Веле Штилвелд: Легенди землепланетного тору,
ч.2
Присвячується дитинству...
© Ірина Діденко: Легенди землепланетного тору
Папір пахне
гіркотою далекого міста, з усіма його контрибуціями Зеленому бору, зі всіма
неймовірними і мислимими образами...
– А що, папір, хіба він не з дерева? – дивується Каорі, ледь глянувши на
макулатурні залишки бомжівського нічлігу, і те сміття перетворюється під її
поглядом на яловець, що хутко пригортається до землі.
– Так воно так, на краще, – по-доброму посміхається онучці Дениза.
– Так воно так, звісно здорово, – віддихавшись від недавньої затхлості,
сріблястим горлечком співає струмочок.
– Така моя казка, – радіє Каорі... – Звався наш струмочок Безіменним та раптом
став Сріблястим. Оговкнула його стежка-стежечка, наче якась доріжка під ніжки,
і покликала за собою...
– Душа в тебе, онученько, і справді джерельна! Скільки лісового та зайшлого
люду тут до тебе блукало, та тільки у одних душі начебто йшли від чистих
спраглих джерел, а в інших – немов губилися біля витоків – на нетутешніх
річкових плесах. Усі вони начебто на цей дивний мед зліталися, та тільки десь у
чомусь, в одному їм відомому, цуралися свого первоцвіту, переступали через себе,
і від того час їх зраджував раз і назавжди. Тому і пройшли вони тим часом
безіменними, і все, до чого вони доторкалися, Каорі, ставало теж безіменним. Аж
доки ти не пройшла повз безіменний струмочок і навіть почула його ніжну пісню.
Не стало більше в нашому лісі безіменного струмочка. Став він відтепер і
назавжди Сріблястим...
Я от стара, століття прожила, а так і залишилася для себе без себе, а
Сріблястий струмочок як би залишився сам по собі, без мене, тому що я не
помітила його дивосвіту і не доторкнулася до його зачарованної сріблястої першоприроди...
Не почула я його, стара, – просто лихо!
– Бабусю, а чому, коли всі лісові жителі разом починають розмовляти мовою горя,
вони відразу неодмінно розуміють одне одного?
– І то вірно, дівчинко! Як довго горював без тебе цей струмочок! Але, яке
передчуття горя так сильно охопило тебе?
– Мені здається, що незабаром заберуть мене від тебе дуже погані люди, яких у
нашому народі прозивають...
– Мовчи! Не накликай лиха. Краще зачерпни в долоньки сріблястої води й обполощи
нею обличчя. Дивись, зло тебе і відпустить. І марліграми за тобою не прийдуть.
–Та все ж, бабусю, марліграми вже у Зеленому борі. Вони стали табором біля
трьох присушених груш. Ці груші мають дрімучі розложисті крони. У них і
ховаються ті, що замислили, – дитина дослухається до стогону, що висить у
повітрі. – хто замислив виміняти в тебе МЕНЕ на мене!
– Про що ти говориш, внученько? Такого ще не траплялося, щоб стара Дениза погодилася
віддати марліграмам чарівний росточок від коренів древніх своїх...
– Ти не віддаси, тебе не обдурять, – не вгамовується Каорі.
Дениза обіймає дівчинку, немов сповиває її у розложистому тілі своєму. Каорі
раптом змовкає, і тільки плечі її як і раніше здригаються, трясучи беззвучними
риданнями приреченої на полон дівчинки.
– Джесико, прокидайся!
– Я не Джесика! Я Каорі! Кучерява лісова смаглявка, викрадена марліграмами із
Зеленого бору. Вони це зробили. Бабуся Дениза не помітила підміни, як і того,
що після мого зникнення Сріблястий струмочок знову став Безіменним.
Їй просто сказали:
– Здрастуй, Денизо!
І вона їм відповіла:
– Світло вашій дорозі.
– Наша дорога відома. Треба поговорити. Відпустила б онученьку попустувати з нашими
малими...
– Вона залишиться зі мною.
– Не впирайся, Денизо. Це – міські діти. Марліграми теж мають дітей. Але в них
немає того зв'язку з тутешньою природою, що є в твоєї Каорі. Самі вони
заблукають. Якщо ж ми вчинимо настільки ж принципово, як ти, то діти почнуть
бешкетувати прямо отут, і дорослі гаразд ні про що вже не погомонять.
– Вже краще б лісовик розмовляв із вами.
–Ти сказала: "Світло вашій дорозі", то ж і не заперечуй собі. Справа
не вимагає зволікання, а діти, вони скоріше знайдуть спільну мову. Та й у Каорі
буде з ким поспілкуватися. Адже з однолітками вона зустрічається тепер не
часто. Нас цікавлять старі мандрагори, під коренями яких, пам'ятається...
– Не при дітях! – перебиває Дениза. І говорить із придихом:
– Добре, Каорі, покажи цим маленьким міським незнайкам Синьоплідне дерево.
Тільки простеж, щоб багато плодів не рвали. І тих плодів, що відразу з'їдять,
вистачить їм для очищення душі. Душі в них, міських дітлахів, маленькі, ще
менше за них. Уже ви пробачте мене, стару!
– Та чого вже там! У дитинстві і самі їли оті Синьоплідні ласощі. Ти ж й
пригощала. Хто з нас потім у тім тільки не каявся. Але заслужено. Це неначебто
покарання без пороття. Себе навиворіт, – сором соромітний рве душу на шкамаття,
а грізних Покарателів ніде немає. Одним словом, досить гідна ота забава…
– Ви там у себе в місті усе душевне очищення тільки до пороття зводите чи ні? Є
у вас що-небудь у душі безстрашно-самостійне, здатне зробити з вас...
– Лозоходців? – єхидно запитуючи, сміється старий марліграм, і незлобно
говорить старій лісовій феї:
– Там у нас під коренями присушеної мандрагори зарито славний весільний ель.
Комментариев нет:
Отправить комментарий