Веле Штилвелд: Сосна кольору: "Sorry... Good bay", ч.3

Веле Штилвелд: Сосна кольору: "Sorry... Good bay", ч.3

– Добре, – в черговий раз раптово погодився художник і, подивившись на дорогу, примружився і зовсім коротко сказав завзятому у своєму поспіху Герману:

– Тут треба зробити не більше ста кроків, і ми будемо робити їх разом…

– Гаразд, – відповів нетерплячий Герман, ступаючи пружно та цілеспрямовано. – То ж полетіли!

– Ні, Германе, – м'яко заперечив своєму нав'язливому візаві Карл. – Далі ми просто стиха підемо...

І вони пішли... Чомусь Германові здалося, що запропонованою дорогою він раніше ще не ходив, і про її присутність на виході зі свого альпійського містечка ніколи раніше не чув... Знав він тільки те, що вона ніби раптово вирвалася у нього з-під ніг ніби винирнула із когось раніше забутого небуття, і зміїстою вузенькою стежкою рвонула під гірку, а потім, поступово розширюючись, кинулася вниз, і привела в міжгірську улоговину. Тут вона й вперлася в дивну піщану дюну.

Проте, жодних дюн у тутешніх місцях ніколи не водилося, інакше б Герман через природну цікавість неодмінно знав би про неї, таку несподівано сакральну і вражаючу. Перш за все, Германа вразило, що сама вона – ця піщана дюна зовні здавалася зовсім крихітною, але чим ближче вони до неї підходили, як і до омріяної сосни, тим більше виявилася, що вона, немов легендарний казковий Кощій, котрого школяри називали ще Чахликом Невмирущим, виявилася дивним природним витвором, бо спочатку вона здалася навіть обвугленою, немов у чорній манірній тканинній «органзі», крізь яку сосна переливалася змінним спектром, що включав і бурштинові дерев'яні відблиски на білому піску, ї цілу гаму ніби спечених напівтонів, тим очевидніше ставало, що до мети їхньої подорожі їм усе ще йти, йти й йти… Зрозуміло було й те, що підходити чи просто там – наближатися до цього місця можна було ще, ще й ще…

Але ось і сосна.. Вона ніби весь час залишалася на місці, і стояла на видноті, але ніби навмисно стискалася, дивно пульсуючи і звиваючись у часі, – то вбираючи його, то раптом відкидаючи в інший вимір… щоб потім знову зайняти весь об'єм аж до самого горизонту… Ось тоді Герман вперше міцно охопив переляк.

– Це й справді неймовірна подорож, Карле, – раптом заговорив Герман. – Вам не здається, що з простором тут усе якось не так: ця сосна немов якесь дивне марення – як тільки ми підходимо до неї, вона втікає від нас, ми ще трохи підходимо до цього ну, дуже дивного дерева, як воно чомусь задкує знову від нас... Так не буває, Карле! У яке дивне місце ви мене завели, що за дивна дезорієнтація відбувається у тутешньому просторі: я не припускав такої чударнацької деревної презентації з вашого боку. То ми будемо далі йти чи щось нас зупинить? Я ж точно вже бачу перед нами це бісове дерево, але, знаєте, воно увесь час якесь  невиразне…

– А ви включить вашу фантазію, Германе, і просто уявіть усе те, що ви перед собою зараз побачили б… якби довірились їй.

– Мабуть, я вже напевно, Карле, бачу її. І вона просто вражаюча! Чи може дійсно що сталося з моїм внутрішнім зором? Але… Вона існує, і це вже доконаний факт...

Таку соснову гілку Герман просто не міг раніше уявити собі – вона була майже безмірною і такою, що чисто зовні мала схожість з величезною драконовою лапою. Ця гілка в надто довгастому своєму синопсисі була в кінці свого бескінцевого абрису колись кимось надламана, і тому сама по собі здавалася чиєюсь надламаною душею. На ній одночасно по всій її велетенській довжині перемежовувалися нескінченні жовті, бурі та майже чорні плями.

– Ух ти, йох ти, – раптом вигукнув Герман. – Ну, все так воно і є… Це вже не дерево, а реліктовий сад! Бо тепер навіть найменші сучки цієї велетенської гілки чудово видно… І до того ж – достатньо прозоро! Та ви, чарівник Карле, й справді майстер презентувати усю цю нетутешню велич, цей друїдичний бестіарій! Аура цієї дивної сосни немов пронизує тебе наскрізь, тут уже не хочеться ні їсти, і не пити, а тільки захоплюватися і жахатися… Якесь дивне сум'яття почуттів… І це все генерує навіть не дерево, а тільки одна гілка! Скільки ж зовнішніх відчуттів вона увібрала в себе! Ви, Карле, просто сталкер у цей дивовижно сакральний світ чарівництва!

– Заради Провидіння, Германе, тільки не треба мені лестити,бо ви самі  ніби голодний пілігрим, що не тільки зголоднів, а ще й очманів до того від подиву! Не намагайтеся тільки побачити більше дозволеного… Не заглиблюйтесь у цей континуум. Адже він не тільки чарівний, а й підступний. Ви дійсно вірно помітили, що ні їсти, ні пити тут не треба, але пам'ятайте, як тільки ви зумієте розглянути щось вирішальне для себе, зараз же поспішайте звідси піти геть! Ось тоді навіть не фотографуйте, а просто по пам'яті замальовуйте це щось,а далі або відступайтеся від нього геть, щоб не зайти у суцільні соснові нетрі більше дозволеного, а відчувати і обмацувати тільки свою пам'ять на залишковому смакотинні ... І насолоджуйтесь запахом цієї стародавньої сосни теж з найбільшою обережністю, оскільки і вона – це як оселедець у занадто жирних молоках... Адже ви навіть не уявляєте, який густий запах у стародавнього бурштину...

Герман глибоко вдихнув повітря, просякле і виснажене пронизливим корінням давньої сосни серед дюни, що мала всі відтінки жовтого і білого кольору, і його легені наповнилися свіжим бурштиновим повітрям, яким він – міський житель ледь не захлинувся: гнізда ніздрів нервово засмикалися, і здалося, що й вони ось-ось і луснуть на окремі скривавлені луски отетерілої плоті.

Але нічого цього не сталося… Герман прийшов до тями і не відразу побачив знову сосну, але тепер сосною став цілий світ…

То ж ніякі курси з пастозного малювання відтепер йому не були потрібні… Тепер він точно розумів, що образотворчих досягнень Карла біля цієї сосни було мізерно мало, і що він – Герман, який досі не був художником, намалював би куди більш реалістично та потужніше кожен квадратний. міліметр цього нескінченного дива. Він навіть заспівав щось неможливо бравурно і потужне, ніби в нього раз і назавжди вселилася переможна ситість… Можливо, в тому і була його «лебедина пісня», перш за все знедоленого художника-шипуна, але саме в цей момент Карл Зухтер запобігливо нагадав Герману, що ось, власне, чому вже і йому, якого спіткало диво, час повертатися...

Герман на цей раз рішуче з ним погодитися  – з таким місцем не жартують ... Він тут же склав всі раніше розкладені біля дерева гаджети, фенечки і аксесуари – все своє від нині недоречне і незрабне приладдя, разом з Карлом квапливо перекусив, хоч і шматок в горло не йшов, випив з ним зж маленьких пупсиків мирову і поклявся ніколи не чіпати Карла за гудзик, а тим більше не торкатися його картин… Випили ще по дві чергові чарочки двічі очищеного шнапсу, і вирушили у зворотний шлях. І тільки тут Карл як обережно сказав:

– То у що ви вірите, Герман?

– Та що ви право, друже, настільки послідовно нав'язливі. Я вірю в те, що як ви провели мені сюди, так і вивести назад просто зобов'язані. Через цю лощину нам вибиратися разом... Адже ні мені, ні вам вона більше сьогодні вже не потрібна. Потренали її – і гаразд… А ось завтра, я вже якось сам…

– Який же ви настирливий, Германе… Невже ви ще так і не зрозуміли, що для вас ніякого завтра не буде, якщо ви не явите Віру… Ніякого завтра не буде, Генріху… післязавтра не буде, доки ви не знайдете в собі своє власне Проведення…

– Та ви не так хвилюйтеся за мене, Карле, я йтиму слід у слід суворо за вами ... Я навіть для вірності обв'яжу вашу талію моїм французьким кашне, і триматимуся за нього, як за собачий повідець... Так ви і виведете мене з цієї дюни. Нумо, стривайте... Раз-два і повідець вже просто на вас... Ви можете ступати, Карле, відсуваючись від цієї чарівної спокусливої прірви... Бачите, як на повідку, ви знову сталкер, хоч уже й не такий імпозантний...

– Послухайте, Германе… На зворотному шляху я поганий для вас чичероні.… І тим паче я ще гірший для вас пошуковий пес-провідник. Плесніть мені «стрімкову» і побажаєте собі удачу… Будьте ласкаві до мене прислухатися наостанок, бо це так не працює… Так, ми хоч негайно зараз же вирушимо в дорогу назад, але тільки попередньо пробачте… Бо статися може всяке..

Якимось чином зворотна дорога здалася і коротшою, і простішою... Герман йшов навіть присвистуючи пружним кроком карателя – він вкотре обкарнав і найжорстокішим чином покарав чужу мрію... Нічого більше вже точно не позичало його... ні виграні на раніше укладене парі гроші, ні навіть зовні принизливий стан місцевого і трохи більш ніж позамежного живописця Карла. Герман навіть побачив абриси рідного містечка, але раптом щось зовсім раптово сталося: художник зробив останній крок і в руках у Германа виявився лише дивним чином розв'язане довге французьке кашне їхнього добротного сірого мохера з підпушкою гірської агнорки та торічелієвої порожнечі… Цієї миті Карл назавжди розчинився в певному суміжному просторі.