Денис Боженок: Труба або ніцшианські мотиви, маленька повість, ч.5

Денис Боженок: Труба або ніцшианські мотиви, маленька повість, ч.5

– А я впораюся?

– Ти хлопець тямущий, і взагалі відразу мені сподобався, – думаю, якщо захочеш, впораєшся.

– А у вас начальство є?

– І ще яке!

– І хто ж це?

– Ну, тут складніше. Не можу так просто пояснити словами. Скажімо, начальство моє – це зібрання деяких законів і сил природи, які диктують мені накази відповідно до своїх стратегічних планів.

– А...

– Що ще? Запитуй. Хоча я й так знаю усі твої запитання. Адже я стежу і за твоїм внутрішнім містом.

Толик недовірливо запитав:

– Що й думки мої можете читати?

– Можу. Але це буває тільки при близькому контакті з "об'єктом". Як зараз із тобою. За значної відстані від "об'єкта" я не можу цього робити.

Толик був дуже збентежений цим зізнанням Доглядача.

– Не хвилюйся, я читаю тільки ті думки, які ти сам би хотів, щоб були почуті. Я ніколи не лізу в особисте життя "об'єкта". У цьому і є моя слабкість... Так вважає той, про кого ти мене щойно хотів спитати...

– Цей? – Толик приставив до голови два пальці, імітуючи роги.

– Він самий.

– То він справді існує?

– Ну, звичайно... Як же без нього. У вас про нього теж зрозуміло написано. Я представник творчих сил – він руйнівних…

Для повноти картини, для більшої гармонії. Він також потрібний. Так задумано.

– У нього теж є своє керівництво?

– Є. Але воно відрізняється від мого тим... що його начальства як такого взагалі немає... і в той же час воно є і диктує нам ще свої умови... Його начальство –  це антиматерія... ніщо... порожнеча.

– Чорна діра?

– Точно. Вона живиться нашими світами. А такі, як я, латають після неї дірки... Але якби її не було, то в нас тут було б таке перенаселення. Вона як гумка – прибирає все зайве... Усі надлишки... Так було задумано, такий механізм всього існуючого...

– А як визначити, що потрібно, а що не потрібно прибирати?

– О, молодець ти в саму точку влучив! Ось це й найскладніше! Чесно сказати, я і сам не знаю до ладу відповіді на це питання... Намагаюся працювати чесно, але... іноді сил не вистачає. Цей ще, – він повторив жест Толика,  приставивши до голови ріжки, – останнім часом щось сильно розійшовся... Увійшов, бач, у смак. Робітник попався! І те йому не так, і це!.. До речі, мій же колишній найкращий учень. Виховував його, виховував, та, видно, так вже на роді у нього було написано – краще виходить у нього руйнувати, ніж творити. Я на нього спочатку розлютився – адже вчив – навчав, душу в нього вкладав, а він на тобі що викинув ... хоча, всі, хто з ним працює, теж з наших ... Розійшовся, як ніколи, до цього. Вгамувати не можна. Не встигаю з усіма своїми дітлахами прибирати за ним. Розійшовся не на жарт. Ну нічого, все одно все не зжеруть – подавляться!

– Не дуже-то ви їх все-таки любите. А як же ваші слова про спільну справу?

– Звичайно, не так вже все й гладко... Як на будь-якій роботі виникають свої протиріччя...

– Навіть у вас є проблеми.

– Звичайно, є... А ти як думав? Смішно навіть...

Раптом зі глядачем стало відбуватися щось незрозуміле. Обличчя його перекосила гримаса болю, змішана з жахом.

– Зно-ву по-ча-ло-ся... як же не на ча-сі... я тіль-ки-но з то-бо-ю роз-те-ре-ве-нив-ся... зно-ву ві-і-н... ти тіль-ки не слу-хай йо-го-о-о...

Тут маленьке заросле обличчя почало змінюватися. Густа сива борода зникла, а на її місці з'явилася акуратна чорна іспанська борідка з витонченими акуратно підстриженими вусиками. Чорне, як смоль, волосся було зібране в невелику кіску на потилиці. Пошарпаний брезентовий плащ змінився на елегантний чорний костюм у тонку білу смужку. На ногах у незнайомця були дорогі лаковані туфлі з довгими вузькими носами. У правій руці незнайомець стискав коротку палицю з круглим платиновим набалдашником.

– Здрастуйте, – самовдоволено посміхнувшись, привітався новоприбулий чоловік.

– Здрастуйте… – розгублено озвався Толик, йому стало незатишно поряд із цим самовпевненим типом і він одразу занудьгував за Наглядачем, який чимось нагадував йому батька.

– Не забиратиму ні у вас, ні в себе час. Я не звик до порожньої балаканини. Як то кажуть, ближче до справи, – діловито почав незнайомець:

– У мене до вас, молодий чоловік, є цікава пропозиція. Ви знаєте, хто я?

– Так.

– Ну, от і чудово, – задоволено сказав незнайомець. – Які умови вам потрібні, щоб ви працювали на мене?

Толик здивовано глянув на нього.

– Не соромтеся, можете вимагати все, що вам завгодно! – підбадьорив його незнайомець.

– Але я не збирався тут ні в кого працювати. – Спробував заперечити Толік.

– Усі, хто сюди приходять, рано чи пізно мають зробити вибір на чиїй вони стороні. На моїй чи... Так що наважуйтесь негайно. У вас, знаходячись тут, було достатньо часу подумати над цим питанням. Можете не думати про умови... Це все нісенітниця. Умови будуть пропорційні вашим потребам. Мені треба від вас тільки ваша згода...

Толик, освоївшись трохи в цій новій для себе ситуації та несподівано виявивши в собі задатки деякого нахабства, перебив:

– Ви знаєте, а я вас саме таким і уявляв...

– Саме так, – образившись, що його збили з думки зло відповів незнайомець, – саме тому, що ви мене таким уявляли, я таким вам і з'явився. Для того, щоб прискорити наш з вами контакт. Але взагалі я бачу – то була не зовсім вдала думка. Якщо не заперечуєш, я прийму вигляд, який більше симпатизує мені.

Відразу після цих слів чоловік став розсипатися на очах у здивованого Толика, немов розмивався водою піщаний замок, а потім з чорної гострої гірки, що утворилася на стільці, стала швидко рости маленька, а згодом, стаючи все більше і більше, -  свиня, вірніше, не свиня, а жирний волосатий боров з величезними копитами і здоровенною харейкою, з пащі якої стирчали золоті закручені, як вуса Сальвадора Дали, ікла.

– Хр... хр... хр-р-р, – гидко захрюкала кабанья морда. – Ну що хр.. тепер сподіваюся я вас розчарував хр-р?..

– Та ні...

– І так хр... продовжимо розмову... хр-р...

– А ті щури в трубі... із золотими іклами – ваші слуги?

– Хррр-р! Доки ви будете мене перебивати?! – обурився боров. - Я думав хр... що маю справу з інтелігентною хр... людиною!

– Гаразд, я вас вислухаю, – погодився Толик.

– Велике вам хр ... дякую. Але я бачу, що ділової розмови у нас з вами хр... на мій глибокий жаль хр... не виходить. Я пропоную спочатку хр... випити за наше знайомство, – запропонував на знак перемир'я боров. – Чого б ви хотіли випити зараз?

– Хм, не знаю… – хмикнув Толик.

З нізвідки з'явився і повис у повітрі маленький срібний столик, сервірований для двох. Посередині його стояло срібне відерце з щойно розкупореним "Дон-периньон" і два високі кришталеві келихи на довгих витончених ніжках із встромленими в них хитромудро закрученими білосніжними серветками, а поряд з ними в мініатюрних коктейках громоздилися легкі закуски та десерти. Побачивши всі ці пишноти, у Толика почалося рясне слиновиділення.

– Тож вип'ємо за нашу епохальну, не побоюсь цього слова, зустріч! – урочисто проголосив боров.

Його розчепірені копита при всьому бажанні не могли б утримати тонку ніжку келиха, і тому наповнений ароматною рідиною келих сам підлетів до його пащі, що широко розкрилася назустріч, і виплеснув у неї вино.

У свою чергу такий саме келих несподівано матеріалізувався в руці збентеженого Толика, призовно переливаючись усередині бульбашками, і той недовірливо зробив із нього маленький ковток.

7.

Толик прийшов до тями з небуття від монотонного гулу автомобільного двигуна, що мчить на повній швидкості по пустельній заміській трасі. За вікном миготіли незнайомі вечірні краєвиди. У кабіні було просторо та затишно. Зручні шкіряні крісла з підлокітниками приємно облягали і підтримували тіло Толика, який ще не відійшов від сну. У нього трохи боліла голова.

Підвівшись, він з цікавістю оглянув себе. На ньому було елегантне двобортне кольору паливного молока пальто, в тон йому були зі смаком підібраний костюм: сорочка і краватка із золотою шпилькою, на ногах красувалися бежеві туфлі з найтоншої лайкової шкіри. Ще він виявив у себе на лівій руці золотий годинник, судячи із сліпучого блиску інкрустованих в нього діамантів, і ще був перстень на безіменному пальці правої руки з величезним смарагдом.

Толик не втримався, підніс перстень до своїх вуст і, подувши на камінь, любовно протер його рукавом свого дорогого пальта.

– Скоро будемо на місці Анатолію Євгеновичу! – Звернувся до нього водій, побачивши в дзеркалі заднього виду, що Толік прокинувся.

– Гаразд... А ви хто такий? І куди, дозвольте запитати, ми їдемо?

– Я? Як куди? – здивовано зиркнувши на Толика, запитав шофер, а потім розплився у задоволеній посмішці, зрозумівши щось, підморгнув йому в дзеркало:

– Знову жартуєте зі мною!

– Так-так, жартую, – погодився Толик, розсіяно згадуючи події сьогоднішнього дня.

"Але що це все означає?" – прискіпливо озирнувшись на всі боки, запитав він себе.

Тим часом машина пригальмувала і звернула з головної дороги на вузьку, що примикала до неї, але таку ж гладку і акуратну.

"Скоро будемо на місці..." – згадалася недавня фраза водія.

Через деякий час вони під'їхали до величезного особняка з високим кам'яним парканом та широкими залізними воротами.

– Ну, куди ми приїхали? – спитав Толик, з тривогою оглядаючи неприступні кам'яні стіни.

– Як куди, Анатолію Євгеновичу, додому – як і наказували! – злякався шофер, а потім, схаменувшись, ніби щось згадавши, засміявся:

– Ох, ви і жартівник!

"Добре додому так додому!" – приречено погодився Толик.

Металеві ворота безшумно роз'їхалися в сторони, пропускаючи чорний "Брабус" з тонованим склом, а потім безшумно зачинилися за ним.

"Справжній середньовічний замок?! - здивувався Толик, розглянувши стилізований під старовину особняк. – І я тут живу?"

Машина під'їхала до центрального входу будівлі, фасад якої був виконаний з натурального грубо обтесаного червоного каменю. Назустріч вийшли двоє спортивного виду молодика, як дві краплі води схожих один на одного, у вухах у них були проводки мікрофонів. Один залишився біля входу, притримуючи вхідні двері, інший з гідністю допоміг Толикові вийти з машини, відчинивши перед ним дверцята, і провів його до сходів парадного входу.