События вплетаются в очевидность.


31 августа 2014г. запущен литературно-публицистический блог украинской полиэтнической интеллигенции
ВелеШтылвелдПресс. Блог получил широкое сетевое признание.
В нем прошли публикации: Веле Штылвелда, И
рины Диденко, Андрея Беличенко, Мечислава Гумулинского,
Евгения Максимилианова, Бориса Финкельштейна, Юрия Контишева, Юрия Проскурякова, Бориса Данковича,
Олександра Холоднюка и др. Из Израиля публикуется Михаил Король.
Авторы блога представлены в журналах: SUB ROSA №№ 6-7 2016 ("Цветы без стрелок"), главред - А. Беличенко),
МАГА-РІЧЪ №1 2016 ("Спутник жизни"), № 1 2017, главред - А. Беличенко) и ранее в других изданиях.

Приглашаем к сотрудничеству авторов, журналистов, людей искусства.

ПРИОБЕСТИ КНИГУ: Для перехода в магазин - НАЖМИТЕ НА ПОСТЕР

ПРИОБЕСТИ КНИГУ: Для перехода в магазин - НАЖМИТЕ НА ПОСТЕР
Для приобретения книги - НАЖМИТЕ НА ПОСТЕР

четверг, 31 марта 2022 г.

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.7

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.7
© Iрина Діденко: Українські дітлахи

- А знаєш віршик про ведмедика клишоногого? – звернувся невгамовно балакучий Жорка замість виправдання до Мишки.
- Знаю, - без тіні збентеження відповів той: 

"Ведмедик клишоногий йде лісом, аж гуде,
 він шишки, ген, збирає, і пісеньку веде ..."

– Та раптом шишка впала прямісінько у лоб, 
мишка вона злякала, і той взревів мов хлоп… – бешкетно підхопила вимазана до вух кашею Вєрка.
- І йот  юогон пот! - Завершив Жорка спільну дискусію.
Акшим, він же Мишутка-Мішка був прийнятий до спільноти рівних…
Коли діти по команді Галини Семенівни встали з-за столу, хлопчик розправив плечі, повітря за спиною в нього хруснуло, і затишний напівтемрява дитячого світу раптово осяявся двома дивно переплетеними відблисками - синьо-фіолетовим і салатово-блакитним.
– Шкідченку, припини свої штучки, тут у кожного свої захери…
– Галино Семенівно, а що таке “захери”?
– Тобі, С+иліна, здалося…
– Блискавки, захери? – Спробував уточнити Венічка.
– В куток!
– Кому? - в один голос запитали всі діти, що встали з-за столів.
– Все досить! – Втрутилася "блаженна" баба Нюра. – Венько йде в куток на спокуту застільних дурощів! А гвардія, на горщики!
– Я теж дзюрити хочу!
– Ось і йди з усіма, писюне! Тільки зайвого не кажи!..
Настала весна 1960-го року. Америка з СРСР змагалися, хто вийде першим у космос. Радянський менеджмент спішно вивчав американські методи управління, і поступово виходив на лідируючі світові позиції, скуповуючи найпередовіші технології, але при цьому СРСР розумів, що без підготовки кадрів всі сучасні технології не становлять й найменшого інтересу. Після Другої Світової війни НДР весь час стежила за ФРН, набираючись сили слідом за сусідкою, і вчилася проводити фінансові диверсії, чим дуже докучала і Америці та  Швейцарії. Розвідки цих країн працювали без перепочинку і прокипу, від чого у планети аж жижки дрижали, бо етичне навчання землян не встигало за розвитком технологій. Настав час втрутитися, вирішували Вони.
А може, і не Вони а наші власні проекції – славнозвісні Айки з невідворотно-неспокійної реальності майбутніх наших нащадків. Адже саме вони згодом самостійно піддали цей час аналізу, про що свідчить вищенаведена цитата.
- Не балакала б ти, Галко, зайвого за малюків…
– Теж мені, малеча! Та вони ж формені виродки!
– Не тобі про те хвилюватись…
– Теж мені захисниця знайшлася... Сама ти при них, як сир в маслі катаєшся, жебрачка...
– Не тобі в тому клопіт… Санаторій відомчий, от і попросили...спостерігати і викладати, так би мовити, свою точку зору…
– Ніяка, я не сексотка!
– Думай, про що хочеш, але зайве жодну маціпуру не чіпай: казенний інтерес до всієї цієї дрібниці  чи ні, але ж вони звичайнісінькі дітлахи.
Обидві дебелі тітоньки-співразмовниці сидять на кухні, поставивши ноги у шаєчки, й насолоджуються теплими бовднями. Потім кухонними ножами з насолодою шкребуть собі голі п'яти - у Нюри "медальної" вони висохлі, маленькі, як лопухові стручки-самостріли, воскової кольоровості, у Галини - величезні, потріскані, червоні, як варені раки.
Завтра цими ножами нарізатимуть хліб і чиститимуть картоплю, але поки що – і ножі, і розмови, і п'яти виглядають навіть не гротесково, а цілком природно, як і величезні важкі груди Галини Семенівни, що звисають величезними спітнілими кульбабами над чисто вимитою кухонною підлогою…
До електричної лампочки на витому довгому шнурі, що звисає зі стельової балки, бо внутрінньої підвісної стелі власне немає, приклеєна "мушина" липучка, на якій назавжди сонно засинають мухи, присихають, засихають, помирають, як день, в якому були і "лопушинні" провини дітей, і секретна нарада дорослих, що перетворилися на якісь в'язкі консерви часу, які вже не можна ні більше зацукрити, ні замаринувати…
Шайки вимиті, ноги витерті і засунуті в шльопанці, ножі кинуті прокипіти в картопляну каструльку "для своїх", а то й для харчування, мозолі вилиті на дно "нічного" відра, відро занесено в групу, в групі витає напівшепіт, який переходить у непевні дивовижні шелести літньої ночі, повної неймовірного чаклунства.
Одного разу. Вже ставши справжнім дорослим письменником, я пройшов через "сиві" похмурі казки свого часу, які, можливо, для того саме і припиняли мої "дорослі" потуги - стати "визнаним" з "корочками" дудаком, - щоб моє щемне піддослідне дитинство, якому прокопалися "сексоти" і всілякі совкові Менгелі, назавжди зберегло: "мушину" липучку, на якій вічно присихали, а потім вмирали мухи; “лопушинні” провини дітей, що переходять у півсон української літньої ночі, сповненої неймовірних чар тодішнього дивосвіту.
А те, що "письменницький мундир" із "корочками" мені так і не видали, не скасувало головного – суспільству ніяк не обійтися без письменників нашого покоління, не перестрибнути через правду "чергового мовчазного покоління", або, швидше, через правду покоління, яке з усіх сил намагалися зазвичай "промовчати". 

Юрий Контишев: «У гардарики древней украинское знамя», текст совместно с...

Юрий Контишев: «У гардарики древней украинское знамя»,
текст совместно с Веле Штылвелд
Ирина Диденко: Дизайн клубной футболки

У гардарики древней 
никакого различья:
обустроенный  город 
иль отечества дым...
Но хазарам соседним 
Русь сильна пограничьем,
Потому что соборы 
под крестом  золотым.

Зреет сила кострами, 
льётся звон куполами.
Зреет сила родами –
вот и встал богатырь.
Те традиции с нами, 
от  Ивана Купалы…
Украинское знамя 
собирает свой мир...

Отпылают зарницы – 
городки и столица
возвратятся, как прежде, 
без ордынцев уже.
А пока будем биться – 
нам нельзя покориться …
Встанет в  пояс пшеница  
на кровавой меже...

среда, 30 марта 2022 г.

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.6

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.6
© Iрина Діденко: Українські дітлахи

У цих виняткових випадках Барбі втрачали право на макіяж, а барбомордики на велику рослинність...
- Ну-с, всі зібралися? Почнемо! – суворо промовив Геннадій Степанович. – Анастасія Петрівна, про які там трусики міркувала наша “пустунка”?
- Це вона від невеликого розуму, Геннадію Степановичу. Вона навіть не усвідомлювала ще, що вони говорять "на обермоті". У мене так поранені на фронті іноді лопотали. Збоку здається, цілковитий розлад мовленнєвої функції, а вони, хворобливі, знай собі, так з ангелами прояснюються.Ніби і без слов, але сутністньо…
- А що, у наших підопічних теж ангели завелися?
– Тільки в одного: у Веніаміна Марковича Айзенберга…
– І що Маркович?
– Відкидає…
- Це погано, - полковник забарабанив пальцями по склу. Під склом лежала схема евакуації санаторію на випадок пожежі. На схемі були намальовані “зюки”. Про природу цих зюк ніхто до ладу не знав. Але саме такі ж показувала сьогодні Жорці Кожанову Вероніка Силіна, і від намальованих на папері їх відрізняло те, що мимоволі виникали у дівчинки на грудях.
- Надія Пилипівно, ви стежите за її підшкірною графометрією?
- Так, товаришу полковник.
- І що ж?
– Сьогодні не встигла, – налякалась Галина Семенівна, але червоність на грудці залишається у дівчинки досі.
- Можна спробувати прочитати щось із залишкової графометрії, - втрутилася Психолог.
– Говоріть простіше, і це стосується всіх, жодних “товариш полковник”, тут у нас не військовий полігон, а дослідницька лабораторія з вивчення аномального дитинства… Тепер коротко про новини: завтра до вас надійде ще один контрольний розумник Михайло Миколайович Шкідченко, 54-го року народження.
– Діагноз прикриття?
– Позитивне перке, енурез на ґрунті прогресуючого лунатизму. Одним словом, все як належить, але часу у нас для роботи з ним буде обмаль. Соціальний працівник вам зараз пояснить.
– Мати Шкідченко Тойба Генріхівна – невдаха-недоучка, освіта сім класів, розлучена, страждає на соціопатію, шукає всесвітню справедливість і схильна конфліктувати на ґрунті неможливості займатися повноцінним вихованням сина, непитуща, працює комплектовщицею, батько Шкідченко Микола Авксентійович, вільно володіє 12-ма іноземними мовами, в 1945 році з травня місяця працював вільнонайманим військовим перекладачем при Генштабі в Берліні, був знайомий з матеріалами Нюрнберзького процесу, алкоголізм стимулюється спецслужбами, оскільки інформація про роботу в Німеччині на процесі в 46-му не підлягає розголошенню. У 1942-43 роках на підлітку випробовувалися німецькі психотропні засоби, у 1947-48 роках - аналогічні наші. Хлопчик має здатність розкладати біле світло на веселку різної інтенсивності. Зазвичай над ним під час викиду негативної енергії візуалізуються блакитні та зелені блискавки. Природа візуалізації вивчається.
– Дивно, – раптово зауважила Анастасія “медальна”, вона ж у світі блаженна нянечка Нюра, – наші тут теж до досліджень веселки підібралися, особливо Венічка: він знайшов старий протигаз зі скельцями, через які цілими днями дивиться на хмари.
– Ось і поставте їхні ліжечка поряд, а там побачимо…
Поки дітлахи тільки збиралися досліджувати веселку, веселка давно досліджувала самих землян, які лише дійшли до інтерференції, дифракції, реактивних сопел і літальних апаратів: від метеозондів до МІГів "сьомих" або "п'ятнадцятих", чи що…
Райдуга спостерігала за світом і трепетно цілила його, не поділяючи на "залізну завісу" і "малі зони", яких на той час на Землі було безліч. У самому СРСР до 1960 року замість Карело-Фінської республіки, що пішла в небуття, була утворена одна перманентна республіка Ув'язнених зі своїми виробництвами, НДІ і колгоспами, зі своїми цвинтарями і лісоповалами, зі своїми рядовими і генералами, зі своїми надірваними голосовими зв'язками і порушеним всесвітом. Вона ввібрала в себе ГУЛАГ, пробити який веселка того далекого року ще не могла...
За вечерею за їхнім столиком сиділо вже четверо малюків. Венічка мляво смикав ложкою теплий "фаршмак" з в'язкої рисової каші, Вірка водила ложкою по колу, відправляючи за кожним колом по ложці рисової каші в рот, а Жорка приставав до новачка:
- Ти хто?
- Мишко...
- А Жорку сьогодні ніхто не покарає! І завтра теж, – відверто раптом відповіла Вєрка.
- Це чому? І за що? – здивувався Мишко.
- За те, що я йому показала, як у мене ворушаться літери на грудях. І ще хотіла спробувати по-дорослому з ним поцілуватися, а Венічка ссяв собі на долоні.
- А навіщо?
- Бо ручки мив. Ми пекли пиріг із глини, ось глина до долонь його і присохла. Так він на свої ручки посцяв, а Галина Семенівна побачила... А ти знаєш, що буває, коли таке бачить Галина Семенівна?
Мишко не знав, і тому уважно подивився на Венічку.
Той ніяково зніяковів. Він навіть почервонів від збентеження. Але й він знав, що ніхто з тих, хто провинився, ні сьогодні, ні завтра не буде покараний. Тому що батьки приїдуть за ними не скоро – адже сьогодні лише понеділок і до п'ятниці ніхто хоч і за ним самим в їхній дитячий світ точно не прийде…

понедельник, 28 марта 2022 г.

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.5

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.5
© Iрина Діденко: Українські дітлахи

Зазвичай вдень, незамінну і безвідмовну вночі, страшну нянечку Нюру намагалися не помічати. Двадцять чотири години на добу вона ходила в білій косинці з халатного ситця, руки у неї неодмінно пахли карболкою, а душа світилася тонко і свято.
Траплялося, що на сонечку, та на ґанку бабуся Нюра співала, але дуже тихо й благістно, на незрозумілий малюкам лад. Взагалі-то, це були псалми, але соціалістичному перевихованню Нюра не піддавалася ще й у довоєнний час. А війну пройшла санітаркою, винесла з передової кілька десятків тяжко поранених бійців і мала урядову медаль "За відвагу". Були в неї ще дві медалі – за Київ та Будапешт, і тому головлікар заборонив до нянечки приставати з політучбовими заходами та дозволив їй животіти у дикому невігластві.
Тому Нюра і знала, що у Венички є Гільда Вонс - "янголиця Божа, дитинці відкрита", тоді як усім іншим дорослим здавалося, що над хлопчиком раз у раз гуде травневий жук.
– Це від того відбувається, – вкотре запевняла зараз дорослих Галина Семенівна, – що в нього мухи в голові. Жорка, той хоч у лопухах Веркині труси розглянув, за що й отримає, а цей крізь скельці розглядав хмари, наче там живуть якісь сутності неземні... Але як на мене, ті ж Вірки та Жорки тими ж у кущах шашнями займалися, що й дорослі, поки той бевзь щось там у піднебесному просторі розглядав. Ні, такий Веничко, коли виросте, ніколи не дізнається, що в нього під боком власна дружина учудить… Прямо з лопухів у “лопухи” – така йому доля!
Алла Федорівна бентежиться, Надія Пилипівна щось бурчить, а нянечка Нюра морщиться ...
Гільда Вонс сидить між дорослими на столі у відкритій цукорниці і показує Нюре, що у Галини Семенівни не все гаразд із мізками. Нюра пирснула, Галина Семенівна грюкнула по столу:
- І тут травневий жук!
Гільда Вонс вирвалася з п'ятірні на волю і здунула з чайного блюдця гарячий чай прямо в обличчя кривдниці. Крапля чаю повисла у Галини Семенівни на носі. Тим і закінчилося вечірнє чаювання…
Гільда Вонс та її одноплемінники століттями бродяжничали в шовкотрав'ї вільновідпущеними Спостерігачами. Це вони відкривали поглядам дітей небо. І якби не попереджувальні "зебри", яких на небі було безліч, як у видимому, так і в невидимому спектрі, то замість метеозондів у піднебессі ширяли б люди, проводячи небесні чаювання десь кучових хмар. Але хрущі заперечували: їм, маленьким, очевидно, не дісталося б місця в подібній екології світу…
Комісія прибула увечері після вечері. У цей час у групах дивилися рекомендовані діафільми, конкретні коментарі яких були опубліковані в журналі “Дошкільне виховання” та в інструкції Постійної комісії з контролю за розвитком та вихованням паранормальних дітей дошкільного віку. Комісія отримала негласну назву "Заграва", але зазвичай з'їжджалася раз на тиждень до заходу сонця.
Полковник у цивільному Геннадій Степанович Семочкін був схожий на панцирного ведмедя, існуй такий у нормальній природі, особливо, коли накидав на кшталт бурки собі на плечі білий халат, що тісняв його.
За ним слідували Психолог, Соціальний працівник і Екстрасенс, ні імен, ні по-батькові яким не було покладено, хоча і вони обряджувалися на кшталт полковника Семочкина, і говорили тільки після нього.
Комісія розташовувалась у невеликому щитовому будиночку, в якому без очей сторонніх зазвичай йшла репетиція до якихось чергових радянських свят та презентацій. Але травневі свята вже пройшли, а з ними і День захисту дітей, і літо, яке не дуже визнавало святкової метушні, котилося до зеніту. Розкішне літо 1960 року.
Залишається додати, що Психолог і Соціальний працівник були, звичайно, жінками, а Екстрасенс немов би не мав статі. Всі троє лише висловлювали свої думки, спираючись на інформацію штатних інформаторів, але рішення за всіх приймав Сьомочкін. Паранормальні діти були цінними, їх вивчало півсотні різних НДІ по всій території СРСР…
Контрольну середню групу з дитячого санаторію в Пущі-Водиці вивчали особливо ретельно в Енському НДІ якогось усіма забутого текстильного містечка, про яке трохи пізніше співали:

Містечко наше – так собі,
працюють в ньому москалі:
і незаміжні ткалі там
становлять більшість дам…

В Енському НДІ назагал були молоді барбоморді хлопці  і миловидні дівчата - тодішні радянські Барбі. Барбі та барбомордики дружили роями та носили звання молодих лейтенантів, але тільки без малинових погонів та петлиць, які ненавиділи вже лише за те, що такі самі погони носили офіцери та солдати Внутрішніх Військ, які охороняли незліченні місця позбавлення волі – цілу державу в країні. На території цієї держави зазвичай проживало п'ятнадцять мільйонів вірнопідданих без паспортів: "зеків" - вчених і карних злочинців, божевільних, і недоумкуватих, бродяг і аферистів, економічних лиходіїв і геніїв, базіків та шкідників, а також їхніх дітей, підданих Малій Зоні від свого народження. Барбі і барбомордики вивчали їх поведінки, а незліченні полковники Семочкини відстежував поведінку і тих, і інших, щоб вчасно втрутитися і запобігти надзвичайним обставинам. 

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.4

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.4
© Iрина Діденко: Українські дітлахи

– Жорик, а, Жорик... А Гільда принесла мені оте загублене скельце!
– Не сміши, Веню, гусок та півнем, бо так не буває.
– А як ти це поясниш? – І Віночко переможно показав на скельце з райдужними розлученнями, від якого віяло чимось дивним, майже неземним.
– Пахне по-особливому, – принюхалася Вєрка. – надвечер так пахнуть зірки, – впевнено сказала вона.
Залишалося тільки піднести скельця від протигазу до очей і подивитися у піднебессі. Скелець відтепер знову було двоє. Одне, з тумбочки, у Жорки в руках, друге – з кишеньки коротких штанців на шлеєчках, в яких хизувався зараз Венічка, а Вєрка просто чекала, коли ці нестерпні хлопчики задовольнять свою цікавість і стануть звертати на неї хоч якусь земну увагу і навперебій пропонувати саме їй свої райдужні трофеї. Так воно врешті і сталося, і тоді дівчинка сказала їм обом:
–  До чого ж ви дурні, адже з них можна склеїти справжню підзорну трубу, як у Незнайки, і тоді можна буденавіть подивитися сьогодні ввечері на Місяць і побачити на ньому лунітів!
– Теж мені Кнопочко, – образився Жорка. – З підзорною трубою може й дурень побачити, а ти спробуй просто так подивитися крізь скляну веселку.
– А що, – погодився несподівано Венічка. – Можна й хмари розглянути. А раптом і там хтось живе. Але хіба його побачиш, синього на синьому, хмарного на хмарі… Дай мені скельця, – рішуче зажадав хлопчик у Вероніки. – Я зараз сам подивлюся...
Пішли смарагдово-оксамитові дні 1960-го року. І тільки бездонне небо про щось ледь тривожно попереджало дітей, розставляючи на "битому шляху" аеродинамічної камери Вільсона дивну пухирчатку попереджувальних "зебр" - білих, що волають до обережності, та"блакитних", які попереджують і припиняють кроваві земні сечі. Бо щось тривожно кричало про небезпеку життя в самій безодні небесного океану, і до чорних, космічно-чорних захмарних вирв, які щось говорили про неминучість смерті і вічності, що вже назавжди проступає після неї.
Дівчинка не стала заперечувати раптово побачене, бо хмарне мерехтіння розглядати було їй не цікаво…
Венічка й не помітив, як Жорка з Вірою знову сховалися в лопухи. Вони там про щось тихо шепотілися, мабуть про кульбаби, а Венічка, закинувши голову в небо, бачив, як дрібно набігала бриж на великі ватяні хмари, як раптом через них виникали білі реактивні доріжки, які розчинялися в небі, перетворюючись поступово, - кожна, на справжній битий шлях, яким, можливо, проїжджали небесні чумаки за сіллю нетутешнього світу.
І цього дивному світу не існувало ніякого спину, бо насправді не було ніяких зовнішніх кордонів, і тому цей дивосвіт розростався і упирався у неосяжне невідоме. По ньому повільно пропливали метеозонди, про які вони з Жоркою сперечалися: чи є у них моторчики, а чи - ні. Вирішили, що моторчики там таки є, але дуже маленькі та слухняні. Не ясно було тільки, кому вони приналежні: небу, людству, а чи жителям інших світів? 
Про жителів далеких світів можна було тільки невиразно здогадуватися, вважаючи, що в них є і своя планета, і свій фіолетовий океан, і свої три неземні раси: помаранчевих, синіх і зелених істот, дуже схожих на людей, ось тільки трішечки в чомусь інших. Жорка казав, що у них на руках по три пальці, але Вєрка запевняла, що по шість, бо по три – дуже негарно, а по шість – не так уже й страшно, хоча теж менш красиво, ніж у звичайних людей. До того ж у самої Вєрки було від народження шість пальців на правій руці, але її прооперували, і про свій шостий пальець вона пам'ятала невиразно, зате у Жорки траплялися напади, і тоді він раптом починав усі слова мимоволі вимовляти навиворіт.
– у Ікрев омярп ан укитовиж навосіран ...
– Я зараз вам усім трьом ююламан пороблю на сраках! – це вже закричала над вухом у  Венчика брилоподібна воспітела Галини Семенівни. Всі троє були миттєво зім'яті та побудовані в ряд.
Вихователька виникла несподівано та відправила всю трійцю до групи.
– Що це за таїнство на пузі, – всю дорогу обурювалася вона. –- Що це ти там і коли, Кожанов, побачив?
– А справді, що ти там, Жорко,  побачив у Вірки на животі? – Запитав у свою чергу Венічка в групі у свого дорослішого за обставин життя приятеля.
– У неї там щось написано, але на іншому алфавіті. Алла Федорівна нічого не говорила нам про такі літери. Вони в неї ніби під шкіру вклеєні… Та що тобі казати, – Жорка відчайдушно махнув рукою. – Це треба побачити на власні очі. Овижан! 
– Я тобі дам – книш, байстюче! – Раптом, не розібравши дитячої “тарабарщини”, страшенно розлютилася Галина Семенівна. – Де тільки таких слів, мерзотник, набрався. Ось прийде за тобою батько, все розповім!..
Планета, на якій існував свій фіолетовий океан, і свої три неземні планетарні раси: помаранчевих, синіх і зелених істот, дуже схожих на людей, супроводжувала Землю в усі часи, як невідв'язна космічна дуенья, і діти цих планет іноді переглядалися між собою і простягали один одному назустріч свої маленькі долоні - земні рожеві та інопланетні синьо-салатові, але тільки жоден дорослий ніколи так і не дізнався про те…
Зазвичай вдень, незамінну і безвідмовну вночі, страшну нянечку Нюру намагалися не помічати. Двадцять чотири години на добу вона ходила в білій косинці з халатного ситця, руки у неї неодмінно пахли карболкою, а душа світилася тонко і свято.
Траплялося, що на сонечку, та на ґанку бабуся Нюра співала, але дуже тихо й благістно, на незрозумілий малюкам лад. Взагалі-то, це були псалми, але соціалістичному перевихованню Нюра не піддавалася ще й у довоєнний час. А війну пройшла санітаркою, винесла з передової кілька десятків тяжко поранених бійців і мала урядову медаль "За відвагу". Були в неї ще дві медалі – за Київ та Будапешт, і тому головлікар заборонив до нянечки приставати з політучбовими заходами та дозволив їй животіти у дикому невігластві.

Юрий Контишев: «Я – простой пацан Степан…», авторская песня

Юрий Контишев: «Я – простой пацан Степан…», авторская песня


Я – простой пацан Степан Бандера
Здесь под Чернобаевкой живу.
Бункер мой времён эСэСэСэРа
ждёт давно Шайгу на рандеву.
Но Шайгу, наверно, помер,
Получив двухсотый номер 
Груза - всю армейскую братву.

Вынув спацстала стакан мадеры,
Помяну тувинскую мордву.
Подстрелю десяток БэТээРов,
Состригу российскую ботву.
Разожгу камин соломой,
Позвоню в кабмин знакомой,
Чтобы ЗЕ  депешу слал в Москву.

Мол, с Бандерой  Он – не живодёры.
Пусть своих в Россию отзовут:
Хренодёров, шоферов, шахтёров…
Путинской агрессии капут.
А не то в Херсоне ромы
Разберут аэродромы,
И с кремля куранты украдут.

Я – простой пацан Степан Бандера,
Так меня в Степановке зовут.
Эта песня так, не для шедевра, а…
чтобы выбрать правильный маршрут.
Ты, русня, беги до дома,
Забирай с собой главкома
Я даю четырнадцать минут.

суббота, 26 марта 2022 г.

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.3

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.3
© Iрина Діденко: Українські дітлахи

Веркині ластовиння мерехтіли у дівчинки на обличчі, дивним чином вплітаючись в веселку, що розрізала осяйний дивосвіт декілька разів по декілька раз навпіл, кромсаючи битий шлях "чумацького піднебесся", яким проповзали тигробізони. Над стадом тих хмаринних тигробізонів повільно пролітав метеозонд, у мініатюрному апаратурному кошику якого сидів сам Незнайко. Він дивився на Вєрку крізь  підзорну трубу і шанобливо кланявся тим дівочим ластовинням, які мерехтіли мов райдуга. А Жорка від того шаленів і відривався від землі довгими пружними стрибками в неосяжний незримий всесвіт.
За цим заняттям і застала їх Алла Федорівна, розвівши по обидві руки – Жорку в ліву, а Вєрку в праву, і повела в групу на дізнання, а Венічка, доки ніким ще не помічений, по одному йому відомим прикметам знайшов "секретик", руками відрив його, обтер об штанці обидва скельця і поклав їх у кишені своєї імпортної гедеерівської курточки. Потім критично подивився на власні руки, і вирішив, що найлегше їх обмити природним чином.
Коли тепла цівка з власного краніка пролилася йому на долоні, його помітила друга вихователька Галина Семенівна, і закричала на весь двір дитячого оздоровчого закладу.
– Веніаміне, нумо підійди негайно до мене!
Терміново не вийшло... Струйка все текла і текла на пальці, змиваючи з них в'язкі грудки бруду, а Галина Семенівна вже розтинала лопухи подібно до дітозбирального комбайна. Краник сховати Віничка так і не встиг, але встиг застигнути в напівпідвішеному стані між землею і небом, у нього з кишеньки випало одне з двох скель, тоді як права рука малюка зависла в просторі, а ось ліва все ж таки встигла запахнути краник у штанці, чисто машинально, тоді як сам Венічка вже запобігливо кричав благим матом: 
– Чесне комуністичне, – так навчав волати малого запобігливий про всяк випадок дідусь Ізя, – я ніколи більше в житті так робитиму... І край по цьому... Чесне жовтненяцьке, чесне піонерське, чесне комсомольське...
– Чесного комуністичного не буває! – відповідали йому знизу миттю діти, що набігли... Ніби від народження знали, що все комуністичне – брехливе…
Нервово осяяла себе дрібкою стареньких пальців нічна нянечка Нюра: 
– Пронеси нас, Господи, діточки: у кожного своє честне слово …
– Буває! – парирував підвішений у повітрі, схоплений за руку чіпкою рукою Галини Семенівни хлопчик. – Мені дідусь Ізя розповідав…
– Поговори мені ще отут, сцикля!
Піднебессям повільно проповзали стриножені ракогібони з розкішними кінськими гривами. У них не було слів що-небудь заржать, і тим здивувати малюків, а дорослих вони не брали до уваги. Дорослі наче прикипали до землі дивним точковим зварюванням, простір навколо них знеособлювався до сірого кольору, руйнуючи смарагдове свято непідсудного дитинства.
Після обіду три кути в ігровій кімнаті групи були окуповані Віркою, Жоркою та Венічкою.
– Веніамін, – суворо промовляла Галина Семенівна. - Хіба тобі мама не казала, що Вірки на базарах насіння продають, а Жорки, - тут вона задумалася...
– Усі Жорки завжди сидять у в'язницях, –раптом першою знайшлась Вероніка.
– А ти, шалапутко, не колупайся в носі. Відомо, що і тобі, красуне, і тобі, кавалере, вдома сьогодні всиплять. Ось тільки Віничці не пощастило з вихованням: у нього, сам же розповідав, тато – метроном, бабуся – гастроном, мама – музикантка, а дідусь – шульга.
– Дідусь у мене був окулістом!
– То ж тому з тебе скельця скачуть...
Діти сміються, всі, крім Жорки. Сміятися йому немає особливої потреби. Сьогодні його точно відлупцюють, як лупцювали вчора, і як дупцюватимуть завтра.
– Така у нас, Кожанових, конституція. Шкіряна, справедлива, – зазвичай каже дядько Алик – грізний Жоркін батяня.
Щодня Надія Пилипівна змащує хлопцеві цю “папчину” справедливість йодом.
– Не все, що всиплять у дупу, доходить до голови, - каже вона по-простецьки, і вимагає від Галини Семенівни не порушувати курортно-оздоровчий режим маленьких шибеників. Вони помиловані та відправлені спати.
Над ліжком Венички літає дбайлива Гільда Вонс – в руках у неї друге протигазне скельце. Вона опускає його не тумбочку. Веничка всього цього вже не помічає, бо він міцно і солодко спить.
На сусідньому ліжку сопить маленька Вероніка, а вже зовсім під віконцем Георг, або як їх там обох потім назве і величатиме завтра Життя...
"Покарники" дитинства абсолютно безпорадні у своєму власному дорослому житті. За це і приставлені в "карники"... Але чи можна покарати ефемерних хмарних уткоособак або сонячних зеброжирафів? Отож бо й є, що з "карами" все відбувається якось звично, сіро, буденно, ніби за розкладом… 
Але вся їхня доросла неспроможність обрушується на дітей – і це жахливо. Повірте, я сам довгі роки був... "карою Господнею", поки не розібрався у своєму власному вирі життя. Аж доки я знову не глянув на небо, де раптово привітав отару пінгвінослонів. Щоправда, за це вільнопливне несамовицтво назавжди втратив право викладати життя.

пятница, 25 марта 2022 г.

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.2

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.2
© Iрина Діденко: Українські дітлахи

І тоді Венічка надумав саму Гільду Вонс посадити в спорожнілий телефон, з якого раптом уже від неї хлопчик почув: 

На призьбі з диву м+аленькій втомився коник жв+авенький. 
Він їв травинку с+олодко, росинку запивав,
а тихим ситим в+ечором, коли всім дали печиво,
солодке дивне печиво, зоряним добрим вечором
 на скрипочці гарнесенько той коник виграв...

Звісно, цю пісеньку співала старенька – "баба з нагана" – нестерпна Гільда Вонс…
У  той час, коли нас накрила раптова інформаційна тиша, ми навіть не репетирували. Вона просто вийшла на нас, вирвавшись із сірникових коробок нашого смарагдового дитинства. Самотні метеозони проривалися зі смарагдового світу в блакитний, який регулярно патрулювали реактивні радянськы "чумаки"... Вони стерегли мирне небо – маленькі срібні птахи, за якими залишалися полозья піднебесного "битого шляху", обіцяючи нам, дурисвітним, відкрити перед нами Вічність…
Згодом Веня помітив, що бабуся, що увесь час чомусь пурхає дивним чином, ніби намагалася в чомусь йому допомогти. І тоді траплялися дивні речі.
Якось вічний слідопит Жорка Кожанов знайшов у густих заростях кропиви за диким дачним малинником справжнісінький армійський протигаз. Маска протигазу була зроблена із світло-сірої довоєнної гуми, а гофрована труба закінчувалася, як і належить, бляшаною іржавою коробкою, в якій належало бути фільтру з активованого вугілля. Але в п'ять років такого не впізнаєш, доки не розкрутиш тої коробки.
А не розкрутиш тому, що різьблення у ній заіржавіло. Залишилася надія проколупати в іржі дірку. Так Жорка і зробив, і з коробки, що розпалася на рвані шматочки, висипалося вугілля упереміш з монетами – царськими, фашистськими та підкореними фашистами країн – Польщі та Франції…
Монети поділили по-братськи: Вєрці за належне дісталося дві – дівчисько, а Венчику з Жоркою по п'ять…
Але Верін тато із цим не погодився. Він був нумізматом. Так у Венички з'явився барабан, а у Жорки гармошка, і з того часу в дитячому садку стали звучати “лопухові” концерти. Веня з Жорою любили виступати у лопухах, але не довго...
Якось хлопчаки, прихопивши з собою нерозлучну з ними Вєрку, сміливо забрели в лопухи, щоб зайнятися особливою важливістю справою – натискати товсті стручки–самостріли, що вибухали під пальцями і обсипалися на землю білими крапельками стиглого дрібного насіння.
Ефектніше за інших зазвичай виглядав той дослідник природи, у якого залишалися від недавнього стручка найкручені завитки. Вони цінувалися найбільше, як ознака особливого геройства, оскільки у той час одним із найулюбленіших казкових героїв був український хлопчик-з-пальчик Барвінок.
Щоправда, з ім'ям, на думку Жорки, він підкачав. Жорка казав, що в нього самого була ціла купа імен: і Жора, і Георгій, і Гоша, і Жорж, і навіть граф де Жермен. Але з графом, на думку Венички, він явно перегинав.
Не відставала від Жорки і Вєрка, яка називала себе поперемінно то Вірою, то Веронікою, то Нікою... І навіть Микейвою, проте, Веничка точно знав, що "цивільною" мовою так звуть дуже поганих тітоньок, вся поганість яких полягала в тому, що для злягання вони міняли дядечок, як рукавички, і при цьому непогано заробляли...
А Венічкіна мама заробляла мало, зате вона була вчителькою музики, і в них у будинку був Веничкін тато Марік та метроном. Дідусь Ісаак казав завжди, що і тато Марік, і музичний метроном у їхньому домі однаково безглузді, і тоді мама Люся починала потихеньку плакати і дорікати Венчика у тому, що він забагато слухає дурних розмов дорослих людей:
– Що ж ти, Веніаміне, – казала вона, – дозволяєш себе встрявати між дорослими. Бач, як нагострив вушка свої на маківці. Так, хочеш знати, дорослі – дуже нудні люди, і всі розмови у них – нудніше не буває, якщо тільки, звичайно, вони не дають знання.
Але, видно, дідусь Ізя в галузі знань давно виснажився і вічно ховався за газетою, через яку він часом повідомляв новини особливого роду:
– Протигаз той, що дітки підібрали за Байковою гіркою, дякувати Богові, не міна. Їх там після війни – поклади. Міни б їм не знайти – рук-ніг не зберуть, а протигаз– дві скельці і тільки. Скло, мабуть, уже потьмяніло, як усі старі шибки, і через них можна сміливо дивитися на веселку.
– Тату, не треба нас тут лякати – не треба пі-пі, бо Бі-бі задавить!
– Жорка! Через протигазне скло можна дивитися на веселку! – раптом на все лопухів'я радісно заволав Веня.
Тут же до нього підлетіла бабуся казкового Барвінка і покрутила перед хлопчиком біля скроні.
– А навіщо дивитися на веселку? – Зацікавилася вертлява Вєрка.
– А де ці скельця? – запитав Жорка.
І тут Веня зізнався, що коли скельця випали з роздертих протигазів, він їх сховав і “засекретив”, що означало, що хлопчик їх прикопав, тим самим приховавши від друзів. Ты звісно образилися і не покликали Веничку подивитися, як вони вперше з ініціативи всезнаючої Вєрки почали по-справжньому, по-дорослому цілуватися.

четверг, 24 марта 2022 г.

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.1

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.1
© Iрина Діденко: Українські дітлахи

У кожній хаті – свої іграшки маляті
Народне прислів’я

Вони вміли літати! Старенькі бабусі та дідусі у величезних дзвіночках-капелюшках. А зростом вони були з Вениною мізинчик. І вигадав їх Веня. Просто взяв і заплющив очі, подумав про них і зтиха прошепотів:
– Те, що вигадав, – побачу, нікого в дурисвіти не зрачу!..
Так ми все робили для нього. Напередодні й опісля. Але ні в кого нічого так до ладу не йшло, а унього, бачте, будь ласка! Він і сам страшенно з того дивувався і тут же роздаровував отим старенькім дідусям і бабусям янгольські крила – кожному. Самому йому залишилася тільки одна безіменна бабуся, якій тих крил у нього не стачило, і яку він став величати не інакше як Гільда Вонс, нікому не показуючи, наче тримав ії тільки невідльотно для себе.
Уся інша стареча, підтріпавши ганки свої, випарувалися майже не відразу, виснажена нестерпними прейдешнім... Бабуся ж самого Венички виявилася з найстійкіших бабусь. Вона терпіла від хлопчика, що матеріалізував її, усяких забаганок, проте інші її не бачили і не могли захистити.
І так би тривало дотепер, але якось під час міцного денного сну Веня не відчув, як на обличчя йому сіла оса. Вона лоскотала Веничку своїми лапками по щоці, і він спробував придавити її, щоб не подражнювала, зовсім не думаючи про певні недобрі наслідки.
Згодом він гірко про те жалкував, оскільки прокинувся не євреєм, а китайцем із запливлим оком, подивившись на який бувала Надія Пилипівна голосно промовила:
– М-да, хлопчику... Доведеться тобі, Венічко, накласти на око марлеву пов'язку, після того, як ми його промиємо.
Усяких пов'язок Веня не визнавав, і більше довіряв зеленці, яка маскувала садна на його вічно незручних лікотках і колінах. Але Надія Пилипівна була старшою медсестрою дитсадка, а Веня – п'ятирічною дитиною із середньої групи. Вона суворо зажадала, а Веничка погодився, і дав забинтувати собі голову, а заразом і око в марлеву шапочку Гіппократа.
Насправді, Гільда Вонс була хлопцеві  двоюрідною тіткою. Ось і садовив він її, навіть уві сні, в курковий простір нагана, та так, що коли натискав на курок, пружина бойка норовила притиснути стареньку до стволу, і тоді раптово Гільда Вонс пухко злітала і суворо дивилася на хлопчика дуже злими остекленілими очима...
Хлопчика це вражало: адже будь-яка нормальна людина могла б сміливо сказати, що ця бабуся - не метелик, але вперта Гільда Вонс, яка рішуче спростовувала цю грайливу дитячу аксіому. Була ще одна дивовижна обставина – плакати Гільда Вонс не вміла, а ось сльози свого кривдника, вжаленого в окову повіку осою, винести не змогла… 
Якось вона раптово виникла в крохмально-білому кабінеті Надії Пилипівни і помчала на Венічку в маленькій мідній ступі, а щойно в коридорі Веня трохи здер пов'язку з обличчя, тут же припаркувалася у своїй ступі на око, прямо до місця бджодиного укусу…
У повітрі розлилося густе квіткове амбре, запахло найсолодшими медоносами, і біль почав повільно проходити. Поки Веничка дійшов на полудень до їдальні, весь китаєць з нього вийшов, а Надія Пилипівна удостоїлася оточуючими звання чарівниці. Ось тут вже старенька заспівала вперше: "Вийшла баба із нагана..." Спів вийшов бравурним, і Веничка засоромився. Йому стало не стільки соромно, скільки гірко, що його, рідного, осміяли... 
З нагана, нехай і іграшкового, ні за які пряники не повинна була вийти баба! І він віддав свій наган Жорці Кожанову за "цвіркунову пошту"... 
Вони вміли літати! Але, підтріпавши свої ганки, випарувалися чи не відразу, виснажені нами, нестерпними... Прокинувся я в травні 2003–го року не єврейським дитинчам, а дорослим китайцем з атиповою пневмонією, через двадцять п'ять років після того, як Жорка Кожанов навічно закляк, випавши на асфальт із вікон дев'ятого поверху стандартної київської шістнадцятиповерхівки. 
Мій дитячий кумир помер, як птах, обізвавши мене на прощання "китайцем". Всі ці роки "цвіркуна пошта" між нами мовчала. Вигадник Жорка розсадив двох зелених коників, які й ловилися хіба що в Дитинстві, у дві сірникові коробки, пов'язані між собою особливою ниточкою, яка в кожній коробці була прив'язана до обмежувальної палички. 
Двоє "розмовляючих" зазвичай розтягували нитку, що з'єднувала переговорні "трубки" – сірникові коробки з кониками, які потрібно було прикладати до вуха, щоб почути послання в'язнів, що томилися в тих сірникових коробках. 
Жваві жителі навколишніх трав із “колінками назад” протестували проти свого інтернування і хапалися за палички, які стискали і так тісні коробкові камери. Від цього з коробок йшло безперервне потріскування – "телефонні" в'язні вимагали свободи, і вреднюча підла Гільда Вонс випустила уночі їх з полону. Вранці хлопчаків – тих, хто "говорив" подібним чином, наздогнала суцільна інформаційна тиша. 

Юрий Контишев: «Дико цвел гиацинт», текст Веле Штылвелд

Юрий Контишев: «Дико цвел гиацинт», текст Веле Штылвелд.
Ирина Диденко: «Блокадный гиацинд», графика


Дико цвел гиацинт, предвещая войну -
шесть соцветий.
Я молчал целый месяц, но нынче скажу -
зреет ветер!

В каждой ветке воскресшей частица меня -
даже он - гиацинт выждал годы,
чтобы вспыхнуть в преддверии слова «война»
ярким словом... свобода!

Шесть по восемь, ну,максимум,дней пятьдесят
будет в мире сраженье,
чтобы пришлые орки убрались назад
грузом двести на три поколенья...

А пока говорят, что Отечества дым -
и раним, и печален...
Гиацинт - он не враль: и Донецк наш, и Крым
возвратятся в реале...

А пока - что ни день, то пыланье огня,
но надежды врагов иллюзорны:
ведь сквозь пламя и боль возникает страна,
где звучат ариозо и горны...

среда, 23 марта 2022 г.

Веле Штилвелд та Ірина Діденко:Помилковий варіант або ілюзія самотності,...

Веле Штилвелд та Ірина Діденко:
Помилковий варіант або ілюзія самотності, ч.10
© Ірина Діденко: Планета Маргариток


Я прокинувся. Біля мене і Справжньої Маргаритки вже сиділи генетики. Як видно, вони почали розмовляти ще до мого пробудження:
– Астроліт ми викликали ще вчора. Всі ці роки він баражував сузір’я Тихий Глас і, між іншим, виявив, що планета Маргариток єдина населена, х–м, справжніми розумними істотами... – говорив у цей час Перший.
– Мені вдалося з двох аварійних капсул досить непогано відновити один єдиний стартовий модуль. Місця в ньому вистачить на п’ятьох... – відрапортував Другий.
– Я вивчив причини загибелі навколишніх планет. За тією телеметрією, яку вдалося отримати з бортового комп'ютера астрольоту. Глобальна ядерна катастрофа! Але на борту нашого астрольоту є засоби реабілітації подібних планет. От тільки хто реабілітує нас? У нас є генетичний матеріал для відновлення практично всіх базових видів флори і фауни на цьому класі планет, але з власною генетичною потворністю, боюся, нам так скоро не впоратися.
– І все–таки в нас і квітів з планети Маргариток існує надія – у планети є Справжня Маргаритка, а в нас з'явиться п'ятий член екіпажу – Орніс. Схоже, що він і допоможе до кінця розв'язати нашу проблему...
Ані Справжня Маргаритка, ані я так і не сказали ні слова...
Старовинний астроліт, здавалось, не квапився. Він поволі плив нам назустріч добу за добою призначений йому час, за який ми встигли попрощатися з тими, хто був приречений померти. Спати ми лягали під палючими променями, щоб щодня і мужньо вставати на заході сонця – втішати довгими безсонними ночами запилені раніше квіти. Над планетою більше не було сріблястих райдуг і все менше і менше виникало в просторі різнокольорових голографічних відгомонів тисячолітніх страждань. Ми блукали між квітів і вибачалися перед живими за завдане планетарне лихо. Більше нічим допомогти їм ми не могли. Ані я, астропілот з простим земним ім'ям Орніс, ані вся четвірка винуватців...
На сьому добу запилених квітів не стало. Всі вони померли. Замість них на планету прийшли нові маргаритки, які нічого доки як слід не знали про сумне минуле свого світу. Здавалось, однак, що всі вони неначе до духовної святині тягнулися своїми голівками до однієї єдиної Справжньої Маргаритки, а та проказувала, скоріше, шепотіла щось материнське і ніжне великим вітровим наріччям маргариток, розуміти яке було нам не дано...
Стали відбуватися помітні зміни і з генетиками. Вони вже не ганялися за окремими своїми молекулами, що по-колишньому ще роїлися в просторі, через що мені довелося покинути Планету Маргариток останнім. Я повинен був перевірити, щоб усі складники їхніх розріджених субстанцій перейшли до стартового модуля, і тільки тоді ми стартували.
Чи вибачилися генетики перед Планетою, і чи пробачила, чи відпустила вона їх від себе?.. Мені тяжко щонебудь певне сказати. Їм, принаймні, чесно вистачило мужності втішити приречених і попросити в них прощення. Скинуті з п’єдесталів квіткові боги залишалися з помираючими до кінця...
Після цього ми попрощалися зі Справжньою Маргариткою, що з лукавинкою пообіцяла нам навчити знов народжених маргариток мелодійному земному наріччю, але тільки не зараз, поки настільки свіжий ще наш взаємний біль – людей і маргариток – адже нові маргаритки стали б задавати дуже незручні неземні, а втім і навіть дуже земні питання, на які у всіх п’ятьох землян не знайшлося б відповіді.


4–17 січня 2001 р.,
24 березня 2022 р.

вторник, 22 марта 2022 г.

Веле Штилвелд та Ірина Діденко:Помилковий варіант або ілюзія самотності,...

Веле Штилвелд та Ірина Діденко:
Помилковий варіант або ілюзія самотності, ч.9
© Ірина Діденко: Планета Маргариток


Уперше за цілу тисячу років вони, подібно до мене, цю свою ніч провели теж без сну. І тому, відшукавши для розмови – і мене, і її – тут же заснули під Справжньою Маргариткою біч-о-біч зі мною.
Вдосвіта з першими променями сонця приречені ніжні створення стали масово помирати. Сутності чотирьох – не чисельникові, а людські, точніше, те, що від них лишилося, – стали викидати над сплячими чудернацькі голограми. Це були голограми не мутуючих прибулих богів, а саме людей, що втратили свою душевну суть, зберігши відносно тепер тільки тіла. Саме по тілах і можна було зрозуміти, хто є хто, бо душі екологів колись міцно заснули... Круглоголовий молодцюватий міцної статури Перший, приземкуватий і чіпкий Другий, худорлявий і пружній Третій і літній лопатобородий Четвертий...
Поступово між ними, сплячими, і Справжньою Маргариткою почалася неквапна і чесна розмова, яку вони так і не змогли раніше почати, доки пильнували і приндились... Говорили сутності - голограми, залишкові сутності людської породи.
– Ви все ж прийшли до мене, – Справжня Маргаритка зустріла їх легким похитуванням стебла.
– Ти поговориш з нами?..
– Звичайно, адже ви тепер такі, які насправді, тобто, якими зуміли зберегти в собі крихкі залишки людського… вашого... – швидко виправила себе Квітка. – Саме це привело вас до мене – потріпаних, але справжніх... Ні, звичайно, ваша гордість ніколи не дозволить вам визнати це, але тепер ви спите. Тому і сприймете мої слова...
Чотири голографічних, мерехтячих на сонці сутності над тілами сплячих квіткових богів мовчали. І були вони так дивно схожими на людей – молодцюватого міцного Командира, приземкуватого Навігатора, худорлявого Астропілота і літнього Кібертехніка...
– Я знаю, що привело вас до мене, – продовжила Справжня Маргаритка. – Своїми дурними номерами – Першим, Другим, Третім. Четвертим – ви всю цю тисячу років тільки рахували, перераховували і посилювали свою власну людську самітність. Все більш і більш занурюючись у біль, гіркоту, розчарування. І тільки я знаю, як вирішити вашу проблему.
Уперше всі чотири голограми колишніх людей здригнулися і задали квітці майже водночас одне і те ж питання:
– Як нам повернутися до себе і, нарешті, додому?
– По–моєму, це й просто, і складно. А втім, кому як, але... Справжнє треба лікувати справжнім...

Юрий Контишев: «Днепровский мост», текст совместно с Веле Штылвелд

Юрий Контишев: «Днепровский мост», текст совместно с Веле Штылвелд

Сомою срез винограда обвис -
срезали нелюди гроздья  до пяток,
ну, а свобода ушла за карниз -
лезут с боями под «грады» ребята...
Нужным коктейлем зальём эпикриз -
нам без свободы и жизни не надо.

Строятся улицы в оба конца,
мост безымянный стоит исполином…
Нет больше имени в норке песца -
вы переехали мост в Украину.
Нет у России другого конца –
Только распутинить всю паутину. 

Вам никогда не вернуться назад!
Полууроды  из псиного  рода 
всё о Бандере, рехнувшись,  зудят,
под полусвастикой  псевдосвободы.
И обалдевший тщедушный царь-град
кровью своей захлебнётся до рвоты.

Мост, как и палка - на оба конца,
был, есть и будет Днепровским навечно,
а на растяжках осталась  пыльца -
души фашистов, в мундирах пришедших.
Мать Вашу, рашка, уйми подлеца!
Если решишься  - сортир обеспечим.

понедельник, 21 марта 2022 г.

Веле Штилвелд та Ірина Діденко:Помилковий варіант або ілюзія самотності,...

Веле Штилвелд та Ірина Діденко:
Помилковий варіант або ілюзія самотності, ч.8
© Ірина Діденко: Планета Маргариток


Цей біль приречених всотував у себе навколишній простір і випромінював його у Всесвіт. Схоже, що саме ця аура і була причиною збою системи управління мого астрокрейсера.
І тоді для себе я легко і просто збагнув, що в ім'я досягнення своєї власної примхи, свого уявлення про безмежні спокій і щастя, зоряні блукальці, що впали на цю планету, в ім'я власної благодаті, не тільки відвернулись від імен людських, і від земної любові, але вони доторкнулись знеможеними тілами своїми до килимів з маргариток, щоб не тільки піти квітковими настилами по планеті, а й перекрутити їхню трепетну і ніжну суть.
Доторкнувшись до планети, прибульці не приросли до неї, а присмоктались зі всіма своїми колбами та пробірками і зробили необережний крок від рятувальної капсули астрольоту в зворушливо–принадний світ маргариток.
Сонячний вітер, як і до того, колисав маргаритки, але їх шелест вже не заколисував мою свідомість. Вночі вітер віяв трохи сильніше, і в шелест квітів домішувався дзвін, в якому тепер я розрізняв плач. Багато які з них просто ридали. Заснути я не міг... Я встав, серце моє розривалося на частини. Адже навколо мене заломлювали свої крихкі руки квіти... Самі маргаритки, нескінченний килим маргариток. Новий порив вітру з якоюсь диявольською силою рвонув ніжні стебла тих, хто так ще жадав жити, і тоді квіти просто заголосили... Вони молили своїх богів про пощаду, але їхні боги відвернулись від них...
Я бачив і чув так, як належить на цій планеті, в цьому світі найжорстокішого експерименту, де найголовніший злочин експериментаторів полягав у тому, що вся ця Планета стала жертвою нісенітної людської пристрасті. А допомогти квітам земними засобами тут було неможливо.
Тепер я це розумів, як і те, що все своє життя ці прекрасні створіння з волі чужорідних богів перетворили на страшні сомнамбулічні страждання, що ще якось притлумлювало денне фіолетове сонце, та от ніч не залишала маргариткам надії – навіть найбільш юні з них щосекунди готувалися до страшної, освяченої інопланетними генетиками Смерті.
Тепер крізь дзвін, що перейшов у суцільний жалобний шепіт, з кожним новим посиленням вітру на планеті народжувалася і набувала сили, стаючи все розбірливішою найзвичайнісінька молитовна аріозо...
– Збережи нас велике Провидіння...
– Не перерви наші життя!..
– Чому наші боги відвернулись від нас?
– Де ви, генетики, де ви?..
І нарешті, цілком дивне:
– Орнісе, Орнісе, зупини їх!
– ...Ми гинемо…
І ще:
– Скажи нам що–небудь, стара маргаритко!..
З першими променями сонця Справжня Маргаритка відповіла:
– Я скажу вам, сестри, тільки те, що говорю з болем щодня вдосвіта ось вже тисячу років... Я скажу вам, сестри, що я вас люблю і вибачаю, що дочекаюсь часу, коли ваші численні нащадки скажуть мені те саме в день мого власного ще не скоро очікуваного кінця. І в їхніх голосах буде мудрість і всепрощення, любов і гідність, гомін і мовчазність, і тихий стогін пелюсток. Більше мені сказати вам нічого. Помирайте.
На краєчку світло–фіолетового обрію замайорів світанок нового дня. У скошених вітром вінчиках стали опадати голівки ефемерних німф, що так ніколи і не стали людьми...
Вночі я так і не заснув. А вранці назавжди поснули міріади квітів, але планета ніби не помітила їхньої смерті. Вона знов звала до себе генетиків. Ми розуміли – і Маргаритка, і я, що одного разу необхідно розірвати це згубне коло, в яке випадково втрапили і квіти, й люди, вже покарані рівною мірою за свої намагання змінити власну природу. Генетики, ті незабаром перетворяться на пилок, а маргаритки принесуть у Всесвіт суцільний планетарний біль, від якого будуть руйнуватися космічні апарати всіх розумних істот навіть на найвіддаленіших космічних трасах, і в космос прийде жах міжзоряної самотності.
Тому Справжня Маргаритка, не сказавши більше ні слова, дала мені заснути вдосвіта прямо під своїм стеблом і не бентежила доти, доки фіолетове сонце не проковтнуло нове вечірнє смеркання. Тільки тоді вона пробудила мене якимось особливим тихим шелестом, в якому була й ласкава вимогливість, і тихе вибачення...
Як я дізнався пізніше, всю ніч вони пробивалися до мене. Кожний сам по собі, чимось себе виліковуючи і рятуючи.
Всю ніч вони неквапно йшли по планеті тільки з тим, щоб відшукати мене самого і мою крихку спільницю – Справжню Маргаритку. Але коли знайшли, я вже спав. Важкий сон звалив мене вдосвіта, і я забувся, більше не в змозі терпіти передсмертні стогони помираючих квітів.
Тисячу років, проведену на цій чудній планеті, вони, нечутливі, спали на борту напівзруйнованої аварійної капсули за захисним екраном, як браві боввани – Перший, Другий, Третій, Четвертий – щоб потім зранку пити квіткову патоку з крихких терпко–солодких тичинок. Щодня вони багато працювали, щоб запилювати піддатливі квіти на заході сонця....
Знайшовши мене, вони схилили свої розряджені сріблясті голови перед Справжньою Маргариткою і, помітивши легке струшування пелюсток у відповідь, сіли перед справжнім квітковим божеством, що так і не дозволило їм пробудити мене, сплячого.

воскресенье, 20 марта 2022 г.

Веле Штилвелд та Ірина Діденко:Помилковий варіант або ілюзія самотності,...

Веле Штилвелд та Ірина Діденко:
Помилковий варіант або ілюзія самотності, ч.7
© Ірина Діденко: Планета Маргариток


– Ми просто повірили в те, що бачили, а після цього і самі, вочевидь, стали іншими. Нас зберігала ця планета, нас годувала і поїла вона... І ми були їй за те цілковито вдячні. Але ми пішли далі...
– Космос висотав нас, а до Землі було відчайдушно далеко... Ми молили Провидіння надіслати нам мир під небом, а навколо була чорна безодня... І міріади світів, зруйнованих розумними істотами...
– Скоріше нерозумними... – поспішив я був відмежуватися, але миттєво спинив себе, згадавши криваву історію земного людства. А тепер зі мною розмовляли ті, хто зовсім далеко пішов від своєї людської природи.
– Ми менш за все очікували зустріти цю планету, але сюди нас привели дивні обставини... Цю планету для нас на час видужання від несамовитої космічної туги вибрав головний комп’ютер... Десь у глибинах космічної безодні нас охопила чудна ейфорія... Відтоді всім нам здавалось, що ми просто задихаємося у вакуумі астрольоту...
– І у когось першого здали зненацька нерви... Після цього зламалось щось в інших, і бортовий комп'ютер астрольоту вивів нас на найкоротшу траєкторію до найближчої планети. Після цього ми опинилися в аварійній капсулі, де нам довелося бути недовго...
– Можливо, ми сильно поквапилися і, незважаючи на попередження бортової комп'ютерної телеметрії, прийняли остаточне рішення – забиратися звідти...
– ...Щось не спрацювало, і відбулася аварія. Вона не пошкодила наш астрольот. Схоже, що й досі він десь пливе у Всесвіті, але вже без нас.
– А ми й без нього обійшлися. От тільки Маргаритки... Нам чогось забракло. Адже нас ніхто не навчав лікувати настільки тонкі світи з такими крихкими екосистемами. Тепер нам не вистачає рук, хоч і відбулася якась трансмутація, сприятлива немовби для досягнення нашої мети. Ми тепер багато вміємо, раніше нам недосяжного...
– Але в нас самих вже катастрофічно не вистачає земного. Нам дуже потрібний ти...
– Тепер дуже багато залежить від тебе..
– Усі зусилля останнього тисячоліття можуть обернутися на порох, якщо ми не зуміємо скористатися твоїм генофондом землянина, що зберігся в настільки віддаленому куточку космосу.
– Навіщо я вам?
– Щоб вони жили довше...
– На скільки?
– Хоча б на день!
– Тобто замість семи днів вони зможуть жити вісім, а замість чотирьох богів у них тепер буде п'ять?
– Схоже, що так. Тобі вибирати!
– Так ви просто божевільні: адже без вас і до вас вони жили тисячі років – кожна окрема найменша квітка!
– Так. Але їх запилювала планета. Одна всіх! Ви можете уявити цю одноманітність? Тоді як ми даруємо кожній окремій квітці особисту індивідуальність!
– В ім'я чого?! В ім'я власного морального задоволення? Забери у вас весь цей безглуздий ритуал ген–запилення і виявиться, що ви тисячу років платили цьому чудовому світові самою тільки чорною невдячністю. Ви просто наслухались про себе легенд від цих вразливих і наївних істот. Але, як видно, ви ніколи не блукали серед цих Квітів просто Людьми, не ділилися з цим світом своїм по–справжньому потаємним. Тому, що ви це потаємне самі в собі зрадили і забули. Як ви можете пам'ятати риси ваших жінок, якщо ви забули навіть власні імена? По якому праву ви даєте квітам надію перевтілюватися в жіночі образи, не пам'ятаючи і не розуміючи суті земних жінок? Чому ви позбавили їх віку? Чому, нарешті, ви жодного разу не побалакали зі Справжньою Маргариткою?
– Тому, що вона з нами ні разу не заговорила...
– Мабуть, бути мені посередником, панство! Це і ваш шлях порятунку. Пропоную завтра опівдні зібратися всім нам шістьом на планетарну раду. Вже хоча б тому, що сьогодні у вас чотирьох і в нас зі Справжньою Маргариткою існують різні точки зору. Нехай буде вислухано і протилежну сторону... Чи не на цій етичній нормі навчали усіх нас колись, коли ми ще були курсантами?..
– Схоже, він правий...
– Правий?..
– Не правий...
– Мені важко сказати, але він перший землянин, якого ми зустріли в нашому світі за довгі роки, і ігнорувати його думку було б абсурдно.
Перетворившись на веселки, четвірка зринула і розчинилася у вечірньому смерканні, я розвернувся і побрів назустріч Справжній Маргаритці, біля якої мені й належало провести цю ніч.
– Це наш новий бог? – питали про мене щойно народжені на заході дня малюки.
– Ні, це людина, – з досадою відказав їм Четвертий, що плив уже по небу хмарною сутністю...
Мені довелося побачити, як помирали квіти, так і не ставши більш людяними, ніж самі генетики, що настільки давно відреклися від себе ж, земних...
Небо по-давньому гнало дрібні фіолетові хмари, але тепер їх було важко розрізняти – крізь бездонно-чорний колодязь їх проковтувала неосяжна ніч, просякнута мерехтливими плівками сновидінь – ласкавими і сумними уривками голограм...
У повітрі дзвеніли і плакали істотки, ще нещодавно прийняті мною за прості квіти, гідні свого ефемерного щастя, але на жаль, до найболючішого жалю, кожна сьома маргаритка, запилена при народженні, цієї ночі була приречена. Від настільки нестерпного страждання над всією планетою піднімалася аура болю. 

Юрий Контишев: Bella ciao Песня херсонских партизан

Юрий Контишев: Bella ciao Песня херсонских партизан

Una mattina mi son svegliato,
o bella, ciao! bella, ciao! bella, ciao, ciao, ciao!
Una mattina mi son svegliato
ed ho trovato l’invasor.

У нас мочили русню в сортире,
Не замечая их мычанья, их мычанья - чанья-чанья
И на мотивы in italiano
Неслось трывалэ - им позор!

О, партизаны, по нам же  видно:
Мы - янычары, янычары, янычары-чары-чары!
И если нужно, мы встанем дружно
На бой с проклятою ордой.

Пуёвый Хутин, на ладан дышит,
Мы без печали, без печали, без печали-чали-чали
Его зароем под трын – травою
Под  крик ворон, шакалов вой.

Нам враг не страшен. В параше рашен. 
Запричитала одичало, одичало-чахло-чахло,
Как Чикотило, за печь забилась
Вся тараканья срань и рать.

В конце барака вас ждёт Гаага, 
Вы без Гулага заскучали, заскучали-чали-чали,
Всего  полшага – пинок под сраку
И - прямо к ракам отдыхать.

А рідна мати простит за маты,
И белла чао, белла чао, белла чао-чао-чао!
Героям слава! Свободу мати -
Це наше щастя на века!

суббота, 19 марта 2022 г.

Веле Штилвелд та Ірина Діденко:Помилковий варіант або ілюзія самотності,...

Веле Штилвелд та Ірина Діденко:
Помилковий варіант або ілюзія самотності, ч.6
© Ірина Діденко: Планета Маргариток


Але тепер, якщо вслухатися, до шелесту домішався стогін. Придивившись, я зрозумів, що це були стогони тих квітів, чий термін перебування пішов тут на години. Стогони приречених померти до ранку.
– Навіщо ви це зробили?
– Наївна людина,– Четвертий хотів потріпати мене по плечу, але передумав, і його райдужна рука зависла в повітрі. – Це наша місія, наша робота!
– Бачиш, ми не питаємо твоє ім'я: це вже не має ніякого значення. Стань П'ятим, тим паче, що наші підопічні, по-моєму, до тебе прихильні, – і Третій багатозначно підморгнув мені.
– Спершу будеш асистентом, а потім і ґенезою маргариток займешся, – діловито пробасив Другий.
Мене все це починало дратувати. Я завжди зберігав право вибору за собою, а тут навіть не люди – незрозуміло хто – розписали мою роль і навіть придумали знеособлен-цифрове ім'я. Чудово!.. Однак, якщо вже на те пішло, я сам собі голова – сам собі місія!..
Глупота, як же безглуздо це все! Місія…
Над полем світилися міріади снів-голограм. І це розкішне видовище супроводжувалось тихими стогонами.
Цю четвірку потвор ніяк і нічим не переконати, я вже зрозумів. Однак…
– Е ні, по–перше, ґенезою маргариток я займатися не збираюся. По–друге, я ніколи не буду мати числівник за ім’я, хоча б тому, що народжений людиною. Якщо одурманеним маргариткам це не ясно, їх можна вибачити, але ви!.. Ви, ті, хто були людьми, невже цього не розумієте!
– Були? – задумливо промовив Перший.– Так, ми трохи перевтілилися, адаптувалися до тутешньої природи, але… чому були? Ми люди.
При цьому, можливо, від глибокої задумливості, в яку занурився Перший, рої молекул його тіла стали розлітатися, і він, схаменувшись, став ловити їх руками. Це було комічно і нагадувало ловлю мух. Я не утримався від реготу.
Привівши себе в норму, Перший спохмурнів. Інші троє розгублено дивилися на мене.
– Що тобі треба? – глухо спитав Перший.
Я зрозумів, що вони навіть не стануть мені погрожувати: їх щось дуже сильно турбувало.
– Ви вважаєте себе людьми?
– Так, тутешніми людьми. А ти людина з Землі, тому ми… дещо несхожі, – поспішив випередити мої подальші висновки Третій.
– Дурниці це все! – я махнув рукою і відчув, що вони стають мені нецікаві. ᄒ Людина Землі на будь–якій планеті все одно залишається в твердому тілі. А ви? Ну ви самі себе бачили?
– Ми давно не маємо дзеркал, викинули той непотріб… тоді… коли стали адаптуватися…
Я зрозумів, що влучив у точку:
– Адже ми з вами – брати з однієї планети.
Вони, четверо квіткових богів, що вершили долю безпорадної маргариткової планети, мовчали. Четверо безпорадних божків...
Перервав мовчання Другий:
– Ти потрібний нам... Ти допоможеш розв'язати проблему, що конче для нас важлива. Чи допоможеш?
– Дивлячись у чому. Розкажіть суть вашої проблеми, може, і допоможу. Все ж з одного планетарного дому.
Генетики підбадьорилися. Перший “сів” на ґрунт, жестом запрошуючи інших приєднатися до нього.
Планету огортало темно–лилове смеркання. Виразні хмари підфарбовувало червоним сонце, що сідало, безодню неба неначе прорізали багряні смуги. Повітря було майже нерухомим, і пахощі маргариток стояли в повітрі ледь не зримо. На тлі неба, що вже темніло, час від часу виднілися осяйні райдужні голограми свіжо запилених квітів, що засинали. Планета занурювалась у сон. І все це можна було б назвати невимовною красою, якби… не стогони, що все сильніше лунали з усіх боків.
– Вас це не лякає? – спитав я.
– Ми призвичаїлися, на ніч ми відходимо звідси… Ми тут не спимо… – чомусь збився Третій і поспішив ретируватися.
По наростаючій напрузі я зрозумів, що вони вкрай чимось стурбовані, можливо навіть налякані.
Перший зітхнув, ніби набираючи повітря перед стрибком, і ніби змусив себе заговорити:
- Ти вірно помітив, що ми… відрізняємось від тебе. Так, ми розряджаємося…
Він помовчав якийсь час, потім переборов себе і повів далі:
– Це відбулося на початку експерименту. Ми в чомусь зробили помилку… Не знаю, в чому… Це був період адаптації. Спершу для чистоти експерименту це було навіть знахідкою… Але потім… Десь було зроблено помилку… Де саме ми схибили?! А потім пішла ланцюгова реакція… І що буде з нами згодом, нікому невідомо… Можливо, ми остаточно розрядимося і зникнемо як щільні тіла, бо повністю асимілюємося з планетою… Може, станемо… м–м–маргаритками… - Перший нервово реготнув.
– Ото сміху буде…
Однак їм було не до сміху. З темряви напружено дивилися на мене чотири пари очей. Вони чекали від мене порятунку. Вони, королі абсурду, просили в мене, простого смертного, спасіння… Вони, ті, кого я сам на початку мого перебування тут побоювався.
Уже ані жалості, ні тим більш ненависті до них я не відчував. Навпаки, в мене було внутрішнє полегшення. Планета мстилася за себе.
– Навіщо ви це зробили?
Можливо, моє питання пролунало якось вже занадто проникливо, бо ці солдати генетичних воєн навперебій стали пояснювати мені все, що відбулося з ними “на цій незрозумілій планеті”.