Веле Штилвелд та Ігор Сокол: Останнє каяття

Веле Штилвелд та Ігор Сокол:Останнє каяття

Голова правління Спілки письменників Олександр Фадєєв стояв перед дверима квартири знайомого лікаря і щосили тис кнопку дзвінка.За три хвилини двері відчинилися.Доктор Петров здивовано глянув на гостя.

–Саня,ти що здурів? Тобі не спадало на думку,що людина може бути у ванній?

–Добре що в тебе є власна ванна,Сергію.Більшість радянських людей не може собі цього дозволити.Дозволь увійти?

–Заходь,коли прийшов.В тебе мабуть знов проблеми на ґрунті алкоголю?

–Ні, проблема значно глибше.Дозволь увійти,розповім.Це пов'язано зі снами…

За чверть години,вислухавши історичну сповідь знайомого література,лікар зітхнув:

–Перш за все,Саню,ніколи не розповідай про те,що ти бачив.Бо ще невідомо,це були сни чи п’яні марення.І про те,що звернувся до мене зі своїми проблемами,теж ані слова нікому,бо це на заході прийнято йти до психоаналітика…У нас вже напевне скажуть,що це буржуазна звичка.Тебе за нею і із партії,і зі спілки турнуть.І це вже буде кінець твоєї кар'єри: тебе вже ніколи не друкуватимуть.А тепер слухаю…

Після того,як письменник вдався до сповіді,психіатр запитав:

–У цьому головне,що ти бачив уві сні певне майбутнє?

–Так,і це буле майбутнє,де паплюжили усе радянське,не і тільки моє…Але спершу про почну про епізод сьогодення…

–Це вже не епізод,Саню,а твій стиль життя…Як ти сам це оцінюєш?Що тебе бентежить?

Трохи промовчавши,Фадєєв стисло переказ:

–Ось деякі епізоди з моїх так би мовити службових обов'язків.Ти знаєш,за своїм станом я змушений керувати всілякими вечорницями… усілякі здибанки, п’янки, гулянки і таке інше…бентега…А від цього суцільна бентега…Я навіть на одній з таких вечірок якось спитав у Маршака: 

–Самуїле Яковичу,чому ви нічого не п'єте?Знаєш що той відповів?

–Знаєш,Сашко, пити в твоїй присутності все одно,що в присутності Паганіні грати на скрипці…

–Вдале порівняння,ніби тим він натягнув мені,що я п'ю по-чорному…Але ніхто не згадав,що мене змушує пити?

–А дійсно що,невже твої сни?

–Це не просто сни– це бачення майбутнього.Я не можу це сприймати спокійно.Це судилище над моїм найкращим твором«Молода гвардія»,в який я вклав всю свою душу.Пригадую,наприклад,ще такі репліки: 

– Звідки автор знав,щоб між Любов'ю Шевцевою та Сергієм Тюленіним ще до війни були близькі стосунки?Він що,їм там свічку тримав?Відповідаю,в отой досить скромний аскетичний час зустрічатись необов'язково означало злягатися…Я тільки лише описував,як вони гуляли у парку разом і жодного слова більше того…

– Чи ще один закид,найбільш вагомий: чому автор зобразив провокатора під вигаданим прізвищем Стахович?Відповідаю,бо я не вірив,та й тепер не вірю,що Ваня Туркевич міг зрадити.Якби я назвав його зрадником,сам собі не пробачив би…

–В тебе немає доказів…

–Як їх немає і в тих,хто його паплюжить…Підемо далі – оцей докір просто з неймовірніший…Звідки автор взяв деякі репліки,окремі діалоги,які могли бути відомими лише їх учасникам…Це значить,що усі вони вигадані…

–Та це стосується будь-якого художнього твору: книга– не документ…Чому тоді вони не чіпляються до роману«Петро Перший»Олексія Толстого?Звідки відомо,що казав Петро князеві Меншикову?Чого ж саме від мене вимагають документальності?Адже література неможлива без авторської вигадки!

–Що цим,Саня,ти хочеш сказати?

–Лише одне– я більше не можу так жити!..

–Тільки нікому про це не кажи.Ти ж розумієш,що про це з тобою ми говорити не будемо,і про те говорити не будемо…Бо є головний запобіжний лозунг сучасного письменництва…Це я точно знаю,як психіатр,то ти ще й те не кажи,що був у мене,бо це зашкодить і тобі,і мені…А тепер давай,старий друзяко,по чарці,якою напувають коней…І край вже по тому…

Через скільки днів видатний радянський письменник,автор«Розгрому»і«Молодої гвардії» вкоротив собі віку.Трапилося це 13 травня 1956 року.Країна втратила ще одного митця та не його видатні,а до того програмні для радянських старшокласників твори...

Але розповідають і таке...Незадовго до цього письменника Олександр Фадєєв стояв перед тріснути дзеркалом,із його очей текли п'яні сльози,у відображення на нього дивилися карикатурна пика,схожа на щось середнє між казковим чортом та алкоголіком.Вже не вперше у відіннях його переслідувала ота чортівня.

Та ось воно з'явилося наяву,хоч і у дзеркалі…

–Не впізнав? – незнайомець дзеркалі підняв шахтарську каску,і на лобі у нього стали помітні чорні ріжки…

–Я – Шубін,що піклується шахтарськими долями усіх шахтарів світу.Від імені тих,хто загинули в шурфах не тільки за нацистів,але за Сталіна,не тільки українці,а й греки з євреями,звинувачую тебе,бо ти написав брехню…Бо ти викрив факти,і від того твоя книга– фальсифікація.

–Та що ви всі вчепилася до мене?– страждально вигукнув Олексій Фадєєв.

–У жодному художньому творі не може бути геть усе правдою– завжди лишається місце для авторського налаштування на перебіг подій…

–Дивлячись про що…Але фальсифікувати історії Великої Вітчизняної війни навіть у кращий бік тобі– комуністу і одному з керівників Спілки письменників Радянського Союзу неприпустимо і мусить бути ясно як божий день.Хоч місця для самого Бога у вашому спотвореному світі немає…

–Чесне слово,я ніколи нікого не ображав,я ні на кого не кидав тінь,нікого звісно злобливо не плющив...Що ви от мене вимагаєте?

Зображення у дзеркалі зникло,але не з'явилося і відображення змученого обличчя романіста,назовні проступила лише дивна темрява…В далечінь крізь неї йшли якісь туманоїдні постаті– білих офіцерів та підземних коноводів і прохідників лицарів шахтарського повсякдення з греків і козаків-запорожців,єврейських торгівців швабликами і юних нескорених шахтарських нащадків,яких стратили тут фашистські нелюди…Хтось порахував,що в дев’ятнадцятому і двадцятому століттях саме тут загинуло понад сорок тисяч ні в чому не повинних людей… 

Страшний штрек тільки однієї шахти– сумнозвісної 11-біс 13 травня 1956 року прийняв до себе ще одного морлока.То був примарний чоловік,зовні дуже схожий на Олександра Фадєєва,якому відтоді вже ніколи не тримати в руках письменницького пера…

20 липня 2022 р.