Веле Штылвелд: Нужен ли народам примирительный коэффициент памяти?

Веле Штылвелд: Нужен ли народам примирительный коэффициент памяти?

1 марта 2022 года в результате обстрела Киева, примерно в 17:10, российская ракета, направленная на телевизионную вышку, попала по мемориальному центру Бабий Яр. Пять человек погибли, еще пять получили ранения.

Бабий яр… Здесь, по словам моей матери, – покоятся 34  моих родственников… 

Сегодня- 29 сентября 2022-го года 81-я годовщина Бабьего Яра - трагедии, ставшая одним из символом Холокоста. Эта  дата особенно остро воспринимается на фоне кровавый войны в Украине и той колоссальной трагедии, которую сегодня переживает украинский народ.

27-го сентября 1941 года гитлеровские войска начали расстрелы мирных жителей города Киева в овраге Бабий Яр. Первыми были убиты 752 пациента психиатрической больницы, которая находилась в непосредственной близости к оврагу. Во время немецкой оккупации Киева Бабий Яр стал местом.

29-го сентября 194-го  года, на северо-западной окраине Киева нацисты начали массовые расстрелы советских граждан в Бабьем Яру, в овраге около трех километров длиной и глубиной около шестидесяти метров.

29-го и 30-го сентября 1941-го года зондеркоманда «4-а» под командованием Пауля Блобеля при участии двух команд полицейского полка «Юг» и украинской вспомогательной полиции расстреляли в этом овраге 33771 человек (не включает детей до 3-х лет, которых тоже убивали в эти 2 дня).

29 сентября 1941-го года в Киеве нацисты начали массовые убийства мирных жителей в урочище Бабий Яр. За первые два дня там было уничтожено свыше 30-ти тысяч человек.  подсчетам историков, общее число убитых там может составлять порядка 200 тысяч человек.

Я каждый год осмысливаю для себя Бабий яр заново. Как украинский еврейский писатель я просто обязан об этом говорить ежегодно. Для актуального переосмысления прежде сказанного… 

В этом году у меня всего два постулата. Первый - это вспомнить слова великого дагестанского поэта Расула Гамзатова: «Не стреляйте  в прошлое из пистолета, иначе будущее выстрелит вас из пушки»...

А второе, менее приятное и более отвратительное... Украинские историки утверждают, что бабьем Яру погибло 100000 людей, и из них вычленяют 34000 людей всех национальностей плюс красных командиров...

Еврейские историки, в том числе и киевские, точно так же утверждают, и именно им я верю, что Бабьем Яру погибло только 200000 украинских евреев - сначала киевских, затем свезенных со всех маленьких сёл и местечек пяти областей.. 

В чём здесь дело? В украинских конвоирах – хотя сами они не расстреливали, а просто этапировали евреев - сначала со всего Киева, а потом из пяти близлежащих областей.... Украинские исследователи утверждают, что таких людей было не более 60-ти человек, а еврейские историки умножают эту цифру на 10. Если хотите, то чисто по-бухгалтерски, это и есть страшная «первичка»... масштаба преступления. Одно дело сказать, что 60 человек со всей Украины стали конвоирами еврейского населения на расстрел в Бабий яр, а другое дело, признать о существовании вышколенного специального подразделения из местного населения... 

Рано или поздно придётся признать еврейскую точку зрения, хотя бы для того, чтобы покарать российских интервентов, которые тоже сегодня начинают говорить, что это всё что произошло в Буче, Ирпене, Изюме и ряде других украинских местечек не более чем проступки полу-уголовных не подконтрольных командованию лиц. Никто из нынешних руководителей РФ не хочет признать присутствие психотронно-озвериных средств, которые превращают людей в страшных животных. 

Вы знаете, дело не в этих 600-ах конвоирах - не только украинской, но и русской национальности... Дело в том, что все они уже в те годы были точно так же подсажены на тогдашние психотропы, как нынешние рядовые рашисты... Чего сегодня скрывать огрехи истории? В конечном счёте, все они получили заслуженные наказания в виде тюремных сроков -  от 10-ти до 25-ти лет сталинских лагерей. Дело в самом признании того факта, что определённую контрольную группу людей фашисты превратили в животных... И тогда уйдёт вопрос этнической принадлежности этих людей. 

Вполне закономерным станет другой вопрос: что со времён Второй мировой войны Советский Союз, а затем и РФ просто совершенствовали человеко ненавистнические психотропные средства. Когда мы уже на этой войне начнём считать наших погибших из числа мирного населения, то их может оказаться даже не 30 и не 40, а под 100000 человек!.. и вот представьте, как через 50 лет историки опять-таки нам расскажут, что всего погибло мирного населения не более 10000 человек. Ведь это же будет так корректно... Вот это и будет историческим эхом нынешнего отношения к реальной проблеме национальной памяти жертв Бабьего яра. Больше мне добавить нечего. Ах да, это же так политкорректно... Следственные и прокурорские группы сегодня только работают, и будет очень больно, неправильно и нечестно поделить число погибших на какое-то примирительный коэффициент. Память не имеет примирительных коэффициентов. Просто, не надо никогда врать перед историей - ни тогда, ни сегодня...

Веле Штилвелд та Ігор Сокол: Примара світу

Веле Штилвелд та Ігор Сокол: Примара світу

Японський письменник Кобо Абе, відомий своїми прорадянськими і відповідно з цим недолюблений вітчизняною критикою, разом з досить не показним гостем з Європи сиділи за столиком маленького кафе в центрі Токіо. Порції суші на тарілках обох сусідів зменшилась майже до нуля її Ось вони мали перейти до кави а разом з нею – до серйозної розмови і навіть глобальної, як назвав її дивних гість.

Часом, поглядаючи на нього, Абе думав, що саме таких безликих європейської американці беруть на службу в розвідку. Такий тип як тільки від вернеться, і ти вже не пам'ятаєш жодної його риси …

А той, маленькими ковтками сьорбаючи каву, спитав цілком буденним тоном:

Отже ви не бажаєте повірити що я з майбутнього, шановний Кобо-сан? 

І що вам про мене відомо?

Ви автор роману "Четвертий льодовиковий період", виданого у  1958–ому році, що з'єднав в собі риси наукової фантастики, детективного жанру і західноєвропейського інтелектуального роману, і  остаточно зміцнив ваше становище в японській літературі. Всесвітню славу вам принесли романи «Жінка в пісках» виданий в1962 році, «Чуже обличчя» – в 1964-ому році та  «Спалена карта» – в1967 році. Після їх появи про вас заговорили як про одного з тих, хто вершить долі не тільки японської, але й світової літератури. Ці романи займають центральне місце в вашій творчості. І за часом створення, і за змістом до них примикають романи «Людина-скринька» виданий в1973р., «Таємне побачення» – в 1977-ому році та «Вишневий ковчег» виданий у 1984-о році.

– То ж я, як ви розумієте, лише у тому числі  фантаст, – відповів Абе Кобу. –  Бо після виходу "Четвертого льодовикового періоду" дехто наче забув і  "Жінку в пісках", і "Людину-скриньку", чи "Спалену карту".

– Ну, ваше "Чуже обличчя" – це не зовсім реалізм. У всякому разі, нетрадиційний, хіба не так? 

– Але ця річ не така як і  традиційна наукова фантастика. Тож дякую за обізнаність але досить вже літературознавчий дискусії. Кращі наведіть мені якісь технологічні докази що ви з майбутнього щоб я вам повірив. 

– Ох усі ви, японці, за стилем мислення все ніяк – технарі. Навіть літератори. Ось погляньте на мій телефон.

Він дістав з кишені сіру коробочку з кнопками. 

– На жаль у вашому світі він не працює…гаразд тепер побачите щось більш переконливе.

Один невловимий рух – і на столику з'явився планшет. Наче в калейдоскоп промайнули на екрані різні краєвиди – як дикої природи так і цивілізованої. Гість Японії шанобливо запитав у співрозмовника:

– Ви, здається, бували в країнах так званого соціалістичного табору?

– Чому так званого? В деяких країнах я був, інші мені з кінохронік знайомі. Вони там ще не вирішили всіх проблем але до справедливого суспільства просуваються досить швидко…

– Тоді погляньте на цю гору – вам знайомий її силует? 

– Так, це гора Вітоша в Болгарії. У цій балканській країні вона зображена на багатьох туристичних букетах. 

– Отже у вас немає вже сумніву, що ми тепер побачимо і Софію.

На екрані до тих пір небаченого японським письменником гаджету раптово з'явився цвинтар. Миттю перемістившись вглиб його, камера завмерла коло двох могил. Профіль на одній з них був знайомим кожному комуністу колись ще соціалістичної Болгарії.

 – Як бачите, Георгій Димитров більше не в мавзолеї. Його перепоховали, як звичайного громадянина. А ось це місце, де стояв його пам'ятник. Воно, як бачите, порожнє. 

– Що це означає? Невже в Болгарії комуністи вже не при владі?

– І не лише там. А тепер побачимо, які монументи з'явилися у Варшаві…

Пальці незнайомця, який так бажав напередодні зустрічі з всесвітньо відомим японським письменником Абе Кобу, швидко забігали по екрану… 

Клац… Клац… Клац…

Абе пильно вдивлявся у монумент… 

– Невже це Шарль де Голь? Так, він безумовно герой. Але національний герой Франції. До чого тут Польща? 

– Це ще не все, – мовив загадковий гість. – А оце пам'ятник американському президентові. Його прізвище вам нічого не скаже. У вашому світі він ще не був обраний головою держави. Встановлено до його сторіччя. 

– Та що ж це таке? Невже й Польщі лягає під Америку?

 – У всякому разі, вона вже не під Радянським Союзом. Та й сама ця країна зазнала певної  трансформації: зараз її просто вже не існує.

Спливло кілька хвилин мовчання. Нарешті Абе озвався. 

– Але ж коли Карл Маркс писав свій Капітал та інші видатні твори, капіталізм справді був з людським обличчям! Чи це вже не так?! 

– Що поробиш,вельми шановний Кобу-сан, –  життя в світі розвивалося за своїми законами, а марксизм залишився на рівні 19 століття та ще трошки на початку 20-го, та вже й тоді дехто бачив, скільки у ньому утопії чи навіть невігластва. Хоча б такий постулат, що ніби за повного комунізму у комуністичному суспільстві не буде ані великих грошей… ані маленьких грошенят. 

– Саме так, – коли не буде товарних відносин, то звідки буде взятися тим грошам.  І не тільки грошам, але й ще як казали на уроках та семінарах з суспільствознавства, – ще маленьких грошенятам до тих чортових грошей… 

– Та такого навіть через 10000 років не станеться! Чистісінька утопія…

Або твердження про майбутнє відмирання держави. Як її не назви – хоч урядом, хоч громадським самоврядуванням, все одно хтось повинен керувати й і приймати загально суспільні рішення. Бо без цього настане повний хаос, чий це не так?

Письменник мовчки кивнув. 

– Або ще одна утопічна чудасія, яка лежить на поверхні: це твердження що нації – категорії історичні не будуть існувати вічно. Та навіть якщо станеться такий катаклізм, хоч в це важко повірити, що всі сучасні нації асимілюють, і не буде тобі ні англійців, ні французів, ні німців,ні росіян, ні китайців, ні японців, та безлічі інших ні, – навіть тоді виникнуть інші етноси, які все одно будуть різні. І ніколи вся планета не заговорить тільки однією мовою, бо у кожному регіоні буде своя мовна підкладка. Таке ж буде тільки у вигадках певних авторів не наукової утопічний фантастики. І мені дуже прикро, що ви, талановитий прогнозист і аналітик, знавець людських душ і їх фантасмагорійних переплетінь, перебуваєте в полоні цієї соціальної мари, навіть вже не утопії.

На цьому місці Абе Кобу ввічливо перервав свого настирного візаві із майбутнього: – Попрошу вас не проводжати мене, я вийду сам…

Наступного дня один з найбільш глибоких прозаїків 20 століття подав заявку про вихід з комуністичної партії Японії, чим здивував увесь комуністичний рух свого часу…На кшталт йому поступили багато письменників і західної Європи та латинської Америки, де у комуністів було дуже багато послідовників…Так всесвітній комунізм як явище, вийшовши із мари, знову прийшов в мару, і тепер вже назавжди.

–.

Ко́бо А́бе (справжнє ім'я – Кіміфуса Абе) (7 березня 1924, Токіо - 22 січня 1993)  японський письменник, драматург і сценарист, один з лідерів японського повоєнного авангарду в мистецтві. Основна тема творчості – пошук людиною власної ідентичності в сучасному світі. За романами «Жінка в пісках», «Чуже обличчя» і «Спалена карта» в 1960-тих роках режисером Хіросі Тесігахара були зняті кінофільми.

Вересень 2022 року

Повний текст на блозі. посилання на який надано на титульній сторінці ютуб-каналу: victor54k

Юрий Контишев: Новобранцы-2022 или Могилизация

Юрий Контишев: Новобранцы- 2022 или Могилизация

Песня создана около 1914-15 гг. простыми окопниками Первой Мировой войны. Авторская обработка для окопников Третьей Мировой войны – сентябрь 2022г. -

Юрий Контишев.

С деревьев листья опадают, ёксель-моксель!

Пришла осенняя пора, и дождь, и слякоть.

Бурят всех в армию забрали, в груз двухсотый, водка, вексель…

Настала очередь моя – Давай, русня! Спасай Россию –

от Бандеры, НАТО – шмато…И зачем мне это надо?

Пришла повестка на бумаге - рваной, мятой

и туалетной, А-4 - Нету финской…

а говорили - нету санкций, вот засранцы!

Явиться в райвоенкомат – (на восемь тридцать,

можно позже, лучше раньше,

с сухарями, кружка сбоку, взявши памперс).

Маманя в обморок упала – с печки на пол,

ноги вверх под образами,

Сестра сметану б пролила – да нет сметаны

из-за санкций! Вот растяпа! Кот буянит…

Друзья, маманю подсадите взад на печку,

как и было в еСеСеРе,

Сестра, сметану подлижи - ну, по привычке -

снова в банку, без потери.

А я - молоденький мальчишка –лет семнадцать,

тридцать, сорок,может, больше, щас не помню –

На фронт херсонский подался– да прямо с места

и в кальсонах, - от Днепра рукой до Дона…

И вот явился я в пехоту обормотом,

больной с похмелья от веселья в третью роту,

И дали мне противогаз – с войны запрошлой, заржавелый с анекдота

Я натянул его на рожу – это ж надо - Матерь Божа!

Совсем не видит правый глаз – и дыхать нечем, только жопой!

И вот нарыли мы окопов сикось-накось, накось-выкусь,

Приходит ротный командир – что морда клином, звали Климом.

- Здорово, братцы-новобранцы, матерь вашу! - Вашу также!

Давай в атаку побегим! - Беги один!

а нашу веру, бей фашистов, бей Бандеру!

За мною вслед бежит кадыровец с тик-током,

с анашою, полубоком да с прискоком…

И тычет в спину автомат - совсем прижал и обижает - не сбежал бы...

А следом едет Афанасий – с грязи в князи - ни фига се!

Семь на восемь, восемь на семь, видит хаммерс- сразу на земь…

Да с пеленгатором в руках - без батарейки, что-то мерять,

чтоб уменьшились потери за грядущую неделю,

а мы немного уцелели. Еле, еле, еле, еле…

Летят по небу самолеты – дроны с хренью,

Бомба снизу, лопасть сверху…

Хотят засыпать нас землёю для порядку - так теплее,...

А я молоденький мальчишка –лет семнадцать,

тридцать, сорок, может, больше, щас не помню –

Лежу с оторванной ногою – при снаряде…

Глаз в кармане, челюсть рядом, жрать охота.

А на фото притворюсь – жива пехота!

Бежит по полю санитар – козёл безрогий –

из Самары, тварь облыжна, сам АТ-ишник.

Давай, грит, ногу привяжу – и в крематорий –

там теплее, к богу ближе…

И в санитарную машину – да с мотором от УАЗа -

Три цилиндра - два сломатых, трехколесный, - из-за санкций.

На гору трупов положу – ну, чтоб не дуло,

не сквозило. Меньше стрессов.

На юг вороны полетели - ёксель-моксель!

Из крематория дымок в Ростов доносит.

И чья-то женщина в Саратове голосит.

Пришла осенняя пора…Мо-ги-лизация…

Веле Штылвелд: Новогоднее жужжание

Веле Штылвелд: Новогоднее жужжание

Восьмидесятые годы иного столетия, которое принято называть либо двадцатым, либо прошлым, я назвал его Сорником. Поскольку Сонник - это было мечта некого информационного совершенства в преддверии мировой информационной сети, а оказалось, что это только преддверии искусственного интеллекта.

Свою  повесть о Сорнике в ту пору я сразу писал на украинском языке, что сегодня для меня уже не характерно: романтику литературного украинизма со временем сменил расчетливый прагматизм – являть миру меру… Ведь всю жизнь жить в качестве инопородного существа как-то не грело… Ну, подумаешь, принадлежность к 4%  резус-отрицательных человеческих особей… Как не крути, а некая редкая, но биологическая ячейка разнородного человечества планеты Земля.

В  той так и не опубликованной повести я стремился, помниться, рассказать нечто о мире, который возникает вокруг нас, и которым пытаемся управлять, но сами  в итоге остановимся его заложником, поскольку Серник вбирает в себя со временем столько мелочей, что уже нужны самосвалы для вывоза всего того, что сами мы неряшливо и поспешно нагородили вокруг себя. 

Этот Сорник в итоге подгребает нас под собой… Вот и сегодня мы уже конкретно не только изобретаем, но и наполняем его всяческими новыми, неведомыми доселе гипертрофированными деталями, и убеждаем себя в том, что это и есть реакция на нас самих со стороны искусственного интеллекта…

Но не зря же говорят, что тени исчезают в полдень - бесследно и безболезненно, так как только мы решаем: оставаться ли нам собой, а не становится нашими огрубевшими проекциям Байками духовно плоскостопного времени.

Ведь ради этого, в конечном итоге, мы и обзаводимся Сорником… Да, тем  самым искусственным интеллектом, которым никто более не управляет, поскольку он, по сути, становится никому больше не нужным… Потому что первопричинными на нашей планете Людей есть только мы… И только с нас у планеты и спрос к нам, и вопрос , а всё прочее от лукавого…

Вот такой у меня сегодня ответ тем,  кто настоятельно предлагает мне, как минимум, на завтра перейти на сторону сторонников плодов искусственного интеллекта. В противном же случае, как говорил Антон Павлович Чехов, мне придется еще долго оставаться для этих хайеров, парнем не с нашего факультета ой и не с нашего факультета…

Но ведь так не бывает, чтобы не было ничего кроме мнимого торжества искусственного интеллекта... Ведь всё равно же должен быть какой-то информационный протектор, и он у меня есть! Во сне меня очень часто посещают туманоидные сущности: чаще серые, ну, порой случаются оранжево-фиолетовые либо даже салатово-сизые либо вообще сине-бело-розовые…

Да может быть ещё какие, сразу неучтенные, суть не в том… Главное, что они по консистенции туманоидные, и сквозь них легко можно проходить, хоть это и невежливо даже во сне, ноне причиняет им никакого вреда… Правда, сначала мне казалось, что  сам я словно попадал под некий бесконечный и почти реальный дождь…

Но со временем оказалось, что это я проникал в некую туманоидную реальность… И порой заставлял себя застревать в ней на несколько дней! Это и исцеляло меня от плотных земных серых будней… А затем известный психоаналитик как-то сказал, что я только притворяюсь противником искусственного интеллекта, в то время как, по сути, я давно с ним дружен и пребываю накоротке... Вот и сейчас, когда я пойду спать, я обязательно заверну на туманоидные улочки и переулки.. Спокойной ночи, горе-реальность, млека ношт, другари туманоиды... со своими мягкими упорными тумаками…

Потому что в реальности сегодня был музей интервенции на Андреевском спуске... И был еврейский Новый год 5783-тий, и было очередной проблеск прозрения…

Отдельно скажу любителям еврейского Киева, а он есть у меня мой мой древний тихий Игупец... В нем и сегодня встречаю я на Андреевском стареньких уже уличных торговцев антиквариатом без уточнения кто и чем по жизни торгует, ну, и как представитель киевской еврейской интеллигенции почти громовластно речую:

-  Шана това, дорогие мои евреи!

И неожиданно встречно получаю ответ:

- Воистину шалом!

И не важно уже, что не сказано ответное:

Белатука! Бе метука... Ве метука... Полный фразеологический разнобой... Над Андреевским спуском гремит победное с многократным эхо и милой картавинкой:

- Воистину шалом!

Конечно же, это я в роли безумного шляпочника обожаю цилиндры и всё, что происходит под ними: жужсжанием мозгов, поиск истин, наработка безумных идей -  это всё по мне! Так что в 5783-ем от Яхве году обо всём этом мы ещё будем едва ли не целый год… Ну, естественно по заказу телезрителей и ФБ-читателей… При этом большая часть текстов будет представлена на украинском языке… Шана това! Белатука. Это я к тому, что если кто-то захочет меня обидеть начну отвечать исключительно на иврите… Наш особый образный театр еще впереди… Лехаим!!

Почему же так сладки послесценические фотографии всяческих актеров и лицедеев? Как видно, потому, что любое выступление - это раскрытие себя до катарсиса, после которого требуется немедленная подпитка. Но беда в том, что сцены больше нет, и тогда требуется хотя бы соучастие и сопричастность к тому, что вышло уже в эфир, в мир, в окрестное пространство, и порой собой изменило его до неузнаваемости ценой собственного, уж простите за грубое слово, - смыливания… И будь бы любой актёр куском обычного мыла, очень часто после спектакля мы бы не узнавали его в том маленьком обмылке, в который он превратился. Вот истинная цена творчества, и об этом надо всем нам помнить. Это не просто обмылок - это физический остаток от той невероятной пенной смеси, от которой все мы накануне тащились… Вот об этом и не следует забывать... 

Веле Штилвелд: Сосна кольору: "Sorry... Good bay", ч.4

Веле Штилвелд: Сосна кольору: "Sorry... Good bay", ч.4

Промайнули роки… Славетний предальпійський художник Карл Зухтер міцно встиг створити повний синопсис, навіть вже не сосни, а лише однієї соснової гілки, і саме цим прославитися і постаріти, і вже готувався до свого останнього, фінального у своїй творчості вернісажу. Ніхто його цього разу не квапив, і тому він узявся розібратися зі своїми старими робочими етюдами, замальовками, ескізами і просто начерками одним тільки шматочком вугілля. Сивий і кудлатий, тепер він замість кучерів носив смиренну чернечу підстрижку, що вщент заперечувала його учорашнє кучеряве волосся, підстригати яке раніше він ні за яких умов не бажав.

Зараз же Карл просто розклав прямо на підлозі численні аркуші та начерки нескінченних полотен, які в молоді роки траплялося продавати, як цілісні зразки мастихінного мистецтва… Якщо вже зараз з ним шахраював час,то й він зустрічно, як міг, шахраював з людьми, які пересікалися з ним у невпинному тому часі. Але все це було в минулому…

Все, що залишилося по всіляких загашниках і заничках, було явлено їм тут і відразу. Він не став якось недбало переглядав увесь цей з його точки зору непотреб, але не з поглядом на якусь достатньо художню цінность, а просто востаннє, вже тільки на загал окинувши напівтуманним поглядом весь цей крам минулого. Зараз цей якийсь незвичайно худорлявий сутулуватий митець в останнє переглядав свій майже одноманітний художній архів перед тим, як передати весь цей візуальний доробок до місцевого міського стародавнього підземного сховища художнього музею, де всі його напрацьовані чи виявлені колись елементи сакральної соснової реальності змогли б переглядати і вивчати всілякі естети та ботаніки, лірики та циніки, мрійники та мразники, фахівці і аматори, серед яких, між іншим був колись і давно вже забутий нахабний тип у грубих альпійських гетрах.

Таким був договір живописця і громадянина Карла Зухтера, і це його навіть тішило, оскільки залишалася надія, що хоч хтось одного разу повторить його працю і спробує пройти його шлях, знайшовши біполярний з ним зір...

Ах, якби б так усе і було, якби б ще не одне тривожне почуття, – сам би він ніколи не вважав би ц ескізи не більше як штрихами на шляху до реліктової соснової рекреації. А до того ще й б та сосна… Вспомини про неї мали би вже вщухнути, та в тім не так склалося. Просто її нескінченні видіння все виникали і виникали начебто самі по собі, і як тільки він вже вкотре приходив до свого дерева, і ескізи перетворювалися на образні протоколи і ставали майже рівнозначними його віртуальним пошукам та суто образотворчим знахідкам.

І якби ще не одне, приховане від усіх інших але, то він би вже почав весь цей гамуз рішуче пакувати. З очей геть  і з серця в гай... Але раптом він помітив дещо дивне, і з тої хвилини ще пильніше став спостерігати, що десь там –  у туман черезі дивний серпанком за деревом виникав поперемінно миготливий образ якогось давно забутого мандрівника...

Спочатку цей мандрівник, чорт його забирай, був на сосновому видноколі з самим Карло, що ніби десь пригрівся напередодні, в повному розквіті сил і в грубих альпійських гетрах брудно-білого кольору, і очевидно з дуже нахабною пикою, але незабаром це вже був неголений втомлений мандрівник з залишками колишнього апломбу колшинього апломбу чи навіть величі, та потім все частіше став з'являтися старець, страстотерпець, старий старпер і просто вже руїна, яка навіть не намагалася пересуватися полотном.

А на тому місці, де він виник востаннє, раптово утворився справжнісінький сосновий кряж, який ще через кілька сотень ескізів і замальовок перетворився на справжнісінький трухлявий пень, спотикаючись  який десь далеко на російській Півночі тамтешні самоїди лаються відомої на весь світ лайкою:

–  Пень собакам ссати!

Але цей пень чомусь згодом не розсипався в потерть, а почав рости і викручуватися в якийсь окремий сосновий ствол тієї ж давньої сосни… І тоді Карл Зухтер остаточно згадав нестерпного Германа… Германа Дрома, який так і не побачив власного будинку – хам , пересмішник, ворог… Колись, коли Карл пригніченим повернувся з тієї далекої проходки, ніхто в містечку не почав ставити йому незручних питань, ніби все місто обпоїли особливим бромом і викреслили з міської громадської пам'яті того насмішкувато-невгамовного брутального Дрома – ніби тільки одного разу, але вже назавжди… Але, як виявилося, суто за ескізами, саме там виникло це нове відгалуження дивного соснового дерева, що напередодні здавалося тільки ще однією його темною тінью на жовто-гарячому на диво піску... Тоді як раз над сосною, над тою дивною реліктовою сосною світив другий Місяць або навіть, можливо, і друге Сонце...

– Можливо, що це була ще одна розсічена надвоє тінь, –  сумно погоджувався Карл, а можливо, це на останнє так проявляв себе колись надто нестерпний Герман.

– Дозвольте, який Герман, – зазвичай дивувалися після цієї фрази численні відвідувачі його творчої майстерні, відповісти яким не було чого, та й Карл до того не прагнув…

– Про що ви ще хотіли б дізнатися? - різко перемикався художник і неодмінно додав:

–  А чи знаєте, я ще нікому раніше не розповідав про своїх астральних попутників, але схоже, що вони в мене були. Ах, це всього лише астральні теми про біло-білий пісок, яким блукають ті, що так і не знайшли дорогу додому, так і не повірили у свої власні Проведення та надії. Але ж ви не за цим прийшли? Ось там ескізи, всі вони ніби в папках, їх незабаром винесуть з майстерні та й з усього мого життя. Тож поспішайте бачити, – торопив своїх милих відвідувачів Карл, – бо всі ці видіння підуть і від вас… І цього разу – назавжди.

Юрий Контишев: «Еврейская новогодняя», текст совместно с Веле Штылвелд

Юрий Контишев: «Еврейская новогодняя»,
текст совместно с Веле Штылвелд

Запиши меня в книгу живых

И всех близких друзей, и приятелей,

И родных мне людей дорогих,

Раз они до сегодня не спятили...

Тают  яхонтом слёзы в очах,

А на сердце их – оцепенение…

Дай им, Яхве, лишь мирный очаг 

И открой им душевное зрение...

Пусть минует их чаша невежд,

Дай дожить до любви во спасение.

Дай им год обретенья надежд,

 Гобрахт мунес, пошли откровение.

Повторяются в мире слова

В вечном ритме. . .

В вечном ритме. . .

Шана това... Шана това... Шана това...

В вечном ритме. . .

В вечном ритме. . .

и Всевышнего правит  рука

Всем и каждому Белатука!

На моление мир в этот час

Новый год озаряет всех нас!!!

Юрий Контишев: Пугало, авторская песня

Юрий Контишев: Пугало, авторская песня

В огороде  пугало, на кресте распятое,

только вместо гвоздиков   -  бантик   завитой,

а народу думалось, после сорок  пятого,

на колымской   просеке  - праздник за  бедой.

От аркана туго нам - угодили   лебеди

в лебеду-марь   белую,   в заячий слопец,

ураганы   с   вьюгами     закрутили нелюди,

за бредовой верою прячутся в злобе.

В околотке угольном, в карусели лагерной,

на   кровавой   простыни мокрые бинты,

с табуретки струганой он  висел на нагеле

и в кровать остылую сбросили менты.

Ангел перепуганный   до   рассвета   вздрагивал,

по кольцу Садовому   пленные бредут,

а в толпе  - без  ругани, только  -  вальс  по  радио,

королю  крестовому  предан верный шут.

От народа  пугало в мавзолее спрятано,

за парчой  бахиловой парочка копыт,

Нары, роды - туго нам, и всё злей с порядками,

табачок с мякиною,  да очковый  быт.

От аккорда струнного,  дрожь игры невнятная,

по ключу басовому тенором пою,

от  такой истории, сплошь покрытой  пятнами,

по плечу бесовое  -  даром, что в раю.

В огороде  пугало, на кресте распятое,

ворон…и, как водится, двое понятых,

а народ, баюканый на крещенье святками,

Молит богородицу с троицей святых…

А народу  думалось, после сорок  пятого,

на колымской   просеке,  больше нет беды…

© Copyright: Юрий Контишев, Белые пятна в басовом ключе, 2018 г. 

Свидетельство о публикации №118033111773 

Веле Штилвелд: Сосна кольору: "Sorry... Good bay", ч.1

Веле Штилвелд: Сосна кольору: "Sorry... Good bay", ч.1

Карл Зухтер був відомий як тихий міський художник-пейзажник: зазвичай він підбирав своє кучеряве волосся у потиличну хвостовку, яка додавала йому особливої альпійської екстравагантності творчої екзальтованої людини, яка носила  до того високу криласту шляпу, що зовні нагадувала дебело гіпертрофічного метелика…

Час від часу його полотна були виставлені в міському центрі мистецтва та викликали суперечливо складні почуття серед численних глядачів та шанувальників його таланту. Згідно з сюжетами тих дивних картинами інколи здавалося, що Карл був давнім пророчим друїдом і запам'ятовував усілякі події, речі та образи, яких, в нинішній реальності безумовно вже не було.

Одного разу одним лише мастихіном він намалював неймовірної силу величезну реліктову сосну з дивовижним багатогранним хаосом кольорів. Це соснове дерево було вкрито тільки корою,  без жодної зеленої голки і розрізало простір так, ніби розтинало безмежжя чарівних піщаних дюн, нескінченно віддалених, але які назавжди, здавалося б, залишалися на вигляд досить близькими.

Сосна, здавалось, з’являлась прямісінько з самого центру цього полотна і запрошувала вас увійти в той неперевершено нездоровий ландшафт, який виглядав  само так, як колись, ніби на землі не пройшло п’яти тисяч років. Глядачів нескінченних вернісажів Карла Зухтера ця обставина дратувала: аудиторія хотіла не тільки повірити в цю нескінченно закручену сосну, але й торкнутися  в реальності в це дивне сплетіння того покруча через гущавину, що складалася з цього ж самого розкладеного релікту,надто  гарного як на полотні цього чудового дерева. Бо здавалося, ніби воно просочилося через якийсь непереборний бар'єр – але при тому ніби хтось навмисно заборонив їм усім мати право вступити в реальності у контакт з тим неперевершеним  деревом...

Бо ніде в природі не було того певного місця, яке б змогли ідентифікувати і відчути у цьому маленькому альпійському місті величезна купа людей, що складалася з цінувальників, які не завжди жили тут, та туристів, які завжди довіряли своїй особистій природі, яка завжди шукала і відвідувала своє реально суто індивідуальне єднання з зовнішньою природою, і якщо їм здавалося, що ця Сосна було справжньою, то вони хотіли по-справжньому бачити це, щоб зав'язати її з тим обожнюванням, яке заставляло всіх їх радіти її насправді рідкісній величі...

Вони б інакше просто не змогли б зрозуміти – звідки воно взялося в предальпійському місті: – бо ця реліктова, майже бурштинова сосна справляла на вихлопі дуже великий спектр не локальних відчуттів та почуттів... Бо так акуратно вписана міським художником у певній мірі дійсно допустимий навколишній світ – вона ніби була чи то полонянкою уяви художника, чи то вірнопідданою своїх Альп… Але вона, безумовно, дала їй що завгодно. Хоч ії насправді і не було… крім незліченних полотен Карла Зухтера, який усе малював і намалював її, ніби на цій Сосні, весь світ для нього постійно сходився клином.

Від чого і сам художник, здавалося, злився з цим неймовірним деревом, і в кожному новому місті, де відтоді провадився Вернісаж, він демонстрував кілька нових картин все більшої якості, з зовсім непередбачуваних кутів зору все цієї ж облудливої сосни. Уважні спостерігачі навіть вже мали справжній макет цього напевно  «соснового» місце, і на кожному новому полотні вони вже впізнали це один ракурс сосни, ніби дивилися на те дерево з усіх можливих сторін, а іноді навіть відчували його запах, але так безпосередньо торкаютися цього стародавнього релікти ніхто ніколи так і не наважився...

Тонкі міські естети стогнали, бо щось собі зрозуміли і щось прийняли для себе у вигляді  найсучаснішої психоаналітики, на шталт «соснового» гештальту,  але і вони не досягли успіху у спілкуванні з тією сосною ...

Напевне всі вони зрозуміли, що відчувають від того соснового спілкування щось ефемерне, але, як водиться, їжачки кололися і продовжували страждати, тому я вже засуджую лише Зухтера за його творчу зарозумілість... 

але як скільки не під'їжджали вони до Зухтера, скільки вони не бігали навколо  нього, і скільки не дорікали його, сам Карл Зухтер, як наполегливий і завзятий художник виступав проти їх реагування на його численні полотна, і вони не змогли пробитися до його совісті, ніби той Зухтер заздалегідь готувався до їх словесних атак, і тому це було так, ніби він навчився відмахуватися від численних своїх опонентів усілякими  жартами та побрехеньками, які ще більше дратували  тих, хто ладен був казати йому: «Ти бачив – докажи! Не бачив – хай тобі повилазить», що призводило до росту  його симпатиків і знецінення забаганок тих, хто був  авторах тих колючок. Так  минали роки...

–.

Веле Штилвелд: Сосна кольору: "Sorry... Good bay", ч.2

Веле Штилвелд: Сосна кольору: "Sorry... Good bay", ч.2

Герман Дром довго придивлявся до дивного міського художника на безлічі місцевих вернісажів, але оскільки він сам був дивним, то одного разу він взяв Карла просто за бирки і рішуче сказав:

– Признайтеся мені, друже Карле, де це ви тільки побачили і продовжуєте бачити цю величезну закручену красу: ці ваші офорти просто зводять мене з розуму. Ви або покажіть мені цю фрау сосну власними очима, або я особисто просто принесу кислоту і публічно зменшу вартість всіх ваших полотен.

Бо ця проклятуща сосна стала для мене одержимістю: вона не просто ввижається мені  вночі ... Я просто відчуваю всі волокна її запаленої душі, що вона навіть любить тебе, і щодня вона мені виснажує душу і глибоко ранить... якщо... Тільки ти розумієш, про що я веду: бо я ось що маю на увазі, як для себе, Хоч я зараз говорю як навіжений, але саме тому я ні на крок не піду від тебе, поки не побачу цю сосну на власні очі, не підійду до неї, не відчую цього дивного природного витвору, я не торкнуся хоча б міліметра його поверхні, і навіть тоді я не заспокоюсь на цьому. Для мене ця сосна – це не лише одержимість, по-своєму це ще й екзальтація… Ви розумієте, Карле, про що я веду: просто отримую від неї якийсь дивний екстаз!

– Герр Герман, ви ризикуєте, – уважно протиставив натиску Дрому своє рішення волелюбний Карл. – Ви дуже ризикуєте, друже, тому що у моєму власному всесвіті ця сосна виростає майже під вікнами мого будинку ... принаймні, я бачу її майже з вікон моєї маленької студії ... Правда, коли трохи ліворуч, коли, трохи праворуч ... Хтось сказав би, що це міраж, але це не зовсім правда ... Хоча це, правда, і реальність, але трохи інша за змістом… ніж ваша…

Це скоріше вельми відчутний міраж вже навіть не на чуттєвому, а фізичному рівні. Якщо бажаєте, це ніби така собі сосна-голограма. Я іноді навіть не виходжу з дому, коли роблю її начерки. А вже з цих етюдів та замальовок народжуються почасти лише деякі тих майбутніх полотен, які я приношу на свої майбутні вернісажі… Але ж вам оце навіщо? Вам же моє внутрішнє бачення, на жаль, недоступне.

– Невже ви хочете сказати, добродію Зухтере, що ця сосна просто плід вашої уяви… спалах, бачення: трах-бах та осяяння? Так не буває! Навіть у вашій нескінченній серії робіт! Це ж не ваш витвір,і вже ніяк не явна,а  дуже ретельна зроблена, навіть вицяцькована копіпаста! Не вішайте її мені на вуха. Друже Карле, кого ви цим лікуєте: ви ж малюєте цю сосну кілька декілька років з різних ракурсів, і всі ці ракурси впізнаються. Це справжнє дерево, і я хочу бачити!

– Послухайте, Германе, – знову обережно заперечив Карл. – А ви вірите у всесвітнє Проведення та в духовних Провідників у всілякі паралельні світи?

На те Генріх Дром тільки з огидою хмикну:

– Приберіть, Карле, пихатість, ви це спеціально так поставили питання, щоб тут же неодмінно отримати ніби відмазку? Ну ви і тип – погорда, зарозумілість – от і все, що у вас є… Ку-ку, друже, я не пальцем роблений! Повторю за складами: Я-все-рівно-не-від-ста-ну-від-вас! Я вірю лише фактам, оскільки я – жорсткий матеріаліст і не визнаю жодних привидів та ніякої містики… Ви явно знаєте місце, де росте це реліктове, майже бурштинове дерево, і ви мені його покажете!.. Інакше за кожної нової зустрічі я за ґудзиком ґудзик обірву весь ваш піджак, і якщо знадобиться продовжувати цю екзекуцію, то й усі брючні ґудзики на животі та на гульфіку! І вже повірте, мені буде зовсім начхати, що ви залишитеся без піджака або як ви ще виглядатимете при тому,  до того ж ще з розореним брючним гульфіком... А то й зовсім без штанів серед чергового соснового вернісажу і чесною вернісажною публікою... Так і знайте, якщо ви не відкриєте таємниці, то незабаром вам самому доведеться стати чимось на кшталт вульгарної «корабельної» соснової деревини!

– Та послухайте вже, Германе, –  нестерпний ви чоловіче! Звісно я вас туди проведу… Ви на власні очі зможете побачити і сосну, і її навкілля. Але чи добре ви чуєте мене, Германе, я вас попередив – хочете беріть із собою свій власний етюдник і все те, що вам, можливо, допоможе скоротати час у дорозі: хочете останній електронний фотоапарат або найкрутіший смартфон, але я неодмінно вас виведу до цієї сосни. Тільки хочу ще раз попередити, що туди ви прийдете зі мною, а ось повернутися назад... Тут, знаєте, знадобиться ваша власна віра Провидіння, від якої і буде залежати  ваше подальше життя,  бо  власна Віра, в тому що в світ, з якого я вас виведу, може й зректися вас, а світ, в який я вас проведу може поглинути вас….

– Карле Зухтере, не робіть з мене ідіота, і не чекайте, щоб я закляк з переляку, – завтра рівно о дев’ятій годині ранку ми вирушаємо з вами в цей дріб'язковий вояж... Суто з практичних міркував, як я так зрозумів, і клімат там такий же, як у нас ... І взагалі ніякого уявного світу ніде не існує: є просто раніше невідома зашкарубанка цього нашого світу, і ми в неї просто пірнемо... Прорвемося, проб’ємося… Чи не так? Так що попрошу найсуворіше, щоб ви, Карле, не спізнювалися: щоб ви знали, я цього не люблю, а то інакше всі ваші полотна я міцно зрошу кислотою – всі ваші картини без винятку… А потім, як обіцяв, відразу після страти картин, самого вас перетворю на особливе піджачно-брючне посміховисько – вся ваша костюмна фурнітура від причинного до присутніх місць буде вирвана з м'ясом... Ось тоді ви точно потанцюєте у мене ... перед тим як остаточно стати корабельною сосною…

– Чорти б вас побрали, Дром, – погодився митець. – Гуляти так гуляти… Кажіть, хочете побачити цю сосну, – буде вам ця сосна, але про всяк випадок прихопіть із собою компас душі…

– Не несіть нісенітниці, Карле! Поки що до побачення… Але тільки до завтра… вранці я буду з етюдником, дзеркальним фотоапаратом і суперсмартфоном!.. Гуляти так гуляти… Нехай це буде наша спільна велика прогулянка, яку я вже давно собі уявляв. Тож я до неї готовий…

Наступного ранку рівно о дев’ятій, після щільного сніданку та взаємних при зустрічі рукостискань, Герман і Карл, окинувши один одного взаємно пронизливим скептичним поглядом, рушили у сакральному сосновому напрямку.  І тільки тоді Карл дуже твердо сказав:

– Послухайте, Германе, я просто зобов'язаний востаннє попередити вас: туди вас я поведу сам, і ви побачите той сосновий релікт у всіх його мислимих ракурсах. Там і зможете задовольнити свою цікавість та ретельно вивчити кожен міліметр його живої деревини. Потім я вас покличу додому. Будьте, будь ласка, розважливі і назад не відставайте від мене ні на крок.

– Ох, ви і пустун, Карле! Ох, ви і йолопе... Їй Богу, ну що це за дитячі дивацтва з вашого боку, метр?! Ну, та гаразд... крейди, фарби, пензлі, мольберт при мені, фотогаджети, мірна лінійка і навіть масонський фартух – теж, і вже повірте, до належного часу я свого не впущу ... Так що ви навіть не спробуйте відкараскатися: та коли вже привели і відчепіться – я сам буду по-своєму обирати чим і на скільки зайняти свій тамтешній час… Ви ж ще напередодні сказали, що це сосна десь поруч… Так що, навіщо мені поводирі – вони необхідні сліпим, а я, слава Господи, зрячий, а значить, я додому сам дорогу знайду.

Веле Штилвелд: Сосна кольору: "Sorry... Good bay", ч.3

Веле Штилвелд: Сосна кольору: "Sorry... Good bay", ч.3

– Добре, – в черговий раз раптово погодився художник і, подивившись на дорогу, примружився і зовсім коротко сказав завзятому у своєму поспіху Герману:

– Тут треба зробити не більше ста кроків, і ми будемо робити їх разом…

– Гаразд, – відповів нетерплячий Герман, ступаючи пружно та цілеспрямовано. – То ж полетіли!

– Ні, Германе, – м'яко заперечив своєму нав'язливому візаві Карл. – Далі ми просто стиха підемо...

І вони пішли... Чомусь Германові здалося, що запропонованою дорогою він раніше ще не ходив, і про її присутність на виході зі свого альпійського містечка ніколи раніше не чув... Знав він тільки те, що вона ніби раптово вирвалася у нього з-під ніг ніби винирнула із когось раніше забутого небуття, і зміїстою вузенькою стежкою рвонула під гірку, а потім, поступово розширюючись, кинулася вниз, і привела в міжгірську улоговину. Тут вона й вперлася в дивну піщану дюну.

Проте, жодних дюн у тутешніх місцях ніколи не водилося, інакше б Герман через природну цікавість неодмінно знав би про неї, таку несподівано сакральну і вражаючу. Перш за все, Германа вразило, що сама вона – ця піщана дюна зовні здавалася зовсім крихітною, але чим ближче вони до неї підходили, як і до омріяної сосни, тим більше виявилася, що вона, немов легендарний казковий Кощій, котрого школяри називали ще Чахликом Невмирущим, виявилася дивним природним витвором, бо спочатку вона здалася навіть обвугленою, немов у чорній манірній тканинній «органзі», крізь яку сосна переливалася змінним спектром, що включав і бурштинові дерев'яні відблиски на білому піску, ї цілу гаму ніби спечених напівтонів, тим очевидніше ставало, що до мети їхньої подорожі їм усе ще йти, йти й йти… Зрозуміло було й те, що підходити чи просто там – наближатися до цього місця можна було ще, ще й ще…

Але ось і сосна.. Вона ніби весь час залишалася на місці, і стояла на видноті, але ніби навмисно стискалася, дивно пульсуючи і звиваючись у часі, – то вбираючи його, то раптом відкидаючи в інший вимір… щоб потім знову зайняти весь об'єм аж до самого горизонту… Ось тоді Герман вперше міцно охопив переляк.

– Це й справді неймовірна подорож, Карле, – раптом заговорив Герман. – Вам не здається, що з простором тут усе якось не так: ця сосна немов якесь дивне марення – як тільки ми підходимо до неї, вона втікає від нас, ми ще трохи підходимо до цього ну, дуже дивного дерева, як воно чомусь задкує знову від нас... Так не буває, Карле! У яке дивне місце ви мене завели, що за дивна дезорієнтація відбувається у тутешньому просторі: я не припускав такої чударнацької деревної презентації з вашого боку. То ми будемо далі йти чи щось нас зупинить? Я ж точно вже бачу перед нами це бісове дерево, але, знаєте, воно увесь час якесь  невиразне…

– А ви включить вашу фантазію, Германе, і просто уявіть усе те, що ви перед собою зараз побачили б… якби довірились їй.

– Мабуть, я вже напевно, Карле, бачу її. І вона просто вражаюча! Чи може дійсно що сталося з моїм внутрішнім зором? Але… Вона існує, і це вже доконаний факт...

Таку соснову гілку Герман просто не міг раніше уявити собі – вона була майже безмірною і такою, що чисто зовні мала схожість з величезною драконовою лапою. Ця гілка в надто довгастому своєму синопсисі була в кінці свого бескінцевого абрису колись кимось надламана, і тому сама по собі здавалася чиєюсь надламаною душею. На ній одночасно по всій її велетенській довжині перемежовувалися нескінченні жовті, бурі та майже чорні плями.

– Ух ти, йох ти, – раптом вигукнув Герман. – Ну, все так воно і є… Це вже не дерево, а реліктовий сад! Бо тепер навіть найменші сучки цієї велетенської гілки чудово видно… І до того ж – достатньо прозоро! Та ви, чарівник Карле, й справді майстер презентувати усю цю нетутешню велич, цей друїдичний бестіарій! Аура цієї дивної сосни немов пронизує тебе наскрізь, тут уже не хочеться ні їсти, і не пити, а тільки захоплюватися і жахатися… Якесь дивне сум'яття почуттів… І це все генерує навіть не дерево, а тільки одна гілка! Скільки ж зовнішніх відчуттів вона увібрала в себе! Ви, Карле, просто сталкер у цей дивовижно сакральний світ чарівництва!

– Заради Провидіння, Германе, тільки не треба мені лестити,бо ви самі  ніби голодний пілігрим, що не тільки зголоднів, а ще й очманів до того від подиву! Не намагайтеся тільки побачити більше дозволеного… Не заглиблюйтесь у цей континуум. Адже він не тільки чарівний, а й підступний. Ви дійсно вірно помітили, що ні їсти, ні пити тут не треба, але пам'ятайте, як тільки ви зумієте розглянути щось вирішальне для себе, зараз же поспішайте звідси піти геть! Ось тоді навіть не фотографуйте, а просто по пам'яті замальовуйте це щось,а далі або відступайтеся від нього геть, щоб не зайти у суцільні соснові нетрі більше дозволеного, а відчувати і обмацувати тільки свою пам'ять на залишковому смакотинні ... І насолоджуйтесь запахом цієї стародавньої сосни теж з найбільшою обережністю, оскільки і вона – це як оселедець у занадто жирних молоках... Адже ви навіть не уявляєте, який густий запах у стародавнього бурштину...

Герман глибоко вдихнув повітря, просякле і виснажене пронизливим корінням давньої сосни серед дюни, що мала всі відтінки жовтого і білого кольору, і його легені наповнилися свіжим бурштиновим повітрям, яким він – міський житель ледь не захлинувся: гнізда ніздрів нервово засмикалися, і здалося, що й вони ось-ось і луснуть на окремі скривавлені луски отетерілої плоті.

Але нічого цього не сталося… Герман прийшов до тями і не відразу побачив знову сосну, але тепер сосною став цілий світ…

То ж ніякі курси з пастозного малювання відтепер йому не були потрібні… Тепер він точно розумів, що образотворчих досягнень Карла біля цієї сосни було мізерно мало, і що він – Герман, який досі не був художником, намалював би куди більш реалістично та потужніше кожен квадратний. міліметр цього нескінченного дива. Він навіть заспівав щось неможливо бравурно і потужне, ніби в нього раз і назавжди вселилася переможна ситість… Можливо, в тому і була його «лебедина пісня», перш за все знедоленого художника-шипуна, але саме в цей момент Карл Зухтер запобігливо нагадав Герману, що ось, власне, чому вже і йому, якого спіткало диво, час повертатися...

Герман на цей раз рішуче з ним погодитися  – з таким місцем не жартують ... Він тут же склав всі раніше розкладені біля дерева гаджети, фенечки і аксесуари – все своє від нині недоречне і незрабне приладдя, разом з Карлом квапливо перекусив, хоч і шматок в горло не йшов, випив з ним зж маленьких пупсиків мирову і поклявся ніколи не чіпати Карла за гудзик, а тим більше не торкатися його картин… Випили ще по дві чергові чарочки двічі очищеного шнапсу, і вирушили у зворотний шлях. І тільки тут Карл як обережно сказав:

– То у що ви вірите, Герман?

– Та що ви право, друже, настільки послідовно нав'язливі. Я вірю в те, що як ви провели мені сюди, так і вивести назад просто зобов'язані. Через цю лощину нам вибиратися разом... Адже ні мені, ні вам вона більше сьогодні вже не потрібна. Потренали її – і гаразд… А ось завтра, я вже якось сам…

– Який же ви настирливий, Германе… Невже ви ще так і не зрозуміли, що для вас ніякого завтра не буде, якщо ви не явите Віру… Ніякого завтра не буде, Генріху… післязавтра не буде, доки ви не знайдете в собі своє власне Проведення…

– Та ви не так хвилюйтеся за мене, Карле, я йтиму слід у слід суворо за вами ... Я навіть для вірності обв'яжу вашу талію моїм французьким кашне, і триматимуся за нього, як за собачий повідець... Так ви і виведете мене з цієї дюни. Нумо, стривайте... Раз-два і повідець вже просто на вас... Ви можете ступати, Карле, відсуваючись від цієї чарівної спокусливої прірви... Бачите, як на повідку, ви знову сталкер, хоч уже й не такий імпозантний...

– Послухайте, Германе… На зворотному шляху я поганий для вас чичероні.… І тим паче я ще гірший для вас пошуковий пес-провідник. Плесніть мені «стрімкову» і побажаєте собі удачу… Будьте ласкаві до мене прислухатися наостанок, бо це так не працює… Так, ми хоч негайно зараз же вирушимо в дорогу назад, але тільки попередньо пробачте… Бо статися може всяке..

Якимось чином зворотна дорога здалася і коротшою, і простішою... Герман йшов навіть присвистуючи пружним кроком карателя – він вкотре обкарнав і найжорстокішим чином покарав чужу мрію... Нічого більше вже точно не позичало його... ні виграні на раніше укладене парі гроші, ні навіть зовні принизливий стан місцевого і трохи більш ніж позамежного живописця Карла. Герман навіть побачив абриси рідного містечка, але раптом щось зовсім раптово сталося: художник зробив останній крок і в руках у Германа виявився лише дивним чином розв'язане довге французьке кашне їхнього добротного сірого мохера з підпушкою гірської агнорки та торічелієвої порожнечі… Цієї миті Карл назавжди розчинився в певному суміжному просторі.

Юрий Контишев: «Беженки», текст совместно с Веле Штылвелд

Юрий Контишев: «Беженки», текст совместно с Веле Штылвелд

Мы прерываем снов диктовку

Мы просыпаемся  и - в жизнь

Вступаем ватно и неловко,

А за окном идут дожди.

А за окном богиня - осень,

А за окном бредёт мечта -

Ей за окно Алтын не бросить,

Она, как беженка с холста...

Сегодня беженки в финале -

Они приходят в наши сны,

Где прежде не были печали,

Где прежде не было войны..

Бредут по улицам Парижа,

Бредут под Лондонским дождём…

Их голос всё грустней и тише,

Их мысли, будто ни о чём… 

Они тоскуют по Карпатам,

Они тоскуют по бахче,

По жизни незамысловатой

И о потерянном ключе…

Где отчий дом не уцелевший…

И, засыпая  под свечой,

Всё вспоминают  мир наш грешный

И всё мечтают ни о чём…

Веле Штылвелд: О чем способны поведать средневековые замки

Веле Штылвелд: О чем способны поведать средневековые замки

-.

В очках - созвездие Пегаса, 

а без очков - сокрытье снов.

Я видеть будущее смею, 

я видеть прошлое готов!

-.

Схоласт верит в прописные истины. Иное дело, что он сам - современный схоласт держит за эти прописные истины появилось такое понятие как духовный тезаурус, набор модерновых интернет-истин, которые сходят за очередную духовную печку, а схоластика при этом как метод осмысления реальности не меняется. В этом и проблема. Приведем тому достойный пример.

Как известно, на Марсе очень мало доступной воды и очень много буранов. Казалось бы, откуда такая мощная потребность у человечества визуально инвентаризировать замки былого? Не потому ли, что именно замки могут стать основной архитектурной формой при колонизации Марса. Это будут и защищённые территории, и земные аванпосты, и строго охраняемые от прибывших нео-варваров водные хранилища, и энергетические, и информационные центры.

Почему все же следует рассматривать земные разно вековые замки, а не военные форты времени очередного освоения североамериканского континента? Потому что форты привязаны к более поздней инфраструктурной цивилизации, а замки могут существовать автономно… Вот такие автономные вбрасывания на другие планеты и привели в недавнем прошлом нашей земли к достаточно развитой и канонизированной замковой архитектуре со звёздной акупунктурой на поверхности планеты Земля. 

Чем глубже мы изучим этот феномен, который внешне выглядит лежащим на поверхности, тем существеннее это поможет нам при колонизации Луны и Марса - с уважением их статуса и древних планетарных с истории. У нас на глазах зарождается новая профессия космоархитекторов… Не мечтателей, а прагматиков, рвущихся на новые прагматические рубежи. Всмотритесь в это явление, по крайней мере, для Марса это уже становится актуальным… 

Ну, не будет там никогда линейной земной цивилизации - только аванпосты… Одни аванпосты в виде марсианских технологических замков.

В далёкие времена инопланетных захватчиков земля делилась в плане проживания на две раздельные зоны: одна - для вновь обретённого рабского автохтонного населения - это ритуальные аллеи дворцов с пирамидами, каждый из которых мог быть станцией заправки инопланетных кораблей. И там же могли быть центры управления и корреляции вновь созданной цивилизацией... 

Сами же инопланетные захватчики жили либо на орбите планеты земли и на одном из в то время трех земных спутников, либо в так называемых местах силы, где и строились древние инопланетные аванпосты, которые со временем были превращены в крепости-звёзды, в центре которых строились замки, предназначенные в основном для специально прибывших инопланетных наблюдателей и тех последующих наместников землян, которые оставались уже после них с отличимой от других группой крови с отрицательным резусом... Подбор челяди в эти замки был тоже не таким, как его сегодня представляет европейцы. К примеру, хорошо и точно известно, что все системы вооружения со времен раннего средневековья обслуживали оружейные мастера и такие же подмастерье, набираемые наследственно из еврейского населения. Им было даже разрешено жить в этих рыцарских замках и занимать отдельные помещения. И только во времена крестовых походов их влияние попытались принизить и начали отправлять целые ремесленнические общины походными цехами из отдельных защищенных немецких замков в едином боевом пешем строю на Константинополь и Иерусалим, на сарацинские орды… И это сказалось в упадке оружейных ремесел в Европе 13 столетия. Но в то же время Европа получила знание о выращивании уже не четырёх, а девяти видов злаков, приобретенные во время крестовых походов в основном на ближний и средний восток, в том числе знания о выращивании неведомых европейцам гречки и риса. 

Голод отступил, а прежде дремучие, полудикие племена получили право на обжитие звёздных мест. Вот тогда и стали потихоньку исчезать крепости-звёзды, которые становились совершенно бесполезными период ведения средневековых войн… Это и ввергло европейцев в очередной период континентального одичания… 

Самое интересное, что крепости-звёзды и поныне можно найти в Африке и в Австралии, в Сибири и на Ближнем Востоке, в Соединённых Штатах Америки, в Центральной и Южной Америке… Поскольку инопланетная колонизация Земли была глобальной, а в Европе известны целые звёздные меридианы: например: регулярной цепочки замковых крепостей между Лиссабоном и Лондоном - на таком меридиане через равные пространства прежде стояли крепости-звёзды: это были не только места контроля над автохтонным населением древней Земли, это были ещё и места энергетической силы, если только сегодня попытаться и потрудится представить сие чисто теоретически…

Если же ещё попытаться сегодня чисто теоретически перейти от современных национальных государств к древним меридиальным городам-государствам, то это бы уже в ближайшие десятилетия многократно увеличило бы энергетику планеты Земля, экологическое и экономическое  благополучие землян, и прекратило бы навсегда этнические распри на планете Земля. Ведь нет в мире такого меридиана, вдоль которого живут только представитель одной этнической или расовой группы, одной расы или одного только народа. Вот почему футурологи видят в будущем не нынешние государства, а отдельные меридианные города, число которых должно быть не менее чем узлов силы на данном планетном меридиане. Просто уже сегодня об этом следует задуматься живущим на Земле людям, и как можно больше об этом узнать… Ведь все вчерашние идеалы которые скрыты под историческим одеялом уходят сегодня в прошлое...

Как же так получилось что плотность опорных инопланетных замков в Европе различна. Всё очень просто. Там где шли непрерывные религиозные этнические феодальные войны замки были разрушены и из их остатков были вымощены самые древние европейские дороги наибольшее их число было на территории современной, то есть ещё памятной Австро-Венгрии западная Европа с наследием инопланетян поступило более рачительно и поэтому там сохранился уклад древнего мира по звёздному архетипу память о первых колонизаторах планеты Земля.

Веле Штылвелд: О чем способны поведать средневековые замки, ч.2

Веле Штылвелд: О чем способны поведать средневековые замки, ч.2

Исследуя артефакты прошлого, невольно приходишь к выводу, что и в прежние времена в копилку технократической эволюции на планете Земля внесли свой вклад практически все побывавшие на Земле инопланетяне… Здесь и велосипеды, и вертолёты, и бомбы… И тогда возникает закономерный вопрос: почему мы повторяем все, условно говоря, древние изобретения в нашем нынешнем технократическом развитии, и почему нас так тянет делать это? 

Но не просто выборочно, а практически последовательно и всеобъемлюще. Не кажется ли вам, что любая инопланетная ветвь разума, побывавшая на нашей планете, не только предоставляла землянам свои всяческие техногенные поделки, а как бы традиционно вносила их в общую базу знаний, и они легко брались в расчёт архитекторами нынешнего земного грядущего?

И даже то, что сегодня именно мы осуществляемся на Земле, - это тоже чей-то четкий расчёт на каждого из нас - на каждый наш день, час, вздох на нынешней планете Земля, поскольку для нашей галактики мы являемся базовой планетой! Таким себе вполне полноценным  цивилизационным хабом, без которого невозможно последующее освоение дальнего космоса.

Вот в чём, оказывается, истинная историческая миссия землян, а не в диких бесконечных войнах нынешних, прошлых и будущих временщиков. Только становясь космическими миссионерами, мы обретаем окончательный смысл нашего пребывания на планете Земля. Кстати, как раз об этом и говорил в своё время великий космист Константин Эдуардович Циолковский.

Сам я условно разделяю землян на недо-Звёздное и Звёздное человечество. Недо-Звёздное человечество вечно страдает ксенофобией, и к нему же следует относить всех хабалок, бесконечную касту всяческих сплетников, завистников и сквалыг, да и всех тех, кого смело можно отнести к мишурной касте неправедни́ков... 

Из этого, кстати, следует, что глобальная  задача молодых и древних религий морально и этически готовить человечество ко встрече с космическими богами, до тех пор пока предполагаемые боги не перестанут быть богами, а станут нашими партнёрами и братьями. Правда, иногда даже очень нечистоплотными по отношению к человечеству, поскольку давно уже не обуреваемые известными на Земле страстями, они давно  уже освоили всяческие тонкости и перипетии, которые возникают при бесконечном баражировании космоса.

Чем же уже сегодня напуганы мы в предполагаемых контактах третьего рода, когда нас похищают и предают пресловутой абдукции? Наверное, в своём пассивном пленении и/или в последующем насилии и даже просто в контактной радиации с инопланетными сущностями, если разгрести всё это и оставить только реальную возможность самой этой гипотетической встречи, то возникнет феномен, давно известный подлунному человечеству, который сводится к вопросу - может ли академик преподавать первокласснику? Естественно, что не может, потому что кроме иного объёма знаний, он оперирует и иной научной дидактикой, которая весьма далека от упрощенной школьной. Следовательно, нам уже пора накапливать и систематизировать некие общедоступные хабы знаний для общения с инопланетянами. В этом сверхзадача XXI века. Вот тогда не будет возникать вопроса: что первично - освоение технологий, над которыми можно пробиться 200-300 лет или выход на прямой Контакт с самими носителями технологий, и получения этих знаний напрямую от них по обмену на имеющийся у нас некий земной условный продукт.

А землянам есть, что давать нашим инопланетным кураторам. Наше искусство выработало чисто земной эмоциональный подход к вечности, и вот этот подход - весьма разумный и весомый товар. Им только следует научиться достойно располагаться, для чего в школах должна преподаваться земная этика, история земных искусств и внутреннее содержание этих искусств и практик, состоящих из накопленных в тысячелетиях моральных принципов нынешнего взрослеющего человечества. 

Возможно, и у инопланетных рас  всё это было прежде, но в большинстве случаев все это очень давно истаяло и приобрело весьма размытые очертания. Наш незамутненный пока во времени взгляд может просто возвратить эти древние сообщества к неким истокам, которые возможно помогут перейти им на второй, третий и последующие витки своего космического развития.

К величайшему сожалению, современные игры с искусственным интеллектом я отношу к тупиковому времени первых бесчувственных истуканов, безвольных и бесформенных Големов, которые  внешним признакам очень схожих с реальными формами развития человеческого изобразительного искусства, но, увы, без опоры на этику человечества. 

И чем более проникает подобное видение Искусственного интеллекта в сеть, в виде алгоритмически запрограммированного абстракционизма, который по сути является вандализмом по отношению к мировому реальному искусству, тем больше становится очевидным, что подобные игры с новоявленным ИС ведут нынешнее человечество в последующий этический тупик развития, что уже сегодня настораживает… Человечество теряет планетарную самобытность.

И, в конечном счете, возникает вопрос, не ведёт ли с самого начала с нами, людьми, новоявленный Искусственный интеллект бесчестную, но достаточно продуманную и расчётливую игру. Это уже не игры разума XX века, это скорее какие-то контурные рамки допустимости, в которые кто-то очень планово пытается вогнать ярко образное человечество.  Разве  не об этом ли кто-то однажды написал песенку: «земля имеет форму чемодана»?

Уже сегодня подобные игры разума проникают на крупные сетевые ретрансляторы знаний окрестного человечества. Вот уже появилась и начала развиваться идея а полой земле, идея о плоской земле, идея о ядерной войне 19-го, а с ней и 17-го веков, идея о провале в хронологии прошлых веков, когда после двадцатых годов 19-го века возникли сороковые года того же девятнадцатого столетия, идея укороченной хронологии, когда рассматривается вариант, что все годы начинаемые на 1000, это не более чем индексы лет Иисусовых. И тогда 1492 год начинает быть 492-м годом… Все эти накопленные несуразицы требуют системной оценки и осуждение…  

Но осуждать бы  их я не спешил, поскольку собственными глазами видел и держал в руках учебник, вернее пособие для офицеров царской российской армии за 1910 год, в котором очень конкретно описывается не только инопланетных летательных аппаратов, но и казусы, которые случались во время царского смотра на вроцлавскому гарнизонном плацу в присутствии августейших особ в лице брата российского императора Константина, когда при марше рот над плацем повисло НЛО, которое присутствовала в качестве, назовём здесь упрощённо, смотрящего за проведением этого парада... Подобные пред-апарте было не единичным. Именно в ту пору инопланетные малоприятели готовили человечество к первой мировой войне. Наверное, что-то на сей раз в 2022 году произошло нечто и в нынешней Российской федерации.

Но обратимся к учебнику - уже тогда в нём были описаны достаточно внятно и многословно 11 подкастов известных в империи инопланетных существ, и я помню, как в конце шестидесятых годов двадцатого века нам - советским пиплам словно бы открывали всё это заново под очередной там бубнов звон. Сегодня это меня уже не умиляет.

Что мне всё больше печально кажется, то, что новейшие подмостки искусственного интеллекта превращаются в некие строительные леса допустимости наших будущих поисков. Нам всё больше отказывается в праве на ошибку и предписывается некий эвристический планетарный шаблон.  А ведь хорошо известно, что именно благодаря гениальным ошибкам на Земле появилась нынешняя земная версия мировой культуры. И здесь далеко за примером ходить не будем…

Проигравший очередную войну польский король , мало кто помнит собственно на какой это было войне, остался в своём рационе довольствоваться одной  сухой сладкой булкой, которую он случайно облил коньяком, и от безысходности поджог эту булку, получив прекрасную ромовую бабку.  И сегодня она стала, как минимум, кондитерской  карточкой визитной Украины... Кто ответит мне, о чём это я? Или вы уже этого не помните? Значит и вас затролили нынешние игры сознания, которые очень далёкие от наших прежде человеческих изысканий... Нас всё больше и больше приучают к сухим хлебным корочкам и к обжаренным сухарям, к суфлеобразной выпечке, от которых в организме будто стоит ком… Вот и подумайте, как это косвенно связывается с первыми подвижками и морфемами безобразно антигуманного искусственного интеллекта. А я пока промолчу…

Потому что затроил я не только проблемы искусственного интеллекта, как программатора обрубленного человечества, а и проблему древнейших земных городов, которые могли бы прежде оказаться крепостями на местах первых земных аванпостов, в которых к качестве сервусов и использовались подобные запрограммированные люди, и подобные же люди использовались в духовных городах-космодромах. Всё это привело меня ещё к одной очень интересной мысли: дело в том, что древние цивилизации строились, как цивилизации меридианных городов. По крайней мере, к этой мысли привела меня такая последняя в некотором смысле цивилизации ацтеков. Учёные методически искали джунглях города этого народа, но очередной новый город с точным расположением на карте древнего государства нашёлся один американский маленький мальчик в возрасте 12 лет, который чисто эмпирически вычислил расположение и присутствие 22-го города ацтеков. Исходя из этого, я прихожу к мысли, что нынешнему человечеству во время обучения не хватает знания о методологии исследования предсказуемости земной истории землян. Потому, что, если в прошлом их создали прагматические умы инопланетян, то это очень просто проверить, чисто научно склевывая умные планетарные крошки нынешнего человечества.

Вот и весь исторический детектив - он у нас на поверхности. Просто должен быть введен ещё один школьный предмет по изучению первичных парадигм древних знаний, их определителей и элементов, их предсказуемости...  Зная эти основы, уж точно не следует вестись за формулами искусственного интеллекта, бесконечно обрезанными алгоритмическими формами которого срезают умственные возможности нынешнего подлунного человечества.