тільки не шукайте його, будь ласка, на картосхемі останнього видання від партії “Екологічний бум процвітання”. В часи перших років суспільної дисгармонії від нищівної незалежності ані бума, ані процвітання, ані суспільної стабільності не спостерігалося, і навіть туалет, якщо вірити чуткам, безугавно перевозився з місця на місце у квіткастому, немов нічна ваза автобусі, більш відомому раніше як піонерський кінотеатр “Незнайко”. От і не знав Вітольд Карлович, чим скінчиться для нього це недитяче сечовиверження з гречною пукалкою у сечопускальній синематеці.

Лише тільки руки звичним чином витягнули з ширинки природне єство, як тут же перед очима бідолашного Вітольда Карловича і небагатьох цікавих з’явився не передній шкворень породи бісівської, а метровий кавалок рудого поливального шланга.

– Алижов! Алижов!! Алижов!!! – бідний старий паліндромно заскиглив – слабким тремячим голосом.

– Який там дурень зі шланга на клієнтів ллє?! І чим це він їх там поливає? – почулися обурені голоси з напівприкритих кабінок. Всі інші відвідувачі пісуара гостро принюхались. Зі шланга в усі боки потужно розливався бензин високооктанового гатунку. З подібної витівки особливо втішився якийсь пещений молодик із п’ятидесятилітровою каністоркою, разом з якою в пошуках дефіцитного в той час пального, про всяк випадок, і зайшов у туалет – перемовитися словом-другим зі знайомим підпільним маклером...

Над закритими дверцятами до кабінки Вітольда Карловича протягнулась пещена рука з кругленькою сумою фігонів. Однак, уздрівши простягнуті йому гроші, Вітольд Карлович відчайдушно вкусив руку даючого за своє природне паливно-мастильне. Володар руки даючого завив від раптового болю, але, розмазавши фігони по циці Вітольда Карловича, жбурнув їх на підлогу і тут же ухопив рудий шланг і ловко всунув його у вузьке горлечко своєї бездонної каністорки.

– Наливай, холеро ясна, адже тобі гроші дають, а руку відпусти!!!

В обстановці, що склалася, кращого виходу бути й не могло. Доведений до відчаю нащадок Агасфера став поступово переходити в рідкий бензольний стан, доки останнім до каністорки не перетік прийнялий природний вигляд і обриси дітородний шкворень мізерного підгепка Гаспида найпекельнішого. Останнє, що дозволив собі Вітольд Карлович, було схоже на рипіння, яке миттєво заклякло – Вожила його не вибачила...

...Марика від душі посміялась над тим, що трапилося і стала думати, куди подіти каністорку зі старим. Справа була непроста: адже не вливати ж його у справжній двигун внутрішнього згоряння. Від подібної доливки, тільки й того дивись, будь-який джип “Черокі”, будь-яке спрагле “жигуленя” а чи навіть і “ВАЗ” негайно перетворяться на цілком некерованого Змія Горинича, а тому...

Укушений Вітольдом Карловичем щасливий володар високооктанового бензинового палива вийшов з платного туалету явно перевантаженим морально і фізично. З одного боку, його розпирало почуття глибокого задоволення, настільки знайоме всім нещодавнім совковим громадянам, але, з іншого боку, нив і набрякав цей безглуздий раптовий укус, якого так просто, схоже, тепер не позбавитися. До того ж і каністорку він знайшов не бозна-де, а прямо біля входу до платного сінематографічого пісуара. І, на своє лихо, не помітив, що на зовнішньому боці каністорки було кимось спішно надряпано червоним по сірому: “Ідіть ви всі на...”

Молодий, ретельний дільничий, що тільки вчора мав аудієнцію у Великої Хазяйки “труби”, як і належить новой мітлі, пильнував. Виявивши гасло, яке не мало нічого спільного з політикою: “Не соромтесь – збагачуйтесь”, він надмірно зрадів можливості виявити свій службіський запал і негайно заарештував пещеного молодика за порушення норм суспільної моралі. Наручники замкнулись на зап’ястях – міліцейської і пещеної прокушеної рук, утворивши жалобний тандем, що й потягнув тепер по усьому “Хресту” оту кляту каністорку, матюкаючись і пригадуючи при нагоді усіх дрібних представників нечисті, прямісінько до РВВС. Більш за всіх у каністорці скиглив і лаявся нещодавній улюбленець долі, а тепер в'язень совісті Вітольд Карлович Шварц...

...Сама Марика мала “лайновий” характер, оскільки запросто могла завести до виру – і не завжди тільки до суто житейського. Дочка русалки з Перегеп-чорти-озера, вона не могла бути іншою. І, схоже, хтось про це знав.

Сумна стегниста тітка добрячих сорока ягідних років, з рудою паклею погано пофарбованого волосся і якесь хирляве чмо, люте і мляве, за київськими мірками років шістдесяти, з'явилися зненацька у дзеркалі. Обоє були зодягнені у строкаті підштанки, пойменовані в Ієгупці “багамами”, які не мали нічого спільного з справжніми нащадками маорі, що навіть у страшних снах у подібних штанцях не тусувались. В обох страхіть торси прикривали чорні футболки з жовтими трафаретними “бетманами”-кажанами і лихими написами 'Топ-Бой”. Такі собі крутогруді почвари,чим тобі не повний відпад.

– Ой, не можу! – засміялась Марика. – Це ви ота крута публіка? Та з вас вже давно вся труха на асфальт висипалась! В чому тільки душі ваші мерзотні тримаються?

– А ти б не глузувала з нас, безсоромна! – прошепелявило свічадо голосом Третього підкопитка Сатани. – Так, золотко, як би там не було, але – ми, будяк пекельний смертним в бік і усім загальний привіт! – при його словах на кухні загримотів і поскидався з численних місць посуд. Марику це обурило. До кухонного обладунку вона ставилась свято: вміла і любила варити зіллячко всяке, хоч і купували в неї одне тільки вариво від імпотенції, звісно ж, що не покупець, то інтелігент трюханий. Закордонну віагру винайшли набагато пізніше, а тому Вожила роздратувалась.

– Цього мені тільки бракувало! Посуду мені ще ніхто не крушив, так що негайно розставте все по місцях і припиніть тут фамільярничати! Фамильярнічати в мене недоречно, – вона трохи охолонула. – Просто давайте побалакаємо по-свійськи: уточнимо, що до чого, що від чого і що для чого та навіщо... – запропонувала вона, зненацька змінивши гнів на милість, і упірнула у зручне крісло, виточене з кісток останнього єдинорога і підбите цупко під паноксамитом цілющим нерозрив-зіллям. В кімнаті повіяло тихою заводдю; прибулим здалося, що от-от зірвуться і здіймуть істеричний галас жаби болотні, але в цей час, тепер вже крадькома заскиглив, настирливо забелькотів Рикович:

– Нам би відрядження відзначити, мем, а то Гаспид пекельний свого не спустить!

– Вам? З вашими витівками? Та ви в мене тут же з десяток-другий небіжчиків наклацаєте, немов насіння налущите! А вони в мене й так від радіації мруть! Вибачайте, нема дурних! Забирайтеся до лихої матері, трясця вам у суглоби!

– Але, мем, це ж несерйозно! Адже ми не шантрапа підколодна, не перекотиполе, не гопники тупорилі! Ми з місією, мем, зі справжнісінькою місією з відділу суміжних контактів.

– Чи це так, Риковичу? – дозволила собі засумніватися Марика, вона ж Вожила.

– Істинно кажу вам: так! – надривно залопотів Рикович. – Ми зі служби гносеології страхів – так би мовити, самі не лякаємо, але чужі страхи випробовуємо на міцність.

– Ну і як, ота міцність?

– Та так собі, – делікатно-ухильно відповіла рудоволоса Мар’яна.

– Ах ти, змія підколодна, пліснява поганко! – обурилася Вожила. – А хіба не ти пила кров у цнотливої Ірен та її хлопця Вадима?

– Але дозвольте – яка ж вона тепер цнотлива! І потім, пила тіли дещицю! Так би мовити, на аналізи, – дрібно засміялась рудоволоса. Але, трохи пом’явшись, додала: – Адже мені без людської кровиці і натуралізуватися було не можна!

– Бреше вона, стерво, бреше, – пригадавши Мар’яні всі свої колишні образи, обурився Рикович. – Їй би й кагору вистачило! Вона завжди самим “фаустом” все діло вирішувала – самим тільки нуль сімдесят п'ять, а закусювала, коли чим Гаспид пекельний пошле!

– Нехай візьме і тепер вип’є того ж шмурдяка на кухні! Їй зараз Мурлон необхідний, щоб “фауст” доставити. Зате кров негайно поверни молодим, та так, щоб без усякої порчі.

– Може, тепер й дівоцтво зобов'яжеш цій дурепі вертати?

– Над цим я ще поміркую. Можливо, з огляду на вашу місію, і не треба. В усьому ж іншому все повинно бути бездоганно. Це ж треба – ледве тільки від Гаспида оговталися, як тут же двох упирів світові явили. Адже що Вадим, що Ірен тепер вже упирі. А кров у них молода. От і виходить, що занесли ви заразу, крутішу за СНІД.

– Добре, – згодилась Мар’яна. – Поверну я їм кров їхню шалену. Але все рівно самі собі карк зламають, бо як не ми, то інші відкриють у них прорву житейську...

– Це ми ще подивимось. Он і в мені, як не крути, отой вир душевний плещеться, а бач ти, жодного не звела і вам не дам зводити. Живі люди на земні хвороби нездужати мають, а не на ваші пекельні. Сказала – і край...

...За десять хвилин до кімнати повернулася п'яна в гепки бомжиха, позбавлена всіляких вікових ознак, в якій тепер важко було пізнати по-молодецьки статечну козир-дівку Мар’яну. В руках у неї були дві двохсотграмові капсули. Марика прийняла від старої дорогоцінні живі посудини й бережно поставила перед собою на трюмо. Трюмо покірно видохнуло: “Угу, слухаюся, пані”. “Тепер піди і поверни”, – задумливо промовила їй та.

Дзеркальна площина трюмо ніби обледеніла. На поверхні проступили холодні блакитні кристали, що якимось невідомим чином стали всотувати в себе вміщену до посудин-капсул кров.

Кристали збільшились і стали поволі рожевіти. В ту хвилину, коли вони досягли криваво-червоного кольору, Марика заспокоїлася. Ані Вадиму, ані Ірен більш ніщо не загрожувало. Тепер вони навіть не помітять, як поступово до них повернуться через густе київське повітря випиті нечистю криваві децилітри.

Тепер слід було подумати і про гостей: призначену натуралізацію вони якось грішним ділом минули, назад їм дороги немає – та й шкодити тепер особливо не будуть: ледь що – тут же вгамую, – спокійно розсудила Вожила, – та й вік Мар’яни не з прудких – так довго не живуть. Крізь кволий макіяж той вік як слід проступає, так що пора їх остаточно матеріалізувати і вижбурнути на міський асфальт.

Нехай побродять бомжами по планеті та всмокчуть всі принади від безпросвітності житейської, колупаючись у смітниках на задвірках та потрапляючи на помийках в люто-бешкетні ігри крутих, під час яких не раз і не два відітнутнуть їм голови і відріжуть різні частини тіла для залякування тих, хто з земних та ніякових: тоді й подивимось, до чого вони самі дійдуть. Якими себе жахами насолодять і не чи запросяться по тому негайно назад – до Пекла гаспидного.

Тільки подумала, як вони вийшли з чарівного свічада її невибагливого старенького трюмо, раптом впали перед нею навколішки. Не встаючи з крісла, самими лише вказівними перстами незворушна Марика доторкнулась до їхніх вузеньких лобів. Почувся запах сірки, змішаний з запахом підгорілої печені. На полущених масках спотворених облич в обох прибульців стала проступати справжнісінька кров. Самі прибульці почали поволі осідати біля її ніг на підлогу...

...Марика Марико чесно заробляла собі на життя: – керувала в Києві черговим товариством з дуже обмеженою матеріальною відповідальністю “Альфа-Скорпіон”, в якому управлявся Гарик Вонс, що якось злигався із розумними істотами з планети Плейбой. Істотоньки ці молилися всесвітньому богу Зексу, який був близьким до земного похітливо-похідного відповідника – секс.

В самій місії “Альфа-Скорпіона” звично пудрили неофітам мізки, пропонуючи зразки космічної екзоеротики, що насправді тхнуло звичайною земною облудою і виявлялося не більш ніж збоченими зносинами з тумбочками, табуретками, призмами і магічними люстерками. В останній час у місії стали розроблятися найяскравіші взірці сексуальних нічних горщиків, і на це витрачалося чимало часу й сил.

Три року тому Гарик був далеким від успіху, але якось декілька його послідовників потрапили до справжнісінької дурки. Ось тут і з’ясувалося, що в закритих спільнотах нові ідеї ранять душу кожного – всі тумбочки в чоловічому відділенні божевільні стали звертати на себе увагу навіть у санітарів і лікарів особливо після того, як в одній з них сховалася малохольна Глаша.

Тут тобі дурники, і без того народ “ляпкий”, виявилися на грані ейфорії. Коли ж старі тумбочки, не витримавши безперервних неформальних коїтусів і нестримних струсів, що називається дійшли, нову партію товару замовили добродію Гарі Вонсу. Тут Гарик постарався, і оскільки Глаша мала послідовників не в одній лише Ієгупецькій дурці, то відтоді замовлення пішли зі всіх країн СНД, а із ними – і численні листи і пропозиції. Розглядалися прожекти імплантації жвавких статевих органів у холодильник, зимову овечу доху і навіть в електродріль, а нова концепція “Еротика в милі” призвела до випуску мильниць з мильними щілинами.

Сама Марика дивилася на всі ці дурниці ніби крізь пальці. Виконавчим директором був Гарик Вонс, і всі ці прожекти і проектики були на його голові. Інший би спасував, та тільки не Гарик. Він ніби винайшов універсальний набір пуансонів, і невелика, але міцна грошова кувалда вирішувала всі ці питання за здоровеньки були. А яке ж здоров’ячко у божевільних?

От і сьогодні належало пробити бозна-звідки доставлений скам’янілий ембріон динозавра, щоб завтра новоявлені збоченці могли вподібнитися татусеві-динозавру мезозойської ери і, належно сплативши добрячу платню, вигукнути переможно: “І я це зробив!”

Гарик і зараз припильнував найбільш зручне для подібного палеоінцесту місце, і вже приставив до нього пуансон, щоб торохнути по ньому з належною силою, але раптом скам’яніла кірка відлетіла сама – і з надр скам’янілості просто на Гарика подивився справжнісінький хижий реліктовий динозавр. У божевільних очах рептилії запалав хітливий вогонь.

“Самка!” – з жахом тільки й встиг вимовити Гарик, як тут же був зім’ятий і кинутий бридкими мацаками в безодню найдавнішої на Землі піхви. Місія “Альфа-Скорпіон” тої ж миті припинила своє існування. Марика Марико залишилася без діла. Тепер вона була просто Вожилою...

...Зранку поет встав з головним болем. Вірші зазвичай не годували, премій ніхто присуджувати йому не поспішав, а випадкові жінки користувались поетом, як одноразовим рушником. Одноразових шприців ще не було, хоч аура від тих “одноразових принців” витала. Усі ці факіри на мить, щастунчики на “щас!”, на “ту ж хвилиночку!” в Ієгупці ніколи не зникали, але приставати до їхньої армії було якось ніяково. Все це призводило поета до досить сумних думок. Він зібрався було засумувати, але мимоволі кинув погляд на письмовий стіл – там лежала гірка листів, на які він ще не відповів. Поет мляво впав у крісло і взався за читання адресованих йому рядків:

“... Залюбки дізнався про організацію клубу поетів по листуванню. Пишу з дитинства, публікуюся в містечково-районній пресі. Дуже хочу вступити до вашого клубу, де зумію розкритися і відчути ауру загального поетичного...”, і т. д..

“... Та всі ви тут шахраї відторохані. Хто вірить вам, Господи? Йшли б ви під три чорти і чотири гепки!..” – резон був відіслати адекватно, та тільки вбивати на це час не годилося.

“Дуже хвилює ідея поетичного листування. Це так елітарно! Вірші зрушують і хвилюють; вони дозволяють глибше проникнути до внутрішнього світу серця – завів би собі секс-лаг – вимірник глибини тваринних оргазмів, що, втім, не мають до поезії ані найменшого відношення...”

“Сиджу за машинкою цілу добу: ніяк не можу знайти друкарку, якій можна було б платити оргазмами. Всі існуючі реальні друкарки прагнуть мати посторінкову платню – шість фігонів за тридцать п'ять – сорок рядків”. – Ого, це вже цікаво! Значить, курс ще не найшаленіший – п’ятнадцять фігонів за бакс. Виходить, що мільйони фантиків будуть у нас в кишені ще не скоро. Поет навіть не уявляв, що рівно через три роки він знайде у себе під ногами цілий мільйон гривень в одній сірій купюрі і купить за них власній дитині триста грамів шоколадних цукерок.

“Група секс-підтримки межпланетного ООО “'Альфа-Скорпіон” готова прийти до вас на допомогу. Астрал, ментал, ноосфера – не займають. Всі ідеали переховуємо під ковдрою. Пишіть на нашу поштову скиньку: планета Плейбой, сузір’я Наздоганяй, Третя Планетарна Западина. “У лiжко Пану i Панi”...”

“Хотілося б знати, що являє собою ваш клуб, яку мету ставить перед собою? Інтерес зовсім не зайвий, оскільки сам намагаюсь писати (краще б не силкувався, адже так можна заробити душевний геморой), хочеться якось рости і знайомитися з творчістю таких же, як я (навряд чи в мене вийде стати керівником душевно-геморойного закладу). Намагався навчатися в літстудії, але нічого путнього з цього не вийшло (ну, тут, батечку, настав час терміново оперувати ваш поетичний дар як звичайнісіньку гемороїдальну тріщину в сідниці)”.

“Я всього лише два роки пишу вірші, але хочу створювати справжнє мистецтво. Коли пишу вірші, песні, малюю, то все одно, що літаю (це, миленький, не до мене, а до Шагала...). Розробляю тему (так ви, батечку, цадик!). Будь ласка, нікому ані слова про те, скільки мені років (і точно:

“В старий талес віщий цадик худорляві зщулив плечі,
ти ввійшла, “Шолом-Алейхем!” – добрий вечір...“)

“Мені дев’ятнадцять, не одружений; п'ять років у мене була кохана дівчина. Зараз вона мене покинула. В порожній квартирі, з якої разом зі своїм хлопцем винесла все. Я залишився і з відчаєм кинувся писати романи жахів і вірші прямо на старих шпалерах (це вже вражає!)”.

“Послухайте ви, поважаюча себе людино! Ви мене, на жаль, не зацікавили. Не зацікавили й край! Може бути, виною тому моє “членство” в “тричі проклятій” вами Спілці письменників, де, незважючи на нехтування вами вашої роботи, планка професіоналізму й майстерності достатньо тривко тримається, що дозволяє відрізняти явного графомана від неявного, який би псевдонім він собі для цього не вигадав, хоча розумію ваше дилетантське захоплення римоплетінням. Чи не пробували ви на дозвіллі зайнятися макраме і отримати повну від того сатисфакцію? Професіонали зі Спілки письменників вам дарували б свої правильно написані рядки, а ви їм – свої ажурні плетива для квіткових горщиків (самій би тобі в квітковому горщику визріти до рослинного стану – ледве встигла промайнути якась дурепна думка)”.

– Ах ти, стара апаратна щурихо! – спересердя подумав поет і вийшов на кухню поїсти яєшні. Але на порозі кухні неформальний метр поетичний зненацька отетерів. Жінка, що написала йому нещодавно настільки капосні для нього рядки, жителька далекого підмосковного Красногорська цілком беззлобно і надзвичайно ретельно перемивала його власний посуд, в той час, як його ж власну яєшню щодуху і навіть занадто уминав шестилапий крилатий кіт.

– Поезія – служниця, людино добра. А ваша яєшня – гидота. От і віддала її тваринці. Не дивіться на крила: все рівно та ж муркавка, хоча й інопланетна. І їй, як усякої тваринці, з муркавки, яєшенка просто корисна, тоді як поетам зранку належно пити олімпійський нектар.

Тільки вимовила, як тут же на столі виникла півторалітрова пляшка колекційної крові з етикеткою “Старого нектара”:

“Мій Андріївський узвіз подарував мені смуток,
там де келих “Старого нектару” зі століттям ковтали утрьох –
Я, Узвіз і Століття – буденність й примара…
Тут до нового часу лишається крок.”

– вальяжно продекламував поет після того, як браво хльоснув склянку нектару, від чого на душі справді полегшало. “Стара апаратна щуриха” виявилася нічого собі тітонькою, досить пристосованою до буденності, в міру співчутливою і “кирною”. Отож і кирнули ще по келиху – і нова господарка відчинила навстіж поласувалому яєшнею Мурлону вікно. І той, наївшись по зав’язки, випурхнув геть, у той час як Маргарита Ногтєва – а це була вона – зненацька розсипалась і осіла в просторі найтоншою сірою плівкою, що незабаром, розчиняючись геть, зникла.

Від цього її чудного з’явлення, – присутності-зникнення в квартирі поета відбулися зміни, чайворідно-строкаті. Всю квартиру неначе промокнули яскраві світлові плями, подібні до нашестя батальйону сонячних зайчиків, і тепер всі ці “не-кролики” блукали по стінах у пошуках проходів у паралельний простір, зітканий із людських марень, власне з найбільшої земної Поезії – і тут поет згадав свої нещодавні нічні видіння.

...Він ішов нічним містом, а сама ніч уявлялася йому палкою нічною красунею. Все в ній було прекрасно, окрім... відвертості. Вона кралася по стінах будинків, і від нічних неонових ліхтарів далеко вперед бігли її легкі, верткі затінки. Нервовим жестом руки вона розривала на шиї місячне намисто, і величезні, розміром з гусяче яйце, градини тут же налітали на місто. Намистини були легковісними, але саме видіння – жахливим. На голові у тієї красуні був чи то траурний капелюшок з капором, чи то весільна фата з густою вуаллю, за якою нечітко вгадувалися чарівні риси неприкаяної дівчини-Феї.

При світлі розсипаних по місту місячних намистин і у настільки ж яскравому світлі неонових ліхтарів дівчина-Фея мчала за летячою вгору прялкою; при цьому її чіпкі руки завзято сукали нитку. Це й була місячна нитка сновидінь.

В цю нитку Фея вплітала нестаріючі казки вічних добрих чарівників, і найабсурдніші софізми з одкровінь земних мудреців, цадиків і старійшин, племенних магів і кволих державних діячів, колись мужів політичних, а зараз володарів персональних золотих сральників.

В такі сральники Фея не заглядала, а тільки іронічно посміхалася і продовжувала прясти дивну нитку з пряжі, в яку впліталися й заговори на добро, і цілющі молитовки від порчі, і найтихіші слова розради від нещасної любові, заздрості та байдужості.

Пряжа виходила тонкого сріблястого кольору в якомусь ніжно-фіолетовому ореолі. В житті поет не любив ці кольори, доведені до холодно-отруйних тонів стараннями технолога технозою до кінця чергового двадцятого сторіччя, двадцять першої земної цивілізації, однієї з п'ятьох цивілізацій, що силкувалась пережити і своїх творців, і свої чарівні казки.

Однак поет знову звернув увагу на неймовірно дивний колір сновидінь. Скоріше це було місячне багатоцвіття, що навіть дихало якимось дуже живим повівом і зцілювало і від ранкової нудьги, і від вечірнього неробства, і від денного затишку. В цій дивній пряжі був навіть якийсь шарм, і поет дозволив собі завзято потягти за нитку, та піддалася і огорнула поета найлегшим коконом світла, в якому він став парити слідом за дивним сном, як перший космічний супутник, так і не виведений на орбіту одним з перших космічних човників-шатлів. Він так і залишився піднаглядним бомжуватим волоцюгою, що відіспався удень у вуличній каналізації. Якщо вдень йому дісталася свобода, то вночі, нехай і піднаглядна, доброта.

За цей рік поетові довелося багато епістолярити. Цілком несподівано до нього прийшло понад сто листів від людей вибагливих і суперечливих самим своїм безцільним існуванням. У своїх листах вони постійно сперечалися з поетом, вказуючи йому на його творчу “деци-метровість”, сумніваючись у його професіоналізмі, щирості і просто праві подавати людям надію і дарувати набуті самим знання.

А це значило, що в поета з'явилися учні, як значило і те, що поет старів, хоч і зважати на зморшки було ніколи. У листах, написаних у відповідь, він набував себе в суперечках, поетичних експромтах, віршах і іншими обставинами зовнішнього життя мало цікавився. Цим він і бентежив тих, хто мало знав про повсякчасність. Знали б ті, що повсякчасності для поета не існувало! Він звичайно парив, навіть і тоді, коли згідно з житейською логікою це було вкрай безглуздо і навіть небезпечно...

...Нічні сновиди та марення не припинялись. Сто тисяч потвор вривалися в його неозорий потривожений світ. Це були і знайомі йому з суміжного Безбережжя фантоми, і незнайомі страховинні пики, які мчали наввипередки з різних боків до нього, з однією тільки неминучою і єдиною думкою – мстити!

А мстили тільки за те, що саме їм вже не дано було право воскреснути, в той час як йому, все ще мешкаючому на землі, всі ці фантоми – від наймиліших до потворніших – тільки й здавалися родичами гарбузовими, і поет намагався поплескувати їхні подоби по шиях, але від такого панібратства від фантомів лишалися самі тільки чеширські мордочки й дзуськи, і вони зіщулювались у плечах, перетворюючи свою непроглядність на примарність, від якої вони тільки сахалися, як від недбалості цієї абсурдної людини, що сміла називати себе легко і просто – поетом, несучи в собі символи, образні ряди, метричні і силабо-тонічні побудови, метафори і всяку іншу абстрактну дурість, настільки незаякорену, настільки наносну, настільки різну...

Раптом серед інших пик, фіг і маслин виявилось досить охайне і надмірно скорботне обличчя. Так і є – Чорний Янгол. Але ні – ще не за ним... По всьому видно – не за ним. Сьогодні в Янгола було інше завдання. Адже не хто інший, як поет, так жадав достукатися до вищих сфер – і от, нарешті, у сферах вирішили піти поету назустріч. Йому просто на мить відкрили тонкий зір і дозволили споглядати очевидне...

За збентежившим поета своєю присутністю Янголом вже тягнувся густий, похмурий шлейф, у якому поет крізь весь цей скорботний караван зумів розгледіти рух душ тільки-но померлих. Чудно було спостерігати цей сизий караван смерті, цей жахливий караван розставань.

Усоплі душі верталися в невідоме земним людям Безбережжя. Над ними парив Чорний Янгол, але навіть вже не Янгол, ні– чи то він істота небесна, чи то птах... Ні, Янгол Смерті урочисто і переможно летів сам по собі, а птах, що парив у просторі паралельно з караваном, був душею поета. Чорний Янгол чемно привітався з душею, але претендувати на неї не став, мов і насправді була душа та безсмертною. Поет був шокований і засмучений. Він уперше бачив, як душі усоплих дійсно покидають грішну землю.

– Та чи все це насправді, Жаклін? – запитав раптом поет померлу душу дев’ятнадцятирічної поетеси. Колись вона спілкуваася по-французьки, але зараз її душа перекликалася з душею поета пташиною мовою, однаковою що в Борнео, що в Кацапетівці, що в Парижі...

На землі вона гаряче любила всіх, а померла від раку – не відразу, а переживши біль і страждання. Певно, їй випала доля не тільки плисти в каравані, але й бути першою в числі тих, що відходили. Жаклін – пастир цього небаченого людьми жахливого каравану смерті. Вона летить в ключі усоплих найпершою, і політ її легкопливний. І тому справді всі в цьому каравані рівняються на неї, як колись у Бабиному Яру розстріляні душі єврейських страждальців рівнялися на душу прадіда земного поета.

Всім відомо тепер, що жив на Землі і такий великий дивак – професор Київської консерваторії, поставлений в один ряд із маклерами і чоботарями, немовлятами і старими. Це була колона тих, кого вели убивати. І тоді старий заграв на скрипці, і грав шляхом до Бабиного Яру, і вже тоді, коли люди стояли у безодні, і потім, коли вже нікого не залишилося. Тільки після цього карателі розстріляли скрипку і самого виконавця. Але так тільки здавалось, тому що старий продовжив грати на скрипці, як ватажок того далекого каравану смерті...

Дивний той скрипаль довгими століттями блукав шляхами Європи. Він запам’ятовував звуки і запахи, аж до смаку велетенського людського горя, і коли пробив його скорботний останній час, він так само, як сьогодні Жаклін, як зумів спорядив і очолив той далекий і страшний караван. Всесвітом плив дивний караван під музику Мендельсона, і весь Всесвіт ридав...

А в цьому каравані чується реп. Реп дуже любила маленька Жаклін. Клин неземних журавлів-душ, що танцюють реп, назавжди покидаючих Землю,– нісенітниця. Всесвіт дивується, але чому тут дивуватися? Скрипку розстріляли вчора, а реп народився після. Поет безупинно намагається підлетіти поближче до Жаклін і станцювати з нею разом.

– До пори не дозволено, – трубить Чорний Янгол і перегороджує чорною ж блискавкою шлях. Від того спочатку душа Жаклін танцює реп у цілковитій самоті, але після цього весь караван починає за нею пританцьовувати. Це остання пам'ять усоплих про світ земний.

– Прощавай, крихітко Жаклін!

– Оревуар, поете!

– Оревуар, дівчинко!

Поет плаче....

Всього тільки десята година ранку, а на нього вже накотило, нахлинуло, він вже безмірно і жахливо п’яний. Який нескінченний морок, яка облуда! Щось перемкнулося на Суміжжі світів, і поет зненацька чує, як по радіо передають:

“... Сьогодні в Марсельській онкологічній клініці померла дев’ятнадцатирічна поетеса Марселіна-Жаклін Тендер. Її творчість стали широко відомою завдяки французьким реп-групам “Сьюз” і “Ле Бада”. “Вірші дарують мені життя”, – казала вона.”...

...Рука поета потягнулась за другою склянкою вина. “Старий нектар” з кримського Суміжжя був сьогодні добрячий. В його амбре вгадувалася і гарна витримка років, і найбездоганніший букет різнотрав’я. Поволі підступав і не розчинявся перед очима якийсь чудний і не зовсім алкогольний дурман, за яким несподівано виступали образи-спомини. Ба, наставало прозріння!

І тепер запросто можна було згадувати сни. Чомусь саме зараз вони йшли без звичних купонів, через які, при пробудженні, обов'язково нашаровувались якісь викривлення, що залишали почуття вічної неповноцінності і вразливості власної пам'яті, мов хтось спеціально створював при пробудженні з побачених снів локшину. Схоже, що цей хтось був чітко персоніфікований і володів привабливою зовнішністю молодої жінки з чудним, звучним ім'ям – Марика Марико.

Але поет сам дозволяв приходити до себе у підсвідомість цій красулі при пробудженні і кособочити та нуртувати його сновидіння, оскільки після цього на одну тільки мить він міг бачити її руки, що переплітають кінці сновидінь у тонке ошаліле прядиво. І хоч у Замежному ткацтві сам поет ні біса не тямив, але йому подобався запах шкіри, волосся, аромат губ цієї чудної фантомної панянки, що сміливо намагалася здаватися справжньою жінкою, але по суті була все тією ж доброю нічною Феєю.

Тепер же все було абсолютно іншим. В якомусь чудному мареві і зовсім не під землею, а прямо на землі раптом розросталось величезне за обсягом підземелля. В ньому панував напівморок, і повсюди блукали морлоки – дрібні та жалюгідні напівправдошукачі. У тьмяному напівсвітлі вулиць і майданів вони самі собі намагалися здаватися значущими і рішучими у вчинках, але їхня хода була непевненою, вкрадливою і до болю знайомою. Тільки де і коли це було?!

Резиденція морлоків займала під собою площу, рівну суміжній державі. Морлоки відловлювали обивателів, чиї думки були яскравіші за епохи, що на той час існували. Тому і саме Позаземелля з чудернацькими підземними перекриттями було побудоване із мрії. А щоб пити цю мрію прямо з підмурків, в цих же земних обивателів час від часу стріляли, звичайно, впритул. Підходили, притискаючи стволи своїх духових рушниць до потилиць, бац – і прощавайте, дорогі браття, але звольте розійтись по модернових бараках. Всім спати, як ще не скоро заспіває молодий московський болгарин, зведений до рангу шанованого чоловіка старіючої примадонни.

Всім, ховрашки, спати! Чи ви ще бажаєте будь-що міняти? Краще і не намагайтеся, тому як не можна – це ж осудливо – жити завчасно в інореальності, тоді як рили б ви собі краще звичайнісінькі земляні погреби під картоплю. Хто б вам за це хоч слово сказав? Та ні, закортіло злетіти, і де – в нашому ж підземеллі?! Адже в ньому і сам великий Зодчий нічого змінити не зміг. Тільки і проявив лисину, картавість, іржу і роз’їдену ціанітами рану плечового суглоба. Але його тепер нікому, відтверто кажучи, не жаль. Зате жаль, що, як не крути, а від цієї випущеної з маузера в тіло диктатора дози всіляких ціанідів він ще за життя перетворився на дебіла і ловкенько висковзнув од відповідальності. Тільки і дозволив всім цим морлокам з'явитися на землю і взяти свою велику данину від ще живих та непомерлих, хоч між першими і другими ще ой яка відмінність.

Живі створюють, а непомерлі підривають Божі храми під дивертисмент мрії ошельмованої. З непомерлими і жити простіше: вони виконують, а поки ще живі ремствують: “Ми не “шельмували” мрію! Це до нас і за нас інші розстарались...” (непомерлі, значить)...

А дарма такий гармидер влаштували, тому що підійшов час, і притягли до відповідальності і невмерлих виконавців, і живих творців-споглядачів. Ті тільки й навчилися охати та споглядати, і ледь було самі не вхопилися за парабелуми, та тільки дуже швидко в мертві перейшли і на тому заспокоїлись, а неживі закарбували в граніти їх вогнисті промови і стали терміново відбирати у зломлених та посоромленних довіру до тих скам’янілих табул. І все б було неабияк для неживих, але не мертвих, та тільки все робили на тяп-ляп і, за великим рахунком, через кузькіну матір. Нарешті побачив поет і себе, але не в радісний для себе час...

...Вже визнаний і старий, з сивими скронями, стояв він перед верховним судом республіки, а провідні експерти з економічних перверзій держави обвинувачували поета за злочинні ідеологічні контакти з екстремістськими представниками регіональної антикризової партії. Звали поета Гліб Шорін, і виходило, що порушував він закони і постанови різні так і не зміцнілої “карликової” держави, що стала пойменовуватися у простонародді Територією. До обвинувачення додавалося сімдесят сім вагомих томів доказів.

Виявилося, що поет регулярно і злісно порушував триста тридцять шість державних, міських і вуличних законів. Судили, щоправда, не самого Гліба Шоріна, а його об’ємне голографічне зображення, тоді як сам поет ще напередодні потрапив під дію шокового “демократизатора” і, на жаль, його крихка земна плоть терміново відійшла від його суто матеріального втілення. Місцевий рейнджер з муніципальної поліції виконав свою роботу професійно: справно влучив по черепу кишеньковим “демократизатором” при порушенні Глібом Шоріним триста тридцять сьомої постанови, після чого в мозок зненацька померлого нещасного яйцеголового були введені аварійні датчики біоелектронного протектора пам'яті.

Світ побудованого на Землі підземелля з величезними радощами дізнався про засудження і покарання людини, що настільки злочинно ігнорувала найголовнішу літеру Закону. “Адже у нас правова держава, вельмишановні добродії і панянки”, – любили проказувати Законодавці. От тільки Гліб Шорін вже нічого не міг їм заперечити. Мозок Шоріна поволі згасав на тротуарі і відходив у Потойбіччя, але на це ніхто не зважав. Виходило дещо інше: покараний мозок просто виводився з індивідуального підпорядкування злочинцю і перепідпорядковувався муніципальним нейрохірургам-покарникам, що могли його тепер нафарширувати всіляким законошанованим дріб’язком задля залякування інших. Ті тихо ремствували.

Це було жахливо. Перед Глібом Шоріним поволі розтікалось зненацька матеріалізоване майбутнє... Він побачив себе в ролі державного злочинця і, згідно офіційній версії, злочинець Гліб Шорін самотужки зажадав від державних можновладців усіх уявних рангів негайної заборони регіональної антикризової партії.

Виходило якось незугарно. Живий Гліб Шорін не вимагав нічого, окрім економічної і духовної терпимості, а от мертвий в ім'я всіх неживих відчебучив таке, до чого не додумався б за життя. Його посмертне прохання було терміново передане в інформаційний урядовий відділ погрузлої в корупційному нестатку країни для зачитання на пленарному засіданні ООН, що зняло обвинувачення проти войовничого незважання на окрему особистість Республіки, після чого тіло поета було кремоване і перетворене в компактну гранулу доведеного до смарагдової міцності попелу.

Гранулу було вміщено до штрафного відсіку орбітального поховального супутника і вижбурнуто на п'яту всепланетарну меморіальну орбіту. На землі йшов 2025 рік.

Триста п'ятнадцяте київське кладовище (а номерний відлік вівся з 1986 року) звично не було порожнім. В залі для проведення громадських панахид зовсім нещодавно було встановлено ліцензійне обладнання для реконструкції образу померлого. При прощанні з покійним використовувався широко розрекламований засіб нейрографії та відеоекстраполяції Мерлінга Кері Х’ю.

Кері Х’ю любив поезію Гліба Шоріна; Гліб Шорін засуджував винахід Кері, вважаючи, що не можна бентежити душі померлих, зведені Чорним Янголом у безномерні каравани смерті, що відправляються у вічність. Візуалізація покійних затримувала б відбитки душ, померлих у Передземеллі (так званому Астроплані), десь у Переднебессі і на Астроплані не вистачало б вакансій для тих, що мали вертатися на Землю, тобто для реінкарнаційних немовлят. Це було і недобре, і загрозливо... Але винахід був проданий у технічні служби ООН і впроваджений повсюдно.

За відновлення вигляду кожного злочинного елемента відповідав інформаційний відділ муніципальної поліції, що знімало з інших достатньо полярні емоційні і моральні аспекти. Але цього разу все мовби навмисно розладналось. Гліб Шорін дивився на тих, що зібралися якось не надто радісно; тут же під впливом примусової відеоекстраполяції і нейрографії був відсторонений розгублений молодий оператор, і його місце зайняв, що називається, ас. Надалі відбулися гарячкові маніпуляції; здалося, що навіть пульт завив від нестерпного душевного болю і явив вигляд померлого. Цього разу хитко налаштований на встановлений Законом меморіально-ліричний глянець.

Тут же, як і зазвичай, перед очима померлого і тими, хто прийшов на панахиду, громадянами Республіки, були спалені вимпели і прапори регіональної антикризової партії, а найзапекліший злочинець Гліб Шорін, прийнявши посмертні покаяння, виголосив палку викривну промову.

Присутніх вразило, що власне промова була складена з заздалегідь відомих штампів, що навіть на дух не збігалися з частотним словником самого поета. Але тим не менш промова справила очікуване враження; в залі пролунали ріденькі оплески – безглузді, блюзнірські, дещо театральні. На тому і скінчили.

Після встановленої процедури посмертного покаяння тіло було креміруване, а порох після цього було урочисто спресовано в мікрокапсулу і вислано на п'яту меморіальну навколоземну орбіту, де йому віднині належало обертатися найближчі 76 000 000 000 років.

– Симпатична інформація! – посміхнувся крізь сон поет. Однак на тому його сон перервався, як плівка в анахронічній кінопроекційній будці. Так і хотілося рикнути: “Чоботарю!” Але замість цього Гліб тільки кисло посміхнувся і закурив.

Цьому року він був усіма осміяний і покинутий, і хіба тільки Мурлон ще приятелював з ним по-давньому на правах рівного. Щоправда, пити Мурлон, як і всяка земна м’якусятина, любив тільки молоко і на скорботи світу не скаржився...

...Не скаржилась на скорботи світу і Велика Хазяйка. В цей самий час вона вела бесіду зі злодійкуватою вихлостегною дівкою Алевтиною, в той час як вони спільними зусиллями зі знеможених пуп’янкових недомірків троянд і потворного алтин-зілля майстрували, нічого собі скажемо, букети. Для цього вистачало їм і вузьких обрізків целофанової плівки, і ненав’язливої для випадкових перехожих реклами.

– Беріть, мадам! Всього триста п’ятдесят купонів! Впливає на організм, як кілограм гарного м'яса! Бажаєте, я вам ось що по секрету скажу: наші квіти не для бідних ґамериканців, а для багатих українців. Ні, їй-богу, смішно! Тут нещодавно заходився один італієць для своєї красульки троянди купувати – Цілуванто прилизаний. Але зате такий, скажу вам, галантний: кожного вечора був рівно о восьмій точніше за годинник – платив свої сім долярів за п'ять багряних троянд, і гуд-бай. І хоч ця мадам не зовсім щоб троянда, але і у вас же з долярами не густо. Та й кого трояндами в серпні здивуєш? За справжніми трояндами загляньте до мене у січні. До того часу і у вас, дасть Бог, з’являться бакси, а в мене – як раз троянди підуть. Знаєте, на таких величезних бройлерних ніжках, – Велика Хазяйка сміється. Їй подобається її власне уміння насміхатися над навколишніми лохами немордовськими (бо, звісно, оті “лохи” та “лажа” із Мордовської зони), до яких, між іншим, відносить вона і поета.

...Гліб Шорін з'являється у “трубі” в найбільш недоречний час. Квітів він зроду у Вікторії не купував, зате випитував міський сленґ і “хохмив”. Сьогодні він згадав дружка своєї юності, зараз приват-доцента, що зазвичай проказував: “Дівчатам квіти слід дарувати двічі за життя: перший раз на весілля, другий – на похорон”.

– Я вже кому слід передала скаргу на цього типуса. Самі розумієте, в сфери. Це ж монстр якийсь, а не кавалер, – скрушно зітхає глинобитного вигляду Вітонька, що продовжує в’язати незугарні букетні компакти з реп’яхово-трояндових недорізків. – Судить самі, дорогенький: одна вечеря сьогодні у кабаку тягне на 700 – 800 фігонів на мармизу: що дамі, що кавалерові. Так чому ж квіткова інтермедія повинна бути задарма? Це вже, вибачайте, порушує гармонію, а суть даної гармонії якраз і полягає в тому, що якщо гроші є – веселися, а немає бабок – удавися. – Шорін шокований, але на Вікторію не ображається. Від цієї шугної величної дилди з колодами ніг і кувалдами рук іншого і не почуєш. Така собі ілюзія з перевірених життям споминів. Кому як не їй гарчати вічне “Від гвинта!”...

... В той ранок солодким сном засинала у себе в постелі стомлена вкрай Ірен. Всю минулу ніч провела вона не дома. Це була чарівна ніч, хоч і почалася вона з раптової анемії та промайнула миттєво, і перелаштувала її єство, але час цієї ночі вийшов, а життя протекло далі.

В недалекому минулому, ще до того, як вона прийшла від Вадима і забажала міцно заснути, все, що раніше сталося, здалося їй дивною феєричною випадковістю. Але тепер, обгорнена махровим китайським простирадлом, вона лежала під ним цілком оголена і віддавалась теплим хвилям нещодавніх споминів. Весь світ, пережитий нещодавно, уявлявся ласкавою тваринкою, що прийшла невідомо звідки і ще й досі не зникла, але перевтілилася в тонкі образи чудернацького суміжного світу.

З цього світу по крапельці, по крихітці стала вертатися до неї випита служками Гаспида пекельного молода свіжа кров, віднині настільки ж багряна, як і блакитна, оскільки переходила ця кров зі світу в світ, молекули перемішалися, не визнаючи законів антисвітів, бо і в тому, іншому світі, еквівалент дівочої чесноти дорівнював теперішньому її стану палкої, молодої особистості, що скуштувала таїнства жіночої ініціації.

Поступово заспокоюючись від нічного збудження, що перебувало в її крові, вона засинала. Кров'яні молекули просочувались крізь тонку, ніжну шкіру, крізь найтонше сито епітелій, і розчинялися в жилах, відлітаючи до центральної артерії з інформацією про той світ Замежжя, з яким віднині і вона була нарівні.

Їй снилось, неначе б належало йти в наряд; її ретельно облягала акуратна жіноча унісекс-уніформа національного гвардійця Республіки. Саме в цій формі вона стояла останні хвилини перед казарменим дзеркалом, а з невидимої радіорубки вже лунало: “На розвід, панянки, на розвід!” Сама Ірен пересувалася поволі, ледь-ледь перебираючи ногами, бо все ще перебувала під малознайомою дією “чоловічого” наркозу, вся сила якого полягала в тому, що зволоженими своїми губами вона все ще відчувала пружний його доторк.

Поволі спливав час. Ірен звільнялася від заціпеніння, ставала розкутішою, прудкішою, цілком протилежною собі – тій нещодавній на виплеску безглуздя і радощів водночас.

Тепер вона була не просто дівчиною з казарми. Ірен служила психологом, про що свідчили офіцерські шеврони на її уніформі, а вона цими шевронами пишалася. Віднині вона хотіла відчувати весь спектр переживань молодої жінки-ввійськовослужбовця, і тепер, здається, це у неї виходило. От і щойно Ірен побачила соковитий еротичний сон...

В горлі сплинув перший рвотний комок, а за ним слідом прийшло почуття провини. Вона раптом ясно усвідомила, що цілком безвільна вступає у світ реальної еротичної ласки, що час символічних віртуальних коханців і спокусників назавжди сплинув у Лету, що відбулася усвідомлена персоніфікація, як тільки поруч виявився Вадим і вже знову запропонував їй стати повнокровним і реальним партнером, яким виявився сам... У сексі. І якщо буде і в подальшому так справа іти, то в швидкому майбутньому вона зможе подолати всі відомі їй до часу комплекси і перетвориться на розкішну щедру на кохання жрицю з вищою мірою повнокровного співчуття до тих, хто ще не набув себе... В душевному напівблюзнірстві своєму.

Бідолашною вона була, бідненькою... Їй і на службу збиратися був час, і про місячні слід було турбуватися... Одним словом, їй весь час портянки на душі тиснуть. І не філолог вона вже, а єфрейтор. Бр-р-р!..

...Вона покривала тіло Вадима великими жадібними цілунками, але не насичувалася до тих пір, доки під губами не виявився прутень. В цей час тіло жінки залив в’язкий довгий оргазм. Але, о Боже! При пробудженні у себе в роті вона виявила власний вказівний палець. Він і був її новим палким чоловіком, вірніше, тим еротичним муляжем, під дією якого все тіло жінки прийшло в рух і віддалося екстазу...

Це було дивне відкриття. Емоційна розрядка і навіть оргазм прийшли до Ірен прямо уві сні... Вона пливла під старшиною, вона пливла над ротним. Взвод дівчат шкірив білосніжні зуби, крізь які прямо на Ірен проглядали рожевими пуп’янками набухлі органи невидимих їй чоловіків. В якусь хвилину прутні утворили навколо сплячого тіла фігуральну “ромашку”, і коли Ірен по-справжньому пробудилась, простирадло було відкинуте, і їй в груди впирався справжнісінький прутень.

...Чи то сон, чи то дійсність тривали. Рука Ірен простяглась до прутня, що стовбичив у міжгруддя і поволі спробувала наблизити його до обличчя. Прутень подався і просковзнув до жіночого рота. Ірен підважила його язиком до ніжного піднебіння, і потік терпкої гарячої вологи став литися їй прямо в горло...

При пробудженні слід було б огледітися. Перед очима Ірен усе ще пливли худі стегна партнера. Тепер вона їх бачила. Прямо з офорта над ліжком шкірився лик Дон Жуана. Викривляючи простір, він визрівав з того простору, і його об’ємна плоть кінчалася в Ірен у роті. Від несподіванки губи дівчини розійшлись.

Прутень спокусника висковзнув із рота і миттю втягнувся на двомірну площину навислої над ліжком картини.

– Ах ти, маленька мерзото! – незлобиво промовила вона і стала витирати простирадлом свої вологі губи. Сперми було так багато, що її запах ще довго не розчинявся в реальному тривимірному просторі. На офорті Дон Жуан намагався спокусити дівчину зі знатного роду...

...До кімнати увійшла величезна дурепа Мотька, пойменована в гуртожитку Матильдою. Зросту велетенського, конопата... Пика геть квадратна, кисла.

– Ірко, ти де цієї ночі швендяла, скажи?

– З комахами трахалась!

– Це що! От я, мля, хочу жерти до одуріння. А ворона, паскуда, знов до кватирки не підлітала, хоч я, трясця її матері, кільця їй на мотузці розвісила. Нудьга...

– Воно, Мотю, і зрозуміло. Ти ж геть звела нанівець всіх навколишніх воронів. Всього два місяці без роботи, але ж у кастрюльці щодня не абищо, а бульйон з воронячими потрохами булькає. Як це тобі тільки вдається?

Матильда безпорадно простягає назустріч Ірен велетенські ручиська дикого птахолова і так от продовжує сидіти і жалібно посопувати.

– Годі, чого сопеш, бери в гаманці сотенну, тільки, чур, сьогодні приготуєш що-небудь вегетаріанське...

– Це ми можемо, –радіє недолуга шаромижниця Мотька. – Я, наприклад, млинців хочу зі сметанкою, хоч би із бісиськом у компоті!..

...Ірен висунулася з крихітної душової, коли на годиннику пробило першу опівдні. Сама розпарена, вона здивувалася настільки ж розпеченій Мотьці, що якраз подавала до столу обід. Рожева і щаслива, та поставила на стіл розрум’янені млинцеві пишки і півлітрову кринку сметани. Ірен уважно придивилась до Матильди і для себе відзначила, що в цієї непоказної недоладної конеподібної бабидли занадто ворушиться сильний чоловічий гормон.

– Мотю, адже й тебе сьогодні відтрахали, як придивлюсь?

– Ага, – беззлобно погоджується та, вминаючи пишки.

– Ворони – це що? Мій батя, з голодухи, після війни голубів жер. Завзятим мисливцем був, а під час війни жерти голубів гидував. А після війни в шлунку дулі завелися, так він і почав голубів жерти. Але він їх з рушниці бив. А мені як? Кранівником працювати – нудьга, все на вітер і відматюкати нікого, а от у муляри не беруть – цегла під руками кришиться. Так я два місяці їм робітник, а потім – відвал. Місяці на три. Працювати треба, щоб з общаги не вигнали... А Єдринич, він хоч і криволапий, та випити мастак, доки гроші за мною водяться. А потім – лети, вільна птахо. Він без бабок і палки зайвої не поставить, козел... Тільки тоді ворони і рятують... Ох, і переїла я їх. Я от думаю, пір’я хіба що на декорації в театрик погорілий, чи що, продати... От вийшла б постановочка, в пух і пір’я.

...Велося у Мотьки з Ірен, що відразу після обіду Мотька позувала, як того бажала Ірен. За це і пустила її Ірен до свого художнього будуарчику. Сьогодні позувати мала Мотька між подушок, широко розкидавши велетенські стегнисті ноги. Розміри лобка вразили б і ласих до баб мужиків. Серед буйної рослинності млявим апендиксом вальяжничав серед волосні клітор. У напівсні Мотька підчепила його брутальними сосисками пальців, та так і завмерла.

Почався двохгодинний сейшн, художня літургія. Весь цей час Ирен малювала, а у Мотьки тільки зрідка коливалось її сите, далеко не як дамське пузо. Запропонована композиція могла б мати назву: “Оргазм Цикломени”. Ірен малювала, Мотька похропувала...

До кімнати влітає Галина:

– Закінчуй, бабоньки, вернісаж! До мене повинен хахаль прийти! Він поет і носить справжнє пенсне.

Мотька, стискаючи себе за клітор, уперто продовжує хропти, Ірен – малювати. Галка в батистовій чоловічий сорочці, без спіднього з розкішно стирчачими грудьми номер три, вглядається у фантазії заглибленої в себе Ірен...

...Біля натурально лежачої панянки вовтузяться крихітні кати. У них чорні, спадаючі на очі ковпаки і відвислі до грудей червоно-фіолетові шнобелі. У кожного в руках по дві склянки. Вони чесно пропонують величезній мальованій фурії Життя або Смерть. Їй належить вирішити, з якої склянки випити: в одній – хімічно чиста вода, в другій – розчин сірчаної кислоти.

Мальована дівка Мотька відриває пальці від клітора і обирає склянку з розчином сірчаної кислоти. На очах у Галини мальовані кати вставляють їй в рота величезну лійку і вливають через неї Мотьці до рота вміст з обраної склянки. Мотька зіщулюється на очах, чахне і покривається зеленими бульбашками. Повний аут! Вона гепається на підлогу і видає звуки, схожі на козяче мекання. Ні, певно, це реве справжня корова...

Її тіло починає конвульсувати, звиваючись у судомах доти, доки його не відносять геть раптом виниклі кати. Галина відчуває, що і її власне життя починає зводитись нанівець... Це схоже на правду, хоча справжня Мотька продовжує хропти і рохкати все в тій же сакраментальній позі...

Ірен згадала жахи минулої ночі. Адже і вона, подібно до Галини, спостерігала дивовижні метаморфози, що відбувалися в неї на картині. Під враженням побаченого згадувався і сон: Ірен і Вадим брели всередині величезного саркофага. Вздовж стін саркофага розташувались мумії. Біля однієї з мумій, де вже практично нікого не було, Вадим дістав скальпель і непевно ткнув у щілину між склом і металом. Щілина розширилася, Вадим протиснув у неї звичайну фомку і розворотив перешкоду у вигляді форматної рамки. Бризнуло уламками, і висипалося скло. Мимоволі скрикнула Ірен, що спостерігала за процесом. Скальпель торкнувся відмуміфікованої руки, і тоді та різко смикнулася, притиснувши долонею руку Вадима до скла. Вадим відсахнувся і злякано позадкував. Дівчині здалося, що й на неї крізь ароматичні бинти дивиться давній царедворець і каже:

– Навіщо, заблудла, з некрофілом зв'язалася?!

– А я некрофоб! – спробувала виправдатися Ірен.

– Не допоможе, це вам не допоможе! – пролився в просторі жахливий потойбічний голос. Плечі дівчини здригнулися. Вона заридала.

– Не переграти б! – спробувала прокричати їй крізь сон Галина.

Ароматичні бинти впали з порожніх очиць царедворця, Вадим у жасі вирвав притиснуту до металу руку і разом з Ірен щодуху побіг по виниклому лабіринту. І тут тільки вдалося Вадиму зрозуміти, що його святотатство повторилося в стогучному відлунні. Звідусіль почувся дзенькіт скла, що розбивалося. Мумії пробуджувались і вставали зі своїх відлежаних місць...

...У безбожно хроплячої Мотьки в цей час були свої відчуття. Крізь сон вона відчувала, як по ній повзе щось неприємно-слизьке, вологе і холодно-пітливе. При світлі повного місяця дівчина помітила, що це добре вгодований, короткий і товстий слимак вползає в неї, прямо крізь пуп, у величезний пухкий живіт.

Це був коричнево-сірий хробак. Він входив усе глибше в її круто зав'язану пуповину, роз’їдаючи ту до крові. Але болю і крові не було. Та й сам той хробак був завтовшки з палець. Мотька як зачарована дивилася на це видовище, доки хробак не зник з поверхні тіла. Такого хробака вона двічі бачила у шлунках погано зварених нашвидку ворон. Зараз же горювати було ніколи. На животі не залишалося й сліду від перелізання ковзкої гадини. Але от тільки з'явилося нове відчуття: мов щось весь час повзає у Мотьки всередині і без угаву пробує на смак різні частини тіла... Мокро і млосно.

Все це вимагало пояснення. Світ Галини, Ірен і Мотьки відвідали чорні духи. Незабутній Третій підкопиток Гаспида пекельного був поруч. Він вміщувався тепер в образах мешканок гуртожитку і був радий, що не втратив своє споконвічне ремесло. Все було в нормі. І небіжчиків нових не було, і страхіття йшли своєю чергою...

...Для Галини: тепер вона закашлялася і відчула щось у горлі. Прокашлятися не було сил, і тоді вона попрохала Мотьку, щоб та її гепнула по плечах. Дурепа-кранівниця гепнула медсестру, і у тієї з рота виплюнулось коротке зеленкувате тіло, геть усе вкрите слизом і кров’ю, що точилася з нього, ніби з відверженця-викидня. Але той звичайно виходив зворотнім чином. Цей же був Змієм, що тільки-но завершив кладку коконів у хащах її шлунку і вийшов назовні, припиняючи власне існування без суспільних уболівань, але зате з немовби нескінченним рвотним запахом і вивертаючим душу смородом... Галина завмерла і стала втрачати тяму... Трах-під-зад огидливо захихикав, і в кімнаті запахло кислими дріжджами і фосфором...

... “Від Вадима я їхала на сто шостому. Що це у нас відбувається? А що, власне, відбувається? Собаче марення, нісенітниця... Порушення просторових перспектив. Таке ми, здається, проходили, але тільки порушувалися формові пропорції, а в нас сьогодні, як у дурному сні, порушені формальні закони простору. Чи повірити в це? А чому б і ні. Фома Аквінський що говорив? “Вірую – бо абсурдно”. Разюче, але все саме так, ще з учорашнього вечора...” – промайнуло в голові у Ірен...

– Шкідливе дівчисько! – гарчить у підпрострорі Трах-під-зад Рикович Чортохватько, – куди її занесло!

Йому не подобається, що дівчина знає ази вчень Праведників. Ще дивись, сама на відповідні висновки вийде і порушить покров натуралізації.

– Не бути цьому – отримуй!..

...П’ятиметровому нільському крокодилові повибивали зуби. Він прожив майже триста років. Навіщо так знущалися з рептилії, Ірен ще не дізналася. Вона стояла на березі гнилого Чорного озера. Стояла оголеною серед таких же, як і вона, дівчат. Одну з дівчат похмурі служники-велети магрибського типу відірвали від інших і по кісточки завели в озеро. В очах приреченої метався безумний страх. Дивним для Ірен виявилося, що дівчина так і не встигла пережити всього жаху того, що трапилося. Вже з глибин шлунку рептилії, дівчата, що стояли на березі, почули її перший роздираючий душу зойк. Він був і останнім... Утроба крокодила голодно завуркотіла, очі рептилії налилися кров'ю.

– Вам, панянки, слід пам'ятати, що трьох пудів м'яса голодному крокодилові мало. За раз це хлопчисько ковтає принаймні центнер. Наступну – почувся пізнаний ними навіть крізь марення дріботливий загробний фальцет Третього підкопитка Гаспада найпекельнішого. – До речі, шлунковий сік рептилії не відразу розм’ягшує дівочу шкіру. Інколи для цього потрібні години... Зверніть увагу: наша рептилія має вживлені у свої розкішні тельбухи форсунки-розпилювачі. Через них у шлунок нагнітається повітря. Не можна ж дати померти дівчині... Відразу. Процес повинен бути поступовим... Жертва має право на дожиття...

...Приходяча до тями Галина хапається за скроні:

– Вивітрюємося, дівки! Тут залишатися небезпечно. Шизуха косить наші ряди. Ви тільки на себе подивіться! Так у вас же дахи поїхали!

– Чого горлати, – ображається очуняла в холодному поту Мотька. – Це все твої трави. Де це тільки ти їх надерла? Їдкі вони надто. Духмяні, що не запах – дур. Не інакше як від ворожки. Адже ворожки – геть усі – відьми безсоромні.

– Дурепою ти, Матильдо, була і дурною залишишся. Ці трави я сама для вас нарвала у Русиного джерела. Там ще, як бабусі шепочуться, раніше Вожила цілий світ стерегла. Але самі ті зілля сили не мають. Їх водою покропити треба.

– Не треба! – заголосила Мотька. – Мені і без того погано!

– Не треба! – заволав за Мотькою Третій підкопиток Гаспида найпекельнішого, що зіщулився калачиком у підпросторі...

Пробуджуючись від приступу безумства, Ірен знітилася. Вона чудово знала, що цій жертві, яка вже стоїть на березі Чорного озера, належало жити ще принаймні півтори-дві години, перш ніж її перетравить у шлунку розіп’ятий лабораторний гігант... Але омана вже минала, і всі фарби реального світу починали набувати значимості. Разом з тим приходило до дівчини обурення. Вони з Галкою подивилися одна одній у очі, і їм раптом відкрилося. Але в цей час гепнулась на підлогу глинобитна дурепа Мотька. Вся, як була, голісінька...

...Страх огорнув мускулясту Мотьчину душу. Не пам'ятала ока, яке скоса подивилось на покинуту каністорку, викинуту на ходу з розкішного шевроле. Каністорка бухнулась біля солдатських Мотьчиних ніг і брава дівчина затягла ту до общаги... В кімнаті, ледь тільки відкрила свій скарб, зомліла. З каністорки з'явився рудько, що вже втратив надію.

Волохатий рудько легко ліг з Мотькою у постіль, але виявився найсправжнісіньким чортом. Мотька й сама як слід не пам'ятала, як з ним зляглася, і як він охмурив і поволік її в якийсь підкилимовий підпростір, де і став жахати її всіляким кунсткамерним чортовинням. Зараз він підкликав її до величезної скляної колби, на дні якої гірко ридала молода білявка:

– От приклад нашої тутешньоі доброзичливості. Зверніть увагу, Мотю, в цій колбі вже сім днів підтримується спеціальна атмосфера. Зараз бранка тільки плаче, але дуже скоро в атмосферочку колби ми додамо мікродозу іприту, і наша милуня-красуня почне з’їжджати потроху з глузду. Спостерігаєте?

Дівчину в камері стало нудити, обличчя її посиніло, і вона заходилася битися головою об скло.

– Тим не менш, їй не боляче. З того боку пластикові протектори. Як тільки вона дійде до апогею безумства, ми підкачаємо кисень, а після цього додамо веселячий субстрат, доти, доки вона не стане захлинатися від щастя. І так буде вічно... Це експериментальна лабораторія Пекла. Чи не бажаєте на собі випробувати?

– Але вона ж загине від зруйнування слизових полостей і розладу внутрішніх органів.

– Зовсім ні. Ми це передбачили. Імплантуємо. Від вас я беру статеві гени. Ви сильні, витривалі. Ваші гени додадуть їй мук і вона стане мучитися більше, ніж раніше. У мене на шкворні залишилася ваша жіноча глейкість. Бо мій ОТОЙ – всього тільки лабораторний щуп.

– Ах, так! – завила ображена і ухопила біса за щуп. Чортисько завив, адже він пройшов натуралізацію, тобто набув людської подоби. Геть до ОТОГО...

Але було запізно. Мотьчині пальці виявилися грізніші за біблійне П’ятикнижжя.... Щось зіщулене й зморшкувате відокремилося від біса і залишилося у неї в руці.

...Що ж до поета і Марики Марико, то вони більше не зустрічалися ні разу. Марика поїхала до Пітера на гостини до Гошеньки, та так і застрягла в Росії, оскільки старих казок в Республіці вже не шанули, а нових не складали... А поет, переживши запої і роки, написав цю билицю, оскільки підійшов час сповідальний, та й Велика Хазяйка обіцяла спонсорувати.

Ірен поїхала з Республіки так далеко, що вже ніхто і не згадає, де востаннє чули про її вернісажі. Галина вийшла заміж і народила трьох синів, а Мотька пішла жити в притулок для тварин помічницею ветеринара. І успішно допомагала йому в усьому. Від вівісекції до стерилізації.

Що ж до нечисті, то вона успішно надбала нових форм і Вічне місто сумно прийняло новомодні колекції Гаспида найпекельнішого... В тому числі і новий віцмундир немолодого заслуженого міліцейського генерала.



Жовтень 1994 – жовтень 2000 рр.







НІКСА



Їх привезли вночі. На рукотворних лісових просіках ричали танки і «бетеери». Вони висувалися до міста. Місто спало. Передмістя, обросле облізлими териконами, дихало сивим важким туманом. Анатолійський ліс їжився і видушував із себе крихітний "рафік", щільно набитий прибулими відпочити пацанками з чорзони, котрі перенесли наркотичне отруєння.

… Чорзона тиснула. Казали про духовну чорзону. Лєнка за своє недовге життя тільки й бачила її наслідки. У таку саму літню торішню ніч батько в п'яному ражі прямо на вулиці прирізав її нетверезу матір, кинув ніж, озирнувся по боках і відразу сів у калюжу крові, чекаючи на результат.

До «ангелів» не забрали. Батька в міліції били, матір відвезла швидка – в морг. Кроваву калюжу ніхто не спромігся відмити від асфальту. Невдовзі у міліцейському КПЗ від обширного витоку крові в мозок помер і її майже причинний батько. Бабуся зажадала, щоб батьків ховали разом. Міліції це сподобалося. Склали охайні протоколи, додали висновки медичних експертиз, поставили підписи, омили тіла і поклали в однакові соснові труни для незаможних.

Обидві труни були зсередини оббиті білим крепом, а зовні виглядали настовбурченими підлоговими дошками буро-коричневого кольору. Батьків відспівували: матір, як безневинно убиту, батька, як до часу померлого. По приїзді з кладовища Лєнка пішла до тієї материнської калюжі, над якою світило яскраве липневе сонечко і побачила видіння: щільно набитий крихітний "рафік" в ніч поки невідомого ГК ЧП віз її вмирати!

– Я не помру! – заприсяглася Лєнка і поклала в буру "материнську" калюжу цвинтарний жалобний тюльпан. Сонце підпалило і спопелило його, а калабаня присмокталася і довго ще пила його вологі квіткові соки.

– Батьків не вибирають, вибирають друзів, – намагалася втішати Лєнку бабуся. – Вийшов їжачок з туману, вийняв із кишені ману, буду коцать навмання, буду бити кошеня?.. – дитячою скоромовкою огризалася Лєнка, поки одного разу не одержала від бабусі по зубах. Стало боляче. Тендітний верхній зуб розколовся, Лєнка пішла з дому.

Ночувала в підвальці сусіднього парадика на якомусь не дуже пухнастому підстіллі. Якось до неї підвалив, наче перекотиполе, пітерський бомж Кліпер.

– Куди вітрила тримаємо, крихітко?

– У систему…

– Ширяться тобі, маля, рано, а косячком я нині поділюся… – Вони легко подружилися, майже по-дитячому…

– Любов до світу, дитино, має бути безмежна. Людей, вільних від законів, грошей, насильства, людей, котрі грають у бісер – треба любити. Особливо в такі по-собачому холодні ночі. Особливо тут, на землі…

Його рука вже ковзала по благенькій кофтинці і гладила не соромітну незайманку за промежину. У очах у нього танцювали місячні зайчики. Потім вони ще і ще пили дешевий винчик, курили і цілувалися…

Ще Кліпер мотав за шаманиною і облаштовував братнє ложе. Щоб потім її полюбити… чим пак любо поласувати… плоттю. А їй надто було цікаво, хоч тільки і було, що тринадцять…

– Ми сьогодні мабуть зіграємо з тобою в бісер, – раптово почула вона. Уся розслаблена, вона навіть не напружилася. Відривно було плисти під місячними вітрилами і танцювати тілом під керуванням Кліпера. Але того вечора в його любовній гавані був милий і теплий штиль. І тому вона сама забажала… суто пізнання. І перейшла стиха у наступ:

– А що по-твоєму, Кліпер, пограти у бісер? Це з дівчинкою погратися?

– Ось, дурненька, до цього ми з тобою ще дійдемо, але тільки по-братськи, розумієш?

– Отже, по-блядськи… Я завжди тебе розумію… – спробувала проспівати Лєнка Кліперу пісеньку дівчинки-бай. Але той дістав якусь книжку і прочитав їй урочисто і світло:

– "Гра у бісер, насамперед, являє собою урочистість публічної Гри... при благоговійній тиші запрошених і при напруженій увазі слухачів; деякі з таких Ігор тривають кілька днів чи тижнів, і протягом всього торжества усі причетні – гравці і слухачі живуть за суворим розпорядком, який не має спину навіть під час сну, при аскетичному і відстороненому житті аж до абсолютного самозаглиблення..." – це з книги, яку написав Гессе.

– А він нічого не додав про те, що в тебе під джинсами є справжній швартовий кінчик, і я хочу його побачити… – Лєнка захихотіла і подивилася в туманне піднебесся приятельських очей вже із братської підстилки. Пальці Кліпера знову притиснули її промежину…

– Це і є твоя гра в бісер?

– Гра в бісер, дитинко, це піднесений ритуал… – З наполегливістю «бетеера» проповз вниз зипун на дівочих джинсах. – Кажуть, крихітко, побачивши одного разу ніксу, водяного духа, таку собі малу на зразок тебе русалку, шукатимеш її все наступне життя… Річка, човен, любов, нікса, лілії, дитино… Не напружуй!

Тепер вона сама допомагала руху його бетеера. Робила вона це рвучко і невміло, але нікса з закривавленої асфальтної калюжі, що всмоктала з мокрого асфальту криваву квіткову росу, вже зволожила її коралові бліді губи, і вони потягнулися не до губ, а до тієї умови опертя, за яку вона нині хотіла б утриматися. Опора видовжилась і, настовбурчившись, ввібрала в себе раптову вологу першого поцілунку, і з тим же обережно відійшла геть.

– Кліпер, я хочу сонячної та світлої легенди. Ночами мені буває моторошно…

Прутень бомжа пульсував у темряві дивним місячним недогарком. Він не був схожим на «мані аум падмі кум», але стиха розгойдувався, ніби графічна мантра, і Лєнка тепер йому довірялася…

– Боронь Боже, дитятко… Варто лише тятиву натягнути, як відлетить стріла. Тут у мене про всяк випадок – сховано плед.

І Кліпер порився в прикритому дошками речмішку. Ніжна пухнаста оболонка козячого пледа раптово обгорнула дівчисько. І цьому коконі вона опинилася у Кліпера на руках.

– Віддати кінці, – промуркотав бомж і легко угріб донизу Лєнчині штанята. Дзвякнули приколоті англійською булавкою до скуйовдженої джинсматерії непотрібні ключі від квартири.

– У нас всі вдома, – засміялося дівчисько, і тут пушок на проміжності почали смикати міцненькі завзяті пальці… В очі Оленки вдарила недівоча поволока. У зіницях дівчинки наплили тонкі чарівні плівки, і губи юнки прошепотіли:

– Уся влада любові?!.

Ворота раю були запалено вологі. Пробуджена в ній нікса повеліла дівчиську стати натягнутою тятивою тіла, вивертаючи дівочі ноги на відчайдушно сороміцький, сміливо запальний чайворід.

– Сміливіше, дівчинко, це лише танець, – схвалив її старання бомж, трохи відсахнувшись осторонь на підкладеному під тіла обох матраці.

Матрац був присунутий до труби опалювального колектора. По його периметру у старих консервних банках палали свічкові недогарки, що опромінювали околишню акваторію, яку дбайливий Кліпер вимів, вочевидь, геть. Відкинутий убік віник дивився на них своїм затятим ратищем, ніби жалячи Лєнку прямо у промежину, яку вона тепер вперто берегла для іншого.

– Дай мені свої долоні, – раптово попросив він її. Вона безвольно простягнула йому свої тонкі пальці. Він поцілував кожен. Потім, з'єднавши обидві долоні, склав дівочі пальці замком і в цю живу замкову свердловину обережно увійшов його тепер дуже пульсуючий прутень.

– Спробуй стиснути його, і відчути, як стискуєшся вся… – Вчинок виявилася непростим. Тіло розтопила знемога. Але Кліпер наполіг на своєму, і тоді Лєнка відчула, що всередині її прокинулася пружина. Почув це і бомж, цілуючи її в обличчя, груди, шию, розстібуючи при цьому кофточку і блузон, під яким не було ліфчика. Бюстгальтер при неповному першому розмірі був поки ще не доречний.

Дівчина застогнала. Губи Кліпера обробляли її соски, а руки, підібравши розсунуті в напівкільці ноги, підняли їх угору і підтягли коліньми до стегон. Вологи у піхві стало більше, ніж об’єм, що та могла б у собі утримати. Сік, пробуждений від статевих вібрацій лиходійної нікси, почав сочитися назовні, виливаючи запах спілого мускусу.

– Стискай, розтискай, стискай, розтискай, стискай… – та раптово живий замок стомлено розжався і пробуджена в малій Оленці нікса зойкнула, і прутень Кліпера прослизнув у неї між ніг. Але тепер вже дівчина знала, як їй ним керувати, регулюючи присутність пристрасті, поки це їй вдавалося...



…Юнка Нікса не знала суфійської притчі про Місто, з якого приблудив пітерський хіпушник Кліпер, у котрій мовилося про невідповідність Вогню і Криги, і він зустрів абсолютно відірване і напівголодне дівчисько, яке надало йому оселю посеред душі нікси.

Не відала нікса і про те, що до бабусі Серафіми вже приходили… Дзвонила і заходила Ніна Ернестівна – літня огрядна дама, яка перебралася за віком зі статусу працівника дитячої кімнати міліції в соціальні дами. Працювала соціальна дама, природно, в райвно, ростила онуків і правнуків, прощала дітей, що подалися за кордон ще до перебудови, які в ніч, коли ледь не померла Лєнка від передозування клофеліну, у страшну ніч приходу ГК ЧП подали заяву про неповернення на батьківщину.

Їх прийняла на проживання демократична Голландія. А правнук Єгорка оселився в Анатолійському лісі біля озера в таборі колись піонерського відпочинку для шахтарських дітей. У дні ГК ЧП табір приймав дітей столичних вулиць і дітей ліквідаторів. У столичні безпритульниці була зарахована і Лєнка, після того як вона пройшла курс лікування у тюремній венлікарні на Чкалова. Інші дівчата були не кращі…

Діти чорнозони оминали відмитих безпритульниць. Такі самі по суті дворові підлітки, вони боялися тих, у чиїх душах оселилися духи біди. Вони боялися Оленки, у чиїй колись світлій і тонкій душі назавжди тепер оселилася, відчайдушно пірнаюча у вир житейський нікса. Після звичайної для підлітків-венериків додаткової тифобробки – дорослі боялися найзвичайнісінького педикульозу – підстрижена під хлопчика Лєнка з синіми крильцями безвольно опущених рук являла собою розлючену фурію – напівголодну, покинуту, обдурену померлими батьками і друзями.

Серед зрадивших її особливе місце займав трохи насмішкуватий 23-річний красавчик-бомж Кліпер, з рук якого вона клювала по зернятку: життя, їжу, любов. Тепер вона тинялася табором і відгукувалася лише на прізвисько, яке сама собі на весь цей період суворо призначила.

– Я дівчина без перуки, – гордо заявила вона й ні на які інші образливі слова і поганяли непохитно не велася. Навіть коли одна величезна олігофренка з загону донецьких розумово відсталих дівчат назвала її образливіше і точніше:

– Ти сучка без перепочинку, – Лєнка прийняла це визначення тільки наполовину:

– Так, я сучка – без перуки.

Розумово відстала товстушка прив'язалася до хіпушки і перетворилася для неї в справжню мати Терезу, загодовуючи її батьківськими гостинцями від донецької рідні – двох жалісливих тіток, на чиєму утриманні вона й зростала. Київські педагоги не могли дивитися на Лєнку без болю. Негласно, за кожну дитячу образу, кинуту в її бік, слідувало найсуворіше покарання. Тільки Оленці дозволялося заходити в бойлерну і на кухню, в пральню і навіть до директорського кабінету, де вона, бувало, просиджувала годинами.

Лєнка здружилася з пралями і куховарками, навчалася готувати пиріжки і з задоволенням штопала свіжовипрану табірну білизну. Але минуле переплелося геть із теперішнім в якомусь дивному гротесковому абсурді…



– Танці мають бути запально сонячними… – повчав Лєнку Кліпер у хвилини ситого блаженства, після вгамування фізичного та сексуального голоду. – Ось, приміром, що казав Гессе, – говорив він блаженно, дістаючи свою дорожню книжку, яку застосовував на всі випадки життя: "Думка про внутрішню єдність всіх духовних зусиль людини, думка про універсальність – знайшла найповніше своє висловлення в найвищій нашій Грі".

– А в чому вона виявляється – ця твоя-наша гра? – Ну, скажімо в близькості, братерській, духовної близькості, в єднанні душ…

– У сексі?

– Ось, дурненька! Бери глибше!

– Глибше у мені живе нікса, а в ній, десь, дуже далеко всередині – її ім'я. А тебе там чомусь немає, Кліпере. Я відчуваю: ось-ось і ти відійдеш, а мене знайдуть, відмиють і відправлять назад до бабуні – до моєї найрозумнішої Серафими…. Може без душі, але вже з ніксою?

– Що так боляче прив'язалася до тебе ця п'явка болотна?

– Ні, вона просто сама уселилася в мене в тій самій калюжі, де ще залишалася кров матері. Я сама винна. Втративши маму, я хотіла хоча б відчути смак її крові. Але коли піднесла той болотний коктейль до губ, він запінився у мене на губах і пробрався прямо в душу. Ось дивись, я вже місяць живу з тобою відкрито й не вагітнюю…

– Просто ти ще маленька.

– Теж мені, педофіл, просто вона клята бере в себе вологу твою. Бо ж Нікса належить водній стихії і їй необхідна волога твоя.


А що ж залишається тобі?

– Твої сила і ніжність… – "... броня, одягнута на мене Касталією, виявилася небезпечною і ненадійною, бо я не мав наміру покірно, наче самітник, зберігати світло свої душі і споглядальний спокій, я хотів завоювати весь світ, зрозуміти його, змусити його зрозуміти себе, я хотів його прийняти й по можливості обновити і поліпшити, я хотів в собі самому об'єднати і примирити Касталію з рештою світу".

– Це, мабуть, про тебе, Кліпере, читай далі, коханий!

– Ще не час, малятко… У Системі давно відомо, будь-яке промовлене слово рано чи пізно здійснюється. Адже ти і справді не вагітнієш. Хоч і не порчена, дівчинкою узяв. А раптом і справді в тобі живе ця нікса? На цьому можна і приробити…

– Але як?

– Зазвичай, коханнячком: тоді буде й хавчик кльовий і життя веселіше…

– Ти про це навіть не думай! – перелякано обірвала Кліпера Лєнка.

– Спи, лялечко, вранці разом щось краще придумаємо…

…Вони засинають по-братськи, в обіймах. Лєнка довірливо скочується колобком у Кліпера на грудях. За бетонним підвальним піддоном хрущоби мете холоднечу січень. Спроби відмити цивілізаторський глянець зі слів великого Гессе обернувся трудовим потом. А саме: сільгоспкомуною, куди вони з Кліпером переїхали наступного ранку.

У міському транспорті на них не звертали уваги, але при під'їзді до Тарасівки ледь не зсадили з поїзда… Кліпер стиха Оленці зауважив про наряд місцевих дозорців і відсів від своєї нової подружки на домовлену дистанцію. Лєнка карбованими фразами промовила кожне вкарбоване їй на думку Кліпером слово:

– Їду до бабусі Серафими Василівни на вулицю Польову, шість. Праві півбудинка її…

– Знаєте таку? – запитав ошатний міліціонер у дружинників.

– Чого не знати: живе там бабуся-божидарка, дочку її вбили!

"Збіглося!" – промайнуло в голові Оленки, але раптом вона відчула, як щось в ній глухе обірвалося в бездонну криницю. Її тендітну злякану душечку засмоктувала в себе нікса. Наряд пройшов…

– За тобою, дитино, боржок! – пробелькотів брудний старий. Щось чорне вирвалося раптом з безодні, і страшні очі нікси пропалили старого.

– Що з ним? – підоспів майже вчасно Кліпер.

– Схоже, серцевий напад, – безвольно пробурмотіла Лєнка, чия мати за життя була кардіологічною медсестрою…

– Він щось аскав?

– Хотів розуміння…

– Ну, а ти?

– Це не я, нікса. Це вона урекала діда!

– Гаразд, линяємо. Лади, що нікса з тобою… А дідусю і без нікси на компост було час. Бувають такі безмазові дні. Я чомусь дві години аскав, а зірвав лише один файфовий… Дідку і того менше дісталося! Амінь.

Вони рвонули двері. Їх можна було зрозуміти…



– Будь-який уламок буття здатний заговорити, якщо він натхненний. – стверджував жагучий хіппі-горбань Коленька. – Ось вам, наприклад, – Нікса. Вона живе серед нас, вона здійснюється, вона наче мислячий комиш, вона ловить кайф, вона висувається без усілякої сили, вона…

– Скажи, що закоханий, повірю, – загадково усміхається Лєнка. Кліпер укотив аскати на Золоте кільце, залишивши її в ситому лайні. Це сите лайно теж належало Системі, і в ньому зимували хіпли, що тимчасово зійшли з траси. Сходили найслабші...



Хіппі-горбань був тут за старшого. Це він порадив Кліперу віддати швартові. Кліпер поступився, але права залишилися за Ніксою, тією новою, яка увібрала у себе двох колишніх – Лєнку і ніксу.

– Крути, дитино, динамо! Танці будуть потім. Ми вийдемо з тобою на світанку в сніги і… – Це, Розумнику, погана перспектива… Можна і яші собі відморозити.

– Так ми ж їх у гульфик сховаємо! – радісно і майже беззубо прошамкотів моложавий Розумник-горбань. Нікса невесело розсміялася. Жила блаженно, ніхто не чіпав, годували, зате – куховарила, прала, штопала, вечорами співала і танцювала…

Найчастіше, відразу після вечері, на столі. Зовсім гола. Стриптиз зазвичай не схвалювався. Відразу видиралась на центр столу і під мантри присутніх звивала своє гнучке тонке тіло. До неї намагалися приєднуватися – частіше дівчата, рідше – хлопці. Особливо найзавзятіших остуджував Микола, і тоді вони разом зі шмутками вилітали у світ – за двері, дівчат стримувала нікса. Під її поглядом вони просто німіли і відривалися вже тільки у чиїсь братській постелі…

Нікса лягала спати з Розумником, але той був стосовно до неї святий. Та ось якось з траси зазирнув на відпочинок до них Олексій-з-дудочкою. З ним прийшла Безсоромниця… Стопили знатну лазеньку, змінили драний прикид і збиралися було піти, але Безсоромниця прилипла до горбаню Розумнику лазневим листом. Очевидно забагла з дороги на перину постільну, або побажала особливої гостроти відчуттів.

– Я – Нікса, чи мені лазнички боятися? – заявила кинута всіма Лєнка і захопила за собою блукальця подорожнього на верхню полицю. На світанку Олексійко, зігравши на нижньої дуді, раптово затрубив на-гора. Це було щось печально-світле і відвічно-прощальне…

Уранці нагрянув наряд. При Розумнику знайшли наркоту, в Нікси – волосяні і лобкові воші упереміш. Венеричні хвороби до Нікси не йшли, а ось вошей, її спрагле тільце, мабуть, числило за своїх. Сорок днів дівчинка провела серед повій і залетілих «системних» панянок. Тоді дізналася, що лобкові воші називаються «мандовошками», а ті приживаються у волоссі – «педикульошками».

Лікували її із усією суворістю, на тюремні побачення раз на тиждень пускали до неї бабусю Серафиму. Та приходила не сама, а з Ніною Ернестівною. Швидше сама Ніна Ернестівна приводила бабусю під конвоєм, бажаючи, щоб стара жінка і зовсім юна нікса уклали між собою чергову братерську угоду.

– Чергова система, – спідлоба посміхалася різко підросла і схудла Нікса. Старша виховачка на нещастя була колись класною керівничкою втеклої хіпі-дівчинки. Таке трапляється…. Тому Ключниця стала бити відразу по самому хворому – по навмисним чи мимовільним спогадами Нікси. Так дівчинка і потрапила до донецького табору, де я був за вожатого…



..Надвечір в таборі провадилася дискотека – але саме моїх дівчат суворо карали й строго наказували мені – стерегти, й утішав я їх, як міг, хоч не знав краплі того, що відчула кожна з них від життя сповна. Наганяти страхів не буду – наковталася по вінця смороду кожна. Не назву тепер усіх поіменно. Можливо, їх зцілив наш надважкий час якоюсь своєю не материнською опікою. Не назву й імені Ключниці. Скажу одне, проґавив я в таборі якось найбезглуздіший дівочий бунт. І сам начебто підневільний, я не зумів зрозуміти їх біль навмисне вдруге знедолених, а просто якось в моєї колеги пропав 200-грамовий пакетик цейлонського чаю. Ми, пам'ятаю ще, посміялися. Але до нас з величезними очима притюхала втомлена за день куховарка Дар’я і зажадала, щоб всіх пацанок обшукали.

– У мене таке відчуття, що всі вони сьогодні помруть. Я сама бачила, як дівчинка без перуки, Лєнка ніксанута ваша заварювала в півторалітровому мірному кухлі чифир і несла його до себе, прямо у палату ув'язнених.

– А в мене ще недавно пропав клофелін, – перелякано охнула колега Ганна Петрівна. І до того злякано додала:

– Вас, Вольдемаре, вони в палату не пустять, а я одна нічого не зумію…

– Я пішла за лікарем, – в свою чергу неквапливо і точно вирішила жаліслива куховарка.

Я влетів до залу їдальні, де дискотека була у самому розпалі, і коротко пояснив усе табірному директору – донецькому шахтареві з тридцятирічним стажем Кацману Валерію Львовичу. Від відразу підійшов до мікрофона і сказав одне лише слово: "Відбій" Трохи пізніше табором пролунало:

– Вожатим і педагогам – ситуація номер п'ять...

За раніше обумовленим педагогічним шифром це означало, що вожаті з донецьких вузів йдуть на відбій, а київські педагоги збираються у директора в кабінеті. На випадок непередбачуваних обставин. Ретельність донецьких друзів вражає мене й донині…

У ту ж ніч у тому ж Анатолійському лісі на околицю міста стали висуватися танки і «бетеери». Місто святкувало День шахтаря. Танки та «бетеери» до міста не дійшли. Помираючих дівчаток ми розшукували табором самі. Усе робили тихо й дуже не відразу переконали трьох місцевих футбольних знаменитостей відпустити в загін трьох своїх зґвалтованих столичною сволотою ровесниць. Трагізм тієї страшної київської ситуації полягав ще тому, що перша зґвалтована покидьками, затягла до себе під загрозою продовження знущань над нею своїх двох найкращих подруг. У результаті постраждали всі троє…

Прийнявши клофелін і запивши його чифирем, вони могли померти будь-якої хвилини. Довелося з хлопчиками говорити чесно, відверто – важлива, мовляв, кожна хвилина, хлопці. Нікси в таборі не виявилося. З корпусу загону недоумкуватих донецьких дітей з ревом ледь не вирвалася в безсоромно сміливій білизні тамошня причепа до моїй Оленці Люсі:

– Сучка без перепочинку обіцяла відпустити від себе ніксу, т-там, в повний місяць, у лісового озер-ра! Вон-ни вже д-ав-вно мордують одне одну...

– Що це означає, Вольдемар, що це виходить? – несамовито зарепетувала на мене Ключниця.

– Оленка мені розповіла, мовляв, у неї вселився з калюжі з кров'ю убитої матері водяний дух нікси, за те, що та подарувала йому цвинтарний тюльпан із материнської могили!

– Вольдемаре, скажи, що це звичайне марення. Ти, дорогий, випив, – адже сьогодні ж День шахтаря!

– Я вам не дорогий!

– За спеціалізацією я психолог, – втрутилася жінка-лікар. – З усього видно, що у вашої нікси-Олени підліткове роздвоєння особистості, викликане кризовою ситуацією. Ви кажете, що в неї на очах п'яний батько вбив матір. Потім сексуальна самоідентифікація, ось і лобкові воші, потім специфічно мифотворяча підліткова хіпі-група… Усе це може бути цікавим. Нікса причалила до Олени, щоб врятувати її, а не вбити! Згадаєте моє слово!.. За правом майора медслужби командування беру на себе: Вольдемар з Кацманом до озера. Кацман, Лєнка Вольдемару довірилася, дай йому відвести її від ставка. Я підішлю вас двох хлопців з охорони з ношами. Ключниця залишається за старшу! Табір на ній, вибачте, вирвалося, Варваро Петрівно… Як психолог, я завжди граю на дитячій стороні. Ми підженемо "рафік" на берег…

Ми з Кацманом стрімголов помчали лісовою знайомою стежиною. Вона звилась вгору між заростями лісового горіха, папоротей і малини, над якими височіли буки і граби. Театрально-хвацько ухали сови і пугачі. Над ставом зігнувшись утричі сиділа Лєнка. Вона щось шепотіла. Я повільно підійшов.

– Нікса, люба, іди, – благала дівчинка озерне відображення, але воно лише позирало на неї крізь густу чорно-зелену склянисту масу.

– Вона не піде, – постарався я вимовити якомога м'якше.

– Я не піду, – підтвердило озерне відлуння. – Не час, ще не час, – від себе прошепотіло воно. Лєнка здригнулась. Очі дівчинки згасали. Я підняв її знемоглу на руки і поніс на плечі, прямо до "рафику".

– Вольдемаре, чому вона не пішла?

– Вона має тебе врятувати…

– Я не хочу жити, – заплакала Лєнка.

– Жити, жити! – опиралось відлуння…



…У лісі були розставлені армійські кордони. Спочатку нас зупиняли: водія, лікаря, директора табору, загонового педагога, трьох місцевих футболістів і вісім згасаючих дівочих життів. Водночас з ніксою нас було шістнадцять. Після другого блокпоста ми оминули ще п'ять. Ні на одному кордоні нас надто не тримали. Через ліс летіла, випереджаючи нас, страшна радіограма: в районку їдуть умираючі від випадкового отруєння діти. Дівчата з столичних вуличних підворіть.

Нам, дорослим, було соромно за нашу людську безпорадність. Перша до нас назустріч прийшла та ж сама Лєнка.

– Перед чаєм ми випили клофелін.

– Скільки? – рішуче запитала у черговий раз мимоволі винних лікарка.

– Цю пачку ми пили порівну, а в тій було ще дванадцять таблеток. Пили лише ті, що випали з носилок…

– Лише зґвалтовані дівчата?

– Ми, – почулася нарешті тиха мінорний відповідь…

П'ятдесят таблеток на вісім – виходило по шість-сім штук, та ще – троє по три.… Та ще дві з трьох зізнавалися, що пили ще по дві-три, раніше відкладені про запас.

Анатолійський рукотворний ліс у грецькому районі Донецької області посадив німець-лісовод. Лікарі-греки зустрічали наших дівчаток. Найбільш болісно-похмуре з лайливих слів пролунало утробно:

– Ви не дітки, а сучки! А ваших педагогів… – й дедалі решта стосувалося вже нас, що допустили табірну нерівність. Ліків у лікарні не виявилося. Знайшли лише щось судинорозширювальне для тих двох, які проковтнули по дванадцять коліс…

Моїй Оленці дісталася величезна лійка з оцинкованого заліза, півлітровий кухоль і огрядна санітарка без імені. Вона затисла руками дитини немов кволе курча і, свавільно вставивши в рота отвір величезної лійки, стала розмірено і спритно вливати в дівчинку воду: півлітра, літр, півтора, три, чотири…

На п'ятому літрі нікса залишила Лєнку назавжди. Змучене напівживе дівчисько раптово втратило тяму…

Коли Лєнка знову отямилась, більше ніхто не смів називати її Ніксою…

Ми в'їхали до міста. Танки зупинилися в передмістях, розгорнувши стомлено стволи на узбіччя шосейних доріг, за якими вже брели місцеві хіпі аскати у сонця радості й любові. Для себе і кожного. Райдугою над містом вибухнула на прощання нікса. У цей час Лєнка мирно й втомлено спала в мене на колінах….



Серпень 1991 р. – Листопад 2003 р.