Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.12

Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.12

© Ірина Діденко: Місячні гойдалки, графіка

– А можна проспати більше людського життя...

– Кажуть, можна. Якщо впасти в анабіоз. Так будуть спати космонавти, що полетять до далеких зірок.

– А потім?

– А потім вони прокинуться і відкриють для нас з тобою нові світи.

– А навіщо, якщо ми на той час обоє уже вмремо?

– І те вірно. Ти знаєш, малявко, я сьогодні запитаю в батька про це.

Я погодився. І дійсно, Юрко про все розпитав...

– Ти знаєш, малявко, – продовжив він, як ні в чому не бувало, нашу розмову, – я довідався для тебе, що буває довговічніше за сон, летаргічний сон, анабіоз і навіть смерть...

– Що? – я навіть затремтів.

– Це дуже рідкісне і стародавнє явище, і називається воно, – отут Юрко поліз за словом, записаним на папірці, до кишені. – Це називається інкапсуляцією.

– Це як? – Вразився я дивовижному терміну.

– Інкапсуляція, дослівно, це утворення капсули навколо далеких для організму речовин, одним словом, якщо ти з іншого світу і тобі не дуже підходить цей світ, то ти міцно засинаєш, і крім цього обростаєш справжнісінькою бронею...

– А може бути ця броня дзеркальною?

– Напевно, може, – зненацька для себе ствердно висловив своє припущення Юрко. А Юрковою думкою я дорожив, і тому тієї ж ночі вирішив піти на несподіваний для дзеркала наступ...

І натиск пішов. Для початку, як тільки усі розбрелися хто до кутової кімнати, хто до передньої – спати-відпочивати, я теж прикинувся сплячим і під барабанний дріб дощу, що зірвався в ніч, раптом почув юні хмільні голоси:

“Пара гнідих, запряжених коней...” – репетували в ситцевому раї в Лідії рано заблукалі Жорка, Беня й Алик... Беня співав відчайдушніше за всіх надривним юнацьким фальцетом, Алик виводив голосовою тягучкою, а Жорка відверто бекав. Лідка, як завжди, під глухі матюки – голосно й несамовито, стогнала про нездійсненне майбутнє, – молодики були п'яні в драбадан.

До того ж суперечка зайшла про якихось дві валізи, і тут було спробував заверховодити Усман, але Лідка гаркнула на нього: “Цить, шестірко!”, від чого п'яному Бені стало раптом кривдно і тяжко. Від цього Беню потягло на гучну злодійську сповідь, а Білошицького, що давно відчував щось негарне, до найближчого телефону...

Оперативники приїхали опівночі. Весь наш барак виявився в щільному їх оточенні. Лідчині двері навіть не зламали, а винесли, як і протилежне їм у “пеналі” вікно, заставши всіх трьох молодиків зовсім розлюченими і надто оголеними в різній стадії готовності до злягання. І доки над Лідчиним тілом злітав у небеса обітовані Усман, Жорка Кожан ще ярів і пінився, а Алик уже тільки лежав зовсім знесилений на килимку біля ліжка. Ганчір'я і дешеве пійло з околишніх ларків валялося по всій квартирі.

Бабусю з дідусем попросили бути в понятих. Білошицькі відмазались під приводом того, що це саме він, Білошицький, викликав оперативників. Інженер Горшанов, що жив за Лідчиним “пеналом” з дальнього від нас боку, був у цей час у відрядженні...

У бабусі з Лідою були довірчі відносини. Під приводом перешивання старих речей, вона одержувала від тої невеликі замовлення на двадцять-тридцять дореформених карбованців, але Алика бабуся не залюбила, після того, як той наставив засоси на юній Ідоччиній шийці. І те, що їй довелося побачити, стали показувати по українському незалежному телебаченню тільки в дев'яності роки! Дід Наум не стерпів:

– Я кавалер двох орденів Слави і попрошу відгородити мою дружину від цього неподобства! – ревонув він, чим навіть розчулив молодого, але запеклого лейтенанта-оперативника. Той відразу погодився і завимагав до себе на заміну боязкуватого Білошицького, якому Алик і компанія докладно і п'яно розповіли, як вони з нього будуть робити півня на вертелі.

Білошицький зблід і охав, бабуся й інші жінки нашого барачного подвір’я в скромних напівшерстяних сірих хустках мовчки стояли на вулиці, а оперативники неспішно, не пропонуючи розкрадачам народного майна хоч якось одягтися, вели свої протоколи, регулярно роблячи наругу над синтаксисом і орфографією казенно-казарменої російської мови...

Лідка брутально матюкалася, Жорка Кожан плакав, Беня Усман благим матом кричав “чесне комсомольське, що більше ні в жисть не буде”, на що Лідка вимагала:

– Стихни, мудаче, у мене в транді твої костогризи сміються! І взагалі, начальнику, – вела вона вже до лейтенанта, – великого терміну мені цього разу не тягти. Я ж від цих молокососиків залетіла. Від кожного по чим-чим, а дивись, вже брюхата. А їм, дрібноті, по два-три роки дадуть... Адже ми по багато не брали: ну, випити та пожерти потроху...

– Та яке там помалу. Воно може й помалу, але тобі упаяють і за груповуху, і за розпусту неповнолітніх, і за рецидив, і помреш ти, дурко, на нарах...

Лейтенант виявився правий. Лідка померла через сім років у Кустанайській тюремній лікарні. Її нащадок – адже він теж мав і свою місячну сутність, і свою сонячну напевно, так і залишився назавжди мешканцем незалежного Казахстану, сирота київський, породжений у ніч, коли в моєму світі відбувалося дійсне чудо...