Веле Штилвелд та Ірина Діденко:
Помилковий варіант або ілюзія самотності, ч.6
© Ірина Діденко: Планета Маргариток
Але тепер, якщо вслухатися, до шелесту домішався стогін. Придивившись, я зрозумів, що це були стогони тих квітів, чий термін перебування пішов тут на години. Стогони приречених померти до ранку.
– Навіщо ви це зробили?
– Наївна людина,– Четвертий хотів потріпати мене по плечу, але передумав, і його райдужна рука зависла в повітрі. – Це наша місія, наша робота!
– Бачиш, ми не питаємо твоє ім'я: це вже не має ніякого значення. Стань П'ятим, тим паче, що наші підопічні, по-моєму, до тебе прихильні, – і Третій багатозначно підморгнув мені.
– Спершу будеш асистентом, а потім і ґенезою маргариток займешся, – діловито пробасив Другий.
Мене все це починало дратувати. Я завжди зберігав право вибору за собою, а тут навіть не люди – незрозуміло хто – розписали мою роль і навіть придумали знеособлен-цифрове ім'я. Чудово!.. Однак, якщо вже на те пішло, я сам собі голова – сам собі місія!..
Глупота, як же безглуздо це все! Місія…
Над полем світилися міріади снів-голограм. І це розкішне видовище супроводжувалось тихими стогонами.
Цю четвірку потвор ніяк і нічим не переконати, я вже зрозумів. Однак…
– Е ні, по–перше, ґенезою маргариток я займатися не збираюся. По–друге, я ніколи не буду мати числівник за ім’я, хоча б тому, що народжений людиною. Якщо одурманеним маргариткам це не ясно, їх можна вибачити, але ви!.. Ви, ті, хто були людьми, невже цього не розумієте!
– Були? – задумливо промовив Перший.– Так, ми трохи перевтілилися, адаптувалися до тутешньої природи, але… чому були? Ми люди.
При цьому, можливо, від глибокої задумливості, в яку занурився Перший, рої молекул його тіла стали розлітатися, і він, схаменувшись, став ловити їх руками. Це було комічно і нагадувало ловлю мух. Я не утримався від реготу.
Привівши себе в норму, Перший спохмурнів. Інші троє розгублено дивилися на мене.
– Що тобі треба? – глухо спитав Перший.
Я зрозумів, що вони навіть не стануть мені погрожувати: їх щось дуже сильно турбувало.
– Ви вважаєте себе людьми?
– Так, тутешніми людьми. А ти людина з Землі, тому ми… дещо несхожі, – поспішив випередити мої подальші висновки Третій.
– Дурниці це все! – я махнув рукою і відчув, що вони стають мені нецікаві. ﾾ Людина Землі на будь–якій планеті все одно залишається в твердому тілі. А ви? Ну ви самі себе бачили?
– Ми давно не маємо дзеркал, викинули той непотріб… тоді… коли стали адаптуватися…
Я зрозумів, що влучив у точку:
– Адже ми з вами – брати з однієї планети.
Вони, четверо квіткових богів, що вершили долю безпорадної маргариткової планети, мовчали. Четверо безпорадних божків...
Перервав мовчання Другий:
– Ти потрібний нам... Ти допоможеш розв'язати проблему, що конче для нас важлива. Чи допоможеш?
– Дивлячись у чому. Розкажіть суть вашої проблеми, може, і допоможу. Все ж з одного планетарного дому.
Генетики підбадьорилися. Перший “сів” на ґрунт, жестом запрошуючи інших приєднатися до нього.
Планету огортало темно–лилове смеркання. Виразні хмари підфарбовувало червоним сонце, що сідало, безодню неба неначе прорізали багряні смуги. Повітря було майже нерухомим, і пахощі маргариток стояли в повітрі ледь не зримо. На тлі неба, що вже темніло, час від часу виднілися осяйні райдужні голограми свіжо запилених квітів, що засинали. Планета занурювалась у сон. І все це можна було б назвати невимовною красою, якби… не стогони, що все сильніше лунали з усіх боків.
– Вас це не лякає? – спитав я.
– Ми призвичаїлися, на ніч ми відходимо звідси… Ми тут не спимо… – чомусь збився Третій і поспішив ретируватися.
По наростаючій напрузі я зрозумів, що вони вкрай чимось стурбовані, можливо навіть налякані.
Перший зітхнув, ніби набираючи повітря перед стрибком, і ніби змусив себе заговорити:
- Ти вірно помітив, що ми… відрізняємось від тебе. Так, ми розряджаємося…
Він помовчав якийсь час, потім переборов себе і повів далі:
– Це відбулося на початку експерименту. Ми в чомусь зробили помилку… Не знаю, в чому… Це був період адаптації. Спершу для чистоти експерименту це було навіть знахідкою… Але потім… Десь було зроблено помилку… Де саме ми схибили?! А потім пішла ланцюгова реакція… І що буде з нами згодом, нікому невідомо… Можливо, ми остаточно розрядимося і зникнемо як щільні тіла, бо повністю асимілюємося з планетою… Може, станемо… м–м–маргаритками… - Перший нервово реготнув.
– Ото сміху буде…
Однак їм було не до сміху. З темряви напружено дивилися на мене чотири пари очей. Вони чекали від мене порятунку. Вони, королі абсурду, просили в мене, простого смертного, спасіння… Вони, ті, кого я сам на початку мого перебування тут побоювався.
Уже ані жалості, ні тим більш ненависті до них я не відчував. Навпаки, в мене було внутрішнє полегшення. Планета мстилася за себе.
– Навіщо ви це зробили?
Можливо, моє питання пролунало якось вже занадто проникливо, бо ці солдати генетичних воєн навперебій стали пояснювати мені все, що відбулося з ними “на цій незрозумілій планеті”.
Комментариев нет:
Отправить комментарий