Веле Штилвелд: Рок, фамільна розповідь, ч.2

Веле Штилвелд: Рок, фамільна розповідь, ч.2

Будинок, в якому вшановували тургенівських панянок і Адама Міцкевича, Станіслава Лема та поляків по крові: Костянтина Паустовського і Олександра Гріна, не міг шанувати статус етнонаціональної комуняцької партократії... 

Ми, нащадки аристократичних родів на кшталт героїні з оповідання Олексія Толстого "Гадюка", доживали подібно до неї в лютій навколишній ненависті на київських "воронячих слобідках". У цьому світі виростав і я, напів-поляк, до того ж шейгіц, щоб хоча б на сконі літ остаточно обернутися в себе! З Тургенєвим, Наполеоном, Яновським і Гріном, Лемом і містичним Тарасом Шевченком, але без містечкових чорносотенних поціновувачів і губителів його міфічного талану і всенародного таланту величного Кобзаря...

Це мабуть вже не небесні, сімейні хроніки сім'ї роду Потоцьких-Красницьких-Шкідченків-Вонс... Все це було... А реальності був СОС! З одного боку літбескормиця, а з іншого – черговий телевізійний канал, що масово фрахтував завзятих «літературних негрів» для усіляких бодяжних програм…

Колись у давні роки Тарас Григорович Шевченко на Аральському морі у засланні малював покарання молодого солдатика шпіцрутенами. Ось він уже прив'язаний до гвинтівки, ось уже знято шомпола і стоїть рота солдатів із похмурими головами... Солдатик цей нинішній – Творець в Україні, а ті, що віддають наказ на лупцювання його безіменного – сучасні журнальні та телевізійні продюсери, Сатрап Сатрапичі нинішніх українських медіа-олігархів… Для всіх них творці – лише робочі бджілки орні, яким ні імені, ні поваги висловлювати не належить. Ось і покладаєшся на попередню озвучу електронним роботом для трансляції на ютуб, щоб не занапастили, не заплямкали, чи видуваючи за своє, чи вбиваючи в душі ніби і твоє, але в пере кручах лютих.

Ми, люди творчі, сьогодні маємо оплачувати кожен свій творчий зойк, після чого нас пучками хочуть охоплювати перед мінкультом усілякі продюсерські прощілиги... Ось такий новий час... Нах нам такі продюсерські вишукування! Даєш літагентів та видавничо-продюсерські закапепки у жорсткому контакті з конкретними літагентами, у кожного з яких є серце, вуха, смак та терпіння... А поки що розмова нинішніх продюсерів з українськими творцями в країні завжди буде передбачено темною, чи навпомацки…

То ж поки що плани на день: комп, серіали, ігри, твіттер, їжа-не-для-престижу, так собі трохи що їжа, детективні серіали, твіттер, сон крізь нічні кошмари, що переходять у тихий стогін… Так і живемо… Бо таке у на існуваннячко.

А чисто зовні усі говорять і сперечаються про колишнє – на кшталт, як перестати бути лише трохи щасливим, як би примахореним, і почати жити як нормальні люди… Адже начебто все як у всіх: арахісове масло на сніданок. Вибачте, це вже щастя, коли до нього за вікнами ще  й мокрий Лондон в додачу… 

А до того ще й час на роботі та вдома змінюється зовсім по-різному. Ось сидиш ти на роботі, чекаєш обід. Опустив голову на двадцять хвилин – ну, і де ж той обід, адже начебто стільки часу пройшло, аж ні, все ще недотяжка ... Інша справа, коли ти вдома ... Вирішив 10 хвилин посидіти в інтернеті, підіймаєш голову - опаньки! Сів і постарів... День надто квапно пішов геть, вечір перебрався за опівночі... О другій годині ночі ти вже чи наче в смятку, невідомо яке в світі звірятко: зомбі, примара, троль, бісенятко... Але вже тільки не ти. Інтернет зробив тебе – як два пальці об асфальт і дотиснув до ліжка… А там «шторм та натиск» – майже нацистський, поліцейському дню в додачу…

-.

Бо усі ми – жителі вторинних світів.

Іноді вікна, ніби самі по собі відчиняються в інореальність, якої тут не повинно бути. Все начебто там – у ній по-справжньому правильно, але звідки вона раптово сама у світ осколком світним вислизнула випадково – то вже неясно…

Ось і  телефон відпрацював щось нетутешнє у випадково-спонтанному режимі ломо і поставив питання: чому ти тут, коли там – зовні відбувається таке щось дивно прекрасне... Чому я й досі про це не пишу. Три НФ-оповідання у напівнаписаному вигляді так і застрягли цього літа на подібному напів-розколі реального та інореального... Але я їх вигрібу – лише зміцнюся душею. Чому писати по-справжньому стало так важко. Нема стимулів? А їх ніколи не було... Але чи вже з'явився просвіт? І що за ним? Як дізнатися, коли він забарився?

-.

Роки мого повоєнного дитинства, що пропахли війною, гасом, цигарковими гільзами «Біломорканал» – це саме там були мої старі: дід Наум і баба Єва. У них роки і рти були майже під замком, а навколо них вирував чужий їм не єврейський совковий світ з орденоносною мішпухою, українськими піснями, до яких їм не було справи, їм і своїх єврейських не дозволялось співати, ні фрейлахс затанцювати… Протанцювали вже тільки на київському вокзалі, їдучи в Києва. Назавжди... Мені хочеться сказати, що я регулярно танцюю сім сорок на вулицях Києва, і мене знають. З посмішкою. Але все одно й мене тягне на той останній вокзальний фрейлахс. Бо далі так жити вже просто не можна. Світ Києва просів, з нього вибили просте людське сумління... Тому й боляче. З 65-ти років мене, старого, вже може утримувати Ізраїль обітуваний. Але не все так просто – поки що нікому на шию не падаю…

З такими думками їду мікробусом. Думки вже звичні. Вони проїли душу... А от українські люди похилого віку. Теж нікуди із квартири невиїзні. Роками... До цієї страшної війни... Нічим ніби не різняться…

Та раптом вибухають біля чергового ринку, важко виходячи на вуличну зупинку з вигуками та прокльонами... Наче із гучномовця:

– Дурень…

– Дурепа… – не там зійшли, не то проїхали...

– Каципура чортів…

– Сама солоха бісова...

Посміхаємося... Ми, корінні київські підстарки. Бо колись у моєму світі лунало і таке:

– Нуманю, ти шмок!

– Пані в жупані, чи ви так шануєте орденоносного старого.

– Швайк, я з вами розмовляю? Я говорю зі своїм Наумом. Нуманю, у неї що, мишогаз?!

– Єво, вона цедрейте...

– А я що говорю, Нуманю: люди сволота... хто з хащ, хто з болота…

Всі ми і завжди для таких старих «сволочі»... Тому що доживають вони у своєму маленькому тендітному старечому щасті, і так нагадують всесвітніх старих на відшибі з оповідок О’ Генрі  ще тому, що приїхали в якесь заштатне американське містечко. Пам'ятайте, чи вже не пам'ятайте, як суддя за розлучення взяв у таких же старих  останні п'ять доларів, і люди похилого віку стали розбійниками: пограбували суддю і поїхали на ринок за дровами...

– Єва дурненька…

– Нюмцю цедрейте…

– Хана, рідненька... ти того, трохи присядь... отут. Бо там протяг... Гроші-гроші, завела собі наче хазяїн той Сталін у мене в ГУЛАГу…

– І ти шмок, дурень старий, пендюх глухий, мішугане копф, ти хоч усі свої таблетки та краплі прийняв?

– Отож бо й є, алтер фуцик, небораче та пуцик…

І їм немає жодної справи до всіх нас, що до часу не відбулися. Вони доживуть свого часу гідно, вони навчать нас своєю квартирністю світу таки бути просто людьми - зі своїми гопаками та фрейлахсами на Чумацькому шляху наших вічних тутешніх нещасть, якби вони були прокляті всім світом...

Їх нам, нащадкам, просто не можна видирати з нашого спільного до певного часу світу – адже ми хіба не через це вмираємо... Хто цього ще так і не зрозумів?!

Повний фурдець, пипець, пердець... Це вже сленг троєщенський... Прошу пробачити, чи краще вже – перепрошую... І знаєте, за що? За той теренкур, який мило та безтурботно будують собі хлопці-маримани. Принаймні заставка на бетонній доріжці: «пончики з травкою» з'явилася спочатку на недобудованому теренкурі, а потім перебралася до дитячого громадського парку біля «Білли». Потім за ними прийшли і запакували у київську дурку на техогляд. Але вони серм'яжні про це і не довідалися... Бо побрали всі разом, а дізналися лише тоді, коли їм запровали тест звідти на вихід. А тест той був на майже сотню часів тупо часів каральної психіатрії. Типу, чим схожі жіночі трико на абрикоси, а їжачок на молоко. І не треба було ліпити горбатого, про те, від чого ця схожість виникає, якщо їжачок - їжачка і в неї є молоко. Не пройде… І говорити просто про кохання їжачка до молока не потягне…

– Шукайте життєвості, – скажуть старі психіатричні особисті. – Адже, знай ви всі життєві наслідки, ви б не гадали бетонні покриття у парковій зоні Троєщини. І крапка.

А відповідь суто за підручниками каральної психіатрії, розроблена ще в час лихого на згадку радянського НКВС. І в чому ж схожість... Ось, якщо за підручником «Каральної психіатрії», яким і сьогодні тестують киян, то схожість полягає у тому, що і їжачки, і молоко згортаються! Згортаються, ховаючись від будь-якої прийшлої зграї покарувачів, карателів та інших чесних громадян у білих халатах... 

А ось що головне, так це те, що якийсь черговий депутат оголосив, що той теренкур він будує не за народні гроші троєщинських платників податків, а за свої кровні, депутатські... Мосаду на вас немає, наші народні... А для пацанви - самосаду. Ось і посадять їх у дурну торбу, і вони ще довго не бачимуть Троєщину в місцях дитинства обітовану...

Бо усі ми – жителі вторинних світів. Чи не тому ми навчаємося повсюдно і люто жити самодостатньо: не артачитися, не крутитися, не скиглити, не фонувати... І не від того перетворюємося на якісь житейські дзиги, що коли в нас спиняються дзиги, ми вже не пляшемо джиги ні під яке ай люлі... І тоді ми готові вирушити на чергове дурепне стояння – на толоку, на майдан, на засідання товариства чи зради. І при цьому наш народ може стійко стояти в рішучі мінус двадцять за Цельсієм, але ніколи і нізащо не стане в липневі плюс тридцять, які так характерні останніми роками для наших місць.

Бо у  плюс тридцять із нашим народом воістину відбувається диво: йому вже по барабану соціальні дербі. Він вже і в нетрях бажає тільки  шовків шамаханських тілесних...

Так що, хто там і як по засіках ламким народним нишпорить, тут і останній відвертий дурень до ладу не знає, хоч і гол він, і бос, хоча при цьому в міру спритний. Адже в Небі за планом Всевишнього всіх нас від народження впрягали в променистий фаетон життя, а вийшло, що ніби чи в колимагу чумацьку, чи то в кибитку ромську, циганську.