Веле Штилвелд: Легенди землепланетного тору, ч.3
Присвячується дитинству...
© Ірина Діденко: Легенди землепланетного тору
Самої бочки виривати нам не дозволено – бо до неї сторіччями сочиться мед із коренів мандрагор, але дозволено наточити малу дещицю у цю невеличку фляжку – суто для міського палацу одруження. Тепер у нас у місті нажаль молодь любить здебільше розлучилася. От і причащаємо їх одне до одного – по краплі при одруженнях. Вони самі потім не відають, від чого їм так хмільно разом. Тому і діти звісно зі здоров'ям народяться... І батьки назавжди зведуться до купи…
– Так-то воно так, тільки бездушні їх немовляти із похмілля з’являються, – раптово похмуро парирувала Дениза, але миттєво змовкла, бо досить уважно прочитала муніципальний вердикт, що дозволяв їй провести гостей до родової плантації мандрагор, але без зайвих коментарів.
Юка – з роду вічнозелених рослин, сімейства лілейних росте в субтропічних і тропічних лісах, славиться декоративністю, із її листя добувають волокно, що не поступається міцністю прядиву чи джуту, яке застосовується для виготовлення особливо міцних канатів, рогоз і для вироблення паперу. Цвіте юка великими фіолетовими квітами і разом із Синьоплідними деревами складає єдину екзотичну екосистему, характерну тільки для Зеленого бору, що оперізує Панекваторіальний континент Землі-21, а також Землі-29, до якої, утім, нам немає жодної справи. От і уточнили... Ми, вибачте, на Землі-21 у століття нові... То ж ласкаво просимо!..
Нащадки марліграмів мало чим відрізняються від маленької Каорі. Хіба тільки міською прилизаністю і, то до пори до часу. А вже коли вибралися разом із дорослими в заповідний Зелений бір, то не їм тут не треба із себе панків чи паненят корчити.
Розсілися під Синьоплідним деревом і знай собі уминають сині шишкуваті груші. Попередження Каорі ах ніяк на тих злодюжок малих не діють. З солодким нектаром смакують малі марліграми ці дивні плоди! Але самі городяни нізащо б їх не помітити, не вкажи їм Каорі ті місця в густій зеленій траві, де від присутності опалих плодів трав'яний килим немов рябить соковитими смарагдовими плямами.
У таких місцях і лежать сині "груші". Адже із самого Синьоплідного дерева жодній людині навіть єдиного плоду не зірвати. Не допускає до себе дерево людей. Люто й надовго жалить кожного. Та й плоди ті на дереві недостиглі – терпкі, гіркі, і досить неприємні. Тоді як під деревом у кожнім плоду патока, від якої не відірватися. От і їдять їх без міри бевзі жадібні. А Каорі тільки тихо зітхає.
– Джесико, ти не Каорі, прокидайся! – говорить дівчинці ласкава воспітела, одна з тих, хто прибув із глибин далекого космосу. Давно це було, у часи Пілігримів. Тоді з Космосу прийшло дкілька зорельотів. Казали, що з Правильними… Але Правильні на Землі-21 так і не прижилися і перейшли на Землю-29, а от воспітели лишилися…
Воспітела Лояна приготувала гарячий мате. Напій за склом вистигав сизуватим серпанком, за яким ледь просвічувалися блідо-лилові відтінки. Лояна додавала до напою пелюстки золотого жасмину, і тоді здалося, що в чайному акваріумі почали повільно осідати на дно тієї посудини крихітні золотаві рибки. Кожна зі своєю заповітною мрією – виконати саме потаємне бажання Джесики... Ні, Каорі. Ні, Джесики…
– Ти – Джесика, – ніжно, але наполегливо стверджує Лояна і з м'яким докором дивиться на дівчинку.
– А як же Сріблястий струмок? І де бабуся-чаклунка Дениза? І що відбулося там, біля Синьоплідного дерева?
– Це ти мене розпитуєш про вчорашню казку, що я тобі так і недорозповіла?
– Не обманюй мене, Лояно! – на очах у дівчинки сльози. – Це було насправді. І той хлопчик Йорг. Адже він не послухав мене, а потім мені ж і зізнався...
– Помовчи, – очі Правильної оплавилися і немов затекли у важкі олов'яні тигельки.
– Добре, Лояно, я більше не буду, але і ти при мені не впадай у свій дивний анабіоз. Я боюся, коли замість тебе до мене звертається автоматично-дурна лялька.
– Я ніколи не була лялькою. А казку про Йорга я щойно тобі розповіла.
– Щось не пригадаю, – ще намагається упиратися дівчинка, але вона уже встала з постелі, піднялася, потягнулася і знову сіла, щоб примирливо випити разом із воспітелою ароматно-пряний мате…
Вони п'ють мате і мовчки поглядають одна на одну. Воспітела з маленьким носиком і майже плоским довгастим обличчям має загострене підборіддя і довгі тонкі губи. Замість волосся в неї зовсім зрима аура. Зараз вона світло-фіолетового відтінку і ледь починає темніти до звичного лілово-синього кольору.
"Заспокоюється", – міркує Каорі і більше Джесикою себе не вважає.
– Йоргу, що з тобою?
Йорг, що до цього з якогось нечів’я дивно й гордовито сміявся, раптом сполотнів, і обличчя його перекосила гримаса.
– Навіщо ти не зупинила мене, Джесико? Чому ти дала мені з'їсти цю синьоплідну спокусу?
– Усяка спокуса гідна чоловіка, воїна, лицаря. Чи не так, мій пане?
– Усе так, мій вірний зброєносцю, але на цій планеті нам призначене Дитинство. І я не хочу виходити за його променисту плаценту!
– Але дитина завжди залишає плаценту матері!
– Я до цього ще не готовий!
Комментариев нет:
Отправить комментарий