Веле Штилвелд та Ігор Сокіл:Нарис про українську НФ,погляд з Києва

Веле Штилвелд та Ігор Сокіл:Нарис про українську НФ,погляд з Києва

Перш ніж висвітлити шлях української,у тому числі й російськомовної НФ-літератури та фентезі,слід сказати кілька слів про природу жанру взагалі.

Відомий російський письменник,автор гучної епопеї «Одіссей залишає Аттіку» і,до того ще шовініст Василь Звягінцев стверджує,що у фантастичного жанру є два призначення:це або література,або особлива форма попередження.Цікаво,як цей автор,що сам працює в цьому жанрі,упустив третю і головну його іпостась:

НФ-література – це,перш за все,мрія про майбутнє,і до того ж – науково-прогнозована реальність,що спирається на науково-технічний та соціальний прогрес.

Треба сказати,що в перші пострадянські роки – цей напрям значною мірою відіішов на задній план разом з комуністичною ідеєю і наказав довго жити,як і Радянський Союз,в якому сама ідея перетворилася на насмішку над обіцяним нам світлим майбутнім,у зв'язку з чим багато хто з авторів цього напрямку,так би мовити,розчарувалися в подібному прагматичному майбутньому і просто відцурався від нього.

З часом до нас прийшло і розуміння того,що прогрес науки і техніки,на жаль,– не є панацеяю від усіх майбутніх нещасть.Та життя продовжується і рух вперед невблаганний – нехай і не комуністичний,але в зоряне майбутнє для всього хоч і Недозоряного сучасного Людства.Бо буде хоч не тоталітарне майбутнє,але все одно ж воно буде завжди краще за минуле,незважаючи на дещо звивистий шлях до нього,так само,як наш світ при всіх його негативах все-таки краще ніж світ скажемо сімнадцятого століття…

З цим важко не погодитися...Адже сьогодні вже виникли такі поняття,як недоЗоряне,тобто сьогоднішнє,і Зоряне,тобто завтрашнє людства...

А поки коротко розглянемо основні тенденції розвитку жанру НФ в Україні за останні 30 років,не претендуючи на всеосяжність.

Я,перш за все,скажу про втрату,яка спіткала українську НФ.У червні 2015-го року не стало Ігоря Марковича Рассоховацького – автора старого загартування,який подарував нам ідею – синтетичних людей майбутнього,визнаних стати помічниками людства у багатьох важких справах,як на землі,так і в космосі.

За його повістю «Гість» був поставлений фільм «Під сузір'ям близнюків»,що обійшов екрани не тільки СРСР,а й Європи.

До речі,саме Ігор Росоховатський подарував нам ідею – синтетичних людей майбутнього:сигомів,визнаних стати помічниками людства у багатьох важких справах,як у землі,і у космосі.

Роздивемося тепер  НФ-літературні реалії двох українських столиць – минулої та нинішньої:Харкова та Києва.Не виключено,що фен-клуби,які існували в дев'яностих і існують до цього дня,є в інших українських містах,але у нас немає про це точних даних… то ж почнемо.

У пострадянські роки справив фурор не стільки як НФ,скільки суто харківський –фен-дует Олді:Дмитра Громова та Олега Ладиженського.Їхня творчість не схожа на традиційні НФ,оскільки вони створили свій власний жанр,який один з критиків назвав – «філософським бойовиком».Цей вид літератури зрозумілий не кожному,але привів своє коло шанувальників і поставив окреме запитання:як дві людини,нехай і у співавторстві,примудрилися за якихось півтора десятка років,так багато створити.Їхня продуктивність воістину гідна поваги.

Інший автор – Андрій Валентинов,за паспортом А.В.Шмалько,зробив своїм псевдонімом абревіатуру зі свого призвища по батькові,і також заснував особливий поджанр,який отримав назву:«фантастичний бойовик».

Будучи за фахом істориком античного періоду розвитку людства,він взяв на себе сміливість стверджувати,що деякі історичні події,знайомі нам зі шкільної лави,насправді відбувалися не зовсім так і навіть зовсім не так,як про це розповідає офіційна історія географія.

І треба сказати,це йому вдалося:шедевром Валентинова,вершиною його творчості є трилогія «Око сили»,в якій під незвичайним кутом зору висвітлюються події переломних моментів історії двадцятого століття:у двадцяті,сорокові та дев'яності роки.Це епопея наскрізь трагічна:в ній відображені грандіозні потрясіння,що припали головним героям.Бо їм навіть не дано було відчути радість перемоги  – досягнувши цілей,їм доводиться вмирати.Але автор не песиміст.

До речі,деякі твори харків’ян були створені як окремо,на кшталт Олді,а деякі – у співавторстві Олді та Валентиновим.

Короткість викладу тут не дозволяє їх характеризувати,і тому скажемо головне:харківська школа – помітне явище в НФ-культурі пострадянського періоду.

А тепер про киян:у 2000-му році було засновано клуб української НФ «Чумацький шлях»,який об'єднав авторів «нової хвилі»,які здебільшого розпочали свій літературний шлях у дев'яності роки – це Тимур Литовченко,Веле Штилвелд,щоправда,він прийшов в українську НФ на початку вісімдесятих років,Ірина Діденко – вона ж художники-ілюстратор,який доклав багато зусиль до створення як клубного іміджу,так і зовнішньої літературної впізнаваності,два Андрії – Кисельов та Левицький,Сусанна Черненко та Ігор Сокіл.

На рубежі століть цей клуб був ініціатором видання журналу «УФО»,до речі,у будь-якій транскрипції абревіатура UFO зберігається.Журнал був досить помітним явищем у культурному житті Києва,та на жаль,перестав виходити суто з фінансових причин,що,було типовою картиною так званого перехідного періоду становлення українського книговидавництва.

Відомий внесок у розвиток НФ-руху зробив також і Олег Мартинов,псевдонім Дінго,який втім стояв дещо особняком і не належав до жодного об'єднання.

Не можна тут не згадати сімейний дует Марини та Сергія Дяченків – вони,представники абсолютно різних професій:вона невдала актриса,яка рано залишила сцену,він навпаки,цілком вдалий лікар-психіатр,між іншим,різниця у віці становила у них становила 22 роки.Творчість сім'ї Дяченків далека від НФ – вона радше належить світові фентезі зі своєрідним ухилом.

Приведемо тут два приклади:роман «Відьмине століття» – це розповідь про певний віртуальний світ,де служба безпеки професійно бореться з відьмами,які становлять серйозну небезпеку.Ігор Россоховацький дещо різко характеризував цей твір,назвавши його «відьміним марення»,що загалом зрозуміло – представнику старої школи наукової технічної фантастики прийняти такий напрямок у літературі виявилося важко.

Роман «Армагед-дон» – це зображення світу,де час від часу повторюється вселенська катастрофа.Враховуючи спеціальність Сергія Дяченка,мимоволі постає питання:чи не у своїх пацієнтів він запозичив цю жахливу ідею?

На жаль чи на щастя для них подружжя Дяченків емігрували до США,і тим самим поставили хрест на своїй письменницькій кар'єрі – навряд чи їхня творчість,до того ж замішана на слов'янському фольклорі,викличе інтерес у заокеанської публіки.Кому потрібні емігранти,окрім таких же неприкаяних емігрантів? З останніх відомостей стало відомо,що у липні 2022 року Сергій Дьяченко закінчив свої земні дні в США.

Подібну дорогу обрав і Андрій Левицький,він же Ілля Новак.Принаймні після 2007 року його в Києві не зустрічали.Втім,ще мешкаючи в Україні,він вступив на шлях «московського» письменства,тобто видавався виключно там.Очевидно через гонорарні міркування.До речі,з кола київських авторів він єдиний чистий романіст.Мала форма прози йому чужа.

Андрій Левицький,останнє відоме псевдо – Ілля Новак,зробив кар'єру як автор фентезі саме «московських» романів,що й не дивно – у тайгово-північній державі навіть у перехідні роки платили міцні гонорари.Хоча сам Андрій якось сказав,що цей псевдонім є прізвищем його нібито козацького прадіда.Тоді виникає слушне питання:навіщо йому була потрібна застуджена літературним снобізмом Москва,коли в Києві в апогей його творчості на честь його стояли величезні плакати в метро на Петрівці,які сповіщали всіх киян та гостей української столиці про наймолодшого та найталановитішого автора всієї фен-Євпропи того вже трохи підзабутого часу.

Колись,ще на початку дев'яностих років,отримавши рукопис першого роману Андрія Левицького,Веле Штилвелд два місяці пробивався через численні паркани усіляких неосленгових бурчань та гарчань,які,як здичавілі кнури,що рохкають у бадиллі,щільно заповнили сторінки одного з перших шедеврів цього автора,але як не дивно,навіть у цій обробці Андрію вдалося на роки передбачити головне – варвари захоплять місто,варвари намагатимуться захопити державу.

Бо у процесі напівшаманського написання свого шедеврального марення Андрій просто відчув – рано чи пізно з країною буде біда.Мабуть тому зі своїми старими фен-друзями сам Андрій прервав відносини по-англійськи:не прощаючись...Адже з наймолодшого і найталановитішого європейського фен-автора він мав в подальшому торити свій незоряний шлях до літературного лабазу пересічних московських фен-«кирпичників»...

Протилежність йому на цьому світі це Андрій Кисельов.Він – майстер супер коротких оповідань-мініатюр.Майже всі його твори складаються з обсягу трохи більше 3-4 сторінок машинного тексту.Тому він і не може похвалитися виданими книгами.Це загальна тенденція не лише нашої,а й світової видавничої політики сьогодення:видавництво згідно бачити у вигляді книг лише велику форму.

Сусана Черненко – автор НФ-оповідань із надто поглибленням у психологізм,хоча принаймні частини жіночі аудиторії це має сподобатися.І до того Сусану Черненка та колишнього кримчанина,а нині киянина Валерія Верховського, працюють у щожанрі оповідання та короткої повісті можна ще й почитати,бо вони встигли,хоч і за свій рахунок,видати в світ збірки своїх творів,перш ніж видавництво збанкрутувало.Типова картина періоду початку ринкової економіки.

Тимур Іванович Литовченко не лише автор організатор київського НФ-руху,а один із засновників журналу «УФО»,розпочав свій шлях у літературі як автор НФ- та фентезі-повістей,найкраща з котрих «До комунізму лишалося років п'ятнадцять – двадцять»,але згодом виступив у співавторстві з дружиною Оленою,як співавтор низки історичних романів,які,на жаль,теж були таким собі творчим професійним підробітком,бо досить авторитетне на той час видавництво замовило їм аж десять подібних романів про українське гетьманство на безальтернативній основі,суворо в одні руки.Ніби й ідея хороша,але згодом вона перетворилася на щось обтяжливе й самопротилежне на кшталт компанії відомого літературного будинку аля батько Дюма із синами.Так,романи були досить професійно виписані,але відчувалося,що вони писалися не натщесерце,а як чергові верстатні вироби… На жаль,їх обох Тимура та Олену Литовченко передчасно забрав Господь.

Ігор Сокіл у своєму НФ-доробку намагається бути наступником традиції радянської НФ-школи шістдесятих – початку сімдесятих років,крім одного моменту – прославлення світового комуністичного завтра.

Старший за віком Веле Шитилвелд (Віктор Миколайович Шкідченко) – літератор широкого профілю:поет,журналіст,оповідач (на ідиш – зухтер) та прозаїк,який за життя встиг вже виступити практично в увсіх жанрах,крім хіба що – драматургії.Його творчий почерк неповторний:його справді не сплутаєш ні з ким іншим.

Його дружина – Ірина Діденко відома у мистецьких колах Києва і не лише художник-графік,дизайнер та ілюстратор творів низки українських та зарубіжних авторів.Почавши діяльність як ілюстратор книг,згодом вона створила низку оповідань та повістей у жанрі міського фентезі – талантлива людина талантлива у всьому.До речі кажучи,за багаторічне подружнє життя Ірини та Веле не вдалися до сумно відомої помилки творчого подружжя Олени та Тимур Литовченко:бо зазвичай вони виступають самостійно,крім однієї спільної казкової повісті,іпідтримують традиційний тандем автор та оформлювача чи ілюстратора кожної наступної книги.І до речі,Тимур та Ірина мали добрі творчі стосунки,навіть тоді,коли стосунки між Веле та Тимуром перейшли у стадію тривалого пієтету…

Витримав і випробування часу творчий тандем Ігоря Сокола та Веле Штилвелда,який ініціював створення цього есе пам'яті.

В одній статті охарактеризувати всіх і все одразу не можна.Нехай вона послужить хоча б шляху водієм для першого знайомства читача-початківця...Як говориться:буде ринок - буде пропозиція,буде й попит.Ось чому дуже важливо за нинішніх умов формувати цей ринок,насичуючи його все новими та новими талановитими літературними пропозиціями сучасних українських фантастів та їхніх попередників.Дорогу здолає той,хто йде…