Веле Штилвелд: Легенди землепланетного тору, ч.4
Присвячується дитинству...
© Ірина Діденко: Легенди землепланетного тору
– Ви готові, мій пане. А до того ж готовий Час. Він вимагає вас! Цього року за Сріблястим струмком розцвітає папороть. Серед її квіток є та, у якій зберігаються ваші спогади. Вам її і належить зірвати.
– Коли?
– Цієї ночі. Ми з вами одного зросту. А під пажеськими баретками довжини волосся ніхто не помітить. От вам мій зелений барет, а я одягну ваш блакитний.
– Каорі, – покликала онучку Дениза. – Нам, дитинко, пора. Попрощайся з хлопчиками.
Йорг і Джесика подивилися один одному в очі. На їхньому миттєвому міжоччинні спалахнула лілова веселка. Хлопчики Клай і Щек схилили коліна. Можливо, вони були просто дітьми і їм хотілося розповісти світові про свої недозволені витівки, але в цю мить світ їх не почув.
– А що сталося з Клаєм? –ніби між іншим поцікавилася Каорі.
– Він, Джесико, так і не встиг розповісти вам з Йоргом про свою таємницю. А таємниця в нього не проста... – хитрувато затягла Лояна. – Хочеш, скажу, тільки зізнайся мені, що ти не Каорі.
– Кажи!
– Ти зізнаєшся?
– Ні!
– Тоді пошукай правильну відповідь у собі самій! У СОБІ САМІЙ...
– Значить він і є ключник?
– Ну от, який же він ключник, коли він справжній Ключник!
– А Щек, виходить, дворецький?
– Справжній дворецький!
– А палац наш?
– Зореліт, Джесико. І він давно очікує усіх вас на орбіті.
– А хто ж ти, Лояно?
– Я – воспітела: і для Каорі, і для Джесики, і для Ключника і для Дворецького.
– А для Йорга?
– Я – його мати. Вірніше, справжня мати – її душа в плоті Правильної істоти.
– А що відчувають Правильні, коли в них уселяються материнські душі?
– Вони, дитино, страждають!
– Стоп! Я починаю розбиратися: поки я дитина, у мені живе онучка лісової чаклунки Каорі, а коли я Джесика...
– Тобі слід зробити правильний вибір, – важко промовила Лояна, допиваючи пряно-ароматний мате…
Марліграми пильно стежили за їдучими у ліс чаклункою й дівчинкою. Своя малеча їх немов не цікавила. Вони виконали обітницю, дану Йоргу, провести його через Дитинство і тим перервати ланцюг злодіянь найдавнішого Воїна у всесвіті.
Не зрадили Воїна і його споконвічні друзі – Ключник, Дворецький і Кохана, які залишалися під Синьоплідним деревом, хоч і очі їхні були в сльозах.
Цієї ночі квітка папороті поверне Йоргові страшно злу пам'ять, і тоді всі троє й душа матері стануть очікувати вироку – або Йорг повернеться за ними і назавжди покличе в Минуле, або тієї ж ночі з квіткою пам'яті замість пароля перейде на Землю-29, щоб ніколи більше не зустрічатися ні з ким з учасників їх минулої драми в Майбутньому.
І тільки Каорі буде тихо схлипувати на грудях у воспітели Лояни, і та мудро й ласкаво утішатиме дивну земну дитину:
– Не плач, Джесико! За... війною, руйнуванням, страхом. Давай вип'ємо мате, і я відпущу тебе до цих неймовірних паливод – Щека й Клая. Їхній тяжкий час уже не настане, а любити з тобою, дівчинко, ми зуміємо і саму нашу пам’ять. Чи не так, Джесико?
– Я не Джесика, я – Каорі!
-.
Частина друга: ЙОРГ
-.
Кристали плавно осідали на землю. Чисто зовні вони здавалися сніжинками і виглядали як сніжинки. Але від сніжинок їх відрізняв фіолетовий, ліловий і малиновий колір.
– Цього року це відбувається вже не вперше, – неквапливо пояснював те, що відбувалося, здивованому хлопчику Торсон.
Торсон славився у тутешніх місцях мисливцем. Його так і прозвали – Мисливець. Хлопчика прозвати ще не встигли. У дивному пажеському камзолі з баретом він усе ще залишався Йоргом, якому маленька квіточка папороті повернула страшну пам'ять.
Стара чаклунка Дениза першою вказала йому на небо. Там, на небі пливли важкі сизі хмари і немов десь на обрії, що надходив усе ближче й ближче, відбивалися об невідому і зовсім невидиму грань. У якийсь момент Дениза так і залишилася в указівному світлі, а хлопчик зненацька пройшов через грань. І Земля-21 розчинилася геть...
Земля-29 зустріла його дивними кристалічними опадами у фіолетово-лілово-малиновому багатоцвітті...
– Спостерігай, хлопчиську, як це відбувається! І запам'ятай, як у тебе на очах умирає наша земля... – Очі Мисливця наповнилися вологими бруньками.
“Сльози – чоловіча чума”, – вважали чоловіки на Землі-29 – засланці з інших Земель, на яких вони переступили Закони чергового Піщаного Часу, чиїми піщинами бути не бажали.
“Сльози – чоловіча чума”, – посилання на Землю-29 нікому не обіцяло повернення. Древня приказка: “Підеш – не повернешся” знаходила значимість, перетворюючи зі страшного прокльону в даність...
– Спостерігай, хлопчиську, так умирає сіль нашої планети, альфа й омега ледь дозволеного в тутешніх місцях життя.
Комментариев нет:
Отправить комментарий