Веле Штилвелд: Сосна кольору: "Sorry... Good bay", ч.4

Веле Штилвелд: Сосна кольору: "Sorry... Good bay", ч.4

Промайнули роки… Славетний предальпійський художник Карл Зухтер міцно встиг створити повний синопсис, навіть вже не сосни, а лише однієї соснової гілки, і саме цим прославитися і постаріти, і вже готувався до свого останнього, фінального у своїй творчості вернісажу. Ніхто його цього разу не квапив, і тому він узявся розібратися зі своїми старими робочими етюдами, замальовками, ескізами і просто начерками одним тільки шматочком вугілля. Сивий і кудлатий, тепер він замість кучерів носив смиренну чернечу підстрижку, що вщент заперечувала його учорашнє кучеряве волосся, підстригати яке раніше він ні за яких умов не бажав.

Зараз же Карл просто розклав прямо на підлозі численні аркуші та начерки нескінченних полотен, які в молоді роки траплялося продавати, як цілісні зразки мастихінного мистецтва… Якщо вже зараз з ним шахраював час,то й він зустрічно, як міг, шахраював з людьми, які пересікалися з ним у невпинному тому часі. Але все це було в минулому…

Все, що залишилося по всіляких загашниках і заничках, було явлено їм тут і відразу. Він не став якось недбало переглядав увесь цей з його точки зору непотреб, але не з поглядом на якусь достатньо художню цінность, а просто востаннє, вже тільки на загал окинувши напівтуманним поглядом весь цей крам минулого. Зараз цей якийсь незвичайно худорлявий сутулуватий митець в останнє переглядав свій майже одноманітний художній архів перед тим, як передати весь цей візуальний доробок до місцевого міського стародавнього підземного сховища художнього музею, де всі його напрацьовані чи виявлені колись елементи сакральної соснової реальності змогли б переглядати і вивчати всілякі естети та ботаніки, лірики та циніки, мрійники та мразники, фахівці і аматори, серед яких, між іншим був колись і давно вже забутий нахабний тип у грубих альпійських гетрах.

Таким був договір живописця і громадянина Карла Зухтера, і це його навіть тішило, оскільки залишалася надія, що хоч хтось одного разу повторить його працю і спробує пройти його шлях, знайшовши біполярний з ним зір...

Ах, якби б так усе і було, якби б ще не одне тривожне почуття, – сам би він ніколи не вважав би ц ескізи не більше як штрихами на шляху до реліктової соснової рекреації. А до того ще й б та сосна… Вспомини про неї мали би вже вщухнути, та в тім не так склалося. Просто її нескінченні видіння все виникали і виникали начебто самі по собі, і як тільки він вже вкотре приходив до свого дерева, і ескізи перетворювалися на образні протоколи і ставали майже рівнозначними його віртуальним пошукам та суто образотворчим знахідкам.

І якби ще не одне, приховане від усіх інших але, то він би вже почав весь цей гамуз рішуче пакувати. З очей геть  і з серця в гай... Але раптом він помітив дещо дивне, і з тої хвилини ще пильніше став спостерігати, що десь там –  у туман черезі дивний серпанком за деревом виникав поперемінно миготливий образ якогось давно забутого мандрівника...

Спочатку цей мандрівник, чорт його забирай, був на сосновому видноколі з самим Карло, що ніби десь пригрівся напередодні, в повному розквіті сил і в грубих альпійських гетрах брудно-білого кольору, і очевидно з дуже нахабною пикою, але незабаром це вже був неголений втомлений мандрівник з залишками колишнього апломбу колшинього апломбу чи навіть величі, та потім все частіше став з'являтися старець, страстотерпець, старий старпер і просто вже руїна, яка навіть не намагалася пересуватися полотном.

А на тому місці, де він виник востаннє, раптово утворився справжнісінький сосновий кряж, який ще через кілька сотень ескізів і замальовок перетворився на справжнісінький трухлявий пень, спотикаючись  який десь далеко на російській Півночі тамтешні самоїди лаються відомої на весь світ лайкою:

–  Пень собакам ссати!

Але цей пень чомусь згодом не розсипався в потерть, а почав рости і викручуватися в якийсь окремий сосновий ствол тієї ж давньої сосни… І тоді Карл Зухтер остаточно згадав нестерпного Германа… Германа Дрома, який так і не побачив власного будинку – хам , пересмішник, ворог… Колись, коли Карл пригніченим повернувся з тієї далекої проходки, ніхто в містечку не почав ставити йому незручних питань, ніби все місто обпоїли особливим бромом і викреслили з міської громадської пам'яті того насмішкувато-невгамовного брутального Дрома – ніби тільки одного разу, але вже назавжди… Але, як виявилося, суто за ескізами, саме там виникло це нове відгалуження дивного соснового дерева, що напередодні здавалося тільки ще однією його темною тінью на жовто-гарячому на диво піску... Тоді як раз над сосною, над тою дивною реліктовою сосною світив другий Місяць або навіть, можливо, і друге Сонце...

– Можливо, що це була ще одна розсічена надвоє тінь, –  сумно погоджувався Карл, а можливо, це на останнє так проявляв себе колись надто нестерпний Герман.

– Дозвольте, який Герман, – зазвичай дивувалися після цієї фрази численні відвідувачі його творчої майстерні, відповісти яким не було чого, та й Карл до того не прагнув…

– Про що ви ще хотіли б дізнатися? - різко перемикався художник і неодмінно додав:

–  А чи знаєте, я ще нікому раніше не розповідав про своїх астральних попутників, але схоже, що вони в мене були. Ах, це всього лише астральні теми про біло-білий пісок, яким блукають ті, що так і не знайшли дорогу додому, так і не повірили у свої власні Проведення та надії. Але ж ви не за цим прийшли? Ось там ескізи, всі вони ніби в папках, їх незабаром винесуть з майстерні та й з усього мого життя. Тож поспішайте бачити, – торопив своїх милих відвідувачів Карл, – бо всі ці видіння підуть і від вас… І цього разу – назавжди.