Олег Мартинов:ДАЖДЬ НАМ ДНЕСЬ,ч.29,
РОМАН-АХІНЕЯ,Ілюстрація автор,масло,
Переклад – Веле Штилвелд
РАЙСЬКІ КУЩІ (Інсталяція ембріона)
Здалеку, розмірено і глуховато, наростав пульсуючий Ритм Світу... Помалу, Світ знаходив і позбавлену контрастів, огорнуту в фіолетово-лілову ауру, відповідну первісному кольору від самого початку тактову частоту Пульсу, але поступово і перманентно: то так Час накачував енергію Прояви... Досить спонтанно відкривалися всі напрями можливостей назовні і, звернувшись внутрішнім сполохом, немов Вселенське Кресало, спалювали Те чи Інше з Первісно Різного Часу Творення...
Але все це відбувалося неначе уві сні... А тому і без можливості звіту в тому, як Tabula rasa знаходила основи «Азъ есмь», зносячи Небуття у Вселенський Утиль, розгорталася зміна фаз Тай Цзі, випливаючи із самого серця Хунаб Ку, щоб, пройшовши весь цикл Великої Безглуздості, в це ж серце і повернутися, бо: Нескінченність – лише Пульс, лише те, що відчувається, як і всеохоплююча м'якість тепла – лише на спротив жорсткості холоду, що вже ніби відпускає потроху...
Тягучість стану дещо пригнічувала, хоча й компенсувалася Перспективою, що відчуваласяся всім іством... Яскравий фіолетовий промінь, що вп'явся в сахасрару, передбачав просторово-часову розгортку Перспективи, що відчувалася, до певногоступеня кармічного павутиння...
Безперечно бракувало контрасту. Проявляючись з безрозмірності, слід було знаходити абрис, який поки лише слабким розчерком натякав на себе, а втілююча ідея лише розстилалася поліваріантною можливістю ... Тобто – біфуркувала. Але можливості залишаються відкритими до тих пір, поки загальна концепція себе ж і не вхопить за дупу... І лише тоді, з тугого самоохоплення блисне перший відблиск майбутньої Даності, в розвиток якої і рушить ще один контрбожественний артефакт в перекидання в сонмі нерозсудливості благословенних адюльтерів, щоб впасти в у Пік інсинуацій в ім'я затвердження свого "Я".
Така собі субординована згори – спадщина Пілтдауна… Не від Бога все, а від богів…
Деяка мимовільна інтоксикація кидала брудні плями на вже сприйману і формуючу гру енерго-колірних гам, що, однак, ні скільки не змінювало наслідків, що формуються… Справа залишалася за незначним – від формування до форматування… Тобто за першим же набуттям форми…
Було спокійно і гранично ясно все, без розкриття цілісності свідомості на умовні категорії – гранично ясно все! І лише повна нейтральність до всього… Безтурботне блукання у все більш яскравих відблисках випадковостей і повторювані занурення у строкаті візерунки розквітучого сяйва в собі… Час нагнітав Світ… Світ опановував форму і низводив її до початку віддаленого глухуватого наросту того, що вже відбувалося і мерехтіло… певною непевністю сподівань…
Різкий вогненно-спіральний вихор раптом розмітив орнамент, що так плавно починав вже складатися.
– Та врешті решт що се? Глюк?!
– Ні, не глюк… Це вакуум-регуляція, друже!
-.
Аполлонія Апполікармієвича звично трясло в салоні громадського транспорту, що коктейль у шейкері. У ритмі колись популярної пісні супергурту «По Ту Сторону» «Ода на День падіння Берлінської стіни» таки рясно трясло:
«Лети до мене мій метелик,
На півдорозі до Берліна зупинись,
Подумай вголос про те, як я не був одружений
На всіх жінках Світу одразу!
Одягни свій Абсолютний камзол!..» – співав Аполлоній Апполікармієвич. Вперше за останні дні, з того моменту, коли був висадженим з електропоїзда суб’єктом свого замилування, а згодом і загартання, та звісно ще через «розливайку», опинився він у ощадкасі, відколи Аполлоній Апполікармієвич їхав на роботу… Погано їхав. Бо на роботу не бажалося, а бажалося у «пивняк» … Але сьогодні обіцявся аванс, і до вечора мимоволі потрібно було зазнати перипетії організму, який, здавалося, мав свою думку щодо проведення дня сьогоднішнього… Та ось би знати йому, організму, що «загального товарного еквіваленту» у Аполлонія Апполікармієвича якраз на «громадський шейкер» і залишалося. Правда, внутрішню кишеню вже зігрівав розіграний квиток Національної лотереї, і не заважало б тицьнутись десь на пошту, глянути виграшні номери... Якесь почуття розвіселої піднесеності підсмоктувало в анахаті Аполлонія Апполікармієвича при думці цій і, наспівуючи про себе. Залучив стандартний напис, підправлений якимсь жартівником:
Місця для пасажирів з дітьми,
інвалідів, та осіб похмільного лику.
«Чи бач! Для мене якраз!» – зрадів Аполлоній Апполікармієвич: «Та хто ж поступиться? Якби з кожного похмілля довідку від нарколога брати… Ну так і в інших би довідки були… Хіба що не з похмілля вранці?» – Двоє мужичків, що займали місця під написом, і справді лику були самого що не є ... "Братани", – усміхнувся Аполлоній Апполікармієвич, з розумінням розглядаючи розписану по їхніх особах нестерпне ранкове борошно ... "А-то наркологи могли б ще і "похмільний" абонемент» видавати… ну тим, хто завжди… Місячний, квартальний там… Тоді б ті пріоритет мали перед разовими довідками! Хронічне похмілля всяке важче за разове! А особливо «обдарованим» у цій галузі могли б і нагрудні знаки вручати на кшталт «Заслужений опохмеляла», «Народний опохмеляла України», ну і таке ішше ... Бо то таке… Ось і було б тоді все гаразд за гаслом "Все в ім'я Людини, все на благо Людини!", а то тільки чукча у себе в тундрі і бачив оту Людину, тобто Сніжного Чоловіка...
Комментариев нет:
Отправить комментарий