Олег Мартинов: ДАЖДЬ НАМ ДНЕСЬ,ч.8

Олег Мартинов: ДАЖДЬ НАМ ДНЕСЬ,ч.8

 РОМАН-АХІНЕЯ,Ілюстрація автор,масло,

Переклад - Веле Штилвелд

Марсіани дивилися йому в очі кольору чи то мрії,чи посередності. У тверезі арійські очі,сповнені оптимізму на межі недоумства…Що вони зчитували в ньому?Психопатологію? Перегарний моралізм?Щось недруковане,чи?..На вище їх би вже й не вистачило...Сфінкс,уже і той пустив свою кам'яну сльозу з правого ока у Вічність!  Чи чіпала їхня безневинність інші світи?.. 

Десь засіріла тягуча недорозумілість,розвисаючи по структурних лініях простору:чи він – Олівер Роберт Мерф – недопалок життя,чи саме життя – лише плювок Природи,до того ж радикально повз нього… Як це одна Вона і всі Вони – марсіани... 

Він напружився щось скумекати,і раптом зрозумів,що промок:«А вода та ж сама! Мокра»,– то був вагомий аргумент на користь єдності Світобудови:«Не інакше – Н2О!».

Свіжість вологи,мимри марсіан,дивне відчуття площини його теперішнього становища та енергетичне бродіння у паху загострили сприйняття Олівера Роберта Мерфа. Претензії до ненормальності свого становища,без третьої складової,змінилися від цікавістю до протистояння:Він і усі вони… та ще й марсіани… 

Сеанс синематографа тривав…Марсіани дивилися йому в очі…«Ось так і Вона – в очі…В інші…А чи бувають… інші?» – питання вистрілило думкою:«Відомо,всі очі Миру – лише фасетки одного Ока бога Гора!» 

Виникла пауза...Це марсіани дивилися йому в очі...Пауза затягувалася...Щось апріорі не влаштовувало Олівера Роберта Мерфа в даному стані...Якщо очі й  були подібним відображенням усіх тих відчуттів,то логічно простежувалася і інша аналогія: всі тіла - то є члени одного Тіла бога...Хто ж у них там відповідальним за тулуби?З того ж загальновідомого,що всі боги – лише іпостасі Єдиного Надпочатку,Оліверу Роберту Мерфу вимальовувалося якесь божество,що давно втратило розум,і досі само з себе красується,і само себе кохає і,в цілому,практикує весь Всесвіт,як нарцисичний самовитвір… 

То ж,судячи з усього,зайнятися йому було нічим…«Грунда якась!» – Олівер Роберт Мерф настільки заблукав у своєму буреломі від арістотелівської логіки,що мимоволі підвив: 

– Ау-у!.. – Дихання сперло апноє. Виходило,що він,Олівер Роберт Мерф,був мимоволі причетний до всього у Світі,і,що безглуздіше,був кимось на кшталт со-батька всім дітям Світу відразу!Він навіть на мить скучив за мільйонами невідомих йому дітей,але жахнувшись думки про необхідність відсоткових відрахувань  кожному зі своїх куцих доходів,і рішуче відмовився приймати без доказів те,що відкрилося йому. 

«Колапс!» – влетів у глухий кут Олівер Роберт Мерф:«Якщо це лише викруч індивідуальної свідомості,то його можна виправити…А якщо це данність загальносвітової доктрини?..Єдиної початкової релігії?..Та що ж це за релігія мала бути такою,і з яким впливом на всі наступні?..» – Оліверу Роберту Мерфу уявилася приголомшлива нісенітниця:«То повинна бути якась тригонометрична релігія,неодмінно заснована на поклонінні Косинусу – функціонально найбільш еротичному процесу Світобудови – з містеріями і полум'яними молитвами Котангенсу з Пі мінус 180 градусів з ритуальним коліноприклоненням перед графіком експоненти?..» – він осікся… 

Захотілося заволати по-справжньому,але він згадав про апноє…Без жодних сумнівів він напевне був зрушений розумом:«Чиї ж то пустощі?..» 

З вологого магічного екрану марсіани останніх днів чіпко ловили кожен його нюанс...Він мов би миттєво позбавив їх від фігурування в нескінченності,просто заплющивши очі,але думки повернулися до Неї,втягнутої в цейтнот незворотності...Ось де,сприймаючи їх на повні зіниці,пошкодував він,як сумно,що не має можливості вивчення марсіанської мови...Сурдонавіки тут були недоречні,як недоречний і сам Олівер Роберт Мерф.Але він був миттєвим і єдиним свідком прихованих від гласності таїнств,і тому загорівся надією на інтуїцію.

РАЙСЬКІ КУЩІ

Невизначений за віком пересічний шалопай,з сумнівним родом занять,на дивне «новоматросське»призьвиськом Купі Дон,розвалився під однією з тих історичних яблунь,що поцілила у «жбан» самого сера Ісаака,чи то тривіально користної Єви,з туги цілили лінкувато із арбалета по  млявими бляшанками від прохолодного пійла... Купи Дону було жарко і нудно...І він пустував,або провокуючи бляшанки,або просто розстрілюючи невитрачений боєкомплект...Витрачати боєкомплект не було ніякого сенсу: принаймні,дзвінкий дефлорований метал навзаєм не пручався йому…Бляшанки стрибали,і,спотворені,верещали – падаючи у відвал... 

«Чи то архізавскладом з перепою мені боєкомплект Морфея підвсунув,чи то термін придатності вийшов у того непотребу вийшов»,– кривився Купі Дон…Нарешті йому оте нице,дурисвітне лупцювання використованих бляшанок набридло.Він підвівся,ліниво озирнувся,виплюнув зжовану гуарану і,раптом різко згрупувавшись,саданув для розминки з плеча,з коліна і з розвороту трьома короткими.Сплюнувши,причепив до поясу кілька ручних гранат типу ОРГ-ЗМ і ступив крізь обміжок реальностей. Тяжко,з тріском і матами,з дерева впав Змій Зелений,з трьома арбалетними пораненнями і спраглими до нестями очима. І справді,йому було не до тями...Бо Змія Зеленого мучив до корчив бодун...

Олег Мартинов: ДАЖДЬ НАМ ДНЕСЬ,ч.7

Олег Мартинов: ДАЖДЬ НАМ ДНЕСЬ,ч.7

 РОМАН-АХІНЕЯ,Ілюстрація автор, масло, 

Переклад - Веле Штилвелд

Ефект був… Він – ефект – ще якийсь час висів у просторі, коли вже й двері за Аполлонієм Апполікармієвичем зачинилися. Нарешті, тітка-Наташу пробив резонне питання:

– А що він першу і п'ятнадцяту залишив?

– Тож анехдоте, – скинув заціпеніння Микола, – Перша завжди погано йде, а остання завжди зайва.

– Хм... І що тільки не побачиш... Треба ж, живий анекдот заходив!..

Аполлонія Апполікармієвича потихеньку повело вже на тридцятому кроці. Ще кроків за тридцять він тихо затягнув:

– Гей, ямщ-ик!, повертай до біса!.. – на мелодію «Степ та степ навколо», але так і не заспівавши чогось суттєвого, за незнанням інших рядків, вирішив Аполлоній Апполікармієвич зазирнути у лавку, на предмет «чогось повечеряти»…Якось розминувшись у дверях із якоюсь не за віком живенькою старенькою:«Уже так нейметься їй в гості до чорта? Та прихопила хоч би півлітру! - на деякий внутрішній подив, здивувався з себе Аполлоній Апполікармієвич чомусь вже в ощадній касі... 

– Хм... – зорієнтувавшись і замруживши одне око, з метою покращення візуалізації, Аполлоній Апполікармієвич сухо считав із барвистого плакату:

Грай та вигравай!

Національна лотерея 6 із 39!

200 000 гривень, а може й більше!

Збагачуйтесь, панове!

Перспективою «збагачення» Апполоній Аполлінарійович перейнявся... Вичепивши, з деякими труднощами, зі стопки ігрових карток одну і нашаривши в кишені авторучку, він вирахував в умі з п'ятнадцяти «першу» і «останню», замислився, перевірив віднімання додаванням, знову відняв і впевнено закреслив «13»... На думку Аполлонія Апполікармієвича, число було чудове. Чортове число! 

Натхненний, він ще раз напружився, але... десь думки тицьнулися в стопор... Зав'язли думки... Не крутив більше "лототрон" у голові Аполлонія Апполікармієвича ані кульки. Потинявшись в арифметичних прикидах і не знайшовши нічого у душі, Аполлоній Апполікармієвич, все ж задоволений початком, сунув картку з авторучкою в кишеню і з думкою:«А ч-чортівськи-таки затишніше у будинку з холодильником!» – рушив до виходу…

-.

Спека сіпнулася і атмосфера зайнялася плавною пульсацією. Раптовий простріл вітру збив хвилю, що пестила, і встромив у небо Сидонії густо-зелені хмари. Звис розсіяний, танучий, не торкаючись землі, аерозольний марсіанський дощ, і пристрасть згасла… Разом з тим, прийшла ясність і усвідомлення триразової легкості надихнуло Олівера Роберта Мерфа. Повхнула в ньому, закрутилася в хребті примарна тінь таємничої Кундаліні і, немов у синематографі, зміщення реальностей кинуло на магічний екран дощу жваві картинки епох, що канули в Лету... 

Оліверу Роберту Мерфу стало ніяково: бо ні за яку синематографію він не платив, тому мабуть втрапив на благодійне шоу: Unlimited Freak Out… І тому, в Олівера Роберта Мерфа не здригнувся жоден член… У душі він вилаявся на адресу Вселенського казусу, але всією своєю масою зробив спробу активної адаптації до того, що відбувалося…

Нав'язливо роздруковувався інтим історії… Проявлене і непроявлене, дане у відчуттях і уявне, параноїдальне та побутове… Загальна історія Іншого Світу, в якій, на власне подив та заклопотаність, Олівер Роберт Мерф вбачав навідні паралелі на особисту…

«Інфузорія тухфелька!», – Вилаявся він:«Маргінальний вірус підтримує в ній особисту історію, відтиснуту на долонях – Культ Відбитка!» – Олівер Роберт Мерф спробував підрахувати можливу кількість відбитків у охопленому Нею просторово-часовому континуумі, але прийшовши до тяжкої для себе констатації, на самому початку підприємства, прохопився уголос: 

– Я б ... – Дихання сперло апноє. Олівер Роберт Мерф сплюнув і про себе засумував: «У мене інша організація самості: 

Шкандибав Ель Греко через річку… 

Подивився, бач – у річці на рак… 

Так і повелося, у водичці

в кожній річці розум неборак…

Хоч Ель Греки, хоч якийсь чувак…» – марсіани останніх днів уважно дивилися йому в очі.

Олівер Роберт Мерф зніяковів. Німі сцени зачіпали його за щось, йому самому недоступне. Олівер Роберт Мерф був упертим, як баран. Марсіани – з зовсім іншою організацією мислення, як Олухи Царя Небесного. Тож консенсусу не досягали: марсіани міражували, Лівер був вкрай реальний до самого останнього:«Аз' єсмь!»

Олівер Роберт Мерф набув гідного вигляду, втягнувши живіт і розвернувшись анфас, і, усвідомивши на собі тягар відповідальності дипломатичного повіреного, зовсім не до місця випалив: 

– І ось я, земне сторення, що переміщається в просторі всесвітньої маячні, на ім'я Олівер Роберт Мерф ... – Дихання знову сперло апноє. Олівер Роберт Мерф ще раз плюнув. Марсіани не моргали. Плювок досяг поверхні. «Чого це вони не моргають?» – подумав Олівер Роберт Мерф і згадав англійський варіант відомої пісні "І хто ж його знає, що в нього з тим оком"...

Веле Штылвелд: Сон по Меркатору, ч. 2

Веле Штылвелд: Сон по Меркатору, ч. 2

Немцы, оглохшие от прошлого, привычно полны местечковых окрестных жалоб:

Мол, запальчивые украинцы устраивают шествия в Европе, а ведь Штуттгарт - это рай для автомобилистов. Два музея и два бренда: Mercedes-Benz и Porsche. Выбирайте любой и поехали! Ведь даже питьевая вода для Штуттгарта течет прямо из Боденского озера… Но вот на трассе к Штуттгарту давеча откололся кусок скалы и перекрыл A8 на несколько дней. Так что Штуттгарт, он, прямо скажем, не туризма. Ну,разве что поход в местный бордель исправит вам впечатление. А еще мы и к гуманны евреям … В одном доме с Левенштайнами жила семья Виктора Маркса. Он пережил 5 концлагерей, потеряв жену и дочь. Вернулся в Штуттгарт, где вскоре познакомился с женщиной с похожей судьбой. Они поженились и уехали в Нью-Йорк, начав там новую жизнь… Как бы хотелось обсуждать такие милые вещи, а не войну. К тому же граждане чистоплотны и мусор вывозят раз в 3 недели, поэтому очень ждут этого дня… Впрочем, о нём сложно забыть, потому что обычно за день-два до  вывоза мешками заставлена вся улица! Но Штуттгарт  - город немецкого автопрома... Бабла в городе от Мерседес немерянно, им просто нужно правильно,  распоряжаться... Но если менеджеры не криворукие,  всё будет тип-топ… Так что прекратите все чморить Штуттгарт, он няша!! Вот это и есть позитивное мышление... Ведь Шту́тгарт -  столица земли Баден-Вюртемберг с населением — около 630 тысяч человек, шестой город в стране. К тому же важный культурный центр Германии… В котором, правда, иногда тоже расчленяют и одиноких девушек и старух…

Вот такие у них обычные разговор, - вздохнула киевская актриса. - Поэтому мы и показываем им фантомный театр убиенных, но нас всего только трое, а в музыкальное сопровождение мы выбрали замечательные миниатюры Франка Пурселя, и под них девочки демонстрируют, как одни и те же события могли бы развиваться в платиновом, пурпурном, оранжевом, красном или простом сером цвете или даже в цвете металлик… Во всех оттенках все они якобы усопшие женщины с того света, которым есть что-то сказать и о чём-то предупредить, но в каждом цвете по-разному, под разные ориозы…

Правда, по требованию нездешнего постановщика, приходится регулярно накладывать им на веки тяжёлый посмертный макияж: титановый, серый, пурпурный, жёлтый,синий и так далее… 

Ладно, ещё накладывать, но вот смывать его надо иногда несколько минут, иногда несколько дней, а иногда несколько месяцев… Но после этого всё равно остаётся какая-то заскорузлая несмываемость, которая уже не проходит и за несколько жизней… 

А вы, Веле,, сами к нам не пристаните? – неожиданно  спрашивает у меня Екатерина. 

- А в качестве кого? Я же не шатающийся мёртвый. Я просто живу...

- Вы, как и все живые, заблуждаетесь - вам кажется, что ваша жизнь - это всё, а всё прочее - сбоку припёку, но это не так! Почему вы думаете, что эти молодые женщины не устали изображать из себя мёртвых, и тем потешать сытых бюргеров трижды славного Штуттгарта? 

- Да, пожалуй, они устали….

- Ну вот и спросите их, хотят ли они закончить этот спектакль?Знаете, что они вам ответят? 

- Нет…

- Что им некуда возвращаться - нет уже того города Киева, нет уже той страны Украины… Есть только один зелёный забор, за которым на столетие сплошные разрушения… Но они больше не хотят изображать из себя морлоков! Да и цены за жильё в Штутгарте сегодня немалые 14 евро за квадратный метр! Вот они и живут втроём в одной студии: по утрам я к ним приезжаю, а по вечерам они продолжают это жуткое театральное шествие… А дальше следует ночь, которая и для них, и для их подуставших немало зрителей уже бесконечна… Всем нам нужен какой-то особый переключатель времени, и мы решили что им будете вы! Здесь всё просто: подошли к выключателю, щёлкнули - свет погас, ещё раз щёлкнули - и он вспыхнул снова, и прервал наш спектакль… Ну, смелее, вперед! 

Я подошёл к выключателю – щёлкнул и свет погас, и морлоки начали своё традиционное действо. Я снова прикоснулся к тому месту, где былнакануне выключатель, но не обнаружил его. Я блуждал пальцами по стене, стучал и щёлкал по каждому пупырышку… Тщетно.

- Что вы делаете, безумец? Они уже прошли в 35-ти разных цветах: у местных зрителей шок - они начали тихо сходить с ума, уже даже из Берлина прислали комиссию - вас отыщут и депортируют! Так что бегите без промедления!

Я делаю решительный шаг и больно ударяюсь о стену, и уже больше никуда не бегу,  а просто вою от боли.

Тут же надо мной склоняется три санитарки: они пеленают колено белыми бинтами,  пока оно не вспухает невообразимым снежным комом… И я вдруг понимаю, что в мотание моего колена недавние морлоки нашли для себя исход: они готовы мотать его бесконечно, но я не к этому не готов, и потому с диким воем вырываюсь из их цепких объятий…

- Вот, - говорит  актриса. - Это и есть ваша роль! Вы прекрасная киевская сирена. Так что войте погромче и будите их, немцев! И, возможно, они проснутся и в Штутгарте, и в Берлине...

29 мая 2021 г.

Веле Штылвелд: Сон по Меркатору, ч. 1

Веле Штылвелд: Сон по Меркатору, ч. 1

Герард Меркатор - известен как автор картографической проекции, носящей его имя. Меркатор впервые применил эту равноугольную цилиндрическую проекцию при составлении навигационной карты мира на 18 листах в 1569-ом году. Проекция Меркатора известна тем, что на его картах Евразия странным образом представлена в масштабе 1,1, в то время как Африка в масштабе 0,8. Из этого вроде бы немногими заметного факта очень не очевидно, что длина Африки в самой её широкой точки приблизительно 7100 км, а длина нынешней РФ - 6400 километров. Вот и получается, что в Африку может вложиться целая РФ и ещё останется место для всей территории Соединённых Штатов Америки. Я когда впервые это узнал, едва не сошёл с ума: мне вдруг показалось, что меня крепко натянули за мой еврейский любознательный нос всеми возможными географиями, геометриями и графометриями: как будто меня просто протащили носом по глобусу и объяснили, что в Африке хватит места и для РФ, и для США и им будет где по-взрослому разгуляться обеим…

Когда мне после этого говорят: да о чём вы, да что вы лепите нам горбатого, в какой такой Африке, какая РФ с Америкой пойдёт завтра на схлёст, вам что, сегодня не достаточно Украины, я отвечаю: а вы никогда не интересовались брелками отдельных западноевропейских городов? Нет… А зря, обычно на этих хорошо рельефных брелках возникает образная топонимика одной-двух исторических ценностей: какого-нибудь замка, тюрьмы, монастыря, моста ли через реку иль в ад, и этого обычно  достаточно для узнаваемости…

 Вот только никто не задаётся вопросом: а почему именно этот монастырь, мост или замок стал олицетворением этого древнего города или государства, а то и целого континента?

 Да представьте себе, что и Атлантида, возможно, представима в виде какого-то отдельного символа! Многие говорят, что это наверняка символ Нептуна или иного более древнего подводного бога, но – нет, утверждают иные. Очевидно это символ дельфина, и я даже готов с ними согласиться, потому что во многих приморских городках огромнейший Евразии именно статуэтка дельфина мечется над земным шаром… По крайней мере, я видел такую композицию в Таиланде и в Португалии, Италия, Греции и Испании, и всегда эти дельфины завораживали своей красотой и пленительной силой, грацией и удивительным обаянием. Ладно, одних дельфинов планете земля хватило на много веков на впредь для всего недозвёздного человечества…

Но вот в мире сновидений несколько иные символы и законы…Прошлой ночью мне приснилась моя репатриация в Штурргарт. Нет не привычный зеленый немецкий предальпийський город на карте, а некое подобие города, где мне сразу предоставили вид на жительство и жилье, которое состояло только из одного койко-гнезда двухъярусной койки в углу комнаты, состоящей из трех и одного полога из добротной немецкой байки да  еще две двухъярусные койки стояли рядом.

В этом же пространстве один стояла какая-то странная металлическая тумбочка, из которой ко времени извлекали на свет все необходимые мне: вещи по одному внутреннему требованию:  и если бы мне сейчас требовались на попу одеть старые джинсы или же на промочить горло orange juice, или что-нибудь в том же роде… В общем, вы меня понимаете: это была особая  smart-тумбочка - что хочу, то извлеку… Во имя отца и сына и святого бабуина! И что вы себе думаете, всё бы ничего, но дальше я выхожу на улицу, и мимо моего хосписа регулярно проезжают один и тот же троллейбус!

 Я же, когда бы не вышел, всегда успеваю сесть в него ровно на одно и то же место! Но меня шокирует, что всё время я еду вдоль огромного зелёного забора, который обычно бесконечен, но за которым скрыты знакомые мне очертания довоенного Киева. Вот только когда я выхожу на любую остановке и пытаюсь приоткрыть очередную дежурную дверь за этот забор непрерывный забор, то там непременно оказывается разрушенные дома десятков городов и местечек нынешний Украины - от изувеченных девятиэтажек до театральных бомбоубежищ, под сводами которых погибло от 200 до 1000 мирных жителей. Всё это очевидно и во всём этом присутствует неутихающая страшная боль. Но всё это как бы увито зелёным цветением приступающего к своего рода санитарным обязанностям лета, которое, извиняюсь за недолугость кровавой прошлой весны, закрывает всё это ужасное на засов, выравнивая зелёным забором, мимо которого всё едет и едет этот единственный чёртов троллейбус, который никак не может остановиться в нужном месте!

 Но вот, кажется, моя остановка. Я выхожу и почему-то неожиданно встречаю киевскую актрису Екатерину Синчиллу.

Вот и вся моя трупа, - говорит мне она, показывая на трёх разноформатных девушек - они и кордебалет, они же и главные ролевые актрисы… Но сейчас они задействованы в  особом бесконечном жутком спектакле, который утомил всех окончательно, но который мы привезли сюда в Штутгарт сами - исключительно для местных немцев. Мы им демонстрируем, что могло бы произойти в нашем мире, если бы они не принялись говорить, мол,  они-де не имеют к этому никакого отношения… Мол, они уже через свое однажды прошли…

Олег Мартинов: ДАЖДЬ НАМ ДНЕСЬ,ч.6,

Олег Мартинов: ДАЖДЬ НАМ ДНЕСЬ,ч.6

 РОМАН-АХІНЕЯ,Ілюстрація автор, масло, 

Переклад - Веле Штилвелд

«Може глухонімий собака?» – заспокоював себе Аполлоній Апполікармієвич: «А то може моя російська не грамотна?..»

На пероні «Місцеве Інформбюро» – баба Фіма жваво скидала нудьгуючим претендентам у пасажири крадені насіння за демпінговими цінами, ризикуючи отримати прецедент із місцевою коаліцією семечкотрейдерів:

- Берити більше, хіба ж це ціна? Ляхтрички ще довго не буде! Бо на переїзді перечепилася Миколина стара кобила та свого причепа з гноєм на колії і перекинула...

-Шоб-те чорти в насінні завелися! - засмутився Аполлоній Апполікармієвич і з подвоєною досадою зробив крок у дверях електрички зустрічного напрямку.

У салоні жебракували контролери: «Платі-і-те за проїзд!». Аполлоній Апполікармієвич оцінив ситуацію як: «Ч-чортячий чих!!» – і, рвонувши ручку дверей переходу в сусідній вагон, прямо грудьми потрапив на «штики» старшого ревізора Філаретти Філистим'янівни, яка влаштувала пильну засідку в міжвагонному просторі на випадок біженців з-під «караючого меча» ревізії:

- Квитки на контроль, громодянин!

Від несподіванки Аполлоній Апполікармієвич остовпів до втрати мови, що й залишило Філаретту Філистим'янівну без «чортів»:

- Я Вам, громодянин, чорним по білому повторяю: "Квитки на контроль!"

Не знайшовся Аполлоній Апполікармієвич «штиковій атаці» і мовчки стрибнув на перон.

Забобона баба Фіма, спантеличена перспективою «чортів у насінні», співчутливо заголосила, риторично запитуючи:

- Ну, чи ти бач... Ну, як воно від людей тікає? – але, впіймавши на собі погляд Аполлонія Апполікармієвича, запобігливо проявила співчутливість:

- Святий Боже!.. Та не хвилюйся, наступна ваша лехтричка… У п'ятнадцять п'ятдесят буде… Тож уже не довго чекати…

Роздумуючи про перспективи, Аполлоній Апполікармієвич промовчав: «П'ятнадцять п'ятдесят… П'ятнадцять п'ятдесят… Часу, що сажі в пеклі…»

У привокзальній розливайці «Шашлики», чи то винуватець, чи то жертва, опинився носом до носу, з колійним майстером Миколою, що саме цієї пори проходив курс активної реабілітації інтенсивною алкотерапією:

—… А кобила вже біля рейсу, — пояснював він щось продавчині тітці-Наташі, яка шукала делікатний привід виставити його за ексклюзивний запах — наслідки гужекатастрофи, що причиняла дику ностальгію з чогось настільки безтурботно далекого, що невловимо для  преисічного розуму... Сам Микола, схоже, анітрохи цим не обтяжувався, натякаючи «п'ятіркою», що стирчала з напіввивернутої кишені, на те, що він тут надовго.

 -Чортів ріг тобі в бік! – скривився Аполлоній Апполікармієвич і, пройшовши до прилавка, з гідністю впечатав у липкий пластик «десятку»:

-П'ятнадцять по п'ятдесят, чортів порожняк не жени!

Тьотя-Наташа очманіла. Лаянку вона давно вже індентифікувала, то ж була індиферентна до неї, але щоб «п'ятнадцять по п'ятдесят».

Виточуваний Миколою «Версаль», повернув її в реальність дуже оперативно:

- Може відразу пляшку візьмете?

- Я б узяв пляшку, чортами тебе обнеси, - засвідчив її поглядом Аполлоній Апполікармієвич, - Але мені треба п'ятнадцять по п'ятдесят!

- Шість сімдесят п'ять, - знизала плечима тітка-Наташа і взялася за сервіс.

Притихлий Микола дивився на Аполлонія Апполікармієвича із захопленням та цікавістю. Любив він, щоб ось так - "Оба-на!", а не так, щоб - "раз-два і ..."

Перед Аполлонієм Апполікармієвичем стояла струнка шеренга з п'ятнадцяти пластикових чарок. Микола, затамувавши подих, напружився, наче хокеїст на вкиданні. Звична до витівок  тітка-Наташа поглядала з цікавістю. Відчувши себе Сократом перед чашею цикути, Аполлоній Апполікармієвич глибоко видихнув – гроші сплачені, публіка заплакала у передчутті дивних видовищ… Усвідомивши таки, в останній момент, що він трохи перегнув у гарячці, Аполлоній Апполікармієвич врятувався думкою: «Вже валяти дурня, так з сакральним завзяттям:

-Ну, чортячі боги, ховайте розум за роги! – лихо гримнув Аполлоній Апполікармієвич,  іодну за одною, перекинув у себе тринадцять чарок – з другої по чотирнадцяту... І ниби тим вдовольнився.

Крякнувши, він повільно вдихнув, уткнувшись носом у рукав, кілька разів здригнувся і… неквапливо попрямував до виходу…

Олег Мартинов: ДАЖДЬ НАМ ДНЕСЬ, ч.5

Олег Мартинов: ДАЖДЬ НАМ ДНЕСЬ, ч.5

(легенда про людину, що цієї легенди не знала)

РОМАН-АХІНЕЯ, Психеделічний гротеск

Ілюстрація автор, масло

Переклад на українську мову - Веле Штилвелд

 «Словами, чи що?» - напружився Олівер Роберт Мерф і засопів. Дихання сперло рефлекторна затримка дихання, пресловуте аперіодичне апноє. Здавившись, він розрізнив, як споконвічна архітектура всесвіту здригнулася у морозному повітрі, і зайнялася в тисячоліттях дзвінко-лунним перекатом:

 -У-У – у-У – у-У – у-У - ...
«Відлуння!» -  радісному комізмі зрозумів Олівер Роберт Мерф. Ехо розливалося по безкрайньому простору Сидонії, з досить близькою лінією горизонту,  що призвело пожвавлення в Олівері Роберті Мерфу, направивши його зусилля на векторний самоаналіз. Схоже, він починав усвідомлювати причину свого дискомфорту з безпомилковістю калькулятора Citizen, з чого емпірично випливало:
«Якщо впасти навзнак на всі три точки проникнення в Неї, то виявишися розпластаним на одній і тільки одній площині – це ж Евклідова геометрія! І ось я – двомірний Олівер Роберт Мерф – тільки собі тиняло на такій собі площині: десь між віссю «Так» та віссю «Ні»… А де ж моя третя вісь? Де мій третій ступінь свободи? – Олівер Роберт Мерф відчув себе билинним витязем з геометричним ухилом: «По осі «Так» підеш – до паразитів свідомості потрапиш… Невротичні коливання, псі-афекти… У результаті – статус закінченого наочного посібника для практикуючих психотерапію. По осі «Ні» підеш – у велелюбні обійми своєї істоти так і втрафиш… Бо знову в чужі обійми потрапиш. А собі що матимеш у сухому остатку? Не можна так! Хрін собі пак!» – Олівер Роберт Мерф засумнівався в оригінальності ідіоми, і достатньо насумнівавшись, у розпачі сплюнув в прейденшє, після чого продовжив: «З двох рівнозначних зол вибирають?.. Хіба що віртуальний камзол. Ось тому я й переміщуюся в просторім маренні на ім'я Олівер Роберт Мерф…» – сліпуче-зменшене марсіанське сонце бризнуло в шибки його сонцезахисних окулярів, розторощив на цурки його подальше  самоколупання.
«То  Схід палав зорею ново…» –перепросивши уявну аудиторію заспівав своє Олівер Роберт Мерф, посміхаючись першому привітному , як здавалося, марсіанському ранку. Сидонія спалахнула, натякнувши на швидкий жаркий марсіанський полудень і щось гостро підбадьорилося в Олівері Роберті Мерфі, щось до тремтіння знайоме… Він не дихав, але різкий порив підняв концепцію, засвердливши в мозку:
«В умовах яскраво вираженої кисневої недостатності справжє земне дихання не уявляється можливим!" - і Олівер Роберт Мерф залишився нерухомим з пачкою сигарет у глибинах шат, до тужливості ​​нікчемним створенням. Пот виступив з Олівера Роберта Мерфа: він болісно хотів закурити при температурі плюс 350 за Цельсієм і цей невиразний нездійсненний бриф тріпав потік його свідомості.

Домінанту «26»

Аполлоній Апполікармієвич Чертихайло чортихався на чому стояв світ. Причому до таких чортипхайлів білого світла, що і справді подібного світ Божий не бачив. І чортихався він, треба сказати, не абияк, а з повним знанням такої пікантної справи. Винятково чортихався. Можна сказати, що довів цю справу Аполлоній Апполікармієвич до рівня мистецтва, що й практикував повсюдно, в маси ніс знано, і, щоб, не дай Боже, не обділити когось... Гречно відсипав кожному. Якби де, при університеті якомусь, і відкрили б Кафедру народного чортихання, то неодмінно Аполлонія Апполікармієвича варто було б поставити на чолі усіх знаних чортипхайлів, а до того чин професорський учинити йому, та праці його з побутового, ділового, художнього, артистичного, технічного та інших чортивикручів та креслень до них регулярненько публікувати. І не було б на цьому самому білому світі ні явища, ні речі якої, ні людини, чи животини, яких не зміг би обкреслити Аполлоній Апполікармієвич настільки вишукано, що, як то кажуть, «ні в брову,  в - обидві». І звідки повелося? Ну, був би собі з прадавнього роду чортяжник, тоді справа ясна – династія, вона й заохочується… Ну, а тут – ні дід, ні бабуся… За прізвищем, хіба що ота не козача характерність пристала… Ні-ні, а хтось у роду – ну точне ніс фамільярну відповідність… Здавна так повелося… Втім, хто знає?
Ось і в цей, цілком пересічного щодо чортихання, з погляду Аполлонія Апполікармієвіча, день він звично чортихаючись на всі чотири – мов шашкою наголо – зранку поніс свій дар народу. Обкресливши, для початку трудового будня, безневинну бабусю-білетерку громадського туалету типу «сортир» і заощадивши на цій акції тридцять копійок, цілком задоволений Аполлоній Апполікармієвич, ледь ступивши за поріг, відважив смачних «чортів» волею випадку тій дурепній собачій сучці, що хутко пробігала поруч. Та ж, на повну досаду Аполлонія Апполікармієвича, пройшла своїм собачим курсом, ні моргнувши оком, ні смикнувши вухом. Ображений таким плювком у свою персону, Аполлоній Апполікармієвич все ж таки вирішив, що гнатися за собакою, з метою віддати належне – справа незрозуміла і, чортячи так, що аж душа заспівала, нераціональність, з геометричного погляду, пішохідного тротуару, що лунає прямо проти сонця і традиційно спізнювала електричку, засліплюваючи водія, поволі рушив до перону приміських електропоїздів.

Олег Мартинов: ДАЖДЬ НАМ ДНЕСЬ, ч.4

Олег Мартинов: ДАЖДЬ НАМ ДНЕСЬ, ч.4

(легенда про людину, що цієї легенди не знала)

РОМАН-АХІНЕЯ, Психеделічний гротеск

Ілюстрація автор, масло

Переклад на українську мову - Веле Штилвелд

Не вкладалося в площину усвідомлення палаюче відчуття: «Який Вогонь! Який Грайливий Епатаж! Яка ж насправді Вона… » І я усвідомив: «Ось Він – Момент Істини! Ось Він – Реліктовий Паралакс Ерота! І це гідно душевних жертв! Але цей погляд… А може, вона дуже? Хм, яка дурість… Лише антифриз у венах! Кріосерпінту! А тому і ця хвилина нескінченна! Який, чорт забирай, який Полудень? Але ж це мабуть тільки ще Мить до нього… І Вона і є ця Мить… Втілення його… Соткана з нього… Який жахливий егоцентризм! - З тріском спліталися звивини у химерну дилему: «З Нею? Чи мені й так добре? Хочу? Чи прикидаюсь? Чи настільки я багатогранний, щоб вирішувати проблеми Ферма? Достатньо!» - І я порушив заціпеніння... Я рушив час... Я закінчив вдих кроком назад і віджав кнопку дзвінка! І тієї ж миті дзвін вибив Полудень! Віковий механізм заворушив своїми монстр-шестернями і від тьмяного світла під'їзної лампочки зарябило в очах - чорт би вхопив той Полудень, звідки він тільки взявся?

Я звичним кроком вийшов надвір і, штовхаючи аморфні нагромадження, кинувся за обрій: «Попереду – Прийдешнє! Попереду – Вічність!

Генеза подвоення: бризг другий

Ельфи розбудили мене рівно після опівночі. З-за запиленої, але блискучої поверхності  дзеркала на мене дивилися два примружених маревним павутинням ока. "Це ж мої очі", - подумав я і заплющив обидва. Задзеркальний світ спорожнів. І ось тоді прийшли нефіліми.

- Ти давав нам слово, - сказав своє слово Перший.

- Ти давав нам, - сказав Другий.

- Ти давав, - сказав Третій.

-Ти, - Четвертий.

П'ятий…

Я нашарив рукою пачку цигарок. Від червоного дзеркала відходив у простір якийсь досить саркастичний смішок. Їдкий дим ударив у ніс візитерам, і Перший пирхнув. Другий… Вони змайставали страшенно комічні фізіономії, фізіогносії, фізії, під час яких досхочу кривлялися, чхали, а ще звісно лаялися матюками, але по-своєму… 

«Не переносять дешевих сигарет», – підсумував я, але свого заняття не полишив. У момент розв'язки каламутні потоки бризнули у дзеркальне скло і зображення зникло. Перший підкрутив гетеродин:

-Але ти ж давав нам слово! Людина має бути господарем свого слова!

— Хазяїном, а не рабом! – похмуро парирував я, розшукуючи шкарпетки. Виходу не було.

Нефіліми вишкулили  мене на протягам, де я не відчував ані жалю минулих втрат, ані будь-якого іншого почуття з тих, що ми, заядлі конформісти, уникаємо в ім'я збереження звичного комфорту. Ми мчали паралелями взаємовиключних причин, що заводять у суть, у той час, як кожен, ведений самим собою, втягується в середу слідств і борсається в лавині вторинних наслідків, що породжуються попередніми… Так зазвичай плететься і продрукується на долонях людських карма…

«Надумане формулювання», – підсумував я, коли ми опинилися на вістрі філософської голки: «Дуже надумана…»

-Далі - сам! - Сказав Перший, - Встромився в тіло! Я не встиг подумати: "Цікаво, в тіло кого?" – Перший був конкретний, – Чиє тіло – не має значення. Ми підібрали, як ти просив – лібідо завищено. Інтервал емоційних піків – плюс/мінус сотня за Цельсієм.

— Мені звичніше за Фаренгейтом, — я мав щось сказати, при думці, що дороги назад немає, але у Першого були якісь несправності з почуттям гумору. І вони зникли.

І я розчинився подібно до розчинної кави. Заструмували веселки гірлянд, заспівали нерви в витонченому відтягу і, запульсувавши, я подумав: «І кожен відчуває таке?» Свідомість переклала: «А ось що Вона відчуває?» Адже Я залишав у ній не тільки сліди. Я упірнув в її свідомість на шталт кокаїну, і ми розчулились разом. Хоч і кожен по-своєму… Назовні вирвалося тільки наше відлуння… Яскраве сонце, розмальовані обличчя, посмішки… АУМ!

-.

Ідеєю сьогоднішніх дня народження та іменин  на край Боже відбути одночасно, Олівер Роберт Мерф сприйняв на всі сто і  уподібнився павіану перед дзеркалом. Відбиваючись у повному самозадоволенні, він бачив себе Феніксом, що раптом відродився з важкенького попелу, натлілому в  суєти суєт в середовищі собі подібних. Перейнявшись своїм батьківством, Олівер Роберт Мерф став перед вибором гідного себе імені, як генія, що запалює світлом прозріння сутінковому Людству. Та й чим, власне, зайняти себе тут, як не повним самоперековуванням? До марсіянського побуту він ще не призвичаївся і, тимпак, зовсім не був привчений. А до чого зводиться традиційна марсіанська повсякденність засвітилось перед  Олівером Робертом Мерфом звично-споконвічним від часів латини знаком питання.

«Мабуть, асимілюватись у новому середовищі варто поступово… Поступово що? Поступово як?! Поступово відповзаючи від звичного…» – вивів Олівер Роберт Мерф: «І насамперед від набридлих анкетних даних! Отже? – … вислизаюче «інше» залпом нюансів малозрозумілої природи віроломно атакувало Олівера Роберта Мерфа ще один раз і лише примарно сформульовані думки слизом потекли по звивинах, стікаючи до мови чимось невловимо знайомим… 

Олег Мартинов: ДАЖДЬ НАМ ДНЕСЬ, ч.3

Олег Мартинов: ДАЖДЬ НАМ ДНЕСЬ, ч.3

(легенда про людину, що цієї легенди не знала)

РОМАН-АХІНЕЯ, Психеделічний гротеск

Ілюстрація автор, масло

Переклад на українську мову - Веле Штилвелд

Подвоєння незрозумілого, генеза: Олівер Роберт Мерф

І світ тріснув по самій дотичній… І аномалії хлюпають аж по вінця… Топографічний Рай… Тягне за вітром… Сиро… Розсип пейзажів та агрегатно відокремлений стан у голові: «Стіфф – Тукк!»

Ми тягли свій «Біломорканал» і нам був у кайф цей дим… Нам був у кайф цей попіл… Нам був у кайф цей кайф… Відокремлювався агрегатний стан: «Стіфф – Тукк!» Заблукав у трьох соснах – представник своїх помилок: «Тут все за законами зірок! Все в колі вічного повернення і тому страшно щось міняти... Стіфф - Тукк! - йде в Безмовність хитромудра діагональ між двома непротилежними кутами ...

Рай нас не відкинув. Рай знає ціну сансари. Там, на схилі, де Урочистість Елодеї та мелодійно співає сарсапарель, там і зійшов у зеніт Ерідан. І ми стояли на самій вершині піку Споглядання… Стояли довго, навряд чи хтось із нас міг досить точно сказати, як довго, та й безглуздо було обтяжувати себе якимсь відліком… Ми витікали з Аури Потрясіння! Ми відшукали свій сенс! Ми осягали надзвичайно чисті гармонії – асидол для розумів… Ми вбирали блиск навкруги, і від того сяяв Ефір! Ми увійшли в паритет зі Світобудовою і, нарешті, просто розтанули в ліловому диму своїх цигарок – Рай знає ціну сансари!

А Знання життя ... Воно не дає скіль-небудь істотної переваги перед Незнанням через те, що Життя, навіть у нашому його розумінні, нескінченно різноманітне ... Як повне блюдце секретів: "Фліпп-Флоп!" – блиснувши зіницею, не встигаєш моргнути...

- Пе -, - вже співає Ехо Топографічних Кряжів, - пе-е-л!.. Але іноді здається, що все це – дим, а чи просто мара ... Здавалося цілком очевидним, що хтось з нас Парацельс ... І поки я струнко обмірковував: «Хто?», ми м'яко входили в опівдень… Спекотно… Відокремлений агрегатний стан у голові і пильний зовнішній погляд:

А чи ач? – набирав пильності погляд, –  Чи ні ач, дик, хіба?

Я зібрався було подумати: «А чи не все це витяг з чудес розуму?» – але дивний запах засмутив логічний ланцюжок аналізу. І я вже точно не пам'ятаю, як неприкаяний космічний мандрівник з несамовитим тріском впоров грунт під нами... між нами? Але удар був настільки сильний, що ми гострими бризками вп'ялися в щільні джунглі простору.

Генеза подвоєння:бризг перший

Я блукав ліловими загравами. Вітер  спалював, смикав вуха, проникаючи за комір, і це не могло не дратувати. Прокинувшись, я повернувся до себе, де враз спантеличено стетенів.

- Ай-я-яй! Яка темрява! І куди дивилася школа? Мій Боже! І куди поділися світні янголи?

Але мій Бог мовчав. Трохи зовнішнє ніжно фосфоресцірували два ряди безмовних зубів, решту поглинала морок. Пошарудівши в собі, я, на свій превелике подив, виявив ґудзик Lee Cooper, проковтнутий мною в далекому дитинстві, на знак протесту проти режиму апартеїду в ПАР:

- Ти диви, до цього часу не переварилася! - Я спробував виплюнути оцю кляту гудзинку, але плювок припав самому мені ж у душу:

-Ось як? - Образилася душа, - А я ж дотепер була до тебе вщент доброю!

- Та як це? – Недбало огризнувся я, намагаючись пристосувати у роті давно стухлу цигарку.

- Я дарувала тобі дивовижні сни ... Компілярно-утилітарні сни-марення!

- Брехня! –засумнівався я у резонності підприємства з сигаретою через те, що куріння всередині себе нагадує відоме російське «топити по чорному», – Утилітарні? Якщо в тому користь, то на біса мені Основний Інстинкт?

- Ну, а вишукана поліхромність?

- Мені тобі рахунок за дизайн надіслати?

Назрів душевний конфлікт. Душа відвернулась і я перейнявся крижаним вакуумом. Кинувши сигарету, я розтоптав її з найнижчим почуттям, що так нахабно плуталося під ногами, і з небажанням вернувся назад. Тієї миті лиловий пил бризнув в обличчя:

«Звертайтесь за адресою: вул. ім. Взяття Бастилії Паризькими Комунарами, 11-59», – значилося на стовпі. Я поринув знову поринув в себе  і з проникнення подивився на годинник: 11-59! Часу в обріз!

Чи не час стартували з мису Канаверал одночасно для 999 спейс-шатлів Endeavor? Я злетів з дивним відчуттям, що щось підігрівається мене зсередини з якимось рожевим присмаком із металу:

-  Опівдні! Опівдні! – монотонно пульсувала свідомість, зливаючись у ритмі з металевим натиском Mötörhead: «Оце вже воістину щастя – Моторна Голова! Ще краще - багатомоторна ... »

Заклавши лихий іммельман, я м'яко зконтактував із Землею: «Пояснювати їй, що вона опукла? Чи це зайве» – подумав я, але мене вже несло вздовж бульварів, що витинаються… перетинаються… наче маються…

- Даруйте, що це за «11-59»?

- Хм ... Ну, щоб Ви знали... З давнього палеоконтакту – Отой полудень!...

Тож опівдні? Які черстві люди! Чи їм зрозуміти, де я розминувся з цією хвилиною? І я вирішив сам поринути назовні! Там, де ще не було ні людяності, ні людства…

То був незвичайний гул, ось що наводило жах!.. Сяйво? Чи це я лише сам напередодні реального горизонту подій? Perfetto! Але що я можу бачити в такій білизні? І я вдавив кнопку дзвінка.

Олег Мартинов: ДАЖДЬ НАМ ДНЕСЬ, ч.2

Олег Мартинов: ДАЖДЬ НАМ ДНЕСЬ, ч.2

(легенда про людину, що цієї легенди не знала)

РОМАН-АХІНЕЯ, Психеделічний гротеск

Ілюстрація автор, масло

Переклад на українську мову - Веле Штилвелд

З пірамідами ж подібне невигадливе довбання породи не пройде!  Тут з головою довбати з розумом треба: і щоб зорієнтувати, і щоб пропорції витримати, і щоб довести де треба, а не де завгодно… до тіп-топ. І зорієнтувати по зорях, і дбайливо пропорції витримати, щоб усе було як треба, а не як завгодно… І щоб усьому цьому кружівництву був дбало опорним Золотий Перетин витонченої архітектури… 

Знову ж таки – «Золотий Розтин», які перекручи не зустрінеш при  еволюції, але застосовуй, і від всесвітніх трафаретів ані руш! Бо то не по розуму… Не по-фаетонськи…

Якщо ж у всьому один недбалий перекруч, то не еволюціонуй, а застосовуєш, то йди вже собі тихенько!.. Ось я вас і питаю, хто ж з розумом, як не фаети? 

Олівер Роберт більше не розмірковував, а вже ніби звертався до якоїсь, уважно дослухняної  до нього аудиторії, – Збагнути б ще, з якою метою самоліквідувалися... 

Фаетон при трилобітах вже був? Був! – Упевнено переконував себе Олівер Роберт Мерф, ніби маючи повну компетенцію про період Кембрія.

– А при динозаврах був? Безперечно! Хто їх стільки населекціонував? І я вам скажу хто – мічурини мезозойські!

А шумерів порівняно недавно хтось у клинописі практикував? Знову ж таки – вони! Бо шумери про це у своїх «Клинозаписках із Дворіччя» досить дбало понаклинописали! До речі, витонченим складом і з вигостреною орфографією… Але, якщо когось пунктуація і не втішає, то хіба ж тоді фаетам до ком з крапками і дво-три крапками діло було? Такий бурхливий час – там піраміди, тут піраміди, а у ацтеків  до того ж – ступінчасті!

Олівер Роберт Мерф жваво уявив одержимих пірамідоманією фаетів, і стало йому якось шкода палеозодчих: «Ось який з них зиск, я вас питаю? Звичайно, якщо на вершину влізти – далеко видно! Але якщо цим все і вичерпується, то скільки ж марно альтруїзму?! Скільки альтруїзму даремно, якщо сидить зараз кожен на своєму персональному астероїді та свою особисту піраміду на ньому довбає! Так, аб чим ще зайнятися? Нудьга ж у Близькому Космосі ... »

Вже більш причетним до якогось таїнства знаходив себе Олівер Роберт Мерф і тому кинув непристойний жест Землі: "І ти довіришся!"… Та, подумавши, уточнив: "Зі швидкістю 15 градусів на годину ..." - але не закінчив думку ... 

Інше раптом занурилось в нього ... Якесь, що зазвичай вислизає від усвідомлення, інше ... 

Фаети - справа минула, а тут же реально щось з-за ширми виявлялося справжнім… Щось вивертало його навиворіт, змістивши у просторі і, схоже, по розуму… Незрозумілі дикі ігри керуючих ним енергій, що раз за разом живлять усякий болісний пошук чогось невизначеного ні то в собі, ні то зовні, опановували свідомістю… 

Колючими зайчиками забігли від єднання само образного відчуття, і Олівер Роберт Мерф пригальмував внутрішній діалог. Порядком набридши самому собі, він відстежував стрімкий біг Фобоса, який обганяв Деймос, навіть не намагаючись щось там вичепити з повної вакханалії думок, коли далекий, схожий на саундтрек до еротичної сцени, палкоемоційний звук, напоровшись на гостроту його слуху, углиб себе оволодів їм:

«Я настільки егоїст, що тільки про себе й не думаю», - понеслася в голові інша ахінея. «Мій егоїзм – ненажерлива самостійна витівка, і я – все йому! А собі? Не можна так!.. Навіщо це я?.. А!..» – несподівано геніальний, як світове яйце, здогад із силою труснув його мозок. "Ого, балів 12 за шкалою Ріхтера!" - Заключив Олівер Роберт Мерф, заглиблюючись у здогад: «В основі всього сущого лежить принцип протилежності собі, але трагедія Людини в тому, що вона усвідомлює не той світ, в якому перебуває, а той, в якому вона на свій роздум перебуває… Ну, а подвоїлося в "жбані" - діагноз: шизофренік! І Людина біжить себе! Що й стомило Творців. Скільки ж можна наздоганяти кожного?»

То й був постулат чарівної сили! У всякому разі, Олівер Роберт Мерф перейнявся ним до деякого ознобу і, вольовим зусиллям подолавши правець, розгубився: «Еврика, чи що?! І скільки ж треба було мотанути навколо зірки на ім'я Сонце, щоб ось так розщепити буття?! - З плечей Олівера падав тлінний досвід життя: «Стоп! Шукай точку відліку! Час міняти імена! А за одне  дату народження на сьогоднішню! Цікаво, яка у них тут сьогодні дата?.. Чи немає поблизу якоїсь подоби столу реєстрації актів громадянського стану? Хоч би і на марсіанський манер? - Він озирнувся ... Було ще досить темно ...

Олег Мартинов: ДАЖДЬ НАМ ДНЕСЬ, ч.1

Олег Мартинов: ДАЖДЬ НАМ ДНЕСЬ, ч.1

(легенда про людину, що цієї легенди не знала)

РОМАН-АХІНЕЯ, Психеделічний гротеск

Ілюстрація автор, масло
Переклад на українську мову - Веле Штилвелд

Олег Мартинов перебув на тимчасово окупованій території сумнозвісної Бучі, відомий київський рок-музикант. Під час окупації опікувався старенькою матір’ю. Нікуди не виїзжав.

УВЕРТЮРА 

(Для прискорення вільного падіння над поверхнею 3,76 м/с2)

У основі явища кожного сущого 

лежить принцип протилежності собі

Принцип Інь-Ян 

Під лілово-рожевим марсіанським небом, з легкими, ледь зеленуватими хмарами, в тонкому сяйві двох маленьких марсіанських місяців, на давній марсіанської землі, що тріснула під тягарем мільйоноліть, які сплинули у затінку їх Величністю Пірамідами і Великим Сфінксом, серед безкрайого простору, який безмовно скорботить у Вічності, на перехресті двох своїх різномаштабних тіней стояв Олівер Роберт Мерф. Скафандра на ньому не було. 

Що робив той бевзь?.. Як виятрився ніби незвідки?.. Делікатність доречних, із земного погляду, питань не обтяжувала його. Олівер Роберт Мерф був тверезий ... і пильно дослухався своєю сутністью, намагаючись зіставити себе з навколишньою безмежністю. Він не дихав - дихання не відкидало процесуальних шат, але щільно втискався в друкований під підошвами штиблет що вийшли з моди, у мільйонолітній грунт. Олівер Роберт Мерф вентилював свою свідомість променями трьох монстрів ранкового марсіанського неба: Землі, Сіріуса і Юпiтеру...

"Знатна вентиляція!" - задовольнялася свідомість, що перетиналася з віднайденною безмежністю в променях, але в той же час всю його відточену тонкощами натуру щось несвідомо тяжіло... Щось в подібності до якоїсь дисгармонії... Чогось йому чином не вистачало... Причому, зростала впевненість - не вистачало назавжди ... Помалу, це починало мучити Олівера Роберта Мерфа: «Чого?». Він занервував… В голові закрутилися якісь претензії до ні до кого не прив'язаної нелюдяності… Нервуючи, Олівер Роберт Мерф, подібно до далекого нащадка шумерів, що працювали з фаетами, які гордо іменували себе сусдруплами, і створили Людину зовсім не для того, щоб за Марксом, та Людина перетворився на коня, мимоволі почав зважати не тільки на різноманіття форм, а й якусь нав'язливо усвідомлювану убогость наслідків, які і були Всесвітом. Щось насторожувало ... Немов якась скалка з дупи увіпялась у розум ...

Олівер Роберт Мерф спіймав себе на непорозумінні своїх думок, стурбовано озирнувся - було ще досить темно - ще раз повернувся до спантеличеної «мізерності наслідків», яка, як платівку заїло, блокувала вироблення ендорфінів. енергійно сплюнув і… І раптом зрозумів – у ранковому марсіанському небі був вiдсутнiй Фаетон!

 «Та невже…» - заскрипіло у мозку. Звичайно, Фаетон був відсутній і на звичному земному небосхилі, але вгодовані кракени підсвідомих глибин Олівера Роберта Мерфа чекали, судячи з реакції, від Марса іншого етикету. І ще раз, з певною надією оглянувши небесну марсіанську твердь, Олівер Роберт Мерф констатував: «І тут скупа суцільна туга – мінора важкого потуга, – поезія у ньому б’є, – Немов шепоче – не моє… Серед червоного піску Інтим як є - по чесноку... »

 «А які ж хлопці були! Справжні гайзи! Пірамід понатикали… Ось тільки самі куди поділися? Мовчить змертвіла рівнина… Лише піраміди стирчать… розкладають вічність… наче напис в сортирі. Cфінкса, зрозуміло, аборигени довбали. Самопозначилися, перш ніж канути у Вічність. Жодного на видноколі... 

Веле Штилвелд: Легенди землепланетного тору, ч.8

Веле Штилвелд: Легенди землепланетного тору, ч.8

Присвячується дитинству...

© Ірина Діденко: Легенди земле планетного тору

Піт Снорді оговтався.Тепер пішло справжнє єдиноборство. Ризикував більш за Піта Мисливець, але разом із ним двадцять маршовиків накинулися на знов ожилого Снорді. Вони й убивали в Пітові одного за одним тих, хто зрадив одного разу Йорга. Але жоден із зрадників не вважав, що програв, і захищався до сказу.

Упало ще півтора-два десятки маршовиків.Власне залишилося уже тільки двоє-троє, але  уже не монстрів, а справжніх людей.

– Ці мені не потрібні, – мудро промовив Йорг.– Вони ж просто люди.Нехай повертаються до своїх земних світів... Та й Снорді тепер теж тільки людина – і у цьому його сила.І він відправиться зі мною. А от Мисливець – його я теж залишу на Землі-29.

– А не боїшся, що я перероблю цей світ – зроблю його і чистішим, і кращим? – прискіпливо запитав у Йорга Мисливець.

– Не боюся. Бо у цьому світі ще залишаються і гамівні до бісу кристали. А з ними не впорався навіть я – учорашній винищувач світів.

– І що буде завтра? – в свою чергу запитав Піт.

– Завтра, по усьому, буде прохід через сердечник землепланетного тору...

– Мені б побачитися з дочками.

– Це ми, Піте, зможемо улаштувати, якщо тільки...

– Якщо тільки що, крихітко Йорг?

– Якщо ти, здорованю, допоможеш мені зійти на Землі-21… Адже я ще не до кінця пройшов через Дитинство з його вічнозеленим чаєм із листя столітніх мате, з його плодами синьоплідних деревав, після поїдання яких так легко занурюватися в минуле, у якому мене очікує Джесика...

– Ні, Каорі.. .– вибагливо прошумів над ними панконтинентальний зелений бір, розриваючи свої обійми...

І ось сталося… Лунко розсміявся Мисливець. Саме в цей час прохід через сердечник землепланетного тору раптово розійшовся під ними – саме у тому місці, звідки било гірське джерело, у чудодійних витоках якого відкривався шлях до першоджерел буття...

Травень 2022 р.

Веле Штилвелд: Легенди землепланетного тору, ч.7

Веле Штилвелд: Легенди землепланетного тору, ч.7

Присвячується дитинству...,

© Ірина Діденко: Легенди землепланетного тору

Рекрутів ставало все менше. Наближалися сас і місце їхньої депортації. Обличчя маршовиків приймали усе більш напружено-озлоблений вираз: позначалися і непритертість загублених душ, насильно переміщених в тіла майбутніх рейждерів, вже нелюдів, бо людське тіло зазвичай розраховано лише на одну єдину Душу-небожительку… Але з загалом сціпленних в войовничому тілі напередодні спотворенних душ ніхто вже не рахувався…

– А чи не напасти нам на цих панцирних раків, – відчайдушно запропонував Піт. – Я зараз можу ризикувати,  бо в мені тих душ, як лісних горіхів в бору. Рад буду битися із зустрічниками. Адже тих  у мені незміряно...

– Не убив би ти відразу свєї, – похмуро огризнувся Мисливець.

– Твоя справа дивитися Молодшака!

– Так я і сам собі зможу ще дати раду,– образився Йорг.– Не вам би про мене так піклуватися!

– І точно, розумне пацаня,– погодився з доводами хлопчика Снорді. – Та, чи бач, у нього якась своя особлива місія, до якої мені немає жодної справи. А от виписати ляпасів отим пасіпакам, так це ж мені тільки за щастя!

Утримувати Піта ніхто не мав права, але отут уперше на Снорді своїм справжнім поглядом подивився Йорг – “щирий козак ззаду не нападає!”, ніби якимось дивнив внутріннім голосом проказав він, від чого мешканець Хлипухи-прослабухи-1 уперше захотів підкоритися. Це було якось і огидно, і ново, що Піт заприсягся більше подібного погляду Молодшака не пробуджувати... 

Він просто відкрив перед компаньйонами багатодушшя своє, щоб вони утрьох визначили бойову й духовну ієрархію душ-полонянок, і з тих бранок найпершою наперед вийшла душа полоненого майстра бойових земнопланетних мистецтв...

Нагода трапилася, коли один з конвоїрів призупинився біля гірського струмочка на останньому перед місцем висадки перевалі. Та під поглядом Йорга з усіх сімбіотних душ Пітера були викликані тільки найбільш підлі душі-бранки, що містилися у Піта Снорді там, де у просто людей жила тільки своя, і ще ніколи не зайва душа, а не вживлені попри його власну волю душі вимушених симбіотів...

Вони й постаралися... Одна з них стала на всю горлянку волати, що за спиною у зустрічника знаходяться троє противників, а друга – трубним гласом настирно запевняти трохи спантеличенно списника, що нападаючих, не троє, а двоє, і вони зараз саме перед носом відсталого карателя.

Конвоїр нервово замітався урізнобіч. Умить він утроє вкоротив свій спис і з трансформованим для ближнього бою бластер-анігілятором кинувся на ймовірних переслідувачів. Спочатку від нього дісталося чагарникові, а потім він розрізав навпіл ще двох поспішилих йому на допомогу ланхснетів. Отут і з’ясуватося, що навчений зрадництву, конвоїр першим же був зраджений. Він ні в чому не вірив своїм очам, а завжди чекав уточнень і миттєво завмирав після кожного виконання елементарних банальних інструкцій. 

Убито його було ледь не миттєво, бо своїм бластером Снорді встиг раптово розрізати тіло свого внутрішнього ворога навпіл. Стогін першої ураженої душі був просто жахливий! Умирати вдруге їй було страшніше, ніж вперше. Тіло Снорді, разрізане бластером пополам дістало диких  смертельних ран.

Але, стоявший поряд кмітливий Мисливець стягнув два напівтіла вже помираючого бійця, і, стиснувши їх міцно докупи, разом, різко занурив у крижаний гірський струмок.Тіло Снорді миттєво закипіло і зрослось воєдино.

– Як почуваєшся, Снорді?

– Твоїми молитвами...Правда, у мені вигоріла чиясь ница душонка.

– Поменше розкидайся тими, хто тобі не належить...

– От я і рятуюся від чужого баласту. – Але Мисливцю бравада Снорді не сподобалася. Він звично огризнувся:

– Ти потрібний Йоргові!

– Це тому перевертню, що зараз виряджається отим сумирним хлоп'ям?

– А тобі відкіль це відомо?

– Душі знедолених царедворців, що в мені томилися, нацвірінькали.

– Тоді і їм пора на спокій! – цього разу вирішив за своїх дорослих супутників Йорг.– Але ти особисто, Пітере, – він знову подивився на Снорді поглядом Завойовника, – мені потрібний живим і неушкодженим!

– У Всесвіті, Снорді, наші долі наперед визначені, – знову втрутився Мисливець.– Я обраний боронити тебе від тих, хто тебе населяє, а ті воїни, що залишаться в тобі живих найостанні, ще від початку часів чекають на тебе.Ти в них за головного...

– А ти, Мисливцю?

– Я, Піте, твій антипод. І тут справа навіть не в Йоргу. Просто так цікавіше – витягати з прірви не вороття,з безлічі лайдаків і дурнів єдино гідного воїна. Тож ще раз отриму! – І вихопивши лук зі спрямованою на Піта стрілою, він відразу послав її Майстру бойових мистецтв у серце. Ще одного стороннього у душі Снорді не стало…

Тепер вони виявилися в центрі півкола – у черговий раз умираючий Снорді, Мисливець і Йорг.

Легіонери, що приспіли до місця кривавого і зовсім незрозумілого шоу, у черговий раз опустили Піта в струмок.

Веле Штилвелд: Легенди землепланетного тору, ч.6

Веле Штилвелд: Легенди землепланетного тору, ч.6

Присвячується дитинству...

© Ірина Діденко: Легенди земле планетного

На Землі-1, із якої його викрали нишпорки списники, Піт Снорді був відомим найманцем. Він режисував і клонувал найнеймовірніші перевороти й революції, одержуючи за це чимало, а до того ж завжди ще й за передоплатою, що дозволяло йому утримувати трьох дочок, що жили в різних земних куточках і породжених від двох африканських дружин і однієї наложниці-китаянки. Усім трьом він розсилав про себе звісточки і сталу дещицю фінансової допомоги і дотепер був упевнений, що добрі повідомлення про його здоров'я і грошове постачання дочок, то і все, що мали отримувати вони регулярно...

– Так і буде продовжуватися, адже свою кулю по передоплаті я так і не дістав, поки не поладнав із тутешніми зустрічниками... Навчати “маршовиків” для божевільного Йорга – не для мене. От я і втік.

– Вільному – воля. Тільки скажи мені, Снорді, чи не підсадили тобі душу зі спопелілого тіла, з необачних тих, котрих нещодавно препарували так запросто отут на галявині – у Священному борі.

– Чого брехати, такого добра підсаджували до мене за ці роки чимало. Але тільки у мене самого там не прищ і навіть не передбанник душі. У мене душа – величезний щиросердний замок зі своєю внутрішньою обітницею і темницею, із своїми грізними стражами і зовні вайлуватими до них у комплект пажами. Словом, нудиться в мені і спопелілих душонок чимало. Тільки що мені з цього?..

– Бранців твоїх, дурисвіте, шкода!..

– А ти не шкодуй! Відставши від своїх тіл, вони вигоріли й переплавилися, навчилися мерзенностям і зрадництвам...

– Отож й воно, – обережно огризнувся Мисливець. – Вони тебе і погублять! Хоч зауважу тобі, що й досі не захаяний ти... Але все може статися.

– Теж мені трагедія. Адже я і на Товстусі-залипусі-1 янголом не був...

– Із мною простіше, – уже спокійніше промовив Торсон. – Контрактник я, як усі, кого в піднайми з різних інопланетних світів у місцеві зайди беруть. От і підрядився остерігати цього Молодшака і вивести його через сердечник землепланетного тору...

– Тоді я з Вами, друзяко! Не століття ж тут кукувати.

– Що скажеш, Молодшак.

– Нехай кожному своє доля-зозуленька кує... Як пристали до нашої громади, то дамо і їм ради…

Нові друзі розсміялися... Торсон ляснув екс-найманця по плечу, а той підморгнув Йоргові. Інші відійшли убік. Ідея була настільки божевільною, що пророкувати її наслідки ніхто не зважувався...

Вони йшли потайними стежками, де до них і не менш хоробрі розмінювали свої долі й душі. Повз них тренувальним бігцем пробігали майбутні космічні маршові батальйони. Ті, чиї тіла не витримували гірських стежок чи багнистих боліт, тут же обвуглювалися під “плащами” із рожевих кристалів, що випадали на відсталих від рекрутських колон одинаків.

Душі з обвуглених тіл випалювали й вихоплювали зустрічні списоносці, а далі вони ж  вживляли оті неприкаяні душі покійних у тіла найбільш витривалих майбутніх космічних штурмовиків. Тому до кінця маршу з кожних ста рекрутів виживало не більш двадцяти. Але це вже були не звичні в земному розумінні люди, а зовсім невідомі в межах паралельних світів монстри, що володіли різноманітними талантами нещадних убивць, які самі гинули тільки після п'ятого, шостого, а то й десятого разу.

З усієї трійці тільки Піт Снорді мав ті ж переваги, тоді як і Мисливець, і Йорг ризикував з тим невеличким мікровійском всерйоз. О усі маршрути рекрутів неодмінно виводили до сердечника землепланетного тору, через який їх телепортировали до місць дислокації Далеких Космічних Гарнізонів. Але ні Мисливцю, ні Боргу, ні Пітові Снорді ніякої потреби в тому не було…

То ж ночувати вони намагалися на значній віддалі від рекрутських троп, багать не палили, кривдників до часу не шукали, – зустрічників-списоносців не провокували. Кожний щось у собо зберігав від своїх минулих світів. На Землі-29 така сентиментальність не пітримувалася, але зазвичай позаочі допускалася… 

Піт Снорді зберігав п'єзоелектричну запальничку, Мисливець – ультразвуковий спінінг, а Йорг – дбайливо згорнутий у дорогу, вручений воспітелою, пряний зелений порошок із листя вічнозелених столітніх мате.

Порошок мате клали під язики, рибу ловили і поїдали сирою, запальничкою обпалювали кінчики стріл, що відразу обтирали тим же порошком з листя мате, перемішуючи його з рибною жовчю. Потім, обтираючи й просочуючи наконечники майже готових стріл власним потом, одержували особливу несильно діючу, але паралізуючу на короткий час отруту.

Коли в кожного до того ж з'явився мистецьки зроблений руками Мисливця лук, стали відстрілювати дрібну живність. Але відразу від подібної витівки довелося відмовитися. Справа була не в сучкуватих гілках юки і навіть не в ліанах, яких у пан-екваторіальному лісі вистачало.

Справа була в іншому. Будь-який убитий наповал тушкан, заєць, тхір чи інший дрібний звірок відразу піддавався миттєвій ліловій кристалічній обробці з неба, а антрацитом на жодній із Земель харчуватися було не прийнято…

Юрий Контишев: Бледной моли след, авторская песня

Юрий Контишев: Бледной моли след, авторская песня

Я повешусь на ближайшей туче,

утоплюсь в одном из трёх морей,

где утешусь под мороз трескучий

между трёх шопеновских созвучий,

чтобы вновь родиться в ноябре.

И меня не будет больше мучить

агрессивность родины моей,

где монарха роль - страдать падучей

и во всех стрелять, на всякий случай,

как Кащей из бункерных щелей.

В «Кащенко»  патриотизм не лечат, 

если он от царственных  кровей.

Каждый клоп, вкусивший эту вечность,

лишь холоп, пропивший человечность,

влезший в  трон  взбесившихся властей.

Догорает брошенный окурок.

Над Уралом  -  бледной моли след.

вымирает и Рошен, и  Рюрик...

А страна, соскабливая суржик,

Излучает ридной мовы свет.

Веле Штилвелд: Легенди землепланетного тору, ч.5

Веле Штилвелд: Легенди землепланетного тору, ч.5

Присвячується дитинству...

© Ірина Діденко: Легенди землепланетного тору

Очі Йорга здивовано відкрилися. Він побачив, як майже біля самої поверхні фіолетові кристали раптово організувалися в досить щільний “плащ”, самонапилюваний, що плавав у просторі доти, поки його похмурої щільності не вистачало, щоб накинутися на папороть, що перейшла з меж Землі-21. І тоді молода поросль цієї чарівної рослини, що дарує світу надію, міцно перекрита фіолетовим кольором опадів, миттєво починала мертвіти, поступово обвуглюючись доти, поки не перетворилася в справжнісіньке кам'яне вугілля з сумним візерунком, що смутно нагадувало про недавнє живе цвітіння…

Ліловий “плащ” знищив його пажеський одяг, і залишив Йорга в лахмітті...

– А тепер біжи! – раптово прогорлав на вухо Йоргу Торсон. – Малинові “плащі” по наші з тобою душі! Це, маля, перевірено! Так що біжи з усіх ніг, і усе буде гаразд!..

Плем'я обшарпанців вискочило з напівскам'янілого лісу і понеслося пересіченою місцевістю. Хтось не встигав... І тоді малинові “плащі” обволікали відсталих, сковували їхні рухи і це значило, що за цим піде скам'яніння.

– Тим, хто не встиг, вже ніщо не загрожує, – тяжко видихнув захеканий Мисливець. – відтепер усі вони формене вугіллячко: і за формою, і за змістом. Ти тільки, хлопчиську, пильно спостерігай. Ще недавно це були дійсно люди. А тепер – антрацит! – переконливо резюмував він.

Йорг тільки зітхнув. Такого обороту припускати він не міг.

Йоргу захотілося довідатися: через що все це відбувається. Він так і запитав:

– Чому дотепер усі ви отут ще живі?

– Гарне питання, хлопчиську! Намагаємося. Відбивати таких от, як ти, дурнів від зустрічників. Це особливі фрукти! От, подивися, що вони будуть  витинати з цими обвугленими молодцями.

– І подивлюся, – похмуро відповів Йорг. Зверхній стиль спілкування із собою він важко переносив.

Але те, що йому довелося побачити, не залишало сумніву, Мисливець його явно й посилено опікував, за що Йорг повинен був Торсону бути вдячний.

Йорг подивився убік, куди вказав Мисливець. Туди ж були спрямовані погляди обшарпанців, що уникли долі аутсайдерів. З кам'яних заростей вийшли натуральні списники, але ще не середньовічні ланхснети, а скоріше  схожі на римських легіонерів. 

Невдовзі вони підійшли до першої скам'янілої статуї й обступили її щільним кільцем.

– От  кляті створення, бо саме зараз вони почнуть ритуалити, – незворушно прокоментував Торсон. Губи його щільно стислися й набули майже попелястого забарвлення. Було видно, що Мисливець переживав.

Списники націлили свої списи в одну єдину точку свіжоохололої статуї і вдарили одночасно в те місце, де згідно легенді жила душа. Скам’яніла статуя розкололася і з її відчинених надр вирвався сіро-малиновий згусток, що безвільно завис над уламками недавнього тіла.

Один із списників доторкнувся до згустку кінчиком свого багроподібного спису і безвладна душа приречено зависла на ньому.

– Тепер у той самий же спосіб вони вчинять і з іншими.

– Вони усі загинули через мене?

– Ну, не зовсім. Ти тільки, хлопчиську, не засмучуйся!

– Йорг я, Йорг! Розумієш?

– Розумію... Ну то добре, Йоргу, гинуть вони звичайно, через свою упертість, тобто через бажання проникнути на суміжні Землі під час висилки до нас тебе, чи ще кого іншого з таких же засланих. Чистих альтруїстів тут немає, чи майже нема, – поправив самого себе Торсон.

– А якби мене зустріли ці, котрі зараз ритуалять?..

– Зустрічники?! Було б ні добре, ні погано. Тривале посилене тренування в рекрутських таборах і висилка в далекий космос у маршові легіони твого кривавого тезка – Йорга-завойовника.

– Пробач мене, Мисливцю, за відвертість. Але саме я несу в собі пам'ять Йорга-завойовника. Буцімто, то – це я.

– Я знаю, хлопчиську. Тому й опікую тебе. Але ти – це не він. І чим менше тебе будуть тут називати Йоргом, тим менше в тобі збережеться в майбутньому озлоблення до того часу, коли ми, можливо, вирвемося звідси.

– Куди?

– У невідомість, Молодшак!

Вони спустилися з пагорка, крадькома пройшли переліском і вийшли на гречане поле. Заповідний Зелений бір із величезною чорною окам'янілою опалиною залишився десь за спиною. Поруч із ними ступали такі ж заслані, що обрали для себе долю виживати поза рекрутськими таборами.

– Гей, шарпаки! – Гукнув Мисливець людей, що йшли за ними з боку переліска. – Прошу любити й шанувати: перед вами Молодшак.

– Відкіля гусеня? – запитав у Йорка довготелесий розв'язний малий з великим кадиком і носом із горбочком.

– Сам ти гусак!

– Усі ми тут залітні гусаки. Але говоримо начебто однією мовою. Та чи не уточнити нам: хто тут із чим і відкіля?

– Із себе і почни, – звично огризнувся Мисливець. – А сам я з Непрухи-7, Старшак із Зеленухи-21...

– А я з Толстухи-залепухи-1...

Представилися й інші. Перемещенці з Землі-12,17 і 26, на яких зі своїми злочинцями й відщепенцями не чикалися, а от із Землі-1 і 2 приречених на висилку уже викрадали. І тільки з Землі-15 і 21, приречені на висилку переходили “рубікон” самостійно, усвідомлюючи свою генетичну й духовну інородність.