События вплетаются в очевидность.


31 августа 2014г. запущен литературно-публицистический блог украинской полиэтнической интеллигенции
ВелеШтылвелдПресс. Блог получил широкое сетевое признание.
В нем прошли публикации: Веле Штылвелда, И
рины Диденко, Андрея Беличенко, Мечислава Гумулинского,
Евгения Максимилианова, Бориса Финкельштейна, Юрия Контишева, Юрия Проскурякова, Бориса Данковича,
Олександра Холоднюка и др. Из Израиля публикуется Михаил Король.
Авторы блога представлены в журналах: SUB ROSA №№ 6-7 2016 ("Цветы без стрелок"), главред - А. Беличенко),
МАГА-РІЧЪ №1 2016 ("Спутник жизни"), № 1 2017, главред - А. Беличенко) и ранее в других изданиях.

Приглашаем к сотрудничеству авторов, журналистов, людей искусства.

ПРИОБЕСТИ КНИГУ: Для перехода в магазин - НАЖМИТЕ НА ПОСТЕР

ПРИОБЕСТИ КНИГУ: Для перехода в магазин - НАЖМИТЕ НА ПОСТЕР
Для приобретения книги - НАЖМИТЕ НА ПОСТЕР

понедельник, 11 ноября 2024 г.

Веле Штылвелд: Современные интеллектуалы, философский обзор

Веле Штылвелд: Современные интеллектуалы, философский обзор


Современные интеллектуалы: визионеры, табличные мыслители и виртуально ориентированные люди
Современное общество стало свидетелем удивительного разнообразия интеллектуальных подходов и стилей мышления. Визионеры-провидцы, люди табличного типа мышления и виртуально ориентированные мыслители представляют собой три основных архетипа, каждый из которых вносит свой вклад в культурный и социальный контекст. Однако, как и в любой классификации, в этом делении есть свои нюансы, и вопрос о том, что первично, а что вторично, становится предметом размышлений.
Визионеры-провидцы: первичность идеи
Визионеры — это люди, способные видеть за пределами привычного, формулировать новые идеи и предлагать нестандартные решения. Их подход к мышлению часто основывается на интуиции и образном восприятии мира. Они способны связать, казалось бы, несвязанное и создать новую парадигму мысли. В этом смысле их мышление можно считать первичным, поскольку именно визионеры инициируют изменения и новшества, становясь катализаторами прогресса.
В истории философии визионеры, как особая категория мыслителей, предшествовали множеству других философских традиций и направлений. Визионеры часто характеризуются способностью предвидеть и формулировать новые идеи, которые могут бросить вызов существующему знанию и пониманию мира. Чтобы понять, кто предшествовал визионерам, необходимо рассмотреть философские традиции, которые сформировали контекст для их появления.
Древнегреческие философы
Одними из первых визионеров можно считать древнегреческих философов, таких как Пифагор, Платон и Аристотель.
Пифагор (около 570–495 до н.э.) был не только математиком, но и философом, который утверждал, что числа играют ключевую роль в структуре реальности. Его идеи о гармонии и соотношении чисел оказали значительное влияние на последующую философию и науку.
Платон (427–347 до н.э.) предложил концепцию идеального мира форм, где реальность — это лишь отражение высших идей. Его взгляд на идеальную государственность, философию любви и познания вдохновил многих мыслителей, включая визионеров Ренессанса и Нового времени.
Аристотель (384–322 до н.э.) систематизировал знания своего времени и развил концепцию логики и научного метода. Хотя он в большей степени ориентировался на эмпирическое наблюдение, его работы положили основу для дальнейших визионеров, стремившихся интегрировать логику и интуицию.
Средневековые философы
Средневековая философия представила новые идеи, часто комбинируя христианские, исламские и еврейские традиции.
Августин Блаженный (354–430) искал связь между верой и разумом, утверждая, что истинное знание приходит через божественное откровение. Он предвосхитил идеи о внутреннем опыте и духовном поиске, которые впоследствии нашли отражение в работах визионеров.
Фома Аквинский (1225–1274) стремился объединить христианскую веру и аристотелевскую философию, что также создало предпосылки для более поздних визионеров, которые искали синтез между религией и наукой.
Новое время
С переходом к Новому времени философские идеи стали более разнообразными и сложными.
Рене Декарт (1596–1650) стал одним из первых, кто предложил методологический скептицизм и акцентировал важность разума как источника знания. Его знаменитая фраза "Cogito, ergo sum" ("Я мыслю, следовательно, я существую") стала основой рационализма.
Иммануил Кант (1724–1804) развил идеи о том, как восприятие формирует наше понимание реальности, что дало толчок для дальнейших философских размышлений о субъективности и объективности познания.
Заблуждения и ограничения
Несмотря на их выдающиеся достижения, многие предшественники визионеров имели свои заблуждения:
Эссенциализм: Многие философы, включая Платона, придерживались взглядов, что существует фиксированная сущность объектов, что ограничивало понимание динамичности мира.
Догматизм: Средневековые школы, особенно в христианской традиции, часто прибегали к догматическим утверждениям, не допускающим критического анализа, что ограничивало развитие новых идей.
Разделение разума и чувств: Многие философы, такие как Декарт, разделяли разум и чувства, что могло приводить к игнорированию эмоциональных и интуитивных аспектов человеческого опыта.
Предшественники визионеров в истории философии предоставили богатый контекст для развития новых идей и концепций. Их взгляды, хотя и ограниченные в некоторых аспектах, стали основой для дальнейшего философского мышления. Визионеры, в свою очередь, использовали эти идеи как отправную точку для своих инновационных размышлений, стремясь преодолеть заблуждения и ограничения предыдущих эпох.
Однако их идеи зачастую нуждаются в структурировании и систематизации. Это приводит нас ко второму типу мышления — табличным мыслителям.
Табличные мыслители: структура и порядок
Люди табличного типа мышления ориентированы на систематизацию информации, анализ и логический вывод. Они предпочитают четкие схемы и алгоритмы, что позволяет им эффективно решать задачи и управлять данными. Их подход можно рассматривать как вторичный по отношению к визионерам: без идей и интуиции, предложенных первыми, табличные мыслители не могли бы эффективно применять свои навыки.
Тем не менее, именно табличные мыслители зачастую становятся основными исполнителями и реализаторами идей, предложенных визионерами. Они могут систематизировать и оптимизировать процессы, что позволяет превратить инновационные идеи в конкретные действия и результаты.
Виртуально ориентированные мыслители: образное восприятие
Третий тип — виртуально ориентированные люди с обширным образным мышлением. Они способны мыслить в категориях метафор и образов, что позволяет им находить новые способы интерпретации данных и идей. Виртуально ориентированные мыслители могут как поддерживать визионеров, так и служить связующим звеном между ними и табличными мыслителями, переводя абстрактные идеи в визуальные форматы, понятные широкой аудитории.
Тем не менее, их подход может казаться менее структурированным и более хаотичным, что порождает определенные трудности в коммуникации с табличными мыслителями. В этом контексте можно утверждать, что виртуальное мышление является вторичным по отношению к визионерам, поскольку оно часто строится на основе их идей и концепций.
Манипуляция и интерпретация
Авторы многочисленных статей, обсуждающих это условное деление, могут манипулировать восприятием читателей, акцентируя внимание на преимуществах одного типа мышления над другими. Например, визионеры могут быть представлены как «родоначальники прогресса», а табличные мыслители — как «консерваторы», тормозящие инновации. Тем не менее, такая манипуляция может привести к искажению реальности, поскольку каждый тип мышления имеет свои сильные и слабые стороны, и их взаимодействие критически важно для достижения успеха.
К тому же, в условиях быстро меняющегося мира, где информация меняется с невероятной скоростью, важно понимать, что нет абсолютно «правильного» или «неправильного» подхода. Успех часто зависит от умения интегрировать разные стили мышления и находить баланс между интуитивными идеями, структурированным анализом и образным восприятием.
Заключение
Таким образом, современные интеллектуалы представляют собой сложную экосистему, где каждый тип мышления играет свою уникальную роль. Визионеры, табличные мыслители и виртуально ориентированные люди взаимодействуют друг с другом, создавая возможности для инноваций и прогресса. Вопрос о том, что первично, а что вторично, не имеет однозначного ответа; скорее, это динамическое взаимодействие, где каждый элемент важен для общего успеха. Манипуляция восприятием этих типов мышления может привести к упрощению и искажению реальности, поэтому важно сохранять критический подход к подобным классификациям и признавать ценность каждого стиля мышления в контексте современного мира.

суббота, 9 ноября 2024 г.

Веле Штилвелд: З боку припіка, частина дванадцята

Веле Штилвелд: З боку припіка, частина дванадцята,
Інтернатовці: Витвір Штучного Інтелекту


Сам я сірозеленоокий, тобто очі мої - не єврейські Я завжди цікавився: а чиї це очі мені такі дісталися... Перевернув тисячі мережевих пабликів, перш ніж виявилося давно і міцно відоме, що предки мої - польські аристократи з боку батька, прямі нащадки сарматського лицарства, а ті, як з боку припіка, до всього ще мають чи то скіфські, чи то тартарські коріння, тобто всі вони - прямі нащадки вихідців з Гіпербореї
Але оскільки сама легендарна Тартарія одного разу вже загинула десь між чотирнадцятим і вісімнадцятим століттям, то у віках про неї залишилася тільки історія, про яку теж можна сказати, що і вона сама з боку припіку... Про це поки мовчить і вся світова історія, так що пошук продовжу, хоча ще невгамовний Олександр Купрін помічав, що залишки цього людського вигляду найбільше збереглися на Поліссі та в Поділля, тобто в Київській та Хмельницькій областях, а ось нащадки хозар і сьогодні зустрічається у Луганській та Донецькій областях... А це серйозно саме су... Правда, луганські та донецькі відбитки давніх рас міцно змішані з греками-піндосами, тоді як корінний гіперборейський відбиток Київської та Хмельницьких областей міцніший... У моєму київському інтернаті у шістдесяті роки дівчат 13-15 років із зеленими очима просто обожнювали з них найчастіше виходили добрі дипломаторки твору Лесі Українки «Лісова пісня». І ось тут можуть усілякі нюанси та відтінки шуканого…
Тоді як народний ідиш відтінків не змінює. На чолі кута – споконвічне:
— А гой кесар — а поц агресор... — Перекладу не потребує. Ви скажете, що це не зовсім лагідна мова. А три десятки років кричати з будь-якого навколишнього приводу одне тільки: - Ганьба! - Це ласкаво? Так, народам Києва час причесати мови, але залишатися собою. І навчитися сміятися.
Український, за нинішніми мірками, поет і публіцист Сергій Чирков має – і про мене – один особливий неприємний рядок: "долаючи опір, який мова завжди чинити чужинцеві"… Дивіться, скільки відразу протиріч. Мене з дитинства спокушали українською мовою, вибиваючи з мене мої настільки ж давні, і для мене – куди як значніші – єврейські коди... Земля ж у нас одна – на всіх, на все і про все, і поетити, і писати, і любити її ми прийшли разом, одночасно…
Але... Я б ніколи не жив у сторожці двірника, хоч там і стояла мітла, якою орудував найперше сам Платонов... Мій світ – камерніший, більш відсторонений, але – ще як – перетинається з українцями. І ось, серед простих роботяг, частіше почуєш за чаркою недорогого "покишеного", що мову не вбувати в бошки нового покоління треба, а плекати…
З самого ранку написав мені мій старий армійський друг, з яким ми дружимо ось уже п'яте десятиліття:
“Доброго ранку. Я також вважаю, що інтернат був утиском мого права на інший розвиток, на інше дитинство, хоча сестра вважала, що це була привілейована школа. Але це постфактум. Пізніше. А відразу після восьмого класу я пішов до технікуму, а вона до шостого класу залізничної школи і поставила мамі питання, навіщо ти віддала на інтернат. Мама образилася і заборонила надалі порушувати цю тему. А я вважав себе через інтернат дещо ущербним і все життя затиснутим, Незважаючи на те, що був і начальником, і директором, і завжди при грошах. Але це було всупереч. З використанням будь-якої можливості заробити гроші, завдяки службовому становищу. Але я багато вчився, недоїдав, працював на двох роботах спочатку, доки не став начальником. І як говорив Жванецький, скільки в держави не кради, а своєї все одно не повернеш. І ось я без нерухомості і за кордоном цієї держави та у величезних боргах за кредитом. Хоч і живу в достатку, але... Безцільно. Хоча коли на старості років я опинився без батьківщини, отримав ті ж проблеми перекошеної соціалки для старих. Ось і зараз треба бігати по конторах, щоб відбити рахунок за вивіз сміття на соціальну службу. Одні й ті самі проблеми – кожні півроку, а то й частіше. Сміттєвий бак мені насильно всунули, сказавши при цьому, і що витрати на його утримання платитиме соцслужба. А він мною не використовується взагалі, хоча рахунки шлють уже тільки мені, щоб я бігав та переоформлював на соціальну службу. Дурдом. А от не знай я елементарної німецької мови, завив би…”
Всі ми і завжди до останнього дня шукаємо співвісні нам світи ... Але де їх брати а ситцевих-то рядах з пикою заумной?!.
У нас зашиті соціальні Коди повинності, і ніхто вже не спроможний їх уже не скасує. Ворога треба знищувати і тільки потім записувати у святці, мовляв, ворог був убитий, осоромлений, вражений, винищений і покараний. І в тому сильна духовна Віра предків.
Каратель єврейського народу Ейхман у 1947 році був доставлений до Ізраїлю у броньованому скляному ковпаку, привезений до суду, засуджений єврейським народом та повішений! Під час страти на важелі шибениці натискали два ката. Але, оскільки у євреїв історично не склалося з карателями та катами, то один важіль був хибним.
Карав народ... ім'ям Гашема... Запам'яталося всім, що ця жалюгідна особистість Ейхман страждав на неточно підігнані зубні протези і хлібні крихти після їжі завдавали йому незручностей. Найкращі стоматологи підігнали йому зубні протези, і тільки потім народ повісив його!
Українські літературні грантоїди третє десятиліття явно задоволені мережевими нарізами, блогерськими убогими хутірцями там, де на потужному літгумусі давно міг би бути створений потужний блогерський, до того ж – єдиний літературний пласт, який проповідував я ще на початку 2000-х років.
Сьогодні ідеологи такого форменого неподобства вже починають розгортатися радарами в мережу, насамперед – звично, чисто по-радянському, придавивши її всілякими Х-променями повсякчасної неприязні до інакодумства.
Навіть учорашня неформальна література вже ніби обволікається ризами з усілякого навколишнього дрянь-пап'є, мовляв, були і такі, але тому і не жерли грантів, і самі літературу кривавили... Ну, що я вам скажу, чи сволочні – чи просто – недолугі хлопці – засрали ви моє минуле геть-чисто! У вас була і літературна влада, і судження громадське, вами спровоковане, і бабло, і щелепи ваші сито і багато жерли... І коньячини було випито з цуйкою без міри. І чуйка у вас була лакейська.
А ось з мого нутра, геть-чисто літературного, пре вічний Іван Котляревський, і тому в мене в душі настільки вразлива тканина повсякденності. Де замість заслуженої до вас ворожості, тільки й знайдеться заслужений Вами гротеск. У нас літературна в'язь, у вас вчорашня - яро злостивий - бруд! А що буде завтра з нашими дітьми та онуками?!. Стайте мудрішим, пліз - "будь ласка"! Консолідуйте...
Я зовсім спокійно десятиліттями переношу чадну націоналістичну змову мовчання, і точно знаю – за такого ставлення до мене втрачають усі. Жодної української літгрупи на ФБ я ніколи не підтримував. І, до речі, поставте банальне запитання: хто зжер гроші на літературу всього минулого передвоєнного часу, і спробуйте пошукати на ньому правдиву і чесну відповідь…
У сучасній Німеччині подібна до моєї інакшості живить геній сучасного україніста – романіста, поета, перекладача та євроромантика Юрія Андруховича, якого регулярно видає лише Німеччина за літературною квотою відведеною для нацменшин.
За такими ж квотами видаються українські письменники Чехії та Португалії, і майже антисемітські канадійські гранти, які давно й міцно спотворили реальне дзеркало бачення міжетнічних відносин у нашій країні, хоча механізми етно- та духовної інакшості добре та правильно регулюються та оплачуються в сучасній Європі, а чотири відсотки авторів, що видаються в Німеччині, щорічно неодмінно повинні мати своє власне самобутнє етнічне навантаження при тиражах своїх книг.
Усі українські літгрупи на ФБ, за умов нав'язаної сегрегації, стають мені байдужими. Як мінімум, всі до одного численні мої твори просто не обслуговуються сучасною українською літературною критикою.
Сам я сіро-зеленоокий, тобто очі мої - не єврейські. Я завжди цікавився: а чиї це очі такі мені дісталися... Перевернув тисячі мережевих пабліків, перш ніж виявилося давно і міцно відоме, що предки мої - польські аристократи з боку батька, прямі нащадки сарматського лицарства, а ті, як збоку припіка, до всього ще мають чи то скіфські, чи то тартарські коріння, тобто всі вони – прямі нащадки вихідців із Гіпербореї
Але оскільки сама легендарна Тартарія одного разу вже загинула десь між чотирнадцятим і вісімнадцятим століттям, то у віках про неї залишилася тільки історія, про яку теж можна сказати, що і вона сама з боку припіку... Про це поки мовчить і вся світова історія, так що пошук продовжу, хоча ще невгамовний Олександр Купрін помічав, що залишки цього людського вигляду найбільше збереглися на Поліссі та в Поділля, тобто в Київській і Хмельницькій областях, а ось нащадки хозар і сьогодні зустрічається в Луганській і Донецькій областях... А це серйозно саме сур... Правда, луганські та донецькі відбитки стародавніх рас міцно змішані з греками-піндосами, тоді як корінний гіперборейський відбиток Київської та Хмельницьких областей міцніший... У моєму київському інтернаті у шістдесяті роки дівчат 13-15 років із зеленими очима просто обожнювали з них найчастіше виходили гарні дипломаторки твору Лесі Українки «Лісова пісня». І ось тут можуть усілякі нюанси та відтінки шуканого…
Тоді як народний ідиш відтінків не змінює. На чолі кута – споконвічне:
– А гой кесар – а поц агресор... – Перекладу не потребує. Ви скажете, що це не зовсім лагідна мова. А три десятки років кричати з будь-якого навколишнього приводу одне тільки: - Ганьба! - Це ласкаво? Так, народам Києва час причесати свої язики та навколишні  мови, але залишитися собою. І навчитися сміятися...

четверг, 7 ноября 2024 г.

Веле Штилвелд: З боку припіка, частина одинадцята

Веле Штилвелд: З боку припіка, частина одинадцята,
Інтернатовці: Витвір Штучного Інтелекту


У будні Дрібний був просто інтернатівським другорічником, що міцно застряг у сьомому класі. Втім, і мати моя Тойбочка теж колись у сорок сьомому році закінчила рівно сім класів і на рік її визначили в домашні няньки, оскільки від другого чоловіка баби Єви дідки Наума народилася її білобрисенька сестричка Ідочка, моя американська згодом тітонька Ада. у житті вона мені не була…
Між духовним провідником та суб'єктом зазвичай виступають посередники.
Ось і сьогодні прийшла крізь сон дівчинка Ідочка: і навіть не вона, а її безтілесна проекція, але сьогодні на передньому плані це її душа. Поруч із нею у посередниках – у центрі піщаних дюн – стародавня світловолоса стара Сивілла. На тому березі шляху такий самий, як Сівілла, старець – духовний учитель.
Фізично – він зріліший і витриваліший. Старість його не давить. Він – в очікуванні...
- Ти тільки пустелю, душенько, перейди та не забруднися... - звертається старець до Ідочки і її старої дуеньї.
В принципі, пустеля безмежна і на перехід можуть піти роки... А це означає, що на це можуть піти цілі генерації життів багатьох земних поколінь, які проноситимуть на собі безсмертну душу Дівчатка... Хто як зуміє... І цей шлях древні назвуть Сансарой...
Я лежав у теплій ванні і вдивлявся у запотіле настінне дзеркало. Бачення виявилося не відразу. Першою прийшла дівчинка-душа з напіврозплетеною косичкою, як траплялося раніше, зазвичай перед сном, коли Ідочку укладали спати на перину. Потім, серед дюн з'явилася сивий дуень Сівілла. Її зібране гіркою волосся було покладене тугими крученими кільцями... Біля ніг Сивіли гралася грайлива чупакабра... Вона прагнула перетворитися на оленя, але – щось у ній недотягувало... У результаті трансформація сталася у бік двомірного крокодила. І – тільки потім – на дальньому горизонті встав високий худорлявий старець. Він ніби входив у очевидність крізь накипаюче важке хвилювання дюн і зривні над дюнами вітри. Вітри знаходили голови злісних Горгон і вже навіть не в'южились, а тільки сичали...
- Не зважай, але йди. Сміливіше йди, – казав старець.
- Стара, а ти навіщо все ще тут? - суворо, але насторожено питав я Сівіллу. - Чи не твої буйні вітри?
- Вітри мої... Але дюни - його... Ти не нарікаєш на дюни, а вітри що, адже вони і над дюнами пронести можуть...
- Можуть, - говорив старець. Тільки не буде душевних зусиль. Ти – ні вітрів, ні звірят не домальовуй… Хибні вони… Підроблені – та й годі… Просто йди по призначеному тобі шляху…
Гаразд, потішу: днями розмовляв із західними медійниками.
U budni Milkiy buv prosto
Перетинаюсь не перший рік і не вперше. Я їм цікавий як особливе самоцінне явище в умовах чорносотенної медіа-обстановки. І ось, говорю їм, мовляв, у нас так просто жити євреям у медіа – давно й міцно не дають, натомість створена етно-журналістика.
– А як ви можете оцінити її хоч би єврейську частину?
– Це – від 150 до 600 осіб із вищою гуманітарною освітою, зі знанням Традиції та Історії свого народу та всього українського кагалу.
– То це ж у вас – журналістика гетто!
– Так, гетто, – погоджуюсь я. Є окремо угорське та румунське гетто.
Коли до них це дійшло остаточно – завили.
– А ще – болгарське, польське... Жити поряд з українцями на рівних сьогодні гідні лише кримсько-татарські медійники.
– Це – жахливо, – заговорили до мене представники польських, канадських, бразильських та американських медіа. Адже Європа – це праматерик землян!
Це просто жахливо! Це – Дитячий хрестовий похід! Це – апофеоз державної тупості! А ви звернете увагу, у нас кожен етномедійник насамперед вивчає історію Дитячого хрестового походу. Точніше, двох – французької та німецької – Стефана та Миколи.
Ви не знаєте, чому? Тому що хрестовий похід французьких дітей схожий на медіа східних земель, а німецьких на західних. Але, всі знають, що й ті, й інші були приречені – розбещені, продані в рабство, приречені просто на загибель.
Ми ЦЕ, напевно, розуміємо гостріше за інших... А що толку? Адже при такому нерівноцінному розвитку етно- і регіональної журналістики... насамперед корпоративно-олігархічній, яка бере на себе прапор нинішньої офіційності, українське населення фактично позбавлене національної медіа-опори. Тож усі ми сьогодні – у спішно споруджених на місці колишнього ГУЛАГу гетто. Це просто жахливо! Але це вже сказав – навіть – не я, а мої сумні візаві.
Німецький медійник був просто вражений:
– Ми два десятиліття годуємо вашого Андруховича, а ви його – у себе в країні – здалеку не більше ніж 2-3 рази! Це – містика! У вас призначені, як за сталінського казарменного комунізму, чергові національні письменники і це пахне «не здорово!» А для кого ваші видавничі фестивалі якоїсь української самості. Замість халви є обгортки для халви, не перевидана українська літературна класика 19-20 століть жодного разу! Дупа... Ass! Як кажуть ті самі німці – фаулі флямулі – гнила слива. Писати про злодіїв і злодіїв можуть лише проплачені, бути літературними неграми можна було – у минулому – лише у Москові. Ні, сьогодні Москви вже не буде. А що буде? Європейські літературні міні-гранти в країнах об'єднаної Європи для тих, хто втік – і уникнув національно себе на батьківщині – українців. Цей жах на сторіччя! А чого ви бажаєте?
Я? – І грантів від держави, і приватний промисел як літагент. Господи, а в мене не видано жодної поетичної книги, але як нФ-автор я вже три роки затребуваний, щоправда, були потрібні самопереклади своїх творів українською мовою. Але це не біда ... А ось одних російських поетичних тексів на просторах інтернет у мене зібрано на тринадцять томів! Тож сьогодні ми у проміжному стані…
Все як у житті. Відкочували з українського Ноєвого ковчега київські українці і на ринку залишилися лише тітки-тріскачки та єврейські старі люди... І понеслося!
- Піздохен Юр! А кірце юр – а шварце юр! А шварці піздохен!
Угамуйтесь, необізнані, переведу і продам також модненький анекдот ... Так ось, піздохен - кінчений, а кірце - короткий ... а шварці - чорний ... Ми вже обговорювали.
Всі ми і завжди до останнього дня шукаємо співвісні нам світи ... Але де їх брати а ситцевих-то рядах з пикою заумной?!.
У нас зашиті соціальні Коди повинності, і ніхто вже не спроможний їх уже не скасує. Ворога треба знищувати і тільки потім записувати у святці, мовляв, ворог був убитий, осоромлений, вражений, винищений і покараний. І в тому сильна духовна Віра предків.
Каратель єврейського народу Ейхман у 1947 році був доставлений до Ізраїлю у броньованому скляному ковпаку, привезений до суду, засуджений єврейським народом та повішений! Під час страти на важелі шибениці натискали два ката. Але, оскільки у євреїв історично не склалося з карателями та катами, то один важіль був хибним.
Карав народ... ім'ям Гашема... Запам'яталося всім, що ця жалюгідна особистість Ейхман страждав на неточно підігнані зубні протези і хлібні крихти після їжі завдавали йому незручностей. Найкращі стоматологи підігнали йому зубні протези, і тільки потім народ повісив його!
Українські літературні грантоїди третє десятиліття явно задоволені мережевими нарізами, блогерськими убогими хутірцями там, де на потужному літгумусі давно міг би бути створений потужний блогерський, до того ж – єдиний літературний пласт, який проповідував я ще на початку 2000-х років.
Сьогодні ідеологи такого форменого неподобства вже починають розгортатися радарами в мережу, насамперед – звично, чисто по-радянському, придавивши її всілякими Х-променями повсякчасної неприязні до інакодумства.
Навіть учорашня неформальна література вже ніби обволікається ризами з усілякого навколишнього дрантье-пап'є, мовляв, були й такі, але тому й не жерли грантів, і самі літературу кривавили... Ну, що я вам скажу, чи сволочні – чи просто – недолугі хлопці - засрали ви моє минуле геть-чисто! У вас була і літературна влада, і судження громадське, вами спровоковане, і бабло, і щелепи ваші сито і багато жерли... І коньячини було випито з цуйкою без міри. І чуйка у вас була лакейська.
А ось з мого нутра, геть-чисто літературного, пре вічний Іван Котляревський, і тому в мене в душі настільки вразлива тканина повсякденності. Де замість заслуженої до вас ворожості, тільки й знайдеться заслужений Вами гротеск. У нас літературна в'язь, у вас вчорашня - яро злостивий - бруд! А що буде завтра з нашими дітьми та онуками?!. Ставайте мудрішими, пліз - "будь ласка"! Консолідуйте...
Я зовсім спокійно десятиліттями переношу чадну націоналістичну змову мовчання, і точно знаю – за такого ставлення до мене втрачають усі. Жодної української літгрупи на ФБ я ніколи не підтримував. І, до речі, задайтеся банальним питанням: хто зжер гроші на літературу всього минулого передвоєнного часу, і спробуйте пошукати на ньому правдиву і чесну відповідь… регулярно видає лише Німеччина за літературною квотою, відведеною для нацменшин.
За такими ж квотами видаються українські письменники Чехії та Португалії, і майже антисемітські канадійські гранти, які давно й міцно спотворили реальне дзеркало бачення міжетнічних відносин у нашій країні, хоча механізми етно- та духовної інакшості добре та правильно регулюються та оплачуються в сучасній Європі, а чотири відсотки авторів, що видаються в Німеччині, щорічно неодмінно повинні мати своє власне самобутнє етнічне навантаження при тиражах своїх книг.
Усі українські літгрупи на ФБ, за умов нав'язаної сегрегації, стають мені байдужими. Як мінімум, всі до одного численні мої твори просто не обслуговуються сучасною українською літературною критикою.


Юрий Контишев: "Воскресение", авторская песня

Юрий Контишев: "Воскресение", авторская песня


Я помню церкви купола
- ла-ла-ла-ла, ла-ла-ла-ла…
-  под медью  звонов,
когда от ангела крыла 
– ла-ла-ла-ла…ла-ла-ла-ла…
- робели дроны…
Потом в разбитых зеркалах 
- забытый страх, обычный страх…
- раздались стоны…
и вся шакалья вражья рать 
– не знаю, как мне их назвать…
- разбила сон мой…
Сначала  музыка была, 
- ла-ла-ла-ла,  ла-ла-ла-ла…
- как божье слово,
но, после небо обожгла  
- ла-ла-ла-ла,  ла-ла-ла-ла -
венком терновым,
потом зарёю добела 
- ла-ла-ла-ла,  ла-ла-ла-ла…
- согрела землю…
С тех пор сибирские снега
 – что  принесли на сапогах…-
я не приемлю.
Мне неприятны паруса
- где красно-синим полоса…
- «святого» стяга,
где нас примял лесоповал 
– в котором жил и умирал…
-  и зло Гулага,
где на галерах в кандалах 
– где был Господь? Где был Аллах?
- прошло столетье,
где на коленях через страх
- впотьмах, в разрушенных церквах…
- ползло моленье.
Мгновенье жизни пронеслось 
– а зло лилось, так повелось 
- без наслажденья.
Ступаю в небо на авось, 
- не так жилось, не так спалось…
- в небось – сомненья.
Я не боюсь – уже принёс – 
спасая мир от наших слёз…
- грехов прощенье,
святою жертвою Христос 
– и Божье Слово пролилось
на  Воскресенье.

среда, 6 ноября 2024 г.

Веле Штилвелд: З боку припіка, частина десята

Веле Штилвелд: З боку припіка, частина десята
Інтернатовці: Витвір Штучного Інтелекту

Мікенцы завоювали мінойців, а тих спалив Санторін. А мікенцы прийшли з території нинішньої Туреччини. А їхнє місце зайняли амазонки, що прийшли з Тунісу і пройшли через усю прибережний Єгипет… До того ж амазонки мали свою царицю Дідону, а та від гарячої любові до ватажка аргонавтів спалила себе в очеретяному палаці….
Я все правильно викладаю, за винятком деяких дрібниць... Так, ось що ще... Я анітрохи не погрішу, якщо скажу, що у всьому винен Кріт, а вірніше те, що від нього залишилося, тоді як загинула його давня столиця Геракліта, зате з Єгипту тут же виникла давньоєгипетська Геракліта, яка, щоб і цього разу не збрехати, потонула, тоді як критська Геракліта спалахнула в заграві вогню стародавнього гіпервулкана Санторін... Так, а ось африканських амазонок до Туреччини доставив Геркулес... Або Тесей... але і тут ми не будемо морочитися, оскільки всі вони були з боку припіка, оскільки все тільки почалося в стародавній єгипетській Геракліті, де народився маленький фараончик Нармен, він же Менес, він же перший фараон-об'єднувач древніх нільських земель – цар Скорпіон…
Ну, куди вже далі... Це потім до нижнього підтягнувся Верхній Єгипет. З якого одного разу пішли євреї, перетнули розпростерте Червоне море і опинилися в землі обітованій, де їх до ладу не чекали всі тамтешні одноокі велетні – циклопи, які не пропустили їх до Туреччини, де вже була одна країна обітована зі своїм Єрусалимом та зі своїми легендами. Втім, у нові часи це місто назвали Константинополь, зовсім не переймаючись його історичною безрідністю. Адже імператор Костянтин правив лише третьому столітті нашої ери. І це ще не все. У його дружинах була Ірина, а її святим був Тарас! Так що легендарний цар Скорпіон і найсвятіший Тарас були небагато хто, хто вибрався з чергової всесвітньої катастрофи, яку передбачили три попелюшки Віра, Надія, Любов… Та ні ж три відьми! Харібда, Сцілла Сівілла та їхня великомудра, але манірна матуся Софія…
Я якось уві сні навіть сходив на прийом до тамтешнього психотерапевта з одним лише запитанням: за що все це впало на голови нинішнього П'ятого людства... Та в чому ми лише винні? Вислухавши мене, психотерапевт в образі тієї ще дебелої тітки застрочила грубо вигостреним графітним стрижнем нехилого олівця за стародавніми рукописами історії нашої. Це все ваші гостросюжетні вигадки, був її суворий професійний вердикт. І взагалі ви все це збацали на одному автолисті, а це не є коректно… А що до Сцилли, то вона виховувала та так і не виховувала вас у напівзабутому київському інтернаті з глибоким вивченням англійської мови. Ось бачите, мови ви не знаєте досі, а ось пишіть про Дитинство своє, начебто ви в ньому розібралися ... Та ні в жито. Туманно воно і тухло якісно, ​​як та картопля у підвальних гуртах під інтернатівською кухнею. Тільки одного разу нюхнувши його на прохання юних куховарок, ви не їли картоплі до тридцяти п'яти років. Від одного виду його вас вернуло... Але не будемо про це. Здається. Врятувала тоді Соня. Підсунувши ватку, змочену нашатирним спиртом... З тих по ви без ватки ви в інтернатівську столовку ні ногою не ступали, чим дуже потішали Дрібного... Такі вони стокові світи... З ними не впорається жоден амбідекстр. Хоч ти задніми пальцями лівої ноги пиши, а все на тому світі буде єдине. І ти, і Дрібний лише жертви епохи… І ти, Шкіда. І Чмихало Колька…
Ну, що тут після цього скажеш, видно ми з Дрібним з Четвертої раси, а нині на землі тріумфує П'ята раса.
З бесіди з дочкою-ізраеліткою чи майси єврейської мами
Я: – Хотів поговорити про логічні ігри для дітей – у які логічні ігри вони грають – шахи, шашки? Такі ігри розвивають логіку: у моєму дитинстві в моєму роді грали в «єврейські шашки». Чим вони відрізнялися від шашок? Тим, що там був елемент на увагу: людина, яка помітила виграшну ситуацію, яку пропустив противник, не просто користувався цією ситуацією, а нагадував противнику, що той - лузер, оголошуючи йому на Ви:
– Беру за фук!
Звідси і виник вираз - "профукав", типу - проґав. Адже взяти «на фук» у роки нестабільності – це вижити, але не обманом, а просто зуміти скористатися чужою пропущеною позицією у житті. Це треба постійно, але обережно вводити до тями сучасних дітей.
Колись я знайшов у себе під ногами сто гривень, хоч – давним-давно це було. Звичайно підняв, і пройшла в мені відрижка совісті. А тут зустрівся мені київський рабин, у якого я раніше брав інтерв'ю, і запитав його:
- А скажіть, ребе, що мені робити з грошима, які я знайшов просто під ногами?
Цей захоплюючий процес відкриває двері для нових можливостей та перспектив у різних галузях, від науки та техніки до культурної спадщини та освіти. Весь світ стежить за цією унікальною науковою пригодою, очікуючи нових відкриттів і хвилюючих одкровень від представників П'ятої раси у їхньому прагненні зрозуміти та скористатися спадщиною Четвертої раси.
Проте П'ята раса, зіткнувшись із загадковими віброкожухами, що приховують технології Четвертої раси, звернулася до штучного інтелекту (ІВ) у пошуках розгадки цього феномену. Дослідники марно прагнули розгадати коди, що захищають пристрої, наче стягнуті у просторі, щоб розкрити їх потенціал та застосування.
Штучний інтелект, маючи високу обчислювальну потужність, став ключовим союзником П'ятої раси в цьому науковому квесті. Він почав аналізувати віброкожухи, досліджуючи їхню структуру та кодові шифри, які захищали цінні технології Четвертої раси.
Секрети приховані усередині віброкожухів виявилися заплутаними та зашифрованими складними математичними алгоритмами. ІС взяв на себе завдання дешифрування їх кодів, розкриваючи поступово таємниці, приховані усередині цих загадкових упаковок.
З кожним пройденим етапом дослідження ІС розкривав нові аспекти функціонування технологій Четвертої раси.
Проте, процес дешифрування також зробив внесок у появу низки суттєвих нових питань. Деякі аспекти кодів залишалися таємницею, і вчені прагнули глибше проникнути в суть технологій Четвертої раси, використовуючи отримані знання від ІС.
Цей науковий подвиг привернув увагу всієї П'ятої раси. Наукові конференції та обмін знань стали майданчиком для обговорення результатів дослідження, відкриваючи нові обрії для майбутніх відкриттів та інновацій.
Сьогодні, у союзі зі штучним інтелектом, П'ята раса продовжує свій захоплюючий шлях у пошуках розгадки технологічної спадщини людства.
Холодно. Замерзання. Один давній літприятель, шановний по життю, публікує фотографії західної братії – вуса, бороди, вусища, бороденки... Фіксатори життя, що спостерігають за фрикціями та фракціями, фрустраціями та інкрустаціями... Не питання – самі не живуть або слабо живуть, життя крізь себе проціджуючи наче крізь винне сусло.
Такий собі – літературний сквош. Такий він нині – літературний аркан… Таке він письменницьке старі кредо… Замість катання паркових куль, перебирання куль під черевною аркою. Ніхто не головний, всі на рівних, майже всі відморожені життям до білі брів. У кого бровушки стрижені, у кого – по-совині – горгулья. Чекати від них прямо зараз цінний продукт – вочевидь, не варто. Вони – у процесі. Але, коли відходитимуть у Лету – як минулі активи будуть архіви. Кожен із них тільки й мріє: покопатися б... Тільки не в своєму, а в причетному...
Ене-бене-ряба – квінтер-принтер-жаба… Відрубати принтера! Читати - і - тільки читати, не шарудучи при перегортанні несамовито!
Були в мене дуже важкі роки, але що характерно – фотографій з них збереглося мало. Чому?.. Знаєте, скільки не кажи – «халва», у роті солодше не стане. Скільки не прикидайся в ті роки я значущим і щасливим – час чітко мітив мене якимось віртуальним ментиком – лузер... Навіть – не невдаха, а – Нещасливці.
І тоді, будь-які фото-пориви виростають у вже всім помітну змазаність і – навіть – біль. Від напруження здаватися. А якщо навіть цього напруження не існує... Одним словом, кожному вибирати смугу власної фотонепрезентабельності, або, зчепивши зуби, триматися. Та за прикладом і ходити далеко не треба. Якось йшли ми з моїм літературним співавтором до поштового відділення: чи то рукопис черговий відправити, чи то бандерольку з черговою публікацією отримати. Тепер це не так вже й важливо. Потім грюкнули по чарці. А потім ляснули мильницею для історії. А потім я ці фотографії отримав. І просто жахнувши. Ні в мене самого, ні в мого літа приятеля на обличчі не було навіть найменших ознак душ - як його, так і моєї власної. Обидві душі, немов у п'яти пішли, та там і залишалися. На нас дивилися реально очевидні зомбі. Дружина категорично зажадала: «Прибери це з дому, до біса!» А що чорт, він тут же, як Лукавий. Народжу викурив і каже чітко: «Беру! Ці фотки будуть пропусками на пред'явника… У пекло!»
Особисто я в ті страшні роки триматися зовні особливо не вмів... Не вийшло в мене це дрібне фарисейство, не вийшло... Ось чому, в моєму світі, єдиний провідник і цілитель - Жінка, яка не тільки не зрадила, витягла життя після прямого уколу в серці майже похоронною командою...
Отже, щасливі зовні фотографії – це величезна праця за – так і не пройдене – вчора, опущене до часу певне психологічне підзаборонне небуття.
А ось земним фотографам треба навчитися все-таки натуру, оберігати її, не допускати явних розривів шаблонів із раніше побаченими – вже у фотографіях – відтвореним. Які не є, а люди… Це навіть не іжиця, а якась мила наука тим, від кого безпосередньо залежать наші образи та лики земні... Якось ось так, чи що...
Але наприкінці шістдесятих ні я – Шкіда, ні Колька Чмихало – Дрібний ніякої образності не мали… Подумаєш, інтернатівські ізгої у рудих вельветових піджачках та майже тюремних черевиках. Щоправда, Малий все ж таки вимагав собі кеди, і дуже засмучувався, коли вони билися. Отоді йому й підшукували кеди всім інтернатом. Ні. Не китайські, на той час добротні, а наші з навколишніх магазинів усіляких спорттоварів від місцевої промисловості. За неймовірною ціною дев'ять рублів і сімдесят три копійки! У таких кедах Дрібному не страшно було в недільні гості ходити, оскільки в будні дні вхід кухарську каптерку йому було настроєно замовлено.

понедельник, 4 ноября 2024 г.

Веле Штилвелд: З боку припіка, частина дев’ята

Веле Штилвелд: З боку припіка, частина дев’ята
Підлітки: Витвір Штучного Інтелекту


Я лежав у теплій ванні і вдивлявся у запотіле настінне дзеркало. Бачення виявилося не відразу. Першою прийшла дівчинка-душа з напіврозплетеною косицею. Потім, серед дюн з'явилася сивий Сивілла. Волосся її було покладено гіркою тугих кручених кільцями пасм... Біля ніг Сивіли гралася грайлива чупакабра... Вона прагнула перетворитися на оленя, але – щось у ній недотягувало... У результаті трансформація відбулася у бік двомірного крокодила. І – тільки потім – на далекому горизонті встав високий худорлявий старець. Він ніби входив у очевидність крізь накипаюче важке хвилювання дюн і зривні над дюнами вітри. Вітри знаходили голови злісних Горгон і вже навіть не в'южились, а тільки сичали...
- Звертай увагу, але йди. Сміливіше йди, – знову казав мені старець.
- Стара, а ти навіщо? – питав я. Чи це не твої вітри?
- Мої... Але дюни - його... Ти не нарікаєш на дюни, а вітри що, адже вони і над дюнами пронести можуть...
– Можуть, – казав старець. Тільки не буде душевних зусиль. Ти – ні вітрів, ні звірят не домальовуй… Хибні вони… Підроблені – та й годі…
Моя класна дама - з п'ятого - по випускний - на той час десятий клас - тітка Стерва пройшла всі кола відведеного їй совкового пекла, в тому числі, тим часом, виводячи свого сільського чоловіка до білої гарячки, і без відповіді і гірко сама страждаючи від цього. Сильна духом, вона - тим не менш - почала давати себе періодично бити, стоїчно спостерігаючи, як мужній гнів раптово переростав у фізичні дії, спрямовані проти її власної сутності ... Саме - одне з таких побиття привело її до зриву вагітності, і їй не довелося пройти через кримінальний аборт.
У повоєнні роки було заборонено будь-які аборти. Це безумство стали скасовувати тільки в хрущовську відлигу, в першій половині шістдесятих. І те – не скрізь… Так, наприклад, у Румунії Чаушеску подібна практика дала сплеск голодним багатодітним сім'ям і тому, що в генетиці соціалістичних румунів помічалася крайня дрібність... Отже, тітці Стерві ще пощастило. Не народивши від зненавидженої людини, вона незабаром повернулася до столичного Києва, добре засвоївши урок соціальної ненависті, залишалося тільки знайти, кого б ненавидіти їй надалі. Жінка!
А тут невдовзі в київській лікарні померла її мати, і Надія вирішила зненавидіти останнього земного лікаря своєї раптово померлої матері. Аарон Мойсейович Земельман був військовим клініцистом і – в принципі – добрим лікарем та у ролі дільничного. Але, на той час, у країні проходили похорони Вождя і справа лікарів-отруєнь була у всіх на слуху.
Плюс – характер, що вибачається, самого Аарона Мойсейовича, до думки якого шанобливо прислухалися хірурги одного з фронтів під час війни, вона приймала за лікарську слабкість і навіть за глузування. А лікар сам вибачався перед дочкою не лише за смерть матері, а й за: хронове оснащення районних поліклінік, за який не дійшов до нього не материнський, а переплутаний чужий аналіз сечі... Та чи мало ще за що? – За те, що вижив у період масових розстрілів у Бабиному Яру, за те, що вимели його з військового шпиталю, підполковника медичної служби за одну лише єврейську картовинку... ще не заглядаючи у його військовий квиток…
Одним словом, Аарон Мойсейович був слабкий і ніким власне не прикритий і асоціювався у начитаної Надії зі скрадованим Гобсеком, мовляв, якби в неї були гроші, а не одні продовольчі та речові картки, мати точно була жива... Одним словом, майбутня тітка Стерва стала свято ненавидіти євреїв, вишукуючи їхні образи у всій класичній літературі та записуючи собі у дивну особливу картотеку.
Картотека тому здавалася дивною і виглядала так, – згідно з її ж власними літературними розвідками – що євреї рятували духовні цінності та субсидували королів, даючи європейській цивілізації гроші для розвитку, а образи єврейських старих вона порівнювала з реальними образами сільських клуш…
І виходило, що й ті, й інші – цвайн, тобто стоять один одного. Але ненавидіти ж когось слабкого і нерозділеного, якого вона могла поставити на своє місце і прицільно висміяти, треба було...
Треба! І Надя зненавиділа навколишніх євреїв, які поверталися з дальньої евакуації. Це – такі, як вона, сіяли вигадки про те, що всі євреї збирали свої урядові нагороди в Алма-Аті та Ташкенті. Тбілісі не розглядався, бо Грузія була батьківщиною Сталіна!
Це була наша інтернатівська класна дама. Справжніми можуть бути лише класні дами.
Сьогодні на планеті – швидше за все – існує не черговий планетарний Хаос, а наслідок впливів колишніх світопорядків, які роками та ідеями супроводжували людство, супроводжували його розвиток, або недопущення в якісь недоступні сфери минулого, так чи інакше – безпосередньо чи опосередковано – що впливають на майбутнє .
З цього минулого приходять до мене сни, і в його надрах народжуються афоризми. Їхня безодня. Але ось недавній – особливий… Дитинство – це вічно свіжий ранковий тюльпан, який не закривається на заході сонця… Хоча. Це точно не про наш київський інернат…
Як із цим бути, і як із цим досі слід миритися, залежить від того, що приймати на Віру? І якщо ти слабкий, приймай на Віру все без винятку.
Але цієї віри, як і тебе, ненадовго вистачить. Якщо ти, людина, хоч у чомусь своєму вірному собі сильна, то – починай з малого. На малій батьківщині сади нові кущі і дерева, не збирай розбиті пам'ятники і скрижали, але хоча б знай, що в тій же Австро-Угорщині колись з каменів розібраних середньовічних замків мостили дороги...
Римські дороги... Ними могли проходити в пішому строю шість бойових лансерів. Так що – не кажи, мовляв, а навіщо мені все це, я – не шістка... Ти – ні, а шість римських копійників, списоносців – лансерів… Ось ті – так, – пробиваючись у глухий кут, вони несли якусь ідею нової для свого часу цивілізації.
І не біда, що подібних цивілізацій за останні десять тисяч років було на планеті не мірно. Всі вони: в Індії та Сибіру, ??на Уралі та в Скіфії, Далекому Сході та в Перу пробивали дороги на шість лансерів. Мабуть, таке сакральне число разом, що йдуть. Мабуть, від цих шести і отримав свій початок – згодом утворений – лад. Але те – у фізичному світобудуванні.
А що – у світі духовному? – І сьогодні – лише десять віруючих юдеїв можуть зібрати первинні духовні збори – міньйон. Так було і так буде навіть на найвіддаленіших зоряних кораблях, які несуть людство в інші галактики.
Звідси ці Вавилонські шість та десять. Строй із шести лансерів ушестеряет зусилля, синагога з десяти віруючих вдесятеряє, і якщо суспільство будується на Силі всіх і Вірі кожного, виникає система, через яку ми відстежуємо наш земний час. Сила Віри та Віра Будова – у цьому сенсі – поняття однозначні. Ідеш у БУД – май ВЕРУ. І – тільки з Вірою в себе – до ладу йди...
Але в інтернаті в спальний і столовий корпуси будівлі зазвичай проводили особливим класним строєм по два, в невеликому віддаленні, від якого йшов класний староста, як якийсь шкільний дивлячий... Так і виходило, що Шкіда вічно йшов на віддаленні класного ладу. А Дрібний – останнім у строю, зазвичай без пари…
Від такого місця в строю рано чи пізно з натоптиші.
Наймиліша Анатолія Францівна прищеплювала нам ненависть. З роками ми стали в галузі виборчої мови. Хто притиснувся до сіл, з того російська мова вийшла - його поглинув суржик, хто пішов у літературу, культуру, - як тільки не вигалявся.
Ідіотський пафос «мовних віршів», нездатність перейти за планку самості, достукатися до учнів, робили з них запеклих А-Баба-Гала-Мага. Не забули, як там у Тесленка:
- Що ти робиш?
– Нитки сипаю.
– А нащо?
- Бовщ варитиму.
Такими нитками – випотрошеної з Дитячих Душ самості мовних істин – нічого не пришиєш. Відразу відваляться. Як у мене – першою точкою стало вступ до КДУ, коли на іспиті з історії СРСР мені було голосно заявлено з суддівської кафедри:
– Ти юде, а всі юде – зрадники… – Ой, вибачте, не те… Це так віщала мені моя класна дама… А екзаменатор просто й тухло сказав:
– Хлопче, юначе, а на шо ви нам, якщо у вас нечиста українська вимова.
Сьогодні я – досвідчений перекладач українською мовою і дуже чуйно відчуваю два американські мовні переплетення. Одне чисто індивідуалістичне, де геть-чисто відсутні слова МИ і НАМ, а саме слово US – нам звучно перегукується зі словом ASS – дупа. І другий ключ – корпоративний, більш зрозумілий як українцям, так і росіянам з їхнім історичним раболепним колективізмом, де слова МИ та Нам чи не великі. А образи на однокласників у мене немає – ні я їх не повбивав, ні вони мене не зробили ідіотом… І вони, і я пережили цю війну в Києві, не відступивши з Міста ні на крок, хоч усім їм, як і мені, далеко за шістдесят.
Як казав один із найстаріших російськомовних поетів України, член НСПУ Василь Дробот, – хто ще не зціпив біля цього стовпа?!. Зауважу суворо від себе, як визнаний у минулому письменник-фантаст незалежної України, що, чи не всі письменники НФ– і ФЕН-жанрів, що оперлися, за роки незалежності написали купу творів про воїнів-напівкровок, які перетрушували космічні держави та цілі імперії саме за подібні штуки.
Сучасна ФН-казка про юного шейгіца Гаррі Потера і про його чарівні півкровки просто кричить про це! До речі, вона заборонена у США! А у нас вона регулярно йде на ТБ і йтиме у нові часи. А якщо її заборонять чергові місцеві дегенерати, то нові автори України напишуть її знову і знову.

воскресенье, 3 ноября 2024 г.

Юрий Контишев: "Куда-то мимо", текст совместно с Веле Штылвелд

Юрий Контишев: "Куда-то мимо", текст совместно с Веле Штылвелд

Я ждал на берегу реки чужого мира,
где - даже в пасмурные дни -звучала лира.
Но, мимо промелькнула Ты -звездой эфира,
пусть - не моя… не для меня, куда-то мимо…

И только музыка любви звучала следом,
спасала каплей на крови очаг рассвета.
И так звучала сквозь меня,о, как звучала!
Что обогрела без огня маяк причала...

Я эту новь не превозмог в пылу протеста,
а что поделать,  я ж - не Бог, я -  маг гротеска.
Я ждал на берегу реки чужого мира,
а мимо Ты, мелькнула Ты,куда-то мимо…