Веле Штилвелд: Сповідь допотопного янгола, ч.2

Веле Штилвелд: Сповідь допотопного янгола, ч.2

©Ірина Діденко: Янгол спочиваючий, графіка

І звісно ж, що нового потопу Старий буцімто не призначав, а навколо тої діжки живність всяка небесна, та щ амбре, профітролі з душ заблудлих, і всяка інша їстівність... Блаженство, але нудотне. Так нудно, що часом візьмеш та й сядеш на пліт небесний і попливеш по хлябі непроллятій, і засумніваєшся: а невже і Землю заллє?! Став цікавитися. Листав небесні хроніки, а там ні гепки не написано, всього й слів:

“...і зринули хлябі небесні, і не висихала стільки–то днів твердь земна...”

А мені після чергового глиття-пиття, ну,  аж ніяк в це не вірилося. От і став я відшукувати шпарини, та ще й де можна у всілякий спосіб їх розширювати. Щоправда, не дурником був – скликав на це видовище янголів земних відомств, із кожним, чим міг, поквитався й розраховувався. Правдами-неправдами вийшло, що вже й сам нагріб першоматерії на цілу твердь преднебесну.

І тільки тоді усвідомив, що й сам Старий із того ж тіста, що й я, їм же створений. Такий же той дідуган небесний хробак-постачанець, але, як видно, більш ловкенький, більш спритненький, біль жвавенький. Одним словом, нічим нікому не обмовившись, в якісь чергові сім днів вже сам я створив і небо, й зірки у піднебессі, і твердь, і навіть людство хоч ніби і преднебесне, але суто  за своїм зразком і подобою.

І закрутилась у них, як вважається, своя світова історія, і по всьому виходило, що саме  наступив час пролити на їхні шибайголови предвічні хлябі небесні. Ось і зібрав я на презентацію, як ви вже пам'ятається, янголів, янголів, янголів – і всі вони вже  те дійство наперед смакували, та тільки сам я, дурень, перед самою виставою добряче амбре скуштував: чималенький жбанчик чи три – і навіть не второпав, що насправді накоїв. 

То ж повідкривав усі пробки з затичками – і гепнулись з неба хлябі окресні, та тільки вже не на мій іграшковий Всесвіт, а на той, що Старий колись сотворив. Жахливо зринули. В одну мить той Всесвіт і сконав – з усіма горами, долами, звірами і народами, птаством і неспівучими паразитами. Янголи так і заклякли, але Старий не відреагував, а тільки кинув щось батьківське: мовляв, і ми були молодими, і не таке робили, і не те, що тобі один, а десятки всесвітів вигубили, сам пам'ятаю, загробив спершу Всесвіт свого попередника – і після цього сам же і дозвіл дав янголам своєї ж підлої породи: гепнув Всесвіт – залиш замість загиблого новий, щоб земним янголам турбот не поменшало, а сам отримай чин особливий – допотопного янгола, і на тому не цвірінькай. От я і не цвірінькаю...

– А чого ж до мене прийшов?

– Бо здається мені, миленький, що й ти в допотопні янголи цілиш, та тільки того не знаєш, що навіть і мені, творцю вашому, жодної вислуги від цього не зарахували, а заслали в небесні водоноси. Ниньки ж за вікнами дощ, то, значить, і я, бог ваш допотопний, заїжджений, комусь та й наснитися мушу. Хто перелякається, хто на очі хлюпне водою та й забуде, а хто сяде і перепише велику і мудру книгу і впише в неї всього єдиний рядок:

“...Спочатку жив на небі допотопний янгол, і нарекли його пращури Даждьбог”... 

Ніби маленьке оповідання, майже оповідка, якби не одне маленьке але… щодо янголів нашого повсякденного світу.

«Татусь нас і далі захищає, просто довелось подарувати його тіло Богу, щоб татко міг стати Янголом»,- саме такі слова підібрала для маленької донечки дружина військового льотчика і Героя України Геннадія Матуляка, що її тато загинув, захищаючи Україну.

 29 квітня 2022 року офіцер відзначав би своє 45-річчя.

У майбутньому про янголів ще напишуть чимало… Від допотопних часу збанкрутілого духом совка до новітніх українських, від тих, що пішли у першу Небесну сотню переможного Майдану і до бойових, які просто одного разу не вийшли з нами на фізичний зв’язок,  але які завжди триматимуть духовний зв’язок зі своїми нащадками…Та що до мене, то сам я, мабудь, піду у звичні для мене допотопні ангели, бо…

«Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог»

І від нього мені вже не відцуратися.

Вересень 2000 р.,

Квітень 2020 р.

Веле Штилвелд: Сповідь допотопного янгола, ч. 1

Веле Штилвелд: Сповідь допотопного янгола, ч. 1

© Ірина Діденко: Янгол перепочинку, графіка

От ви кажете – не спиться. Подвійне почуття. Одним, щоб не допитись би до бісиків, іншим, щоб не одволатись до янголів.

Із зеленими ж бо найпростіше. Гепнуть білою гарячкою по маківці і запроторять до гамівної сорочки. Заголосить дружина, заохають сусіди, а далі геп-гоп навприсядки – де слово мовлять, де два добавлять... І пішло-поїхало. Кожну краплю раніше випитого зміряють на аптекарських вагах, а побачивши всі наслідки, і собі за чаркою потягнуться пом’янути раба, алкалоїди всмоктавшого... А той наостанок, ще на вишкірзуб’ї ухопить ножа зі столу і почне ним ніби розмахувати, а насправді, що відомо вже з практики, самого себе в поперек наскрізно через усе пузо полосувати. І тоді вже край. Волай – не волай, а мерцяз хати на винос!

Інша справа, коли янголи сняться. Адже не спиться вже котру ніч. Теж, напевно, алкалоїди щось порушили. Спочатку немовби на зелених розраховував – потрусять, полякають, вгамують, а там якось і заспокоять. Аж ні – не спиться письменницькому брату, і сни не йдуть, і в роті ні маківки.

Замість всього цього поперли з неба архиважливі чини: одного несе на землю півста душ упокоїти, другого туди ж – ті ж півста ще раз у ликах новонароджених світові явити; янголи, що поменше, лихим особам у всіляких пробірках хвороби з шухлядки Пандори несуть, а розважливо-відважним у скриньках різнобарвних цяцькованих – усілякі медалі; одним словом – кур’єри, кур’єри, кур’єри... Зіштовхуються, збиваються на льоту, пліткують, штукарствують. Забувають, за чим і на Землю послані.

Той п’ятдесят небіжчиків не вхопив, той сотню-іншу недоносків людських в абортаріях скинув, третій колби з болячками на ані в чому не винних осіб вилив, а четвертий – здуру всі свої нагородні листи слідом за катафалками у якусь придорожню коло баню поскидав. Бо небіжчикам нащо ті медалі? Сміються, рідко хто ображається. Їм, небіжчикам, в янгольські чини хочеться. Хоч би й якомусь там преднебесному Мускесі, в якому і за земне життя товчеться не більше семи тисяч особин, а на загал – Вавілон: хто на іспанській, хто на баській, хто на українській, хто на якій іншій мові балакають, але замість чарочок винних жваво сьорбають преднебесний елей на повне алілуя, хоч те неземне Гран-Більбао - це тобі ще не Єрусалим піднебесний… То ж і звідси вже хочуть поспіхом кудись перебратися… Звісно, ближче до Раю, але далі прикінцевих сараїв їм звітси зась…

От і йде в переднебессі тихий мордобій. Ось і крутяться у просторі блакитні та білі, сірі та чорні пухирці перед очима тих, кому ще за життя оте святеє небо відкрилось. Бачив я ці баталії: сірі вовтузять синіх, сині вовтузять білих, а білі тобі в однакові небесні мантії та ряси вбираються – і вже дідька лисого зрозумієш, з якого хто роду-городу, від яких нігтів, і за якою потребою... 

Коротше, прихопили янгольські чини – і гаразд. І начхати їм вже тепер на тих, що все ще свою сіру, чорну, синю, білу правди доводять. Правди – на те вони і правди, що їх у світі багато.

А щодо янголів, то ніяким земним правдам у них покори немає. Вісники хутко ноги, в руки, тобто в крила беруть   – і на Землю без зволікання: для кого з людей за здравіє, а кому і за упокій. За декілька ночей так намозолили очі, що я нарешті вирішив – покуняю. Зморили вони мене…

І от на тобі: після всього побаченого з'явився мені один непутящий – чорт не чорт, з виду ніби як янгол, а вже занадто забобонний. Сів на краєчок сна, ноги звісив, а взуття геть зношене, небесні постоли з онучами штопані-перештопані. Пузце душевне впале, а сам вже й не світиться: від світла небесного один тільки проблиск. А до всього кадик синюшний над усім його єством превалює. І здригається, здригаєть наче від недопою від янгольського водопою.

– Янгол? – питаю.

– Так. Допотопний я, – той у відповідь.

– Це чого ж тебе так назвали?

– Головний так вирішив. Його у нас все більше Старим кличуть... Але його рішення хто заперечить? Та й я якось змирився. Раніш на Землю нагородні листи тягав. Немовби й нічого собі робота, особливо під час війни. Війна одна, армії дві. По обидві сторони війни глитаї, постачанці, полководці – та ще братія... От для них і тягав, а сам уздрів, що у обозних та тилових і юшка жирніша, і життя веселіше, і на славу їхню жінки увагу звертають. От і збагнув я, що й собі на небі треба б в обозні та тилові податися, особливо після того, як зіштовхнувся з янголом, у якого вибив із рук пробірку з бубонною чумою. Після того зіткнення з'явився на небо весь у ґулях та подряпинах, хотів чумним дивачком прикинутися.

Та на лихо з того дива не вдалося мені покуролісити: чума до небесної плоті не пристає. Але один з начальницьких помітив моє хитрунство: збагнув, що я ще той янголок, і призначив допотопну баддю вартувати. А це, скажу тобі, таке ж давнє диво, як винна діжка – тільки з усіх боків підтікає. То тайфунами, то ураганами, то штормами. Моя задача, щоб вона цілком відразу на Землю не гепнулась.

ЕПОХА РАННІХ БЛУКАЛЬЦІВ,ч.3, епізодична концепція прадавньої епохи Прони...

ЕПОХА РАННІХ БЛУКАЛЬЦІВ,ч.3

епізодична концепція прадавньої епохи Проникнення

© Ірина Діденко: Прачка, графіка

Але коли вождь, міцно зв'язаний на бамбуковій палиці, якось сумно сказав прощальне:

– А звуть мене Вася Сидорофф з Кельна, порт приписки Земля... –тут уже подітися стало нікуди.

Випив і занюхав бридко-солодкувату ітакську ханку Васьчиною зачіскою. Щоправда, рятувати Васю Сидороффа не став. Бо на біса потрібні у відкритому космосі канібали?

Ось тільки попросив мене сльозно вождь перед відбуттям із нашого буття у безвимірне буття канібальське забрати з собою на землю місцевий казан. А що? Штука містка... На цілих сто двадцять вісім літрів... Таких котлів була раніше маса в Євразії. Та тільки їх давно розтягали усілякими історичними музеями... А там вже розікрали на усіляку біжутерію… А шкода... Адже колись ті котли навмисно з космосу нам на Землю закидали... Хоч інколи і на голови…

– Чую я, – боязко прошепотів на вухо Стенові Вася, - що й Земля незабаром знову дичатиме... Адже в космосі ми не прижилися. Так що рано чи пізно всі ми знову повернемось із зірок. І вже тоді  покостираємось... Хто чим, хто як, хто з ким і за що... Але ні печер на Землі вже не лишилося, ні мангових плантацій. Тож славний буде кирдець. Ось тоді і цей самогоний котел насправді стане в пригоді.

– Так і тебе ж з'їдять, дурна голова. І буде тобі капець, та ще такий, що не засумуєш…

–Та про що мені сумувати? Діточки у мене там на Землі та онуків з правнуками багато. Ось вони колись і створять свій власний прайд.

– Так вони ж один одного почерзі зварюватимуть в тому котлищі, Василю...

– Зварять, чи не зварять, та тільки пращура свого космічного перед цим згадають, – розплакався в останню мить свого життя невиправний дбайливий каннібал Вася Сідорофф, що і Стіну навіть сплакалося ...

Залишилося тільки погодитися, що котел начебто добротний – суціль із срібла, міді та нікелю…

Зі Стеном поверталися тільки три космопілоти, що так і не скуштували всіх принад штучної цивілізації на планеті Ітака. І тільки вже з орбіти їм вдалося побачити те, про що вони і не здогадувались у своєму короткостроковому падінні на асфальтове пузо планети...

Та перед тим ми хутко ухопили надмірно розпечений той казан… І саме вчасно, бо 

розігрітий уламковими дзеркалами, пробудився справжній вулкан і злизав з обличчя планети і вегетаріанців, і канібалів, і мангові плантації, і бузкове зілля, і бамбукові гаї, і хащі орхідей. І тільки в нові часи чергова екологічна місія завезла на планету рожевих слонів, шестилапих крилатих котів, що мовлять на есперанто – мурлонів – і бананову моркву.

Так і скінчилася для планети Іт+ак епоха Ранніх Блукальців. Але й дотепер і Стена Говері, і Васю Сидороффа шанують на Іт+аці, а от самогону не п’ють. А фотонні дзеркала, що падають з орбіт, хутко анігілюють. Ось так!

Лютий 2000 р., 

Квітень 2022 р. 

ЕПОХА РАННІХ БЛУКАЛЬЦІВ,ч.2, епізодична концепція прадавньої епохи Прони...

ЕПОХА РАННІХ БЛУКАЛЬЦІВ,ч.2

епізодична концепція прадавньої епохи Проникнення

©Ірина Діденко: Прачка, графіка

– І до тебе розумники були, але й їм без печені від цих Місяців захотілось з’їхати з глузду. От і з’їхали. І корчать з себе тубільців... Таких собі автохтонів. Я ж, між іншим, сам космопілот першого рангу. Моя міжпланетна галактична бовтанка, здається, називалася “Коломбіна”. Так у неї при підльоті до цієї планети, щось від орбітального смітника щось в управлінні перепалило скалками розбитих фотонних дзеркал. От і доаборигенився..

– А мене катапультувало...

– О-о, тепер зо три дні через ті озонові дірки будуть уламки орбітальні падати... Пронеси Господи, щоб не по бані врізало. Амінь, золотенький!

– Та який там до біса амінь?! Адже тут все обмізкувати потрібно.

– От і я кажу, що мізки – то найкращі ласощі. Та тільки через них більш за все бійок тут і відбувається.

– А дарма. Все одно ви тут недоумки, раз не здогадалися, як свою канібальську виразку лікувати. Адже ж є чим...

– От це дійсно тема. У казан мені нібито відразу за тобою. А що, можна  перебути і без капітальної здачі повноважень?

– А ти як думав!.. Став би я наполягати. Взагалі справа проста: проголосити збір бамбукових трубочок. Для початку.

– Не підуть!..

– Всі – ні. А ти найтупіших об'єднай великою ідеєю, що всі ті, що жеруть передусім мізки, повинні потрудитися для суспільства в ім'я...

– Ну, доки я тут вождь, то в ім'я мене.

– Це вже не абищо. А після цього нехай ті ж “мізковики” почнуть ці трубки завивати в особливі спіралі. Втім, справа проста – конструкцію я намалюю.

– До чого ти ведеш?

– Відомо до чого, до змійовиків. Їх і встановимо де-небудь у кратері згаслого вулкану, а після цього почнемо туди відносити квіти орхідей і плоди манго.

– Трубки, квіти, плоди... Чи не простіше тебе раніш зжерти?

– Простіше. Але відразу за мною, пам'ятається, скуштують і тебе...

– Одначе, вірно. Ще й як їстимуть…з прицмоком…

– От і вирішуй. А нам із тобою вдвох належить провернути справу покрутіше, якщо не заперечуєш?..

Здичавілі “мозкоїди” з першими променями Ітакського сонця були проголошені найлютішими ворогами планетарного канібалізму. На них вже косилися і облизувалися, цілком забувши і  Стена Говері, і приреченого на світанкову  трапезу в якосі печені вождя. 

То ж з внутрішнього боку казана покірні мінливості долі автохтони почали жвавенько звивати бамбукові змійовики, доводячи тим свою суспільну корисність...

Мангові плоди і квіти орхідей збирали в очеретяні верейки, які наспіх плели найнезлобивіші. Взагалі їм цілком вистачало і самої м’якоті манго, бо  жили вони у вегетаріанських общинах і молилися богу Місяця “До побачення!” Але так вийшло, що їх добряче залякали казаном, і вони самі дали згоду на таку марудну роботу, як складання до казана плодів та суцвіть.

Незабаром до жерла вулкана потяглися ланцюжки звільнених від скручування бамбукових змійовиків мозкоїдів і претендентів на вождізм із безсумнівною виразкою шлунку від куштування собі подібних.

Вулкан швидко заповнювався вмістом верейок, а в цей час із навколишніх розвідок верталися ті, кого Стен Говері з вождем канібалів вислали у місцеві експедиції за уламками фотонних дзеркал, що впали з орбіт, і всяким різним технологічним дріб’язком, з яким усі ці дикуни раніше мали діло.

Ажурний дзеркальний обрис величезної базальтово-асфальтової діжки до сорокової години дня (при стагодинній планетарній добі) поступово почав розжарюватись. А в самій діжці щось уже вирувало, бродило і булькотіло.

Перегонка першої порції місцевого орхідейно-мангового самогону зайняла ще тридцять годин. І те диво вдовольнило шлунки розбитих на касти “мозковиків” та “членожерців”, канібалів і вегетаріанців, і двом-трьом зновприбулих астропілотів, яких інтернували разом зі Стеном Говері.

Коротше, ввечері самогон побіг струмками, а до ночі, як і належить, полився по рукотворних бамбукових змійовиках повноводо нескінченною рікою, оскільки верейки з плодами і квітами все прибували, і прибували до бродильні, а пили багато і жадібно річковий самогон усі.

Не пили тільки декілька людей. Їм заборонили, оскільки повинні були їх скуштувати у кошерному стані.

І з’їли б, але...

Хтось із перепивших в якомусь дивному братанні раптово відімкнув бамбукову клітку, випустивши бранців на волю.

– Пийте, хлопці, як усі! – він же спровістив радісно. І це був вождь, який старанно насмоктався, аби залікувати свою застарілу виразку. Та не долікував.

Комусь із мозкговиків все ж спала на думку мудра гадка – звеличити, а потім з шаною оскальпувати і скуштувати вождя, щоб кожний став настільки ж розумним. І вождя, природно, з’їли.

І хоча це вкрай неприємно, але канібалів можна було зрозуміти. До того часу було вже випито море, і одним лише занюхуванням справа не обійшлася…

– Як тебе звати, дурнику? – спитав наостанок Стен у вождя, вже виявляючи на обрії обрис патрульно-розвідувального модуля зі свого корабля. Біля корабля він розгледів виставлений потужний радіобуй. Радіовідповідач було вживлено в самого Говері біля основи потиличної кістки. І тому передбачливий Стен навіть не пригубив.

Веле Штилвелд: ЕПОХА РАННІХ БЛУКАЛЬЦІВ, епізодична концепція прадавньої ...

Веле Штилвелд: ЕПОХА РАННІХ БЛУКАЛЬЦІВ, 

епізодична концепція прадавньої епохи Проникнення,

©Ірина Діденко: Прачка, графіка

Не поспішайте засуджувати Стена Говері. Він типовий представник епохи Ранніх Блукальців. Тоді ще й дзеркала фотонних прискорювачів ніхто не вмів відстрілювати і негайно анігілювати їх при підльоті до планет Світів Руйнування. Тепер у цьому районі галактики, вже як музейний, існує найсправжнісінький міжпланетний смітник.

Та й сонце там, прямо скажемо, найординарніше – удень немовби земне, типове, а смерковими ночами якесь чудне, неначе роздвоєне на два величезні Місяці. Більший із них планетарні тубільці не без гумору величають: “Здоровеньки були!”, а менший: “До побачення!”.

Стен Говері звалився на планету Ітака з боку отого “До побачення!”...

Йому б відразу і полетіти, але на планету його, чесно кажучи, просто катапультувало з орбітального відсіку, що не довго дихав на ладан, а відразу ввійшов у щільні шари атмосфери і не залишив Стенові ані найменшої надії на найкоротше: “До побачення!”…

У Стена не було вибору. Навколо буяли тропіки, росли бамбукові зарості, висаджені тут колись екологічною місією відвідування. Тут же цвіли магнолії і росли мангові плантації. Додайте до цього бузкове зілля і вгодованих канібалів, чий сніданок або обід, а то й вечерю час від часу прикрашали подібні Стени або представники екологічної місії або ще бозна-хто, і ви зрозумієте, що у Стена вибору не залишалося.

У зв'язку з відсутністю учасників екологічної місії або ще Бозна-кого, прямо до сніданку належало оббілувати самого Стена і на тому сито вгомонитися. Були б ви на місці Стена, вам би не сподобалося…

– Неправильні ви хлоп’ята, – завів було спантеличений, але по суті своїй хитрий Стен, та одразу переконався, що зробив це марно. Декілька “неправильних”, але ситих мармиз подивилися на нього озвіріло і без усякого співчуття. Щоправда, одна пика з зародками містечкового лідера щось прогугнявила іншим, і ті грізно і тупо змахнули над своїми кудлатими головами кам'яними сокирками.

– Ага, ось тебе-то мені і треба! – утішився Стен і відігнав від себе всіх інших здобувачів бутерброда з начинням із його власних тельбухів. 

– Послухай–но, без-міри-волохатий! Нуднувато тут у вас: тільки звалишся з неба, як тебе зараз же бажають на печеню перетворити. А в мене до тебе можливо є цікава пропозиція.

– Певно, знову намисто, – розбірливою космолінгвою прогарчав бородатий. – Та в мене від них вибухи в шлунку, і до того ж геь усі зуби переламані. Тепер от користуюсь вставними з діамантовим напиленням. Нещодавно один дантист перед вечерею подарував. І хоч дантиста того з’їли, а от зубам хоч би що. Дарма що чужі, але кусають що треба!

– Ясненько, – замислився Стен. – А як щoдo того, щоб не схопити виразку шлунку від надмірно просмаженої їжі?

– Тут є проблеми, – пожалівся махнорилий барбомордик. – Адже всі ви падаєте нам на голови зі своїми імпульсними печами, а нарубкою вас на котлети займатися у нас нема кому. Кулінарія – в зародковому стані: ось і жуємо вічно пересмажене м'ясо, да того ще й без солі і цибулі. Цибулі нам не закинули, а сіль видобувати розумово ще не дійшли. От і хапає нас виразка: то одного, то другого. Більше за все вождів. Воно хоч і розуму від м'яса більше, проте і виразка жахливіша. Але є один плюс. Вожді часто міняються, а “виразківників” з'їдаємо з належним розумінням і, можна навіть сказати, з сумом... До  того ж до нас переходять їх розумові задатки... хоч і статками їх при тому не назовеш…

– Адже тоді і тебе з’їдять, дурноголовцю!

– Це вірно, – ще більше засмутився отой барбамордик…

О, велика космолінгва: десь підморгнув, десь піднирнув... От і доходиш до розуміння, що абориген якийсь особливий...

– Всі ми тут особливі – будь-кого з нас  в околицях цього асфальтового фіг-вама біс носить. І всі тільки прагнуть облагодійнити. Одні бузкової трави навезуть, інші лазерними гарматами штучну мережу каналів наріжуть, треті проповідувати поспішають. А навіщо тут проповідувати, до кого, власне, поспішати? Ядерне торнадо останньої війни вилизало всю планету, як кульку. Це потім, коли все застигати стало – щось де набрякло, а де і на виїмку зійшло... Одним словом, – дістали асфальтовий льодяник і смокчіть його під галактичним соусом.

– Невже геть усі, що тут зібралися, – космопілоти?..

– Не всі. Є серед нас і засланці, і просто маньяки, і відлюдники, і ідейні. Але ти тільки спробуй такого ідейного заламати та у казан, як він тобі негайно доведе, що в ім'я його великих ідей достатньо поза чергою зжерти когось дрібнішого. А щодо глузду, то у всіх його однаково. Кожна сволота всі кнопки на всіх можливих пультах знає, а от як без кнопки і голими сідницями об асфальт...

– М–да... Тобто, значить, я як би один із вас? Так чому ж відразу на печеню?

– В тому і справа, що не один. Тут теж тонкощі є. Та ні до чого тобі це знати. Однаково тебе на сніданок зжеруть. Тому що від пахощів орхідей і смаку манго всіх уже точно нудить...

– А я б тільки і нюхав манго, а їв би самі орхідеї.

Веле Штилвелд: Продавець кубиків, ч. 1

Веле Штилвелд: Продавець кубиків, ч. 1

© Ірина Діденко: Продавщиня кубиків

Біля фронтальної стіни мого величезного зміїстого будинку розміщений маленький блок крамниць, настільки необхідних мешканцям за негласними канонами ще радянської горе-архітектури, наскільки ж неможливо коштовних з лихої волі жадібно злодійкуватих місцевих завмагів і продавців. Тому поруч із ними цілком конкурентно розвивається прямісінько на асфальті майже безкоштовний, у порівнянні з магазинчиками-скупідонами, базар. Та його і базаром смішно називати! Сягайте нижче - базарчик... Гамівний, різнобарвний, жвавий…

Особливо у літню пору. Тут можна купити і сигарети, і збіжжя, і консерви, і зелень, і книги, і м'ясо, і квіти, і мрії. Про такий би раніше було тільки марити...

А тепер хоч купуй, хоч торгуй – дозволено нині все, що не заборонено. А заборонено хіба що літати на мітлі. Навіть не заборонено, а скоріш – непристойно. Мало чого сьогодні з Туреччини везуть! Може, завтра хто-небудь для себе персональний “шатл” звідти прижене, а держава ще своєї аерокосмічної монополії не скасовувала. Ось тут  і можуть виникнути ус ілякі непорозуміннячка, а так – нічого... Оплати призначені двісті п’ятдесят тисяч за місце і... Торгуй! Привертай народ, закликай, улещуй, упрошуй. Певно, на що-небудь хто-небудь око та й покладе. А там – тиць по руках, і пішла купівля-продаж...

А тут нещодавно підсів на той базарчик якийсь химерний тип, з високою холеною шиєю, навіть у спеку обгорнутою широким клітчастим кашне, не інакше як для заманки. На вигляд хлопчині-доходязі тридцятник, а по суті, а скільки дасте, і до того він ще продавець дитячих кубиків... І зазвичай зовсім недорого просить: сьогоднішні кубики – двадцять тисяч, учорашні – двадцять п'ять, позавчорашні – тридцять. А він мені виглядом своїм сподобався, і я став купувати у ного кубики з найпершого дня.

“Він блюзнірствує, – думаю, – треба і собі поблюзнірствувати!”

І ще при цьому подумав: якщо у світі присутній один божевільний продавець, то нехай в тому ж світі буде присутній хоча б один божевільний покупець! Все одно на тому риночці, від чвсів легендарного Байди більше проп’єш, хоч би й на пиві!.. Мені про це й Тимур Литовченко говорив. А той чолов’яга, скажу вам, зовсім не п’є. Потихеньку на “шатлик” свій збирає. Йому б тільки знай у свій всесвіт відчалити... Таким вже вродився змалечку, прибув на Землі ніби у відрядження, тоді як я добре завчив:

«Ой, у Цариграді, на риночку,

ой, п’є Байда мед-горілочку,

ой, п’є Байда не день й не два,

не одну нічку та годиночку…»

З фенами на кшталт Тимура завжди так. Тут вони тобі й ковтка зайвого в горло не впустять, а там їм всесвіт подай....

Це я вам сказав тільки для того, щоб ви мене правильно зрозуміли, коли я з цими кубиками теж перейшов на недоочищену воду з-під кухонного крану... А що? Вода з-під кухонного крану теж нічого!.. Адже кубики прикупати самому мені до вподоби, а безробіття, скажу вам, знову ж не тітка.

Одним словом, призвичаївся так-сяк до не джерельнї води. На пиво вже і не тягне! Тепер ти мене хоч воблою по маківці моїй заголеній бий, чи хоч таранею по лобі лупцюй... – все єдино. Взагалі, правильним я відтоді чоловіком став! Раз достатньо працюєш, вирішив, то й пива не пий!

А от із кубиками в мене так просто не вийшло. Запав у голову забаганка оті майже однокольорові  кубики купувати – нічим вибити з макітри не можу: що не день, а я у того продавця перший. А в самого мене, чи вірите, руки дрібним дрожем трусяться! А здавалось би – маячня. Так всі ж якось вибрикують... Нам, земним, що не вибрикувати, то не жити!

День купую, два... На п'ятий день стоїть у мене на поличці п'ять однаковісіньких кубиків – і за кольором, і за щільністю, і за запахом. У чому ж, думаю, тут заковика? Адже відчуваю, що продавець кубиків не мухлює, і якось учорашні кубики від сьогоднішніх відділяє, а позавчорашні аж у всі очі пильнує, щоб до кого-небудь випадково даром не пристав. Значить, має в тому свій власний інтерес, стежить за відмінністю...

Щоправда, всі відмінності – лише в забарвленні. По одній грані – але й тут не посвячений у шкільний курс фізики не вельми заплутається – все та ж споконвічна ньютонівська спектрограма:

Чи Отой Жбан Знає Бажання Синього Фазана?

Оранжевий кубик за червоним, жовтий за оранжевим, зелений за жовтим, блакитний за зеленим. Доходить діло до фіолетового... У продавця кубиків все як заведено: у вчорашніх кубиках – сині, в позавчорашніх – блакитні стоять. А біля ніг самого продавця дітлахи з околиці тісно труться!..

Вертяться невгамовні, сперечаються, азартно укладають парі – що в підсумку з усього цього задуму вийде. Одні кажуть: “Снікерси”, інші перебивають їх: “Баунті”, треті дуже хитро мовчать, а самі вичікують, раптом продавець кубиків пробалакається. Бо у  кожного продавця  чи хоч вертлявих спінерів, чи хоч статичних кубиків своя буржуїнська таємниця... Схоже, що всі навколишні дітлахи в цьому розпродажу якусь приховану від сторонніх очей хитрість відчули. У сучасних дітлахів особливий нюх на всілякі вуличні презентації...

Веле Штилвелд: Продавець кубиків, ч. 2

Веле Штилвелд: Продавець кубиків, ч. 2

© Ірина Діденко: Продавщиня кубиків

Один хлопчисько просто як на аркані тягне мати:

– Мамо, купи мені синій кубик! У мене самого тільки його і нема, розумієш?

Мати пручається. Вона має довгі стрункі ноги, випестуване обличчя, дорогий макіяж і притаманний торговим городянкам добрячий призивний голос. Такий голос у всесвіті не заваляється. Той ще голосок! Кують такі голосиська трубні янголи до часу міфічного Армагеддону... Армагеддон той ще коли буде, а оцей голосок здатний і тролейбус на ходу зупинити. В третину голосу рикне – і штанги з проводів самі злетять...

– Мамо, а ви купіть кубика хлопчику, не ображайте дитину, – радить оцій жіночці продавець.

Не доводилося, видно, йому досі виступати в ролі живого громовідводу. Але на цей раз прийшлося. У торговців засолами полопались трьохлітрові банки:

– Ви он тому лисому очкарику свої смердючі кубики продавайте. Давно я вас помітила! Ви хоч шахрай при справі, а цей у вас – ніби підставна особа. Та ж ціна цим кубикам – тьху!.. не сказати! – і, круто перекочуючи під собою дві свої дивно щоглисті литки, вона якось переможно відводить репетуючого шкета геть, незважаючи на явну поразку сина в очах дворової канікулярної шатії. Услід відходячим доноситься свист презирства. Це так канікулярна громадськість висловлює своє явне незадоволення.

Наступного дня біля розкладки з кубиками – ажіотаж!.. Мабуть, хтось на ніч, як і я, а хтось цілком випадково виставив кубики в необхідній кольоровій послідовності, і вранці у кого що вийшло. Вже хто і як складав ці кубики: або один на другий, або ланцюжком-рядочком, або і зовсім за іншим принципом, але:

Чи Отой Жбан Знає Бажання Синього Фазана? – однозначно спрацювало...

І схоже, що у багатьох щасливців вийшло те ж саме, що і в мене самого вранці: сім різнобарвних по одній грані кубиків позросталися за ніч в єдиний – білий. А далі, у кого і для чого...

У мене, наприклад, вийшов душевний барометр – для письменника річ зручна: як блаженствую – фіолетовий, як думаю – синій, як розлютуюсь на себе самого – червоний.

А на інших я не злюсь. Давно вже знаю, що в своєму власному світі я сам собі голова!.. В такому розгнівано–червоному стані не можна і рядка писати. Не пристосуються ані такі рядки до цього світу, ані цей світ до закипілих, подібно до чайника, рядків. Вже краще поспати або по кімнаті поблукати, доки кубик не перейде в розслаблений колір – зелений, або не наллється соковито–абрикосовою барвою – кольором творчості. Та тільки до чого ж часом тяжко в цей особливий стан перейти, та ще й після цього в ньому тривало залишатися.

Ах, цей дивний абрикосовий колір!.. Та, здається, я захопився. В інших покупців теж щось до їхнього повсякденного світу додалося: у когось вийшов кольоровий термометр, а у когось – справжній калейдоскоп!..

Хлопчиськи про те чудернацтво точно провідали, і я вперше виявився в черзі до продавця кубиків не першим... Так–так, на цей раз і постояти мені довелося, як ще і зараз інколи потрібно постояти в черзі за хлібом – вранішнім, м’якеньким... А що? Адже не ситно доки живемо, от і натискаємо на хліб. А я ще і на кубики...

Таж продавець кубиків, наче нічого не сталося, знов свої кубики продає. Знайома мамця з голосом від Ієрихонської труби цього разу надтихо продавцеві кубиків докоряє:

– Що ж ви, добродію незугарний, що ж ви, громодянчику люб’язний, не попереджали, що в ваших кубиках чаклунство?

– І ви, матінко, про те ж? Та хіба я вам не радив вашій дитині синій кубик купити? А ви і перед друзяками синочка принизили, і сторонню людину дарма ображали. А між іншим, він простий безробітний.

– Безробітних простих не буває. Марноїд він, от і ошивається біля вас, людини світу корисної. Мо’, щодо синього кубика, допоможете? На крайній випадок?

– Шкода, але про чаклунство ви згадали марно... Та якщо б я вчора про це заговорив, то мене б миттю в СИЗО запроторили за законом про недоброякісну рекламу. Адже чаклунство, якщо воно і було, то цілком не від мене залежало, а від тих, хто повірив. От ви не повірили, а тих синіх кубиків вже й немає. Почніть купувати все з початку.

– Та це ж здирство! Ви спершу поверніть мої сто двадцять тисяч, фокуснику! Я зрозуміла ваші шахрайські штучки-дрючки, штукарчику ви нещасний! Поверніть мені або сто двадцять тисяч, або синій кубик продайте, інакше я вас в дурку запроторю!

– Але тієї серії більше немає, мадам! І ви бачите чергу? Мені б і ці кубики ниньки встигнути продати. А з вами ми дещо забалакалися...

Тут підійшов і Тимко Литовченко, бо опинився на Троєщині перевіряти другу квартиру. Отримати отримали на молоду ніби сім’ю, але з Подолу ані шасть, хоч і на голові у бабуле Жанни і діда Івіна непереливки…

– А чого це ви й насправді виробляєте отаке неподобство: хочу – кручу до схочу… Як вам не соромно… Ма, нема… У вас ліцензія є хоч яка? Бо оце я дивлюся, ви на цю нелайливу жіночку не зважаєте…

– Та хіба я їй щось наврочив? Учора кубики тієї серії ще була, а сьогодні же 

не па…

– Пробачте?

– Вже нема! То щось на французькій мові зірвалося…

Веле Штилвелд: Продавець кубиків, ч. 3

Веле Штилвелд: Продавець кубиків, ч. 3

© Ірина Діденко: Продавщиня кубиків

– Ні, який негідник, який паскудник!.. Я тобі дам же не па… Я тобі дам вже нема… Люди, цей чоловік образив мого сина! Люди, він негідник!

Через її дурепний крик у найближчих продавців від здивування повискакували шпроти з потрощених голосовими децибелами консервних банок...

За тиждень до продавця кубиків черга стояла, як до мавзолею, завдовжки у декілька кілометрів – повз проспект Володимира Маяковського. Чутки самі розійшлися по місту – і про те, що вибухають огіркові банки та рвуться тролейбусні проводи, і про те, що диво–кубики продаються...

А у мене в цей час знову ж у будинку відчутні зміни – білий кубик злився з попередніми сімома, і от я тепер вечорами дивлюся свій зіпсований телевізор.

Я і сам досі як слід не знаю, що в ньому згоріло. Моєї вечірньо-завушньої інженерної освіти малувато. Знаю, що тільки електронна трубка цілком ціла... У цьому мене по черзі спромоглись переконати цілих шість телемайстрів, таких же учорашніх інженерів, як і я. І я їм вірю. А чому б мені їм не вірити? Всі до одного – люди порядні, тільки такі ж, як і я, електронщики... З паяликом познайомились лише тоді, коли всіх їх повикидали з різноманітних електронних НДІ... Цікаво, чим вони там всі займалися? Я хоч свого часу в школі дітей програмувати навчав.

От і виходить, що як тільки ставиш цей знов утворений кубик на зіпсований телевізор, як він миттю все говорить і показує. Торкнув за будь–яку грань – канали перемикає, забрав кубика – телевізор і вимкнувся... Глянув на електричний лічильник, а там – ані руш!

Я вже півроку кубики купую. Тепер у мене є свій всесвіт, тільки я ніяк при цьому продавця кубиків не зрозумію... По–перше, на що мені одному цей всесвіт, а по–друге, всесвітами ні з ким не можна помінятися... Все ним дуже хитро–тонко вигадано: як хто раптом починає інших до свого власного всесвіту запрошувати, так відбувається розірвання цього всесвіту, а після цього в ЗМІ можна почути, що десь у глибинах космосу знов секретні телескопи зафіксували вибух чергової наднової зірки... А це ж знов чийсь всесвіт вивернуло навиворіт. Тут вже і кубики не допомагають – як тільки запросив додому гостей та геть перед ними розійшовся–розхвалився, так одразу викидай річ. Вважай, що кубиками вже назавжди скористувався. Не терплять вони хвастощів, кичування – ані–ні!..

Сам продавець кубиків ще нещодавно свої кубики продавав, доки я не прилаштувався з ним поруч продавати повітря...

Це вже після того, як мій власний всесвіт, як і у інших, вибухнув. Чесне слово, розторощило його класично – не яскравіше і не страшніше, ніж у інших... Мабуть, ранувато нам, нинішнім, цілі всесвіти купувати. Що нам з тими всесвітами робити, коли так часто ми не можемо розібратися як слід у собі...

А ота гидка мамця з продавцем кубиків розібралася. Прямо на базарчику зібрала науковий консиліум, викликала великих експертів з позаземних цивілізацій та НЛО. Смачно виступив і картав продавця кубиків кіномитець і уфолог Хамрук Всеволод Андрійович, і патетично закликав базарну спільноту і усю навколишню громадкість не довіряти наше троєщинське людство лобістові чужинських всесвітів!... Із натовпу вирізнилися однаково одягнуті акуратні люди в цивільному і поплічника позаземних цивілізацій відвезли на службовій спеціномарці.

До речі про Тимка, що так і не став сусідом на виселках…

– Оце я б дивуюся на тебе, Штилвелде… У тебе ж тих оповідань, як у цього продавця кубиків… Віддай мені декілька сюжетів. Я їх допрацюю до невпізнання і видам за свої більш цікаві, більш жваві, бо сам ти до них за життя більше доторкнутись не жважися… І будуть вони у тебе як оті кубіки тільки неквапно і мляво мерехкотіти…

Зразу скажу, не дав! Ось Тімко Литовченко за життя мені того не досить творчого облизня не пробачив…

А кубики?! А що кубики? Ах, кубики!.. Коли скінчився консиліум, і розсипалися по боках вулиць байди тутешні, багато хто з них одразу ті кубики повикидав. Хто викинув, той про них і забув...

Я ж виявився однім з небагатьох, хто свої кубики не тільки забув викинути, але і просто забув, де вони в мене у будинку лежать. Може, коли-небудь я ще на них і натраплю, але зараз я наштовхнувся на щось інше...

Я раптом чітко почув голос свого загиблого всесвіту. Схоже, що й справді колись я там колись мешкав, і тепер той всесвіт не відпускає мене від себе...

Травень-червень 

1996, 2000 рр.,

 квітень 2022  р.

Ірина Діденко: Українська Лілея - час сподівання, графіка

Ірина Діденко: Українська Лілея - час сподівання, графіка

         #irinadidenko,#warinukraine,#graficart

 

Ірина Діденко: серія "Війна": Янгол перепочинку, Війна

 

© Iрина Діденко: з серії "Війна" - Янгол перепочинку

© Ирина Диденко: Раздумья на войне

Всматриваешься вдаль. ГдеТревога? 

Опять тревога?..

Нет тревоги. Снова февраль,

И число сейчас двадцать второе. 

Снова сито небес дождей нам отсыплет

И содрогнешься.

Снова, девочка, снова февраль и число...

И опять проснёшься. 

-.

Ни словам, ни делам не верь.
Ты молчишь, а душа смеётся.
Вот сейчас не зима - апрель,
И заносчиво-злое солнце. 

Это ты. Не тебя! Лишь ты

Отпускаешь судьбу за рамку.

Знаешь, это одни мечты

Уходить навсегда подранком.

-.

Этот день без тревог один.

Этот день, как слезой омытый.

Будничная дребедень - 

Словно праздник непережитый. 

Ты молчишь. Я молчу и жду.

И курить нет места и смысла.

Погоди, я сейчас уйду

В полминуты забытой мыслью. 

-.

Боль?.. Не чувствую. И не знать, 

Что творится опять со мною.

Разлинованая тетрадь и портфель

Как дорога к дому. 

Так держать! Так идти. Дрожать.

Плакать так. Так опять смеяться.

...Боже мой, мы могли дышать

Там, где даже не жить опасно.

-.

Мне давно так спокойно не было. 

За весь день лишь одна тревога.

Опустевшая голова. 

Может быть, в скорый мир дорога? 

Может быть, мы все скоро встретимся

Наяву, не в гудках и зуммерах. 

Может... Просто сейчас не верится,

Что когда-нибудь это будет.

                        

© Iрина Діденко: серія "Війна" -  Війна

                         

#irinadidenko,#warinukraine,#graficart

© Ирина Диденко: Лики войны

SERIES "UKRAINE: FACES OF WAR. BLACK SKY" by Irina DiDenko

Ирина Диденко: Сон накануне вторжения

 #irinadidenko,#warinukraine,#graficart

Ірина Діденко: Бусоли прилетіли! Українська надія

 

© Iрина Діденко: Бусоли прилетіли! Українська надія

Веле Штылвелд

От точки вины до точки войны

Не надо Халвы мне мама...

Не надо арахиса и бастурмы

Как вырваться нам из ада...

Не наша вина в том, что это война

Решила предать нас тризне...

Мы выживем, мама, ведь наша страна

Оплот всей грядущей жизни...

Вон аист уже пролетел над землёй -

Он ищет посадки мама

Над нашей израненный в битве страной,

Над нашей надеждой и нашей судьбой,

Он наш оберег и отрада. 

Бойцы и солдаты... Да нет, солдатня

На сцепке с бойцами народа.

бойцы нас спасут: это наша земля -

Не будет здесь пришлых уродов...

Мне скоро 12, Так хочется жить

В преддверии нового лета...

Как холодно, мама, нам бы дожить

Под взрывами бомб до рассвета...

Вон бусолы, мама, с отметками зла

Священные птицы конвоя

Он прибыл за нами, прервалась весна?

Нет, снова мы дышим с тобою.

За нами пришли в наш разбитый подвал,

бойцы-парамедики, светлый финал...

И бусолы снова курлычут вдали -

Они санитаров в наш дом привели...

Ірина Діденко: Повітряна тривога, Київ, березень 2022 р.

                                       #irinadidenko,#warinukraine,#graficart

Веле Штилвелд: Доглядач космодрому, ч.5

Веле Штилвелд: Доглядач космодрому, ч.5

© Ірина Діденко: Мурлон, графіка

 –Тобто? – вже досить нестримано напружився мурлон-посадовець.

 –Я ж вам і кажу,що "сон розуму,що народжує потвор"... Не маєш кміти,не суйся справу робити… Це ж земна класика,найдивніший з художніх геніїв людства – трохи глуховатого Франциско Гойя,який,коли йому розповідали про зради графині де Альба,становився зовсім глухим...

 –Ось і мені до вас часом не докричатися... І чим щільніше я вживаюся в ваш світ,тим швидше буду змушений залишити його...

 –Це чому ж?

 –Напевно,від того,що людство давно вже стало страждати почуттям месіанського експансіонізму,та якщо говорити простіше,то космічним екстремізмом. Ми просто в дурку прибули на планету котів і олюднили її,підрізавши вам крила... От щось і не тік-такнуло...

 –М-мау... Тобто я хотів би висловитися конкретніше: браво! Коли це,нарешті,стало до вас доходити? Чи не тоді,коли ви стали посилати на Землю прекрасні хутряні вироби: шапки,шубки,рукавиці... Тоді ми і звернулися до страждальної душі нашої планети...

 –І з неї вийшов той Бирр-гир-рох-здир?

 –Так. Я зараз заприсягнуся говорити тут правду і тільки правду,чи хоча б те,що ви називаєте правдою. Чесно кажучи,у нас теж були Титани– такі ж реліктові форми. Додайте до них фолк про всілякі Тартари... Коротше,застосувавши закони дискретної нестабільності і екстраполяцію приниження нашого,м –мау,племені,ми викликали голем Бирр-гир-рох-здира,і вашими стараннями раз за разом відправиляємо його на Землю. Адже до Землі саме п'ять світлових років...

 –Що можна зробити перш ніж цей космічний голем зжере мою рідну планету?

 –Теоретично,ми тут,мау,усе прорахували... Людство інфантильне й усе ще вірить казкам. А до того ж грається в війни. Так що ви не завжди здатні з ряду альтернатив вибрати тільки одну найбільш розумну...

 –Жив-був у бабусі сіренький козлик... Хай тобі грець лихій долі навпростець, кіт у чоботях... У Лукомор'я... І був... Бременським музикантом! – заголосив я поспішно: міфи,історії,казки наїхали на мене злодійським общаком...

 – Ось,і я,Орнісе,про те саме веду... То ж най хутчіше лети птахом на перехоплення Бирр-гир-рох-здира... З Бремена до Лукомор'я...

 –Стоп,як там сказано...

 –Де?

 –Неважливо! З пороху вийшов,у порох і підеш... Йошкін кіт! Порох! Це усього лише порох! І всі ті шубки,і рукавиці з мурлонових шкурок – порох,і паски,і фенечки,і шапки-вушанки!.. Все це життєва потала!

Я помчався у космопорт віддавати найважливіше за своє життя розпорядження: усі вироби з мурлонових шкурок і всіх обманно вивезених із планети мурлонів повернути негайно на планету Ітак,щоб повернувся до тутешнього Тартару і мстивий Бирр-гир-рох-здир,і ніколи більше земляни не побажали полону і винищення космічних цивілізацій і рас,бо за кожним разом буде йти їм помста,а із реліктових глибин роздертих земними загарбниками планет постануть свої Бирр-гир-рох-здири і накинуть на блакитну планету задушливе ласо відплати.

 –Транспортні торгові кораблі не встигнуть повернутися на планету Ітак,– надійшло тривожне повідомлення від мурлона-координатора Планетарної ради,коли я вже зосереджено сидів на своєму інспекторському місці.

 –Їм і не слід устигнути. Їм тільки треба повернутися назад – назустріч Бирр-гир-рох-здиру! Пройшовши через його інформаційну сутність,– вони умертвлять його і не допустять розвалу Землі. Тому що Голема зруйнував напис його творця,зроблений на долоні глиняного монстра...

 –А чи не подасте ви,інспекторе,у відставку?

 –Аж ніяк! Відтепер я стану охороняти світ мурлонів,як свій власний,людський... – Відповів я і зам'явся.  –От тільки дозвольте літати...

 –Літати?  – мрійливо перепитав мене,людину,мурлон.  – Літати,тоді полетіли! Бо дозвіл на польоти видає тілу душа!

Замість дещо сумної післямови:

Цитата: "Кот да Вінчі",роман про іноланетянина,представника феліціоїдної цівілізації,якого врятував великий Леонардо і який відплати йому за це своїми знаннями  

Спейсер’е,ти стаєш на небезпечну стежку! Річ у тім,що незабутній Веле Штилвелд свого часу вивів образ "інопланетного Кота Мурлона",який,за його твердженнями,в нього вкрав Андрій Дмитрук. За що останній удостоївся "честі" потрапити в порнографічний роман Штилвелда "Прощавай Чорнотроп..." – з нього мені найяскравіше запам’ятався момент,коли сам герой злягається з помічницею Чорнотропа,лейтенанткою КДБ Гульсари,а цей Кіт Мурлон прилаштовується іззаду головного героя... Хоча з часом з’ясовується,що Мурлон проник у той же "таємний отвір" одночасно з головним героєм,а не те,що можна подумати попервах...

Все це неподобство (щоправда,трохи скорочено) було опубліковано в "Лелі",за що Дмитрук нібито телефонував Велочці та лаявся з ним по телефону. Хоча за такі номери треба бити мармизу... Та я просто не хочу,аби через рік написав нову порнуху - тепер вже про Спейсер’а. Бо і"ншопланетних котів" Штилвелд нібито "монополізував"... Тимур Литовченко

І найсумніше:

29 жовтня 2021 року  у Києві від ускладнень коронавірусу померло подружжя українських письменників - Тимур і Олена Литовченки. – Укрінформ.

Грудень 2003 р., квітень 2022 р.

Веле Штилвелд: Доглядач космодрому, ч.4

Веле Штилвелд: Доглядач космодрому, ч.4

© Ірина Діденко: Мурлон, графіка

Усім миттєво перехопило подих, аж бебихи повздувало… Я панічно почав натискувати на безліченні кнопки і важелі свого космічного сімбіота Сервига…

– Ні, пане Орнісу, саме вам належить приймати рішення! – пролунало від підручного кібера. – Це тільки вам належить знати, як слід чинити планетарному співтовариству, інспекторе…

– Як слід, як слід... На біса він вам отут знадобився...

– Був запрошений на конференцію регресуючих рядів прогресивних ітакських математиків...

– От капосне створення… Вважайте, що він вас уже порахував!

– А якщо без жартів?

– Тоді негайно варто почати депортацію цього Бирр-гир–рох–здира за п'ять світлових років у район найближчої чорної діри!

– Енергоресурс випроханий у Галактичної ради надано... – пролунало ще одне автоматичне сповіщення.

– Енергоресурс отриманий. Відлік часу пішов... Десять... – пішло технологічним відлунням…

– Коротше, він уже поглинув своїх недбайливих партнерів! – крізь відлік часу тривожно сповістили поліцейські наглядачі.

– Дев'ять... Вісім.. Сім...

– Він уже проковтнув увесь готельний бокс! Оголосити тотальну евакуацію з сектору З3-17!

– Бирр-гир–рох–здир поглинув сімнадцятий рівень, евакуйовані рівні із шістнадцятого по сьомий... В акваріумі на п'ятому рівні гримить прощальна пісня дельфінів...

– П'ять, чотири, три...

– Дельфіни не доспівали... Готель З3 знищений вщент до фундаменту...

– Один, нуль, старт!

– Трансгалактична депортація відбулася успішно, попутно знищена сама стартова установка... От гадина!

– Втрати мінімізовані планетарною системою відновлення екологічної рівноваги... Інспекторський бонус складає п'ятдесят космокредиток... Бажаєте імплантувати?

– Так, звичайно – нарівно в праве і ліве передпліччя.

Зі стіни послужливо висунулося призове крісло-імплантатор. Я переможно видерся на нього, але про себе зарікся повідомляти про поповнення свого мізерного рахунка місцевим доброзичливцям і фанам. Синхронно пульсуючі уколи конкретно повідомляли мені про приплив енергії...

– Процедура імплантації п'ятдесятьох космічних еквівалентів завершена. Але, будь ласка, зарубіть на носі, що зусилля з подолання гравітації в планетарних умовах заборонені.

– Це чому ж?

– Тому що підписано планетарну угоду про розмежування зон певного роздільного проживання представників людських рас і мурлонів.

– Чи існують які-небудь винятки, визначені угодою?

– Виняток єдиний: в подальшому сприяти інтеграції мурлонів і антропоморфних істот!

– О, Провидіння! Хто ж зараз керує Ітакською планетарною радою?

– Звісно, мурлон! – негайно відповів мені Сервиг – синтезрозум в інтегрованій голограмі...

До мурлона мене і викликали.

– Чу ві паролас есперанто?

– Мі не фурмі. Залишимо ваш пієтет, що не має нічого спільного з етикетом. Поговоримо без прикупу в колоді...

– До честі мурлонів, жоден з п'яти мільйонів ста двадцяти восьми особин нашого унікального виду в карти не грає. Та й ви начебто не особливий гравець... От ваш папашка...

– Ну, до чого нам досьє з пасьянсами персоналій? Кажіть відверто, в лоба що вам треба чи що ви там ще маєте на увазі?!

– З вами, Орнісе, завжди було не просто: що в лоб, що по лобі, друже. І все-таки, чим загрожує настільки екстрена висилка, уточню, – депортація цього отого бевзя… Бирр-гир–рох–здира? Кажіть чесно, не брешіть. Ви ж могли просто, ну, скажімо, приструнити його ергрегор, применшити його відчуття, здавити амбіції, нарешті, просто анігілювати...

– А з ним заодно і півгалактики враз! Ні вже, чемнесінько вибачайте... Я бачив подібних тварюк, так би мовити, у дії. Якщо хочете, вони – хижі поглиначі зірок. Опустіться на землю, то пак, на нашу спільну з Вами планету, і уявіть себе тільки на мить на лаві підслідних, і тоді ви зумієте сканувати мої думки, перш ніж депортувати мене з настільки упередженої планети. Ви самі хоч розумієте, на які міжзоряні неприємності ми нарвалися?

– Уточніть це, будь ласка, для кошлато-хвостатих із крилами на спині...

– Добре, я подумаю... – тут я витримав паузу. – Насамперед, представники виду, до якого належить цей Бирр-гир–рох–здир, виникають в інформаційному полі галактики у вигляді паразитичної субстанції, що самореалізується, і якій, чесно кажучи, від душі начхати і на тутешній міський магістрат, і на всіх службовців космопорта на бідолашній Ітаці. Так вже сталося,  що за всі минулі інформаційні гріхи варто було хоч один раз заплатити... І ось тобі зась...

– Тобто? – спробував поквапити мене ревний трудяга мурлон.

– Отож уся статика неприйнятих рішень і непродуманих дій минулого концентрується в деяке первинне зло, що підживлюється реліктовим негативом.... Відбувається щось іще, що прослизає в наш світ на мить і не залишає про себе ніяких матеріальних або польових змін. Ми маємо справу з інформаційною саркомою єдиного поля в даній ділянці космосу, власне на планеті Ітак – щось на шталт... загального планетарного колапсу.

Веле Штилвелд: Доглядач космодрому, ч.3

Веле Штилвелд: Доглядач космодрому, ч.3

© Ірина Діденко: Мурлон, графіка

Трохи далі від умовно  окресленого стартово-посадочного простору, влучно названого Обірвись-полем, починалося царство нескінченних служб супроводу: стартових реактивно-балістичних та передстартових техніко-експлуатаційних прфылактично-підготовчих  пыдрозділів, до яких належали і товарно-транспортні склади і пакгаузи, за якими тяглися нескінченні санітарні і митні служби та карантини, а також місця попередньої режимної та примусової затримки тих, кого мали депортувати з планети, – тобто усіх, хто мав хоч деінде карне минуле або був оголошений у кримінальному розшуку.

Варто обмовитися, що в'язниць на планеті Ітак просто не існувало, але депортація здійснювалася миттєво на найближчу планету космоклошарів, де не кожного депортанта з планети Ітак чекала солодка іділія. Бо були  то у занедбаному прикутку галактики Тронті безкінечні рудники і галери. Тамтешні парії обожнювали земне середньовіччя. Та й як було не обожнювати, коли з тутешніх рудників було вироблено усе до крихти галактичними корпораціями, а наступна рекультивація Тронти за прогнозами тамтешніх розумників повинна була затягтися на кілька наступних тисячоліть?..

Я ж сам обрав для себе планету, що експортувала бананову моркву, і тепер в'яло брів уздовж нагромаджених відразу за територією космопорта багатоповерхових готельних боксів, у кожнім з яких були досить комфортабельні умови проживання, з маленьким "але"…За зовні обмежений розподільною роздертою стінкою простір ніхто не смів сунути свого цікавого носа. Тому що і по цей, і по той бік стінки-зупинки булькав свій "нелюбий Августин". "Хуліган? А хулі нам…Гам!" – ретельно підвивав він…

В усіх цих боксах тимчасово проживали вічні бурлаки та посіпаки галактики. Тут же перебував і мій зовні нічим невідрізнимий від інших готельних номерів офіс. Хіба що його очолював я – лінійний інспектор Крансбнерського космопорту, після присяги на вірність планетарному співтовариству антропоморфних ітакців, карликовим рожевим слонам і кошлатим кішкоптахам мурлонам... До присяги на вірність банановій моркві, слава Провидінню, мене, правда, не примушували. Я сам з апетитом жував її повсюдно, оскільки вона містила в собі найприємніші галюциногенні градієнти, що благотворно діяли на мою психіку космічного блукача, який знайшов свою другу батьківщину на планеті Ітак.

Спробуйте заперечити, – якщо вас прославлять і нагородять, а потім знеславлять і бросять в житєву ницість, а потім приведуть до присяги і призначать на офіційну посаду – хіба після цього не виходить, що таким чином вам подарують чергову нову батьківщину.

Як там співалося в пісеньці Сервига:

Летіли, тинялись, впали, 

дивний здійняли гвалт!

Зоряні милі їх прохопили 

і до планети стрімко прибили 

в ранзі прибульців на шкалт…

На есперанто не перекладати! З ним ми ще сьорбнемо… Але хіба не проволав "нелюбий Августин" – "Хуліган? А хулі нам… Гам!" , а? А якщо зоряний хуліган став раптово інспектором, то що ви на це скажете? То-то й воно... на повне осьо-сьо…

Я заходжу до скан-камери і приростаю до грузлої підлоги. Мене немов усмоктує могутнім присоском, щоб я не заважав льодовому душу променем пробігати по моєму тілу – від маківки до п'ят. Промінь обмірює мене до мікронів. Якщо раптом виявиться навіть звичайний мерзотний зубний флюс і роздме вам щоку, можете не сумніватися, відбудеться миттєва медична кореляція образу і флюс буде висічений, і я вже без нього ввійду у світ акі агнець планетарного правосуддя...

Мої міркування перервані м'яко-вимогливою командою:

– Входіть!

І відразу долинає інформація:

– Інспекторе Орніс, у готельному боксі З3-17 саме зараз програють підпилого аборигена з планети Аксель. Це якийсь Бирр-гир–рох–здир. Він уже встиг підписати контракт, у якому дав згоду на власну розчленівку. Копія контракту, згідно Галактичного Статуту в пункті регулювання відносин між представниками контактуючих цивілізацій, уже надійшла в правовий відділ космоадміністрації...

– Конкретизуй, Сервигу, вимовлену тут ахінею...

– Чого тут уточнювати, шефе? Шість нефритових кінцівок цього Бирр-гир–рох–здира виграв тіньовий представник синдикату контрабандистів, пер п'яти астероїдів Гектор Глюк, а чотири костилі зі сталактитів – ліловий прибулець з Альфа Центаври Дикий Х'амі-син...

– О, тупоголові не дозоряні дурні! Вони просто розібрали на частини ложемент цього Бирр-гир-рох-здира: бо  шпангоути його ложемента дійсно з нефриту, а стрингери з природних параболічних сталактитів. Це тобі, Сервигу, не костильки. Це, блін, обмежники його природного експансіонізму! Ну, тепер, усім їм хана – і самому Дикому Х'амі-сину і його синам Глюкосинам!..

– Це чому ж?

– Та тому що вони подарували цій потворі звиняючи його обставини. Програні цілком законно частини запропонованого для цієї особи обмежника надають право цій худобині на просторову видову прогресію! А це значить, що незабаром він поглине усіх своїх партнерів по картярській грі, потім готельний бокс, потім космодром, Крансбнер, Континент Плантацій, планету... Продовжувати?