Денис Боженок: Труба або ніцшианські мотиви, маленька повість, ч.4

Денис Боженок: Труба або ніцшианські мотиви, маленька повість, ч.4

-.

Толик із силою рвонув на себе двері і, зламавши віника, увірвався до вестибюлю. Вахтерка жваво кинулася в свою каптерку, в якій у неї був телефон. Толик у два рахунки наздогнав її на половині шляху до укриття і,  схопивши за кістляві плечі, ривком розгорнув до себе, але, побачивши її обличчя, з жахом відсахнувся.

Обличчя у вахтерки було мертвенно синє, а з відкритого рота бовтався синій язик.

Толик кинувся нагору, не встигаючи рахувати прольоти поверхів, що миготіли повз нього. Добігши до останнього поверху, він почав відкривати всі двері кабінетів, що траплялися на шляху, кілька з них виявилися закритими, деякі порожніми, нарешті він знайшов той кабінет, який шукав, і увірвався до нього.

У кабінеті було мало учнів, переважна більшість ширяла вже за відчиненим вікном. Кілька учнів стояли на підвіконнях і під чуйним керівництвом свого синього вчителя, який з особливою ретельністю перемотував їм шиї мотузкою, уважно слухали, як потрібно встановлювати на спині картонку для польоту. Коли забіг Толик, всі здивовано подивилися на нього. Синій учитель безмовно вперився в нього своїми мертвими, страшно витріщеними очима. Толик помітив у його руці зібрані і замотані у вузол тонкі мотузки, що тяглися від нього до дітей. Хлопець рішуче попрямував до того і схопив його за холодну закостенілу руку. Мрець спробував було звільнитися, але в цей момент Толик різко смикнув його. Почувся сухий тріск, ніби зламалася суха гілка, і з рукава піджака вчителя випала відірвана Толиком рука з судорожно стислим клубком мотузок. Вивільнивши з мертвих пальців мотузки і відкинувши відірвану руку в бік, Толик швидко розплутав їх і, не дивлячись на приголомшених дітей, став на підвіконня та викинув мотузки у вікно.

Пройшло близько хвилини, але нічого не змінилося: діти продовжували всім гуртом, як і раніше, висіти над землею. Та раптом повіяв легкий вітерець, і строга геометрична фігура, побудована з дітей, почала повільно розпадатися – спочатку на маленькі острівці, а потім на окремі розрізнені групки.

Діти стали подавати перші ознаки життя, ніби прокидаючись від глибокого сну, вони позіхали і солодко потягувалися в повітрі. Деякі самі знімали накручені на шиях мотузки, деякі допомагали один одному. Десь вдалині почувся дитячий сміх. Звільнені діти невміло ще намагалися зловити вітер своїми картонками, використовуючи їх як вітрило, щоб переміщатися яскраво-блакитним полотном неба. Сонце було в зеніті і приємно припікало шкіру. Безглуздий тупий вираз безслідно зник з дитячих облич, тепер це були щасливі, усміхнені, випромінюючі доброту личка.

Толик, гордий своїм героїчним вчинком, на деякий час забувся та замилувався на малих, що безтурботно пустували в небі.

Кроки, що пролунали в коридорі, змусили його обернутися. На порозі класу виникла зловісна постать синього директора, з-за його спини виглядали фізрук і однорукий вчитель, який і бігав за допомогою, поки Толик звільняв дітей. Їхні сині обличчя з язиками, що вивалилися з ротів, були сповнені рішучості і злості. Директор першим із них розпочав атаку. Виставивши вперед свої довгі ручища з розчепіреними кігтистими пальцями, він із завидною для мертвого спритністю стрибнув на Толика. Але той чекав нападу та,  швидко ухилившись від загребних директорських рук, відскочив убік, опинившись у нього за спиною, вдарив обома кулаками по потилиці так, що його синя лиса голова тріснула і вибухнула, як перегоріла лампочка, обсипавши все навколо синьою трухою. Безголовий директор похитнувся, але не впав, а почав повільно ходити класом, сліпо шарячи в повітрі руками.

Фізрук виявився більш підготовленим. Скориставшись тим, що Толик після вибуху голови директора ненадовго осліп від трухи, що потрапила в очі, підкрався до нього і, міцно обхопивши його ззаду, намертво притиснув йому руки до тулуба. Толик не розгубився і з силою вдарив п'ятою правої ноги по черевику фізрука - почувся знайомий тріск мертвих кісток,  фізрукові пальці ніг від удару перетворилися на потерть. Натхнений цією невеликою перемогою, Толик з криком: "А пам'ятаєш, сволота, як ти сміявся з мене, коли я в шостому класі впав із спортивного козла?" – відштовхнувшись обома ногами від однорукого вчителя, що вчасно підбіг, з усієї сили припечатав до стіни фізрука, розмозивши вщент його грудну клітку. Вчитель же, пролетівши кілька метрів, ударився спиною об одвірок, і переламавшись навпіл, поповз у різні боки: тулуб в один, а ноги в інший. Розмозжений фізрук обм'як і відразу відпустив Толика.

В цей час за вікном завили міліцейські сирени.

"Консьєржка продала!" – сказав і брудно вилаявся завжди обережний в словах Толик. Кинувши останній прощальний погляд на дітей, що безтурботно пустували в небі, він тільки зараз роздивився, що у кожного на картонці було написане ім'я. І тут він помітив того хлопчика, через якого все це і почалося. Можна вже і не говорити, яке ім'я було написане на його картонці... На ній, звичайно ж, було написано: "Толик".

Хлопчик був у вільному польоті, вміло пікіруючи над землею зі своєю картонкою. Від цього чарівного видовища Толика відірвав шум кроків підкованих залізом черевиків, що наближалися. Вже з коридору йому здалося, що хлопчик скинув із плечей свою картонку з ім'ям і спрямував у височінь, але в нього вже не було часу простежити його подальший політ.

Опинившись у коридорі і озирнувшись, він побачив драбину, що вела на дах. Скільки разів у дитячих мріях він бачив себе тим, хто підіймався цією драбиною на дах школи. Не гаючи часу, він за дві секунди піднявся нею. На його щастя, на люку, яким закінчувалася драбина, не було замку, і Толик благополучно вибрався на дах. Нагорі почався сніг, його прибирали з даху якісь люди з дерев'яними лопатами в старих промаслених тілогрійках, скидаючи його прямо вниз. "Це вони люк відкрили!" - здогадався Толик. Намагаючись не звертати уваги на холод, він помчав у найдальший кінець даху. Там, він знав, знаходилася друга пожежна драбина, що вела у двір. Один із двірників із мертвенно-синім обличчям спробував його зупинити, але Толик з такою силою відштовхнув його, що той, не втримавшись на ногах і втративши рівновагу, полетів униз, зірвавшись зі слизького даху. Було чутно, як ударившись об землю, глухо вибухнуло його мертве тіло.

Нарешті Толик добіг до пожежної драбини і почав спускатися вниз, насилу утримуючи пронизані крижаним холодом прути.

Коли він уже майже спустився, зверху прогриміли постріли і за міліметр від його голови просвистели дві кулі. Толик швидко доліз до кінця сходів, зістрибнув у кучугуру і побіг геть від школи. Сиганувши через паркан, він благополучно втік через найближчий прохідний двір. Пробігши кілька кварталів, хлопець зупинився в якомусь безлюдному провулку, щоб відпочити. Йому здалося, що він відірвався від переслідувачів. Але радіти, як виявилось, було поки що зарано. Зовсім поруч знову гидко завили сирени. Ймовірно, хтось із задушених людей цього міста встиг побачити втікача та повідомити про його місцезнаходження.

"Та в цьому місті тільки мертвий може почуватися спокійно!" – у розпачі подумав Толик.

Судячи з кількості сирен, цього разу машин прибуло вдвічі більше, ніж раніше.

Толик чув, як до провулку, де він сподівався відсидітися, вже йдуть, за ним.

Толик приготувався знову бігти, але й з протилежного боку, куди він збирався вже рвонути, донісся ненависний йому стукіт підкутих залізом черевиків. І тут він побачив під ногами кришку каналізаційного люка.

Навколо кришки сніг розтанув і від неї йшла гаряча пара. Толик, недовго думаючи, підняв кришку і стрибнув у задушливий каналізаційний хід. Його обдало гарячою парою, якою було заповнено хід. Через нього нічого не можна було розгледіти. Толик навпомацки побрів уздовж стіни. Погоня припинилася. Мабуть, ніхто з мерців не наважився переслідувати його тут.

-.

– Ну, що тепер зрозумів? – Запитав бородатий мужик.

Вони сиділи за брудним столом у маленькій задушливій кімнатці. На столі стояв допотопний електрочайник, залізний кухоль і гранчак з алюмінієвою ложкою.

– Не зовсім… – зізнався Толик. – Я дійшов до міста, але це місто дуже дивне, всі люди, які його населяють, так чи інакше пов'язані зі мною та моїм минулим...

– Ну і?.. – нетерпляче підводив його до думки бородач.

– Мені здається, що все, що я там бачив, якось пов'язане з моїми думками. Те, про що я раніше думав, я побачив там.

– Правильно, адже це місто, в якому ти побував... побудував ти. Це місто – це твої мрії та бажання, твої страхи та твої перемоги над ними. Це твоє місто...

– У мене були думки про це, коли я був там, – тут Толик замислився і спитав: – А якби туди потрапила інша людина?

– Він би потрапив у СВОЄ місто. До свого міста Я.

– А ви самі хто будете? – раптом спитав приголомшений здогадкою Толик.

– А ти ще не здогадався?

– Ну, загалом є деякі думки з цього приводу... Ви, ймовірно, власник всього, що тут знаходиться...

– Ну, це ви так вважаєте... А я скоріше ДОГЛЯДАЧ...

– ДОГЛЯДАЧ?

– Так. До моїх обов'язків входить стежити за порядком у довірених мені містах.

– А підземелля, де ми знаходимося, це щось на зразок центру управління?

– Скоріше технічна зона, яка підтримує життєзабезпечення міст.

– А скільки їх всього?

– Для тебе два – твій внутрішній і той, у якому ти жив до того, як потрапив сюди, а для мене міст безліч. Скільки є живих істот у довіреному мені об'єкті, стільки міст. Внутрішніх, звичайно, більше, тому що не всі істоти матеріальні і мають тілесну оболонку.

– А чи є інші ДОГЛЯДАЧІ?

– Звісно, є! Їх теж безліч, стільки ж, скільки і світів.

– А як ви стали ДОГЛЯДАЧЕМ? Для цього потрібно готуватись?

– Можна сказати, потрібно пройти певні іспити... Я пройшов.

– А ви теж були ШУКАЧЕМ? – здогадався Толик.

– Правильно.

Трохи помовчали, потім Толик знову почав розпитувати.

– А ви один тут мешкаєте?

– Ні, звичайно... Ти що книжку вашу про мене не читав?

– А, пригадую щось... у вас здається сорок помічників є.

– Точно. Усі мої учні. Дуже здібні хлопці та дівчата. Якщо так намагатимуться й далі, незабаром самі стануть ДОГЛЯДАЧАМИ своїх уже "об'єктів", а я набиратиму собі нових помічників... Може, й тебе візьму.