Олег Мартинов: ДАЖДЬ НАМ ДНЕСЬ, ч.4

Олег Мартинов: ДАЖДЬ НАМ ДНЕСЬ, ч.4

(легенда про людину, що цієї легенди не знала)

РОМАН-АХІНЕЯ, Психеделічний гротеск

Ілюстрація автор, масло

Переклад на українську мову - Веле Штилвелд

Не вкладалося в площину усвідомлення палаюче відчуття: «Який Вогонь! Який Грайливий Епатаж! Яка ж насправді Вона… » І я усвідомив: «Ось Він – Момент Істини! Ось Він – Реліктовий Паралакс Ерота! І це гідно душевних жертв! Але цей погляд… А може, вона дуже? Хм, яка дурість… Лише антифриз у венах! Кріосерпінту! А тому і ця хвилина нескінченна! Який, чорт забирай, який Полудень? Але ж це мабуть тільки ще Мить до нього… І Вона і є ця Мить… Втілення його… Соткана з нього… Який жахливий егоцентризм! - З тріском спліталися звивини у химерну дилему: «З Нею? Чи мені й так добре? Хочу? Чи прикидаюсь? Чи настільки я багатогранний, щоб вирішувати проблеми Ферма? Достатньо!» - І я порушив заціпеніння... Я рушив час... Я закінчив вдих кроком назад і віджав кнопку дзвінка! І тієї ж миті дзвін вибив Полудень! Віковий механізм заворушив своїми монстр-шестернями і від тьмяного світла під'їзної лампочки зарябило в очах - чорт би вхопив той Полудень, звідки він тільки взявся?

Я звичним кроком вийшов надвір і, штовхаючи аморфні нагромадження, кинувся за обрій: «Попереду – Прийдешнє! Попереду – Вічність!

Генеза подвоення: бризг другий

Ельфи розбудили мене рівно після опівночі. З-за запиленої, але блискучої поверхності  дзеркала на мене дивилися два примружених маревним павутинням ока. "Це ж мої очі", - подумав я і заплющив обидва. Задзеркальний світ спорожнів. І ось тоді прийшли нефіліми.

- Ти давав нам слово, - сказав своє слово Перший.

- Ти давав нам, - сказав Другий.

- Ти давав, - сказав Третій.

-Ти, - Четвертий.

П'ятий…

Я нашарив рукою пачку цигарок. Від червоного дзеркала відходив у простір якийсь досить саркастичний смішок. Їдкий дим ударив у ніс візитерам, і Перший пирхнув. Другий… Вони змайставали страшенно комічні фізіономії, фізіогносії, фізії, під час яких досхочу кривлялися, чхали, а ще звісно лаялися матюками, але по-своєму… 

«Не переносять дешевих сигарет», – підсумував я, але свого заняття не полишив. У момент розв'язки каламутні потоки бризнули у дзеркальне скло і зображення зникло. Перший підкрутив гетеродин:

-Але ти ж давав нам слово! Людина має бути господарем свого слова!

— Хазяїном, а не рабом! – похмуро парирував я, розшукуючи шкарпетки. Виходу не було.

Нефіліми вишкулили  мене на протягам, де я не відчував ані жалю минулих втрат, ані будь-якого іншого почуття з тих, що ми, заядлі конформісти, уникаємо в ім'я збереження звичного комфорту. Ми мчали паралелями взаємовиключних причин, що заводять у суть, у той час, як кожен, ведений самим собою, втягується в середу слідств і борсається в лавині вторинних наслідків, що породжуються попередніми… Так зазвичай плететься і продрукується на долонях людських карма…

«Надумане формулювання», – підсумував я, коли ми опинилися на вістрі філософської голки: «Дуже надумана…»

-Далі - сам! - Сказав Перший, - Встромився в тіло! Я не встиг подумати: "Цікаво, в тіло кого?" – Перший був конкретний, – Чиє тіло – не має значення. Ми підібрали, як ти просив – лібідо завищено. Інтервал емоційних піків – плюс/мінус сотня за Цельсієм.

— Мені звичніше за Фаренгейтом, — я мав щось сказати, при думці, що дороги назад немає, але у Першого були якісь несправності з почуттям гумору. І вони зникли.

І я розчинився подібно до розчинної кави. Заструмували веселки гірлянд, заспівали нерви в витонченому відтягу і, запульсувавши, я подумав: «І кожен відчуває таке?» Свідомість переклала: «А ось що Вона відчуває?» Адже Я залишав у ній не тільки сліди. Я упірнув в її свідомість на шталт кокаїну, і ми розчулились разом. Хоч і кожен по-своєму… Назовні вирвалося тільки наше відлуння… Яскраве сонце, розмальовані обличчя, посмішки… АУМ!

-.

Ідеєю сьогоднішніх дня народження та іменин  на край Боже відбути одночасно, Олівер Роберт Мерф сприйняв на всі сто і  уподібнився павіану перед дзеркалом. Відбиваючись у повному самозадоволенні, він бачив себе Феніксом, що раптом відродився з важкенького попелу, натлілому в  суєти суєт в середовищі собі подібних. Перейнявшись своїм батьківством, Олівер Роберт Мерф став перед вибором гідного себе імені, як генія, що запалює світлом прозріння сутінковому Людству. Та й чим, власне, зайняти себе тут, як не повним самоперековуванням? До марсіянського побуту він ще не призвичаївся і, тимпак, зовсім не був привчений. А до чого зводиться традиційна марсіанська повсякденність засвітилось перед  Олівером Робертом Мерфом звично-споконвічним від часів латини знаком питання.

«Мабуть, асимілюватись у новому середовищі варто поступово… Поступово що? Поступово як?! Поступово відповзаючи від звичного…» – вивів Олівер Роберт Мерф: «І насамперед від набридлих анкетних даних! Отже? – … вислизаюче «інше» залпом нюансів малозрозумілої природи віроломно атакувало Олівера Роберта Мерфа ще один раз і лише примарно сформульовані думки слизом потекли по звивинах, стікаючи до мови чимось невловимо знайомим…