Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.18

Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.18

© Ірина Діденко: Місячні гойдалки, графіка

Раптово мені здалося, що з могильної глибини старанно підтягується по сріблу тонких ниток розкішний небачений звір з вигнутою сріблистою спиною, що складається з окремих лускатих блискіток, кожну з яких я якось вже обмацував у себе вдома.

На поверхню розритого саперами бомбосховища прагнула вибратися розумна істота! Від переляку я послабив місячну нитку, і отут істота тяжко зітхнула, просідаючи лускатим дзеркалом знову на дно.

Я не знав, що і подумати, але був твердо в ту мить упевнений, що ця істота нізащо не заподіє ні краплі шкоди ні мені, ні моєму Місячному хлопчику, з яким вона, істота, була зв'язана дивними, але міцними нитками, що жадали від мене додаткових нових зусиль у порятунок їх обох – Місячного хлопчика і того ж древнього Звіра, про якого з належним побоюванням так часто нагадувала мені старенька і мудра прабабця Фіра.

Робити було нічого, переборюючи приступи холодного липкого страху, чіпляючи мокрими пальцями за невагому місячну нитку, я поступово починав відчувати, що тягну дійсно тяжку вагу – колосальну, величезну і чомусь для мене значиму. На очах у справжнього хлопчика виступили сльози, але на обличчі в місячного його двійника, що сидів на спині новоявленого світові Звіра, відображалася неймовірна радість.

Цю радість по-своєму розділяли гризуни всіх різновидів від піднебесних до наземних і підземних – усі кроти, пацюки і кажани стихли відразу, перетворивши поритий, гнійний плацдарм , що копошився, на авансцену неймовірної містерії, у центрі якої була істота, яка старанно тепер перешкоджала мені з'єднатися з моєю місячною проекцією.

З часу останньої нашої з нею зустрічі вона немов виросла вдвічі, колись зігнута навпіл, вона так і провела в дивній дзеркальній інкапсуляції довгі земні тисячоріччя, часом відгукуючись то на жагучі заклики легендарного царя Соломона, то на мій дитячий белькіт капосного післявоєнного пустунчика...

Тепер, коли мідні скоби були зірвані з древнього інопородного бранця, він раптом сам зміг обернутися на величезну сценічну завісу і навіть екран, на якому стали миготіти кадри минулих тисячоріч, до яких ні мені, ні моєму місячному хлопчику, здавалося б, не було діла.

Мене турбувало тільки можливе відторгнення моєї місячної частки, ділитися якою зі Звіром я ще не бажав...

І тоді дзеркальна поверхня врятованої мною істоти раптово стислася і перетворилася на маленьке вигнуте вітрило, під яким у невеликому суденці розмістився мій місячний хлопчик, який благально дивився мені в очі і вимогливо цілив прямо в перенісся. Про що він просив і що вимагав, я так до тонкощів і не усвідомив би, не встань за моєю спиною проекція місячної принцеси. На відміну від хлопчика вона могла говорити:

– Оолан просити відпустити із собою маля. Воно теж буде зростати, тільки в іншому світі, щоб колись прийти до тебе на допомогу в дуже далекому майбутньому.

Істота, названа Ооланом, молитовно витягнула верхню частину вітрила.

– Ти можеш відмовитися від свого двійника, і тоді Оолан подарує тобі замість нього цілий резервний світ, куди ти зумієш ховатися у важкі для тебе хвилини і роки. Я б, Мойшеле, не погодилася. На Землі від життя ховаються тільки мішигіне. Не будь цедрейтеле , не погоджуйся!

Отут тільки я упізнав у принцесі свою прабабцю. Очі принцеси Есфір дивилися на мене з вічності. Рухом руки вона опустила пливучий у небі кораблик, і тепер поруч неї стояв місячний хлопчик, який тримав під срібні вудила Звіра, чий контур нагадував тепер фронтовий розгорнутий плащ-намет мого дідуся Нюми. Верхні поли намету, що відливали місячним сріблом, дивним чином жестикулювали. Принцеса Есфір уважно стежила за жестикуляцією і передавала мені мову древньої інопланетної істоти:

– Оолан каже, що не розповість дуже багато про себе , тому що ти ще маленький, але можеш швидко зістаритися від надлишку тієї скорботи, що йому довелося випробувати. Твоя дитяча душа дуже тендітна, і їй всіх його хвилювань у себе поки не вмістити. Зате він, Оолан, може відкрити інші світи твоєму місячному хлопчику, якщо тільки ти його відпустиш, але не проміняєш на ті світи, у кожнім з яких ти будеш гостем, але тільки в цьому земному – дійсним хазяїном. Тобі вирішувати...

– А якою мовою він говорить? – замість відповіді раптово перепитав я у принцеси.

Есфір посміхнулася:

– Він говорить своєю зоряною мовою, що для тебе така ж цивільна, як і приховуваний від тебе в родині ідиш.

– Невже у світі так багато цивільних мов? Як же всі ми розуміємо один одного? І як розуміє нас цей Оолан?

– Він розуміє нас серцем, – посміхнулася Есфір і простягнула назустріч Ооланові свою тонку гарну руку. Плащ-намет Оолана став поступово перетворюватися на серденько.

Тепер посміхнувся я:

– Нехай він бере із собою мого місячного хлопчика, ростить і пестить його в себе там на зірках і пригощає вершковим морозивом, щоб місячний хлопчик обов'язково повернувся грати зі мною в пожежних і кататися на крейсеромобільчику “Настасія”.

“Він обов'язково повернеться”, – прошепотіла мені самим серцем Есфір, розтаючи в просторі...