Веле Штилвелд та Ірина Діденко:Помилковий варіант або ілюзія самотності,...

Веле Штилвелд та Ірина Діденко:

Помилковий варіант або ілюзія самотності, ч.2

© Ірина Діденко: Планета Маргариток

Доторкнутися до планети, щоб прирости до неї, зробити перший обережний крок від рятувальної капсули астрольота у зворушливо-ціпкий світ маргариток і не вертатися на поріг космічного простору вже ніколи.

У них було декілька варіантів...

Точних, заданих, накреслених долею, ідеальних... Однак вони відступили.

Усі четверо на рівній відстраждали: у кожного з них у минулому було кохання, і  біль та розлука після цього, викликані тим, що так довго земні жінки очікувати не можуть. У астропілотів, що неслися вітром крізь світлові роки, коханих жінок віднімає проста земна смерть. Вона не знайома з хитросплетіннями тих, що переборюють ефект парадокса часу, – стартуючи до зірок однолітками тих, хто їх проводжає, а вертаються на Землю її пращурами. Пращурами планети вже незнайомої, нової, в чомусь цілком абсурдної і тепер назавжди безмовної. Планети незугарної і невідповідної нескінченним зоряним світам.

У них було декілька варіантів...

Великий Космос не приймає рівності паритетів різновеликих. Але вони про це не знали... Або забули.

Вони довірили цій планеті свій власний, здавалося б, цілком мікроскопічний біль, але планета прийняла цей біль адекватним власному болю. І вже назавтра надбана Першим, Другим, Третім і рівному їм в усьому своєму людському Четвертому, планета отримала стійкий синдром раніше незнайомої хвороби…

Я потрапив на планету Маргариток випадково. Мій астрокрейсер зненацька дав збій на всіх рівнях мережі управління, і мені довелося дотягти майже некерований апарат до найближчої планети, куди він і впав.

Те, що я побачив, оговтавшись після аварії, – це були нескінченні поля маргариток. Перше враження згодом, як це зазвичай буває, не стерлося. Потрясіння побаченим, як я вважаю, і стало визначним у всіх моїх подальших діях.

Квіти були прекрасні. Подібні до земних крихітних маргариток, вони, здавалося, увібрали в себе все найкраще від своїх сестер, однак їхній колір був насиченішим, але...

Ні, звичайно, це були квіти... Так, оксамитово-фіолетові, часом яскраво-лилові. Справа не в кольорі і навіть не у величезних розмірах. Все це не вразило б мене, мешканця Землі.

Сонячний вітер колихав маргаритки, і їхній шелест заколисував мою змучену падінням свідомість. Та от вітер подув сильніше, і до шелесту квітів домішався дзвін. Я підвівся на лікті, щоб побачити джерело дзвону, але нічого не вгледів. Самі маргаритки, нескінченний килим маргариток. Зненацька подув вітру з якоюсь дивною силою рвонув ніжні стебла так, що вінчики деяких квіток безпорадно впали.

Що побачив я в ту нетривку мить? Або, спитайте краще, почув?!

Дивна планета... Галюциногенна планета. Чи я ще не оклигав від падіння?

Усі ці думки зграєю пронеслись у моїй голові, перш ніж я змусив себе відповідно настроїти свої відчуття. Та й чи сам я їх “настроїв”? Вважаю, подібна заява була б усе ж зухвальством.

Я став бачити і чути так, як належить на цій планеті, на цьому гігантському полі експериментів, як я дізнався згодом. Але поки я всього цього не знав. І, можливо, було б краще, якби не дізнався.

Дзвін перейшов у ледь відчутний шепіт, і з посиленням вітру він ставав сильніший і розбірливіший. Але головне – це те, що я побачив.

У скошених вітром вінчиках я раптом розгледів схилені на груди дівочі голівки...

Галюційне, як я гадав, перетворення розгорталося, як сувоя тканини. У дзвоні народжувалися все більш розбірливі звуки. Зі звуків виникали співзвуччя і починали виділятися окремі голоси – тих, хто ще не змарнів настільки приречено-обрізано тендітною і цілком уже не квітковою голівкою. Розмовляли живі – чи то маргаритки, чи то… марення, що нагадували земних жінок...

– Звичайно, ми народжені в смерканні, а помремо вдосвіта...

– А жити нам відведено сім планетарних днів...

– Хто це говорить? Ви… хто? – я спантеличено озирався на різні боки, намагаючись побачити хоч одну звичну для ока істоту, все ще не бажаючи вірити тому, що чую голоси навколишніх рослин… тобто…

– Довірся своєму внутрішньому почуттю, прибульцю. Ти знаєш, з ким говориш, – глибокий голос промовив мені це прямо у вухо.

Я обернувся. Господи! Хоч одна нормальна квітка. Звичайна, хоч і завеликих розмірів маргаритка. Але вона говорить… О-ох! Зате в неї хоч єдина площина перетворення: слава Провидінню, вона тільки розмовляє, залишаючись квіткою.

– Не звертай, уваги, гостю! Вона так і не набралася глузду. Її просто пропустили при запиленні... Вона, чи ти бач, не схотіла! Дивись, у неї замість голови жовта пухнаста маточка... – різкий дзвін навколо перервав мої міркування.

– Тому й живу, як належить, сьому тисячу років, тоді як ви... – квітка, що зверталася до мене, злегка хитнула пелюстками.

– Помовчала б! Послухай, гостю! Ця дурисвітка – дисгормональна потвора! Що їй тільки відомо про сум, про пристрасть, про розтрачені ілюзії, про самотність, про спустошення, про солодке передчуття забуття і пощаду, про яку в усі дні нашого життя ми молимо велике Провидіння...

Голоси навколо сумно задзвеніли:

– От завтра я помру... Це буде і жахливо, і солодко. Я зумію побачити, як мене поцілує мій сонцеликий...

– І мій...

– Мій...

- Мій!..

Дзвін переріс у безперервне дзеленчання. Так, мені довелося визнати, що квіти навколо мене говорили, і навіть дуже голосно…