События вплетаются в очевидность.


31 августа 2014г. запущен литературно-публицистический блог украинской полиэтнической интеллигенции
ВелеШтылвелдПресс. Блог получил широкое сетевое признание.
В нем прошли публикации: Веле Штылвелда, И
рины Диденко, Андрея Беличенко, Мечислава Гумулинского,
Евгения Максимилианова, Бориса Финкельштейна, Юрия Контишева, Юрия Проскурякова, Бориса Данковича,
Олександра Холоднюка и др. Из Израиля публикуется Михаил Король.
Авторы блога представлены в журналах: SUB ROSA №№ 6-7 2016 ("Цветы без стрелок"), главред - А. Беличенко),
МАГА-РІЧЪ №1 2016 ("Спутник жизни"), № 1 2017, главред - А. Беличенко) и ранее в других изданиях.

Приглашаем к сотрудничеству авторов, журналистов, людей искусства.

ПРИОБЕСТИ КНИГУ: Для перехода в магазин - НАЖМИТЕ НА ПОСТЕР

ПРИОБЕСТИ КНИГУ: Для перехода в магазин - НАЖМИТЕ НА ПОСТЕР
Для приобретения книги - НАЖМИТЕ НА ПОСТЕР

воскресенье, 31 июля 2022 г.

Сусана Черненко: ТЕТЯНИН ДЕНЬ ЕПОХИ КАЛІ-ЮГИ,ч.1

Сусана Черненко: ТЕТЯНИН ДЕНЬ ЕПОХИ КАЛІЮГИ,ч.1

Присвячується земляку, вчителю, літературному академіку
Максиму Тадейовичу Рильському, який виводив у творчі світи…

Сніг…Чому він і нині рипить під ногами,як у дитинстві? 
Минаю будинок,де воно відбулось.Крізь густу віхолу прозирають три рідні вікна.Тільки тепер дивлюсь на них із зворотного боку.Магнетичні оранжеві прямокутники.Крізь їх прозору вертикаль я любила спостерігати за пурханням сніжинок.Чому мені не можна повернутись у мій дім? Сніжинки безжально штиркають по щоках крижаними жалами.І тануть.Пересікаю вулицю.Вона першою відрізала дитинство.Трактори,опустивши забрала,вижчали,з корінням вириваючи із землі вишневий сад.Огинаю його залишки і повертаю на вулицю Рильського.Тут нічого не змінилось.Справа будинки,а напроти лісництво та Голосіївський ліс.
Знайомий розхитаний дерев’яний паркан.Та ж рипуча хвіртка.Навіть не сумніваючись,перекидаю через неї руку і знаходжу на місці залізний гачок.Це двір і дім Тетяни.Старий яблуневий сад і присадкуватий сарай.Ґанок з трьома широкими витоптаними дерев’яними сходинами.Піднімаюсь і стукаю у шибку.В кімнаті запалюється світло.Відсувається штора.Припліскуючи носа,Тетяна притуляється до скла.
– Це ти! – здогадуюсь з поруху вуст і усмішки,що вона каже саме ці слова.
Дверцята газової опалювальної колонки на кухні  ледь відчинені.Видно,як у середині грається вогонь.Вечеряємо з кавою.
– Я якраз чекала на Олену.Ти ж пам’ятаєш її?
– Так,– наче загіпнотизована я не змогла відірвати погляду від проталинок на намороженому склі.Туди,ніби змагаючись,проривались крупні сніжинки і з цікавістю заглядали на наш вогник.
– Тому,як у шибку постукали,я сприйняла це нормально.Тільки подумала: «Чому вона йде з цього ходу?» Сиділа ж тут на кухні.Добре,що двері з веранди не законопатила.Підхожу і завмираю.Інакше не скажу.Бо дійсно стою закам’яніла і мовчки ротом хлипаю.
Тетяна тричі легенько вдарила кісточками лівої руки об дерев’яний стіл.Я несамохіть зиркнула на вікно та застеклені двері.Мені навіть здалось,що там на веранді хтось шарудить.Та то билась об шибку гнана вітром віхола.
– Ну,думаю,приїхала.За вікном двійко дивакуватих дідів.А це Водохреще і ...– Тетяна засміялась.
– Ти вирішила,буцімто дідьки провідати прийшли.А хіба після Різдва вони з’являються?
– Не знаю! – вона замахала руками.– Коротше! Зайшли вони крізь двері.
Один невеличкий на зріст запитує: «А де мій дорогий друг лісничий Микола Олексійович?» Я кажу,що тато помер.«Всі ми не вічні.Гарна людина був твій батько.» Далі я заспокоїлась.Навіть намагалась їх чимось пригостити.Розговорились.Вони назвались волхвами.Не знаю,як ти це сприймеш?..
Тетяна замовкла і уважним очікувальним поглядом зазирнула мені у вічі.
– Я матеріалістка.Але,знаєш,то був Максим Тадейович.Тато і сам не раз розповідав про зустрічі з ним у Голосієві.Рильський любив наш ліс і будинок же недаремно тут побудував...Наша вулиця ж спочатку називалась Перша Нова,потім Совєтська.Я вважаю,він цілком міг прийти на вулицю,яка тепер його...І до мого батька теж...
Нахмурившись,Тетяна кахикнула.Набрала в чайник води і поставила його на вогонь газової плити.Я тактовно мовчала.Ситуація і дійсно виходила за межі норми та й соціум не шанує відхилення від них.
– Щодо волхвів,Таню,то тут все сходиться.Мені самій у дитинстві,коли ми тут жили,бабуся розповідала,мовляв,у Голосієво масово вбивали київських волохів і закопували...А вони безсмертні.
– От і я про те!
Чайник скипів.Тетяна заварила кип’ятком розчинну каву:
– Бери лимон.
У передпокої сухо і голосно тріснула дошка з підлоги,пофарбованої олійною фарбою кольору стиглої вишні.Я несамохіть здригнулась.
– Відвикла? – засміялась Тетяна і напруга розрядилась.– Вони прийдуть пізніше.Це волохи попросили,щоб я тебе викликала на дев’ятнадцяту.Приготувала до зустрічі.У нас ще є майже година.
– А до чого тут я?
– Як тобі сказати? Другий волох здебільшого мовчав.Дивився на мене з-під кошлатих брів,– напустивши на лоба чолку,Тетяна похмуро зиркала на мене,– та білу бороду розправляв...
– Це мені ні про що не каже,– стебнувши плечима,я вмочила у цукор шматочок лимона і заклала його за щоку.
Зітхнувши,вона вийшла з кухні і повернулась з підсвічником.Зняла з підвіконня вазон з фіалками.Натомість поставила підсвічника з трьома свічками.Я глянула на годинника,схованого між двома шафами.Стрілка на циферблаті у вигляді голови сови,котра не мигаючи дивилась здоровезними зеленими очима,наближалась до двадцять першої.
– У тебе є сірники? Що у мене за звичка – запхну кудись...
– Скільки ж їх прийде? – подаю Тетяні п’єзо-запальничку.
– Швидше за все,двоє.– Композиція з трьох свічок на тлі замороженого вікна виглядала доволі химерно і будила містичну уяву.Вогонь на їх білосніжних верхівках коливався,а фітіль потріскував.– Принаймні,якщо Лев Миколайович Толстой,– виразно наголосила Тетяна,– просив запросити тебе,то сам точно буде...
– Толстой волох? – вигукнула я,не приховуючи іронії,– Дивна персоніфікація.Бай! – що було сили зненацька ляскаю себе по лобу.
– Танюшко! Уяви собі...Навіть не знаю так раптом мене наче хто потяг до забитої книжками шафи,якими ми майже не користуємось...Копирсаюсь і навіть не уявляю,що і навіщо шукаю...Зі мною таке трапляється.Що ти подумала дістаю? Потертий,подряпаний том Толстого.«Сповідь».Я ще глянула – тринадцятий том.Виданий у 1911 році! Уявляєш? Навмання відкриваю.Читаю,мовляв,
«Ця книга знайдена у Німеччині.Місто Герлиц – Сілезія.У квітні 1945-го.
У бібліотеці зруйнованого будинку невідомого господаря».
Батько мій знайшов! Погортала та відклала.Все збиралася читати та часу нема...
– Бачиш яка? – ображено блимнула Тетяна.Зараз вона сама нагадувала мені набурмосену сову.У неї великі оригінальної форми очі.Наче дві півкулі під важкими верхніми повіками.Вони мали властивість змінювати колір з сірого на зелений,а з зеленого на смарагдовий.Та зараз чомусь мали впертий карий відтінок.
– Знаходиш значить ти,а юзер я? А звідки мені може бути відомо,що твій батько намалював його землеробом? Ото ж бо й воно!..Лев Миколайович мені сказав,– і губи вже тремтять.
– Зачекай,– розгубилась я і вхопила її за руку.– Поле,двоє коней і він з бороною за ними...Білу довгу бороду рве вітер...
Ми разом замовкли,втупившись одна в одну поглядами.
Я не одразу помітила – світло загасло.
– Нарешті,– з полегшенням мовила Тетяна.
Здригнувшись,автоматично перекинула увагу на свічки.Їх вогники стрибали ніби від потягу.
– Пробки полетіли,– тривожно обвела поглядом кухню.Лише сова з циферблатом фосфорувала,блимаючи жовтим підживленим та зеленими,як світлофор,очима.
– Гарно мете,– вони матеріалізувались непомітно.Наче спец-ефектом хтось увів ці дві постаті у нашу площину та й всадовив на табурети.
Тільки стіни стали прозорими.Нічого не змінилось в інтер’єрі,але довкола,замість кімнат,снігові кучугури.
– Знаєш,де ми? – несподівано доторкнувся до мого плеча кремезний білобородий волхв.З-під кошлатих брів прямо на мене блищали мінливими вогниками його очі.
– У Тані на кухні,– прислухалась.Десь далеко гавкали пси.І ще щось,незрозуміле для мого сприйняття,йшло фоном.
– Відповідь гарна,– стиха засміявся другий волхв.Зиркаю на Тетяну.Вона у відповідь ствердно хитає головою.
– Здрастуйте,Максиме Тадейовичу! – кричу,намагаючись відірватись від сидіння.
– Ідентифікація ймовірна,– добродушно всміхається він.– Був такий літературний псевдонім… По життю.Знаєш таку математичну величину «максимум»?
– Атож,– вперто стискаючи губи,продовжую підйом.– Максимум – те,що ніколи не збувається.Хіба що в негативному ключі.Бо…
Все довкола закрутилось,як у центрифузі.Я з усіх сил ухопилась за сидіння стільця.В голові паморочилось.Перед очима стрибали квадратики,кубики,кола,пливли паралелі…
– По максимуму йдемо! Шлях не для тих,хто слабує на нерви.Ну ж бо,Левчику,розкладай руни Пі-еР!..
– В’йо! – сіпнув себе за бороду той сивий Левко і дійсно невимовно подібний до Льва Миколайовича.– Ох,вже ці Руни Перуна! – На звичне за глобусом обличчя Землі наче подвійна експозиція накладається.Паралельний меридіан зміщує традиційний «Нуль» з координат Англії.По Софії пізнаю Київ.Ось узор її розмивається,і переді мною розкладається мушля іншої башти.Ракурс зміщується.По зеленому пагорбку летить стадо крилатих коней.Спіралевидні закрути стріляють зигзагами блискавок,які розряджаються у густому фіолеті,запалюючи зірки.– Чумацький шлях – дієслово для вічних!..– азартно підморгує бородань.
– Оптичний ефект? – тягнусь,намагаючись вхопити його за широкий рукав білосніжної сорочки.
– Зупиніться! – волаю,хапаючи пустоту.
– Па-ба-ба! М…м-гум…м! – мене підхоплюють пружні хвилі теплого Океану.Вони накривають з головою.Пірнаю та не захлинаюсь.– Пливу! – хоч розумом чітко усвідомлюю – в моїй реальності такого прискорення не існує.
– Чудна! – виринає з фіолету Максимум,підставляючи плече.– Про що думаєш? Гой-йя!..Йдучи Чумацьким Шляхом,про погоду не запитують… Люди! – весело гукає.– Ви ж бо на світі цьому браття всі чи супостати? Мо’ лисиці,що не знають грона злагоди і волі в кубку білого вина?
– Паба! Па-ба! – пливу,відчуваючи синхронізацію з незбагненним ритмом хвиль.
– Ти ба! Жива! – іронізує,виринаючи,Левчик.– А то дивлюсь,модно стало у вас все синтезувати,аналізувати,концептувати… – борода його зненацька робить хвилю і закручується за вухо.– Навіть сексувати навчились! А любов? Де вона? – пирскає і,наче дельфін,гнучко на корпус вилітає з океану.Його розніжки,стрибки,кульбіти чимось нагадують мені пантоміму Червоної Шапочки в череві Вовка.
– До чого тут любов? – намагаюсь бути тверезою і розважливою.Та сильний поштовх висмикує мене з невагомості,і я боляче вдаряюсь п’ятами об ґрунт.
– Па-ба! – звідки тут жерла пушок,націлених на мене? З них вилітають гарячі снаряди і лягають поруч.
– Не бійся! – легко опускається Левчик.– Трохи змінився вимір.Я ж бо вам! – грозить кулаком кудлатим нападникам зі шхуни,що стрибають довкола пушок.– Ох,варяги,не випробовуйте моє терпіння!..Воно не янгольське!
Кудлаті і бородаті,схожі один на одного здоровані дружно перехиляються через борт шхуни і тицькають в наш бік пальцями.Чорний парус випинається проти вітру.

(далі буде)

Юрий Контишев: «Я плачу за тобою днём и ночью», инвариант текста Валерия...

Юрий Контишев: «Я плачу за тобою днём и ночью»,
Юрий Контишев: инвариант текста Валерия Шинкаренко 

Я плачу за тобою днём и ночью... 
Приди ко мне, одну тебя молю я... 
Я плачу о тебе, я плачу о судьбе.
Я плачу, я рыдаю, дорогая... 

От дома твоего, что по соседству,
Осталась лишь песочница из детства...
Когда в последний раз упал на вас фугас
И я теперь не знаю, что мне делать…

Зачем ушла из жизни ты так рано..?
Зачем грустить заставила разлука..?
Ведь знала, что люблю,ведь знала что приду
К тебе одной приду, ты только жди...

По Харькову Россия бьёт из градов.
Когда ж у них закончатся снаряды?
И больше никогда тебя не будет рядом,
Я плачу, я рыдаю, дорогая...

Мне глаз твоих больших не видеть больше,  
Они теперь не светят мне в дороге.
Ведь ты ушла совсем в далёкий мир одна
Я плачу, я рыдаю, дорогая... 

Сусана Черненко: СИНДРОМ “КАССАНДРА”

Сусана Черненко: СИНДРОМ “КАССАНДРА”

У старовинному Чернополісі над рікою Прип’ять густо духмяніла медовим квітом липа. В прозорій гарячій тиші літа розмірено гули бджоли.
На Материнській Планеті Земля завершувалися реставраційні роботи.
Адепт Райдужних Дуг Іфігенія Червень, сховавшись від спекоти під кроною можжевелового дерева, зачаровано дивилась на бистру синю воду Прип'яті. Босі ноги приємно лоскотала соковита зелена трава. Ледь чутно про щось неймовірно інтимне та призначене тільки їй шепотів грайливий вітерець.
– ...Попри все, друже, зволікати ми не маємо права, – зненацька долинув, втручаючись у думки Іфігенії, голос, в якому вона упізнала адепта етногенетика Мокія де Руса. – Реконструкція Землі відбулась. Земляки хочуть додому...
Кроки зупинились близько за спиною Іфігенії. Вона не ворушилась. Їй аж ніяк не хотілось переривати своє осібне побачення з Материнською Планетою, де так чудесно пахло і так ясно світило Сонце.
– Ти так кажеш, ніби я сам не землянин, – докірливо прошелестів у відповідь адепт аномальних енергій Сицілій Вергіліус. – Мені самому Земля сниться. І дивне таке, Мокію... Начебто живу серед каньйонів та гір у маленькому будиночку і називається той вігвам.
– Краще б твоя ретро-генетична експозитивна пам’ять знайшла бодай одну розгадку, що то за «об’єкт ЧАЕС» – стиха зітхнув етногенетик.
Іфігенія ледь не виказала себе та вчасно стримала радісний вигук, коли побачила як серед закрутів біло-пінних бурунчиків, високо вистрибували і пролітали в довгому польоті над хвилями гнучкі і блискучі тіла білих дельфінів.
– На свою покладайся, – Сицілій побачив як із-за товстого стовбура можжевелового дерева на мить вистромились і тут же сховались жіночі руки. Він жестом вказав на дерево Мокію, та, усміхнувшись, приклав пальця до губів, мовляв, мовчи.
– Добре, – погодився Мокій, і вони, перезирнувшись, не стали йти на край кручі, щоб не заважати самітниці. – Моя ретро-експозиція не мовчить, – нахилившись, зірвав кілька листочків полину та розтер їх поміж пальцями. – Жити на Землі – неймовірне щастя, – вдихнув запах полину. – Та й вона чекає на нас. Мене, друже Сицілій, дедалі частіше, від тих пір, як знаходжусь на Материнській Планеті, хвилюють слова з генопам’яті. Їх, наче, хто зачитує звідти втомленим, але потужним голосом:
 
«Як умру, – каже він, – то поховайте... мене на могилі... 
Серед степу широкого... На Вкраїні милій... 
Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі... 
Було видно, було чути... як реве ревучий» …

– У мене такий вігвам, – засміявся, глянувши на зелені від полину пальці. – Схоже щось на нагад про «об’єкт ЧАЕС» десь тут у повітрі витає.
Обоє неквапно пішли парковою алеєю серед лип, акацій та розлогих пальм. За вузькою смугою берез розкинулось білостінне затишне місто без людей.
Затримка у їх поверненні була в «об’єкті ЧАЕС»
При рекультивації ґрунту, завезеного з копалин планети Бетельгейзе, в Чернополісі знайшли давнє захоронення невідомого призначення. На ній пригвинчену табличку з золото-керамічного сплаву. Ще двісті три роки назад встановили – текст написано двома древніми мовами – староукраїнською та староанглійською.
Лінгвісти розшифрували застереження та попередження про небезпеку, але встановити про що конкретно йдеться не виходило. А до кінцевої події залишалось сорок вісім років.
На табличці значилось:
«Об’єкт під назвою «Чорнобильська атомна станція» або ЧАЕС» у 30-ти кілометровій зоні відчуження. Обережно! У вертикальному штреці під Четвертим блоком ядерне паливо. Отрута! Смертельно! Від дня аварії на ЧАЕС – 26 квітня 1986 року – почалась техногенна катастрофа світового масштабу. Попередження! Період розпаду плутонію 24 тисячі років».
Ще до того, як зібратись на Вселенський Конгрес у Чернополісі, адепти проштудіювали найрізноманітніші історично-документальні джерела. Проте так і не дійшли до єдиного висновку, бо у доступній формі ніде не знайшли відповіді чому енергія, яку в Епоху Технозою називали то ядерною, то атомною загрожує близькій за координатами планеті Плутон?
І який зв’язок між «об’єктом ЧАЕС» та Промбазою Плутон. Оскільки ж древні хроніки старанно розписували про вплив іонізуючого опромінення на психіку людини, то і злетілись адепти з планет для тимчасового відселення на час Реконструкціє Материнської Планети саме в Епіцентр, звідки йшло це радіаційне опромінювання.
Дійсно, адепти зафіксували у цій стародавній зоні відчуження активізацію ретро-експозиційної пам’яті. Однак конкретних результатів не було. Натомість їм почали снитись різноманітні картини з минулого.
Адепти чули голоси. Співали стародавні пісні, читали давно забуті вірші. Найдивовижніше, що до Реконструкції нічого подібного не відбувалось. Адепти визначили це явище як Фантомний Синдром Атавістичної Пам’ яті. Навіть висувалась версія про кінець життєдіяльності Землі, який за таємничим збігом обставин запаралелювався з Плутоном.
Людство хвилювалось, втративши спокій. навіть колоністи, котрі добровільно в Епоху Всесвітзою залишили Материнську Планету, любили і пам’ятали Землю. Сотні поколінь новонароджених починали навчання з історії Роду Земного.
«Ми – земляни! І, де б не жили, у нас одна Матір». На цьому тримався Закон Всесвітнього Тяжіння. І раптом виявилось, що людству з далекого минулого від забутого «об’єкту ЧАЕС» загрожує катастрофа втратити себе. Адже
Три тисячі дев’ятсот сорок два, делегованих з різних планет, адепти в Чернополісі шукали відповіді...
Обхопивши коліна руками, поклавши на них голову, Іфігенія непорушно сиділа під можжевеловим деревом серед трави.
– Артеміда не принесла Іфігінею в жертву! – зненацька невідомо звідки почула ніжний і сильний жіночий голос.
– Що? – швидко озирнулась, наче прокидаючись. Та довкола нікого не було. Тільки стиха шумів вітер, чесно трудились бджоли та десь високо у небі співала птаха, яку Іфігенія ніколи не чула.
Адепт Райдужних Дуг народилась на планеті для тимчасово відселених на час Реконструкції. Її планета називалась Троя і на правому передпліччі рожевого комбінезону у Іфігенії був вишитий хрестиком геральдичний знак Трої – Блакитна Троянда.
– Не бійся себе, стиха мовив той же голос. – Прислухайся до музики сфер. В ній ті ж сім нот...
– Хто ви? Я хочу вас бачити, – Іфігенія відкинулась і оперлась спиною та потилицею об волохатий стовбур. – Чи ви тільки Фантомний Синдром? – вона дивилась з високої кручі на далеке русло Прип’яті, де купались промені сонця.
– Ох, Іфігеніє, – легким дзвоником довкола залунав веселий сміх, – Я ж в тобі!
– То нас назавжди розлучають з Землею? Плутон?..
– Плутон? Ні! Плутоній, – розлогий сміх вдарився об воду і райдужною дугою вперся в долоню Іфігенії.
Та стисла п’ястя у кулачок. Струмінь був не холодний, ні гарячий і Іфігенія здивовано стенула плечима.
– Плутоній, – повторив голос, – просто хімічний елемент. – Ви все забули...
– Вірус? – долоня Іфігенії пройшла крізь райдугу. – Небезпечний? Смертельний?
– Колись дуже давно, коли в світі земному панувала гармонія сфер, – сумно зітхнув голос і райдуга щезла, – люди необережно пропустили блудницю крізь твердь небесну. І довго не могли зрозуміти, що блудниця – вірус. Потім самі створили нову твердь небесну і знову запускали в неї блудницю. Тільки говорили на неї «комп’ютерний вірус». Іфінегія, від чого загинув Вавілон з вежею?
– А що це?
– Плутон і плутоній. Вірус від якого загинув Вавілон. Катастрофа, Іфігенія... Аварія... Помилка... Яка більша за злочин... А потім вже Міф... Фобія. – затихаючи з довгими паузами, голос завмер.
І як не намагалася Іфігенія знову знайти його, нічого не виходило. Скочивши на ноги, забувши взутись, боса, що було духу побігла вона до Палацу Конгресів.
– Стійте – вибігла на круглий майдан посеред амфітеатру.
В цю мить п’ять тисяч вісімсот вісімдесят чотири ока здивовано застигли на стрункій маленькій постаті у рожевому комбінезоні з Блакитною Трояндою адепта Райдужних Дуг Іфігенії Червень.
– Як може бути, щоб тіла ходили одним шляхом і вкупі, – простерши до неба руки дзвінко кричала вона, – але душі двома шляхами і врозтіч? 
Ще півтора роки досліджували адепти історичні, хронікальні та літературні джерела Епохи Технозою. Людство терпляче чекало висновків і готове було терпіти і довше. Аби тільки знати одне – Материнська Планета житиме.
Непросто було ідентифікувати термінологічний понятійний знаковий ряд древніх з сучасним. Проте рішення адепти винесли. Воно коротко і ясно висловило:
«Плутон – це планета, вона не розпадається. Плутоній – невідома катастрофічна помилка предків. Небезпеки від цього атавістичного елементу не існує. В Технозої не врахували періоду Реконструкції. І не лише Материнської Планети, а й попередньо діючої системи елементів. З її грубим матеріалізмом і відірваністю від Віти – Альфи та Омеги сучасності».
Здавалося, Всесвіт вибухнув щастям, одержавши нове життя. А на Землі, в той перший рік повернення, не залишилося такого куточку, де б не бігали, стрибали, гралися гамірно, радісно, весело діти.
Адже мешканці Всесвіту знали старовинну прописну істину – діти то їх безсмертне майбутнє.


1998-2000 рр.

пятница, 29 июля 2022 г.

Сусана Черненко: ГАМАНЕЦЬ, НФ-оповідання

Сусана Черненко: ГАМАНЕЦЬ, НФ-оповідання

Все почалося з того, як у мене в тролейбусі витягли з сумки гаманця. Але мова не про мої емоції. Хоча вони і спровокували доволі унікальний епізод в моєму житті. Тій його частині, котра проходить не на сцені, а за її лаштунками проте неймовірно впливає на малюнок долі. 
Я тоді працювала асистенткою в ілюзійному атракціоні пана Зет. І мріяла створити свій ілюзійний номер. Звичайно могла б і не згадувати про ці приватні деталі. Та без них подальша розповідь не має сенсу. Адже злодії, як правило, користуються прийомами і методологією цього циркового жанру.
Отже, стоячи на тротуарі, я з люстерком в руках старанно витирала туш, котру нещодавно змивали сльози.
– Ой! Бісеня! – Раптом побачила, що жінка, яка стояла неподалік з двома величезними клітчастими сумками, кинула їй и, незважаючи на огрядність, застрибала регочучи. – Га-га!.. Душа моя грішна!..
Сльози тут же висохли. Дивлюсь і нічого не розумію. Тільки смішно. Перехожі обходять її. Дехто навіть хреститься. Один чоловік виразно покрутив пальцем біля скроні. Після чого ноги його химерно заплутались одна в одній, і він розтягнувся на тротуарі на повний зріст. Вітру не було та його покотило як пусту пляшку.
– Оце так номер! – з цікавістю подумала, озираючись на всі боки. Таке враження ніби знаходжусь у вакуумі. Нічогісінько. – Куди їх позаганяло?
Професійний інтерес з’явився. Адже, якщо ви бодай трохи знайомі з ілюзійними апаратами, то мусите знати про майстерно змонтовані камери, звідки за магічним жестом ілюзіоніста, як горох висипаються на манеж, такі ж асистенти, як я. От і шукала ці камери прямо на площі Перемоги біля цирку.
– Ну як? – звертається дитячий голосок.
– Ти з цієї ілюзії? – запитую, бо тільки ж чую, але не бачу.
– Я сам все це зробив! – з гордістю вигукує. – Оцінила мій клас?
– Де вони? Де? Звідки підуть? – Відчуваю, ні вправо, ні вліво і кроку зробити не можу. – Е! Це не за правилами, – обурююсь, але ногою тупнути теж не виходить.
– Ми з тобою колеги, – легенький вітерець гаряче дмухнув мені у вухо. – Ти постраждала. От я і влаштував їм ласо в повітрі. Глянь!
Навколо мене між сумками закружляла жінка. Між зубами у неї стирчала червона троянда. Мить і хоровод торпедою впірнув у небо і зник.
– Ти про мій гаманець?
– Нарешті! – Поруч бучно заплескали у долоні.
Бачу стою в центрі великого натовпу. Обличчя у людей червоні, напружені і буцімто зачаровані, вони з абсолютною синхронністю плескають у долоні.
– Не можна, не оголосивши себе, робити такі трюки, – поводжу плечима, з’ясовуючи свою комутативну волю. – Перш аніж почати номер, обов’язково попередити людей треба.
– А мені ота товстуха краще за шпрехтшталмейстера оголосила! – хвалькувато кричить. – “Бісеня!” – Вдало скопіював її голос та інтонацію. – Тебе хіба попередили про викрадення гаманця?
– Це примітивні кишенькові злодії, – зітхаю. І в цей момент встановлюється цілковита рівновага. Натовп розпадається, перетворюючись на звичайнісіньких перехожих, кожен з яких зайнятий своїми думками. – Як ти це робиш? Через паралельний світ?
– Паралельний, – серйозно відказав. – Вам цього не дано, тому ваші ілюзіоністи завжди шукають близнюків. Але я навчу тебе працювати без дублерів!
Безнадійно зітхнувши, я пішла на репетицію. В цей день у мене не було жодної помилки.
Бісеня оселилось в сріблястій реквізиторській кулі. Звичайно про це ніхто не знав. Тільки після того, як на одній з вечірніх вистав, де замість циркового спектаклю влаштували гладіаторські бої для рекітирської еліти, куля виконала сольний номер, її стали боятися.
Трапилось, що ця публіка дійсно зажадала крові. Виявився серед неї якийсь тип, котрий засвистів і брутально опустив великого пальця до низу. За римською традицією гладіаторських боїв цей жест означав “Смерть”.
– Я не міг зрадити цирку! – палко розповідав мені Бісеня. – Він тремтів і плакав. Та що він міг зробити? Цирк же будівля... Тільки увесь стогнав. От я і зробив їм маленький феєрверк з психокінезом. Шкода – ти не бачила. Ти б оцінила мою майстерність.
Майстерність бісеня могла оцінити “Швидка допомога” і міліція…
Якось в один з понеділків, коли в цирку вихідний, я вийшла в манеж. Присіла на килим по центру і мовчки втупилась очима в кулю. Вона тьмяно виблискувала під склепінням. 
Раптом у спину мене щось легенько вдарило. Дивлюсь мотузяна драбина. Підіймаю голову. Ба! Вона не закріплена.
– Привіт! – помахала рукою в бік кулі.
– Підіймайся! – драбина вже крутиться перед моїм носом. – Тобі час на репетиційний період. Скільки ще в асистентах ходитимеш?
І, хоч я ніколи не працювала в жанрі повітряної гімнастики, хапаюсь за жорстку сходинку і лізу.
– Ха-ха! – Драбина несподівано перетворюється на повітряну гойдалку і за мить зависаю паралельно кулі.
– Гарний у тебе гумор..., – зуби мої цокотять від жаху і холоду. 
– Тільки дуже чорний. – Судомно тримаюсь руками за канати, хоча мозками розумію, що нічого лихого зі мною не відбудеться.
– Зате після нашого антре ти станеш зіркою мистецтва ілюзії. Скажи – ти знаєш багато жінок, які працюють у великій ілюзії?
– М-м..м, – я старанно намагалась згадати бодай одне ім’я.
– Ап! – Зловісно вигукує і я лечу!..
Лечу. Піді мною кружляє манеж. Неймовірний закрут і в спіралі піднімаюсь під купол. Кувирок і опускаюсь прямо в директорській ложі. Сміюсь, обмацую себе. Та зовні нічого в мені не змінилось.
– Бісова душа! – Плюхнувшись на стілець, погрозила йому кулаком. – Ложа замкнена!
– Стрибай в манеж!
Залажу на бар’єр. Не встигаю навіть оцінити відстань, як м’яко стаю ступнями на килим. Опускаю розведені в крила руки.
– А тепер мені час повертатись додому, – по дитячому з придихом зітхає Бісеня. – Я зробив добру справу...
– Яку? – Підіймаю руку розкритою долонею до верху. І реквізиторська срібляста куля легко торкається її. – Ти ж обіцяв допомогти мені з атракціоном.
– Я сказав, що ти станеш справжньою майстринею ілюзії і працювати – меш без дублерів. Так і буде, – Куля важко впала на килим. Я відчула, що вона спустіла. – Атракціон створиш сама. Для цього існує репетиційний період. Починається парад планет... Коли вони стоятимуть як зараз ти в манежі, я буду там теж. Послухай! – Як при першій зустрічі, теплий вітерець дмухнув мені в щоку. – Ти в ту пору вже будеш артисткою. Звичайно, забудеш і про Бісеня. А от коли тобі повернуть твій викрадений гаманець, одразу ж згадаєш про мене. І стане тобі ясно – Бісеня не обдурило!...
Більше я його не чула.
Кулю підтягли, і вона знову стала функціональною. У мене на диво просто вирішилось з репетиційним періодом. Хоч не так безпроблемно одержати його. Уроки психокінезу не минули даремно.
Звичайно, за роботою надовго і капітально забула про...
Дивно, та я і донині не знаю чи то була істота, чи дух, чи...
Не знаю які варіанти можна вживати далі. Та й, власне, навіщо?
Той, кого шпрехшталмейстер, у вигляді огрядної тітки, оголосила як: “Ой! Бісеня!” згадався абсолютно і яскраво в момент доволі несподіваний.
Зі своїм ілюзійним номером я виступаю вже більше восьми років. Проте мені не таланило трансформувати його в атракціон.
І от дивина. Якась анти-злодійська ілюзія. Одного дня відкриваю в тролейбусі сумку і дістаю звідти викрадений давним-давно гаманець...
– Авантюристка! Нездара! – Люто сичить, спускаючись мені назустріч сходами, мі колега пан Зет. – Я стільки років!.. Стільки років!.. – Буравить мене пронизливим поглядом чорнющих зіниць.
Проте його псіхокінез не проймає. Та і я це оцінюю з запізненням.
– Ну ти молодець! – На вході біля вертушки зупиняє мене режисер. – Вигідний контракт. Твій атракціон у відеозапису потрапив до відбіркової комісії на фестиваль “Цирк завтрашнього дня”. Готуйся!..
Сезон закінчився. Я вийшла в манеж. Тьмяне світло пробивалось сюди тільки із-за лаштунків в проходах. Я присіла на килим по центру. Очі мої знайшли сріблясту циркову реквізиторську кулю.
– Парад Планет! – тоненький промінчик від неї втрапив мені просто в око.
Я заплакала, дістала люстерко.
Та очі мої були без гриму.
– Потрапив – це ще нічогісінько не значить, – сказала тій, котра дивилась на мене зі свічада.. 
– Так! – відказала вона. – Але ж твій номер уже називають атракціоном!...
Підіймаю руку, розкриваю долоню. О! Диво! Виписуючі широкі кола, куля по спіралі йшла до мене. От вона ледь чутно торкнулась долоні і зависла.
Пучками пальців я без напруження легко відштовхнула її і вона такою ж спіраллю почала підніматись, пропливаючи над пустими стільцями секторів. Ба! Залунали оплески.
І тут я ясно побачила чого мені не вистачало в атракціоні. Трюку з цією літаючою реквізиторською сріблястою кулею... Маленьким домом, крихітною бутафорською планетою, де жив мій добрий і веселий друг. 
Який же парад планет без неї?

Юрий Контишев: «Антоновский мост», текст совместно с Веле Штылвелд


Юрий Контишев: «Антоновский мост»,
текст совместно с Веле Штылвелд

Припев:
Что за ночь над городом царила.
Что-то мне взгрустнулось неспроста.
Я облокотился на перила
Старого днепровского моста...

Расписан мост от хаймерса шрапнели,
Где Гоголь задавал простой вопрос.
Виски моста сегодня поседели,
А сам он превращается в погост.

Ещё вчера под флагом украинским,
Сегодня  встал он стражем на пути.
И оттого всем нелюдям ордынским
Его назад домой не перейти.

Стоят быки, под полотном дороги 
нах Остен или нах…ой!  В добрый путь! 
Не доплывут до середины орки 
Как видно им придётся здесь уснуть. 

Припев:
Что за ночь над городом царила.
Что-то мне взгрустнулось неспроста.
Я облокотился на перила
Старого днепровского моста

четверг, 28 июля 2022 г.

Веле Штилвелд та Ігор Сокіл:Нарис про українську НФ,погляд з Києва

Веле Штилвелд та Ігор Сокіл:Нарис про українську НФ,погляд з Києва

Перш ніж висвітлити шлях української,у тому числі й російськомовної НФ-літератури та фентезі,слід сказати кілька слів про природу жанру взагалі.
Відомий російський письменник,автор гучної епопеї «Одіссей залишає Аттіку» і,до того ще шовініст Василь Звягінцев стверджує,що у фантастичного жанру є два призначення:це або література,або особлива форма попередження.Цікаво,як цей автор,що сам працює в цьому жанрі,упустив третю і головну його іпостась:
НФ-література – це,перш за все,мрія про майбутнє,і до того ж – науково-прогнозована реальність,що спирається на науково-технічний та соціальний прогрес.
Треба сказати,що в перші пострадянські роки – цей напрям значною мірою відіішов на задній план разом з комуністичною ідеєю і наказав довго жити,як і Радянський Союз,в якому сама ідея перетворилася на насмішку над обіцяним нам світлим майбутнім,у зв'язку з чим багато хто з авторів цього напрямку,так би мовити,розчарувалися в подібному прагматичному майбутньому і просто відцурався від нього.
З часом до нас прийшло і розуміння того,що прогрес науки і техніки,на жаль,– не є панацеяю від усіх майбутніх нещасть.Та життя продовжується і рух вперед невблаганний – нехай і не комуністичний,але в зоряне майбутнє для всього хоч і Недозоряного сучасного Людства.Бо буде хоч не тоталітарне майбутнє,але все одно ж воно буде завжди краще за минуле,незважаючи на дещо звивистий шлях до нього,так само,як наш світ при всіх його негативах все-таки краще ніж світ скажемо сімнадцятого століття…
З цим важко не погодитися...Адже сьогодні вже виникли такі поняття,як недоЗоряне,тобто сьогоднішнє,і Зоряне,тобто завтрашнє людства...
А поки коротко розглянемо основні тенденції розвитку жанру НФ в Україні за останні 30 років,не претендуючи на всеосяжність.
Я,перш за все,скажу про втрату,яка спіткала українську НФ.У червні 2015-го року не стало Ігоря Марковича Рассоховацького – автора старого загартування,який подарував нам ідею – синтетичних людей майбутнього,визнаних стати помічниками людства у багатьох важких справах,як на землі,так і в космосі.
За його повістю «Гість» був поставлений фільм «Під сузір'ям близнюків»,що обійшов екрани не тільки СРСР,а й Європи.
До речі,саме Ігор Росоховатський подарував нам ідею – синтетичних людей майбутнього:сигомів,визнаних стати помічниками людства у багатьох важких справах,як у землі,і у космосі.
Роздивемося тепер  НФ-літературні реалії двох українських столиць – минулої та нинішньої:Харкова та Києва.Не виключено,що фен-клуби,які існували в дев'яностих і існують до цього дня,є в інших українських містах,але у нас немає про це точних даних… то ж почнемо.
У пострадянські роки справив фурор не стільки як НФ,скільки суто харківський –фен-дует Олді:Дмитра Громова та Олега Ладиженського.Їхня творчість не схожа на традиційні НФ,оскільки вони створили свій власний жанр,який один з критиків назвав – «філософським бойовиком».Цей вид літератури зрозумілий не кожному,але привів своє коло шанувальників і поставив окреме запитання:як дві людини,нехай і у співавторстві,примудрилися за якихось півтора десятка років,так багато створити.Їхня продуктивність воістину гідна поваги.
Інший автор – Андрій Валентинов,за паспортом А.В.Шмалько,зробив своїм псевдонімом абревіатуру зі свого призвища по батькові,і також заснував особливий поджанр,який отримав назву:«фантастичний бойовик».
Будучи за фахом істориком античного періоду розвитку людства,він взяв на себе сміливість стверджувати,що деякі історичні події,знайомі нам зі шкільної лави,насправді відбувалися не зовсім так і навіть зовсім не так,як про це розповідає офіційна історія географія.
І треба сказати,це йому вдалося:шедевром Валентинова,вершиною його творчості є трилогія «Око сили»,в якій під незвичайним кутом зору висвітлюються події переломних моментів історії двадцятого століття:у двадцяті,сорокові та дев'яності роки.Це епопея наскрізь трагічна:в ній відображені грандіозні потрясіння,що припали головним героям.Бо їм навіть не дано було відчути радість перемоги  – досягнувши цілей,їм доводиться вмирати.Але автор не песиміст.
До речі,деякі твори харків’ян були створені як окремо,на кшталт Олді,а деякі – у співавторстві Олді та Валентиновим.
Короткість викладу тут не дозволяє їх характеризувати,і тому скажемо головне:харківська школа – помітне явище в НФ-культурі пострадянського періоду.
А тепер про киян:у 2000-му році було засновано клуб української НФ «Чумацький шлях»,який об'єднав авторів «нової хвилі»,які здебільшого розпочали свій літературний шлях у дев'яності роки – це Тимур Литовченко,Веле Штилвелд,щоправда,він прийшов в українську НФ на початку вісімдесятих років,Ірина Діденко – вона ж художники-ілюстратор,який доклав багато зусиль до створення як клубного іміджу,так і зовнішньої літературної впізнаваності,два Андрії – Кисельов та Левицький,Сусанна Черненко та Ігор Сокіл.
На рубежі століть цей клуб був ініціатором видання журналу «УФО»,до речі,у будь-якій транскрипції абревіатура UFO зберігається.Журнал був досить помітним явищем у культурному житті Києва,та на жаль,перестав виходити суто з фінансових причин,що,було типовою картиною так званого перехідного періоду становлення українського книговидавництва.
Відомий внесок у розвиток НФ-руху зробив також і Олег Мартинов,псевдонім Дінго,який втім стояв дещо особняком і не належав до жодного об'єднання.
Не можна тут не згадати сімейний дует Марини та Сергія Дяченків – вони,представники абсолютно різних професій:вона невдала актриса,яка рано залишила сцену,він навпаки,цілком вдалий лікар-психіатр,між іншим,різниця у віці становила у них становила 22 роки.Творчість сім'ї Дяченків далека від НФ – вона радше належить світові фентезі зі своєрідним ухилом.
Приведемо тут два приклади:роман «Відьмине століття» – це розповідь про певний віртуальний світ,де служба безпеки професійно бореться з відьмами,які становлять серйозну небезпеку.Ігор Россоховацький дещо різко характеризував цей твір,назвавши його «відьміним марення»,що загалом зрозуміло – представнику старої школи наукової технічної фантастики прийняти такий напрямок у літературі виявилося важко.
Роман «Армагед-дон» – це зображення світу,де час від часу повторюється вселенська катастрофа.Враховуючи спеціальність Сергія Дяченка,мимоволі постає питання:чи не у своїх пацієнтів він запозичив цю жахливу ідею?
На жаль чи на щастя для них подружжя Дяченків емігрували до США,і тим самим поставили хрест на своїй письменницькій кар'єрі – навряд чи їхня творчість,до того ж замішана на слов'янському фольклорі,викличе інтерес у заокеанської публіки.Кому потрібні емігранти,окрім таких же неприкаяних емігрантів? З останніх відомостей стало відомо,що у липні 2022 року Сергій Дьяченко закінчив свої земні дні в США.
Подібну дорогу обрав і Андрій Левицький,він же Ілля Новак.Принаймні після 2007 року його в Києві не зустрічали.Втім,ще мешкаючи в Україні,він вступив на шлях «московського» письменства,тобто видавався виключно там.Очевидно через гонорарні міркування.До речі,з кола київських авторів він єдиний чистий романіст.Мала форма прози йому чужа.
Андрій Левицький,останнє відоме псевдо – Ілля Новак,зробив кар'єру як автор фентезі саме «московських» романів,що й не дивно – у тайгово-північній державі навіть у перехідні роки платили міцні гонорари.Хоча сам Андрій якось сказав,що цей псевдонім є прізвищем його нібито козацького прадіда.Тоді виникає слушне питання:навіщо йому була потрібна застуджена літературним снобізмом Москва,коли в Києві в апогей його творчості на честь його стояли величезні плакати в метро на Петрівці,які сповіщали всіх киян та гостей української столиці про наймолодшого та найталановитішого автора всієї фен-Євпропи того вже трохи підзабутого часу.
Колись,ще на початку дев'яностих років,отримавши рукопис першого роману Андрія Левицького,Веле Штилвелд два місяці пробивався через численні паркани усіляких неосленгових бурчань та гарчань,які,як здичавілі кнури,що рохкають у бадиллі,щільно заповнили сторінки одного з перших шедеврів цього автора,але як не дивно,навіть у цій обробці Андрію вдалося на роки передбачити головне – варвари захоплять місто,варвари намагатимуться захопити державу.
Бо у процесі напівшаманського написання свого шедеврального марення Андрій просто відчув – рано чи пізно з країною буде біда.Мабуть тому зі своїми старими фен-друзями сам Андрій прервав відносини по-англійськи:не прощаючись...Адже з наймолодшого і найталановитішого європейського фен-автора він мав в подальшому торити свій незоряний шлях до літературного лабазу пересічних московських фен-«кирпичників»...
Протилежність йому на цьому світі це Андрій Кисельов.Він – майстер супер коротких оповідань-мініатюр.Майже всі його твори складаються з обсягу трохи більше 3-4 сторінок машинного тексту.Тому він і не може похвалитися виданими книгами.Це загальна тенденція не лише нашої,а й світової видавничої політики сьогодення:видавництво згідно бачити у вигляді книг лише велику форму.
Сусана Черненко – автор НФ-оповідань із надто поглибленням у психологізм,хоча принаймні частини жіночі аудиторії це має сподобатися.І до того Сусану Черненка та колишнього кримчанина,а нині киянина Валерія Верховського, працюють у щожанрі оповідання та короткої повісті можна ще й почитати,бо вони встигли,хоч і за свій рахунок,видати в світ збірки своїх творів,перш ніж видавництво збанкрутувало.Типова картина періоду початку ринкової економіки.
Тимур Іванович Литовченко не лише автор організатор київського НФ-руху,а один із засновників журналу «УФО»,розпочав свій шлях у літературі як автор НФ- та фентезі-повістей,найкраща з котрих «До комунізму лишалося років п'ятнадцять – двадцять»,але згодом виступив у співавторстві з дружиною Оленою,як співавтор низки історичних романів,які,на жаль,теж були таким собі творчим професійним підробітком,бо досить авторитетне на той час видавництво замовило їм аж десять подібних романів про українське гетьманство на безальтернативній основі,суворо в одні руки.Ніби й ідея хороша,але згодом вона перетворилася на щось обтяжливе й самопротилежне на кшталт компанії відомого літературного будинку аля батько Дюма із синами.Так,романи були досить професійно виписані,але відчувалося,що вони писалися не натщесерце,а як чергові верстатні вироби… На жаль,їх обох Тимура та Олену Литовченко передчасно забрав Господь.
Ігор Сокіл у своєму НФ-доробку намагається бути наступником традиції радянської НФ-школи шістдесятих – початку сімдесятих років,крім одного моменту – прославлення світового комуністичного завтра.
Старший за віком Веле Шитилвелд (Віктор Миколайович Шкідченко) – літератор широкого профілю:поет,журналіст,оповідач (на ідиш – зухтер) та прозаїк,який за життя встиг вже виступити практично в увсіх жанрах,крім хіба що – драматургії.Його творчий почерк неповторний:його справді не сплутаєш ні з ким іншим.
Його дружина – Ірина Діденко відома у мистецьких колах Києва і не лише художник-графік,дизайнер та ілюстратор творів низки українських та зарубіжних авторів.Почавши діяльність як ілюстратор книг,згодом вона створила низку оповідань та повістей у жанрі міського фентезі – талантлива людина талантлива у всьому.До речі кажучи,за багаторічне подружнє життя Ірини та Веле не вдалися до сумно відомої помилки творчого подружжя Олени та Тимур Литовченко:бо зазвичай вони виступають самостійно,крім однієї спільної казкової повісті,іпідтримують традиційний тандем автор та оформлювача чи ілюстратора кожної наступної книги.І до речі,Тимур та Ірина мали добрі творчі стосунки,навіть тоді,коли стосунки між Веле та Тимуром перейшли у стадію тривалого пієтету…
Витримав і випробування часу творчий тандем Ігоря Сокола та Веле Штилвелда,який ініціював створення цього есе пам'яті.
В одній статті охарактеризувати всіх і все одразу не можна.Нехай вона послужить хоча б шляху водієм для першого знайомства читача-початківця...Як говориться:буде ринок - буде пропозиція,буде й попит.Ось чому дуже важливо за нинішніх умов формувати цей ринок,насичуючи його все новими та новими талановитими літературними пропозиціями сучасних українських фантастів та їхніх попередників.Дорогу здолає той,хто йде…


среда, 27 июля 2022 г.

Веле Штылвелд и Игорь Сокол: Очерк об украинской НФ, ч.2,взгляд из Киева

Веле Штылвелд и Игорь Сокол: Очерк об украинской НФ, ч.2,
взгляд из Киева

А теперь о киевлянах: в 2000-ом году был основан клуб украинской НФ «Чумацкий шлях», объединивший авторов «новой волны», в основном начавших свой литературный путь в девяностые годы – это Тимур Литовченко, Веле Штылвелд, правда,  он пришёл в украинскую НФ в начале восьмидесятых годов,  Ирина Диденко – она же художники-иллюстратор, приложивший много усилий к созданию как клубного имиджа, так и внешней литературной узнаваемости, два Андрея –Киселёв и Левицкий, Сусанна Черненко  и Игорь Сокол.
На рубеже веков этот клуб был инициатором издания журнала «УФО», кстати, в любой транскрипции аббревиатура UFO сохраняется. Журнал был достаточно заметным явлением в культурной жизни Киева, к сожалению, перестал выходить сугубо по финансовым причинам, то есть из-за банального недостатка материальных средств, что, к сожалению, было типичной картиной для так называемого переходного периода становления украинского книгоиздательства.
Известный вклад в развитие НФ-движения внёс также и Олег Мартынов, псевдоним Динго, впрочем стоявший несколько особняком и не принадлежавший ни к какому объединению.
Нельзя здесь не упомянуть семейный дуэт Марины и Сергея Дьяченко – они, представители совершенно разных профессий: она неудавшаяся актриса, рано оставившая сцену, он напротив, вполне удавшийся врач-психиатр, между прочим, разница в возрасте составляя у них составляла 22 года. Творчество семьи Дьяченко далеко от НФ – оно скорее принадлежит миру фэнтези со своеобразным уклоном.
Привезём два примера: роман «Ведьмин век» – это повествование о неком виртуальном мире, где служба безопасности профессионально борется с ведьмами, представляющими серьёзную опасность. Игорь Россоховацкий несколько резко характеризовал это произведение, назвав его «ведьмин бред», что в общем понятно – представителю старой школы научной технической фантастики принять такое направление в литературе оказалось трудно.
Роман «Армагед-дон» – это изображение мира, в котором время от времени повторяется вселенская катастрофа. Учитывая специальность Сергея Дьяченко, невольно возникает вопрос: уж не у своих пациентов ли он позаимствовал эту идею?
К сожалению или к счастью для них супруги Дьяченко эмигрировали в США, и тем самым поставили крест на своей писательской карьере – вряд ли их творчество, к тому же замешанное на славянском фольклоре вызовет интерес у заокеанской публики. Кому нужны эмигранты кроме таких же неприкаянных эмигрантов? Из последних сведений, в июле 2022 года Сергей Дьяченко так и закончил свои земные дни в США.
Возможно, подобный путь избрал и Андрей Левицкий, он же Илья Новак. Во всяком случае, после 2007 года его в Киеве не встречали. Впрочем, ещё проживая в Украине, он вступил на путь московского писательства, то есть издавался исключительно там. Очевидно, из-за гонорарных соображений. Кстати, из всего круга киевских авторов он единственный чистый романист. Малая форма прозы ему чужда.
Андрей Левицкий, последнее известное псевдо – Илья Новак, сделал карьеру как автор фэнтези «московских» романов, что и не удивительно –  в таежно-северном государстве даже в переходные годы платили крепкие гонорары Немного удивляет другое: выбор псевдонима чем новоиспеченный Андрей Новак лучше Андрея Левицкого, хотя как-то сам Андрей сказал, что этот псевдоним является фамилией его будто бы казацкого прадеда. Тогда зачем ему была нужна простуженная литературным снобизмом Москва, когда в  Киеве в апогей его творчества стояли огромные плакаты в метро на Петровке, которые извещали всех киевлян и гостей украинской столицы о самом молодом и талантливым автореом всей фен-Евпропы того чуть уже призабытого времени.
Когда-то, получил рукопись первого романа Андрея Левицкого еще в начале девяностых годов, я два месяца пробивался через многочисленную всячину всяческих неосленговых ворчаний, мочаний, рычаний, которые плотно заполнили страницы одного из первых шедевров этого автора, но как не удивительно, даже в этой обработке Андрею удалось через годы предвидеть  главное – варвары захватили город, варвары захватили страну.
Автор в процессе полушаманского написания  этого шедеврального бреда просто почувствовал – рано или поздно со страною будет беда. Старых фен-друзей Андрей оставил по-английски: не прощаясь… Ведь из самого молодого и талантливейшего европейскогом фен-автора ему предстоял путь в самые заурядные московские фен-кирпичники…
Противоположность ему в этом мире это Андрей Киселёв. Он – мастер супер кратких рассказов-миниатюр. Почти все его произведения состоят из объёма не более 3-4 страниц машинного текста. По этой причине он и не может похвалиться изданными книгами. Это общая тенденция не только нашей, но и мировой издательской политики сегодняшнего дня: издательство согласно видеть в виде книг только большую форму.
Сусана Черненко – автор НФ-рассказов со слишком углублением в психологизм, хотя, по крайней мере, части женские аудитории это должно понравиться.
Большинство выше названных авторов, включая Сусану Черненко и бывшего крымчанина, а ныне киевлянина Валерия Верховского, работают в жанре рассказа, и краткой повести. Двоим последним повезло: они успели, хоть за свой счёт, выпустить свет сборники своих произведений, прежде чем издательство обанкротилось. Типичная картина периода перехода к рыночной экономике.
Тимур Иванович Литовченко не только автор организатор киевского НФ-движения, а один из основателей журнала «УФО», начав путь литературе как НФ-автор и автор фэнтези, со временем выступил в соавторстве с женой Еленой, как соавтор ряда исторических романов, которые, к сожалению, тоже были такой себе творческой профессиональной подработкой, потому что довольно авторитетное в то время издательство заказало им целых десять романов руки об украинском гетманстве безальтернативно, строго в одни руки. Будто и идея хорошая, но со временем она превратились в нечто самопротивоположное вроде компании известного литературного дома аля отец Дюма и сыновья. Да, романы были достаточно профессионально выписаны, но чувствовалось, что писались они не натощак сердца, а как очередные станочные изделия… К сожалению, их обоих Тимура и Елену Литовченко преждевременно забрал Господь.
Игорь Сокол пытается быть преемником традиции советской НФ-школы шестидесятых – начала семидесятых годов кроме одного момента прославления мирового коммунистического завтра.
Старший других по возрасту  Веле Шитылвелд (Виктор Николаевич Шкидченко) – литератор широкого профиля поэт, журналист, рассказчик (на идиш – зухтер) и прозаик, который при жизни успел уже выступить практически во всех жанрах, кроме разве что – драматургии. Его творческий почерк неповторим: его действительно его не спутаешь ни с кем другим.
Его жена – Ирина Диденко известна в художественных кругах Киева и не только художник-график, дизайнер и иллюстратор произведений ряда украинских и зарубежных авторов. Начав деятельность как иллюстратор книг, впоследствии она создала ряд рассказов и повестей в жанре городского фэнтези – талантливейший человек во всем. Кстати говоря,. за многолетнюю супружескую жизнь Ирины и Веле не прибегли к печально известной ошибке творческих супругов Елены и Тимур Литовченко: обычно они выступают самостоятельно, кроме одной сказочной повести, они поддерживают традиционный тандем автора - оформителя и иллюстратора каждой следующей книги. И кстати, Тимур и Ирина имели хорошие творческие отношения, даже тогда, когда отношения между Веле и Тимуром перешли в стадию длительного пиетета…
Выдержал и испытание времени творческий тандем Игоря Сокола и Веле Штилвелда, который и инициировал создание этого эссе памяти.
В одной статье охарактеризовать всех и всё сразу нельзя. Пусть она послужит хотя бы пути водителем для первого знакомства начинающего читателя… Как говорится: будет рынок – будет предложение, будет спрос. Вот почему очень важно в нынешних условиях формировать этот рынок, насыщая его всё новыми и новыми талантливыми литературными предложениями современных украинских фантастов и их предшественников. Дорогу осилит идущий…


вторник, 26 июля 2022 г.

Веле Штылвелд и Игорь Сокол: Очерк об украинской НФ,взгляд из Киева

Веле Штылвелд и Игорь Сокол: Очерк об украинской НФ,
взгляд из Киева, Украина, 2022 г.

Прежде чем осветить путь украинской,в том числе и русскоязычной НФ-литературы и фэнтези,следует сказать несколько слов о природе жанра вообще.
Известный российский писатель нашумевшей эпопеи«Одиссей покидает Аттику» и,к тому ещё шовинист Василий Звягинцев утверждает,что у фантастического жанра два предназначения:это либо литература либо особая форма предупреждения.Интересно,как этот автор,сам работающий в этом жанре,упустил третью и главную его ипостась:
НФ-литература – это,прежде всего,мечта о будущем,и к тому научно-прогнозируемая реальность,опирающаяся на тенденции научно-технического и социального прогресса и экстраполирующие их в будущее…
Надо сказать,что в первые постсоветские годы – это направление и значительной степени ушло на задний план вместе с коммунистической идеей и приказало долго жить,как и Советский Союз,в котором она превратилась в насмешку и над обещанным нам светлым будущим,в связи с чем  многие авторы этого  направления,так сказать,разочаровались в подобном прагматическом будущем и  просто перестали не только  отображать,но  и изображать вообще… 
Кроме этого,к нам приходит понимание того,что прогресс науки и техники,к сожалению,–  не панацея от всех несчастий Но ведь жизнь продолжается и движение вперёд неумолимо пусть и не коммунисти́ческое,но звездное будущее для всего хоть часто и Недозвездного нынешнего Человечества.Хоть это и не такое,а совсем другое – не тоталитарное будуще,которое всё равно будет,и оно всегда будет лучше пришлого,несмотря на несколько извилистый путь к нему,так же как наш мир при всех его отрицательных всё-таки лучше чем мир скажем семнадцатого века…
С этим трудно не согласиться…Так что надеемся,что к теме прогнозов мечты для всего подлунного человечества авторы ещё вернутся  – ведь сегодня уже возникли такие понятия,как недоЗвёздное,то есть сегодняшние,и Звёздное,то есть завтрашнее человечество…
А пока рассмотрим кратко основные тенденции развития жанра НФ в Украине за последние 30 ,не претендуя на всеохватность.Я,прежде всего,скажу об утрате,которая постигла украинской НФ.В июне 2015-го года не стало Игоря Марковича Рассоховацкого – автора старой закалки,подарившего нам идею – синтетических людей будущего,признанных стать помощниками человечества во многих трудных делах,как на земле,так и в космосе.
По его повести «Гость» был поставлен фильм «Под созвездием близнецов»,обошедший экраны не только СССР,но и Европы.Сам Игорь Маркович болезнено переживал переход к новой формации,выразившейся,между прочим,и в том,что за писательский труд перестали платить гонорары…Здесь его можно понять…Но всегда останутся люди,которые просто не могут не писать,невзирая на трудности…
Скажем здесь о литературных явлениях двух украинских столиц – прошлой и нынешней: Киева и Харькова Не исключено,что фэн-клубы,которые существовали в девяностых и существующие по сей день,есть в других украинских городах,но у нас нет об этом точных даннях…
Из того же,что есть,то,прежде всего,в постсоветские годы произвёл фурор дуэт Олди: Дмитрия Громова и Олега Ладыженского,так сказать из первой столицы Украины – города Харькова.
Их творчество не похоже на традиционные НФ,так как они создали свой собственный жанр,который один из критиков назвал философским боевиком.Этот вид литературы понятен не каждому но привёл свой круг почитателей.Творчество Олди вызывает удивление и,как сказать,с количественной точки зрения:как два человека,пусть и в соавторстве,ухитрились  за каких-то полтора десятка лет,так много создать.Их продуктивность поистине достойно уважения.
Другой  – Андрей Валентинов,по паспорту А.В.Шмалько,сделавший своим псевдонимом аббревиатуру из свого отчества,также основал особый поджанр,получивший название фантастический боевик.
Будучи по специальности историкам античного период развития человечества,он взял на себя смелость утверждать,что некоторые исторические события знакомые нам со школьной скамьи на самом деле происходили не совсем так или даже вовсе не так,как об этом повествует официальная история география.
И надо сказать это ему удалось: шедевром Валентинова,вершиной его творчества является трилогия«Око силы», в которой под необычным углом зрения освещаются события переломных моментов истории двадцатого века:в двадцатые,сороковые и девяностые  годы.
Это эпопея насквозь трагична.Это и понятно: в ней отображены грандиозные потрясения главными героями око силы даже не дано испытать радость победы достигнув целей им приходится умирать.Но автор не пессимист.Просто он правильно передал суть сколько великого,с той же и ужасного двадцатого века.
Некоторые произведения были отдельно созданы Олди,а некоторые – Олди и Валентиновым в соавторстве.
Краткость изложения не позволяет здесь их характеризовать, и  потому скажем главное: харьковская школа –заметное явление в НФ-культуре постсоветского периода.

суббота, 23 июля 2022 г.

Юрий Контишев: "Давайте мы будем дружить синевой"

Юрий Контишев: Давайте мы будем дружить синевой. 
Текст совместно с Веле Штылвелд, украина, Германия, 2022 г.

Давайте мы будем дружить синевой
Где  звонкие трели скворца
Над раненой нынче родимой землёй
Кто право имел сдать страну на убой
и ранить смертельно сердца?

В траншеях запущенных жухнут поля
в них раны средь нив золотых.
Но нас не отпустит родная земля
за тысячи вёрст за края, за моря,
пока мы пребудем в живых.

Давайте не будем бессильно рыдать
под ракурсом нынешних бед.
И будут полпреды страну величать
и синее небо на злате венчать
в грядущие вехи побед!

Ведь это не сложно поверить в себя
и вылить из горна страну.
Под синее небо на злата ключах
отстроить свой дом и разжечь свой очаг
и выиграть эту войну.

четверг, 21 июля 2022 г.

Олег Мартинов:ДАЖДЬ НАМ ДНЕСЬ,ч.31

Олег Мартинов:ДАЖДЬ НАМ ДНЕСЬ,ч.31,
РОМАН-АХІНЕЯ,Ілюстрація автор,масло,
Переклад – Веле Штилвелд

3.І на землях Ор-Рро сказали:«І тут добре,і багато вже Життя,і води,і світла,і тепла чимало.І тут створимо від Вогню цілий світ,а коли він насититься,Перші нехай уподібнять собі і тоді звернеться до них Орролф,що означає «Які ви,такі і ми з нами».І,як сказалося,так і сталося.
4.І на землі Ті Піто Про Ті Хенуйя та Х'Ат Ор – близнюків зійшли і сказали:«І тут дуже добре! І нехай буде тут наше кохане сяєння! І Перші нехай образом і подобою своєю будуть тут,Як рівні із нами.Бо від Духа багато в вас вже що є».І,як сказали,так сталося.
5.А на Летючій і на менших сказали:Нехай ще трохи не те,але Все ж від Духа!
6.І коли Сусдрулфи стали владні Духом і Розумом,а Великі Невідомі побачили це,то зачинилися в Небі.А все ж,як вони казали,так і сталося.
7.І перевершили тоді Сусдрулфи  в первісному Аумі,коли Орролфи ще були меншими від них.
8.А на землях Ті Піто Про Ті Хенуйя і Х'Ат Ор були менші від Орролфів,але за образом – у подобі своїй схожі на них.Ім'я їм було тоді Хенуалф головному і Хаторалф – іншим,що означає «Сильні» та «Світлі».І Сусдрулфи над усім були,щоб усе,як  сказано,мало їхню подобу,як від Великих Невідомих.І там звали їх Нефілфами,що було відповідником до «Ті,що зійшли».
9.Потім загомоніли Орролфи:«І ми від Великих Невідомих за їхнім образом,і від Нефілфів за подобою їхньою,чи же ми не такі,як і вони? Станемо і собі владні не від Розуму,а від Духа! Так казали,що це рівні їм і вчили так Хенуалфа та Хаторалфів.
10.Так і було,так потому і сталося.
РАЙСЬКІ УГОДДЯ (…Лише математика спроможна збагнути сутність речей…)
Я був наче «4» і поступово переміщався вздовж цього відчуття… Переміщення моє було легке і пливне,відповідно до другого термодинамічного Початку,проходячи дотичним до… Я впивався своєю рухливістю по відношенню до… Я був із… І я був без… Хто б не оцінив граціозність? І все ж,відоме «Однак» не змусило себе чекати… Відомо – «Однак» завжди вкрадається в нашу «Нашість» незалежно від нашої волі і незалежно від нашого інтуїтивування Його… «Однак» висловилося Їй… Або через неї… Але факт відрази був настільки виразно викарбований на обличчі її,що прямо,яну,«щось» на зовнішній вигляд… Вона була наче «3»… І Вона епіцентрувала в самій середині… Мені б цього було досить і без уваги її,але Стосовна моєї Поступальності вона ковзала вздовж… Залишалося приймати цей постулат належним,незалежно від волі...Хоча чи у волі справа?..І паралельно мені,Вона сказала:
– Стань зі мною неначе «7» ...
Я відповів,але непристойно… Чи міг я?..Але став… Не «7»,звичайно,але в першому наближенні… Вся справа була в Потребі,проте й ковзання моє по Притичній площині зобов'язувало до цього… Ніколи ми не владні над собою,через силу електрохімічних процесів у собі… Що розпоряджається волею?..Інтенсивність вироблення тих,чи інших,хімреактивів у момент ухвалення рішення! Ось що! Вона і зіграла на знанні фізіології… Чи звинувачуватимемо в цьому печінку? Що виробляє – те виробляє… Чи дружня до мене моя печінка? Так! Швидше друг,ніж керівник… Просто Вона епіцентрувалася посередністю найсерединною… І,обмірковуючи Її,я вирішив селі псувати…
Вона вабила,але будучи ексцентриком мого еліпса,була недотична… Просто Вона втратила сталість свого життєвого Сенсу,коли вирішила,що стала Фігурою! Як пішак,ще не дійшовши з е-2 до е-8,вже вважає себе...Отож… І тому я залишавселіпсом,еліпсом ...А Вона все скорочуючи і скорочуючи свій радіус  прагнула до пестощів,до дотиків,мало не до тантричного злягання...
Але рух усіх Тіл,а не тільки небесних,підпорядковується Законам Кеплера,і тому я став відтвердішим,але не більше стану «Першого наближення»… Чи є в цьому майбутнє? Коли чим менший радіус звернення,тим більше швидкість обороту… Чи комусь зрозуміти,що коли вважаєш себе Фігурою,не пройшовши «е-2 – е-8»,то так і залишаєшься хоч і плитким,але пішаком? Ось і вся квінтесенція...Мені б за дотичною до нею тінню,згідно з положенням:«Пряма до кривої в точці М є граничним положенням,якого прагне сікуча ММ,при наближенні точки М до точки М».
Та що від цього тій,яка була наче«3»? Вічна епітімія чи «продовження банкету»? А може 2х2 = 5? Але мені що? Я був наче«4» і плавно переміщався вздовж числової осі навіть тоді,коли Вона стверджувала про «2х2 = …» Ось так… Якби я був більш розкутий,я б роз'яснив їй ствердженя… Однак,через свою емоційну обмеженість,я прийняв те,що вона стверджувала,за відполіровану монету! Дійсно,у неї свій погляд на можливість буття в цьому світі,хоч і аргумент її досить сумнівний… Тільки без образ,але якщо просто повірте їй на слово,то 4 = 5.
Ось так ми з Нею й недоговорили… Так от усе і впало у психо-побутові розбіжності… Залишилося тільки застосувати до наших відносин знамените E=mc квадрат,і тоді працюючи д нею усією своєю масою спокою та ще й зі швидкістю світла у вакуумі,я б досяг колосального енергетичного результату… Так! «Застужені Оплески,адже що ще слід від неї чекати?» Великий Альберт би цеоцінив! А щодо захворівши на спраглість оплесків,то класик,мабуть,мав рацію...Але що іншого від нього чекати? Чи очікувати від неї?!

Олег Мартинов:ДАЖДЬ НАМ ДНЕСЬ,ч.30

Олег Мартинов:ДАЖДЬ НАМ ДНЕСЬ,ч.30,
РОМАН-АХІНЕЯ,Ілюстрація автор,масло,
Переклад – Веле Штилвелд

«Громадський шейкер» вкотре з силою пересмикнуло і, під жалісливий брязкіт дверей, і пасажирів, які,судячи з “Витягу із правил користування”,  мали певні  як обов'язки, так і права, картоплею вивалило на брудне місиво зупинки. Аполлоній Апполікармієвич був у тому ж обсязі законослухняного вантажу наче здичавілої «Шайтан-арби!» Оговтавшись, він неквапом поплентався у звичному напрямку, прикидаючи фразою з анекдоту: «Десь тут має бути сало…» – можливе місцезнаходження найближчого відділення зв'язку чи ощадбанку.
Пройшовши квартал у повній задумі, він автоматично, а точніше навіть не він, а його підступний організм, звернув перпендикулярно напрямку на роботу і вивернувся із задуму тільки спускаючись сходами «майже рідного» напівпідвальника «СпотикаЧ Бару»… 
На секунду пригальмувавши, Аполлоній Апполікармієвич, не звиклий відступати, вирішив: «Так, воля Неба – Закон для людей! Якщо дух вимагає – тіло має… Ну, чи навпаки… Консенсус у собі треба культивувати! Консенсус внутрішній – найкращий шлях від інфаркту… від неврозу… Кращий шлях до кращого життя – внутрішня гармонія! Гріх собі суперечити! – Він уже стояв перед стійкою:
– Полум'яне Вам наше з пекла! Душі регулюємо?
– А-а, Майстер матюків і чортів усіх командир! Наше вам Вітаннячко з виделкою в дупу! Регулюємо регулярно! Було б що регулювати… Потрійний «ч-чортиний»?
– Двічі ... під лимон і ... м-м ... все в борг до вечора?
– х-Ок-Кей, регулюйтеся, любесінький... Якими вас пеклами носило, в яких геєнах вогняних агітроботу проводили?
– Зараз, – Аполлоній Апполікармієвич присунув подану склянку, – Прополощусь, тоді і почортихаємося про буття наше скорботне…
– Як чорти про ладан у підштанках від простатиту?
– Та щоб їх там усіх пересмикнуло до рання…
Трохопис Магрифу з Аума, зберігача замку і ключа Сакралу
Перше Писання Магріфа з Аума
СТВОРЕННЯ
Скрижаль "Аум"
1. І було нічого, як і все, і все, як нічого. І Все було в Нічого, а Нічого було Усім. І так було, доки не було Аума.
2. І настав День Творця, і той стиха зітхнув, і громоподібно видихнув: «Аз Єсм!». І стався Аум. І було це назавжди. І буде вовіки.
3. І зітхнув пан Творець вдруге, і видихнув Простір і Час. І був простір темний і порожній, а час був нізвідки і нікуди. І було це, ніби Стародавній Ор Про Рро обійшов Світило шість мільярдів разів – вперед і назад. Так давно це було.
4. І зітхнув пан Творець втретє, і видихнув Множину Світил і Світла в усьому просторі, як і Множину Руху та Міри в усьому Часі. А пізніше стали Землі навколо тих у прасі Світила. І було це, коли Стародавній Ор Про Рро обійшов вперед і назад Світило два мільярди разів. Так давно це було.
5. Тоді дивився пан Творець і сказав: Славно!
6. І до того додав: «І дам Я Дух Землям, щоб Мені було куди зійти в Невіданні, і увійти в Славі, і бачити Себе. І сходжень буде Багато, а сходжуватиму  Єдин. І тоді все побачу!» І так сталося.
Скрижаль "І сталося"
1. І сталося з Духа Життя, і стало Життя Духом.
2. А десять Земель, що в Олівіна у діадеми Творця, стали такі: п'ять малих і п'ять великих, а у великих – ще менші.
3. І було малих п'ять: Летяча, Х'ат Ор і Ті Піто Про Ті Хенуйя - близнюки, Ор О Рро і Ті Ом. Такі були внутрішні землі.
4. А Життя сталося з Духа так: Ті Ом, Ор О Рро, Ті Піто Про Ті Хенуйя і Х'Ат Ор - близнюки, а Летяча - Швидка Ртуть – що геть усе відчиняє.
5. І великі були п'ять: Хазяїн, Господиня, Молодша і Старший - близнюки, і Зберігаюча сенс Життя. І хоч було то не Життя, але був Дух на менших за них.
6. І був Дух на десяти менших Господарях, і ще десяти менших Господарях, п'яти менших за Старшого і п'яти менших за Молодших-двох-близнюків, а Тяжкий Свинець, Що Зберігає, і геть усе зачиняє, ще вільно блукав. Так було тоді, від чого все подальше і сталося.
7. І дало Життя з Духа рослини та організми всякі на землях Ті Ом на початку, і на землях Ор Про Рро пізніше, і на землях Ті Піто Про Ті Хенуйя і Х'Ат Ор вперед і назад двох близнюків наприкінці, а Летяча земля відчинилася. А на менших Дух тоді був.
8. Тоді це і сталося, коли низько над горизонтом щоночі Рубінове Око Пса сходило  Карбункулос в  діадемиі пана Творця. І горів палав той Карбункулос, а пан Творець на це пильно дивився, і бачив. І ставав від того могутнішим імудрішим. Це й було Велике Незвідане.
Скрижаль «Коли відчинилось Небо»
1. Коли відчинилося Небо, зійшли на Землі Олівіна Мудрі, подібні до іскрів блиску Карбункула – Великі Невідомі, їм було дано відчиняти те Велике Незвідане, і бачили вони:
2. Спочатку землі Ті Ом і казали: Добре тут! Багато тут Життя від Духа, мусить і від Розуму бути. Створимо ж тут за образом нашим від Праху Землі, а Духом той Прах насимо. І тоді уподібнимося Нам, і від того стануть Сусдрулфи, що означає «Перші з Неба». І як сказали, так і  наситилися уподібненням. Раніше за всіх на Ті Ом.