Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.17

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.17

© Iрина Діденко: Українські дітлахи

Помовчали…

– Все меріхтять у мене перед очима одні Алики-та-алкалики, які у мене в голові переплуталося: я – Алик, ти – Алкалик, а синуля мій - Валько, він же Валик… теж майбутній алкалик… Бо здала мене сюди Алевтина. Ото суча баба, а мою пенсію, фронтову – сама тепер пропиває! А мене і Вальку, як блошливих собацюр, по санаторіям поневіряться...

– Де він хоч перебуває?

– За тридев'ять земель, у королівстві маленьких гномів!

– Ось тобі гноми! Беркиць звідси, малявки!

– От, дрібнота  мерзенна: позавчора зелені, сьогодні, – обидва вдивляються в заціпенілих дітей. – Сьогодні вони чомусь сірі…

– Пішли звідси, Василю, бо нащо воно це нам: ми ж з тобою обидва - цваї, нам би тільки третього віднайти:

Три танкісти випили по триста,

а причіпник ледве втік за край...

– Танкістів, сволота, не чіпай!

– Не більша сволота ніж ти, бо світ без наволочі - фігня, наче картина Рєпіна "припливли"...

– Не всі… Ми доплили, а третього – йок! Нема, як і не було… Третій – зайвий. Це б йому треба було відміряти зайві "наркомівських" вісім бульок, а так нам обом – по дванадцять.

– Один чорт, що вісім, що дванадцять, все одно виверне, як сірки наллють. Геть, як у пеклі! Так що третій не завадив би…

– Ну, де ж ти друже, наш третій в грі, з картини "Три богатирі"?..

Батьки-дбайливці йдуть углиб нескінченного зеленого саду... Малятам здається, що за їх татками невпинно човгають якісь дивні зелені чоловічки. У цей час з неба зривається дощ, який поступово ы потужно переходить у справжню зливу. Настав час повертатися, ні, швидше вже бігти в групу! Хлопчаки зриваються з місця. Однією таємницею на землі стає менше. Їх татки не в спецвідрядженні, їх ріднесіньки татечки в дурдомі! І не за тридев'ять земель, а за гнилим садовим парканом. Тоді ж де вони самі: у санаторії, чи у молодшій групі дурдому, чи у в'язниці?

Малюкам справді страшно…

Веселка на небі згортається в довжелезну гачконосу парасольку, в проекції якої зникають уривки розкиданих по землі галіфе усіх колись вбитих кінногвардійців, з лахміття яких циркульні суті неодмінно спробують виткати якіхось дивних: поперемінно сіро-земляних, а то раптом й небесних вершників Армагеддону, про яких навіть у святому  Писанні не сказано ані рядка, але саме вони уже ведуть людство  до "Челленджера" та "Курська", Чорнобиля і Донецька, краху клаптево-лаптевої імперії кегебістів, в якій й майбутньому будуть намагатися поєднати окопи повного профілю у Рудому лісі біля Чорнобильского атомного реактора з такими ж розірваними в часі підводним човном «Курськ» і космічним шатлом всесвітнього забуття, проеціюючи на новий історичний фон найдавніші людські драми і катаклізми ... 

Сіро-синій, майже сизий вершник духовного Армагеддону намагається виглядати перед усіма іншими ницими лицарями бравим білісим покидьком... Як дивно, що ми зростали поруч із ним. Усьго у віддаленні в якісь два лапті на карті. Спільними зусиллями всього навколишнього людства ми виростили його з ницисті, люті, зневіри... І ось маємо те що маємо… 

Зовні наче притрушений нездоланним порохом часу санаторний службистський сенситив Інг-Йошка Карлович Дундич-Берг  – радянський напівугорець-напівшвед, був істотою вкрай сором'язливою до часу прийняття на груди біленької, яку той Карлович вживав регулярно, напиваючись до без тями кожного вечора.

Тож всю свою сором'язливість він залишав на піддослідному  "дитячому майданчику", бо жив Інг-Йошка прямо за хвірткою у тому ж самому закладі, що і решта "дурнів", і до якого примусово були інтерновані й отці Жорки та Валіка.

Там сенситива зазвичай величали "кірним" Ван Ваничем, і говорили про нього безліч дивних сентенцій. Насправді вечорами "кірний" неформально керував серед тутешніх санітарів, і на самоті до того медитував…

Під час тих медитацій порожні склянки з довоєнного гранованого скла ширяли коридорною анфіладою, викликаючи у в'язнів у "казенному закладі" для алкашів майже містичний жах. Траплялося, блукав «кірний» і по дощатому полу, і по підстельовому простору. Тому, як тільки він з’являвся у коридорі зі свого палатного "номера", усі хворі тремтіли… Бо коли сам "кірний" Карлович з черговою "чекушкою" "казенки" в руках  підзивав до себе когось із хворих, то тут же, миттєво, прямо з-під стелі підлітав порожній келих, і прозваний у "дурці" стопариком. І справді від того ніби й улесливого телекінезу багатьом було лячно…

Ван Ванич наповнював той стопарик по самі вінці, після чого той обтяжливо  вирушав у зворотний "політ" повз рота підзазваного, а приречений нещасний хворий мав добре напівбігтись, напівпідстрибуючи слідом за бажаною чарчиною, згадуючи на всю коридорну анфіладу російську матір на давньо-казанському арго чи пак міцну давньо-монгольську "іжицю"...