Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.18

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.18

© Iрина Діденко: Українські дітлахи

Нарешті, стопка сама підлітала до рота пожадливому, і, напіврозплескавшись в просторі, милостиво проливалася прямо в горло тому, хто не намагався вхопитися за неї руками, жадібно тремтячи в несамовитому тремері. За подібних обставин стопка обітована починала дрібно трястись, зло мандражувати і неодмінно виливатися вся до крапельки на підлогу.

У таких випадках з піддослідними пацієнтами траплялися тяжкі напади, і страшні прокляття зривалися на голову сенситивну Ван Ваничу, найневиннішим з яких було несусвітне:

– Гунявий фашисте!

Таким гунявим фашистом і виявлявся вранці Інг-Йошка Карлович на КПП санаторію для аномальних дітей, і слідом йому неодмінно мчало:

–  Знову Йошка-риба прийшов!

Ось так і "впливав" Дундич-Берг у свою тиху професійну заплаву.

І немов розчинявся у ній, хутко опохмелячись молочною рисовою кашею та рідким несолодким чаєм для співробітників.

Потім він раптово зникав: вистежувати, винюхувати, визнавати, вищипувати душі мальків, вигладжувати їх ершисті аури за встановленим радянським трафаретом, щоб наколювати на їхні грудки червонозіркові іконки з портретиком кучерявого свят-малюка, на ім'я Володя Ульянов.

Світовий вождь, наче моровий трафаретний хробаком, вповзав у душі людські з дитинства…

П'ятирічному хлопчику, якого звали Альберт Ейнштейн, подарували компас. "Іграшка" його зачарувала! Як так трапляється, що зовні стрілку компаса ніхто не чіпає, а вона вперто показує на північ! Це ж диво! І він зробив перше своє наукове відкриття:

"За речами має бути щось ще, глибоко приховане..."

Все своє життя він присвятив пошуку цього чогось, "глибоко прихованого".

Минули роки…

Наприкінці сорокових років одна журналістка звернула увагу на дивну літню людину, яка кивала головою, і розгойдувалась у такт пульсуючим струменям фонтану.

– Що се ви робите? – Здивувалася жінка.

– Намагаюся побачити веселку, – відповів той. Журналістка теж скуштувала, і в неї вийшло!

– Як вас звати? – Запитала вона.

– Альберт Ейнштейн – почула у відповідь…

Цікавість – ось рушійна сила творчості! З малечку і до самого життєвого скону.

За життя хто би  коли і куди не поспішав, він би не зміг перезавантажити минулу мережу дитячих подій, у яких було не менше роздумів і вчинків, ніж за усе  подальше вже доросле життя... Але у своєму дитинстві кожен ступав не поспішаючи, от і ми поспішати не станемо...

День в ізоляторі повернув вже в надвечір, сенситив-экстрасенс, поспостерігавший за дітьми, розпорядився повернути Веничку у групу, а Мишка і Вєрку залишити в ізоляторі до ранку.

Інг-Йошка Карлович Дундич-Берг, він же Ван Ванич, він же - дядько Ваня давно вже не бентежив малюків своєю негласною присутністю, оскільки зазвичай сидів в окремій кабінці, за цинковим склом якої раніше стояв стаціонарний рентген-апарат, тепер розібраний і розкладений по стаціонарним ящикам-скринях, щільно закритими і опломбованими, та ще й розставленими вздовж трьох стін, між якими ледь залишалося простір витягнути худі криві ноги штатного сенситиву, при якому неодмінно була фляжка з гарячим чаєм і коньяком. 

Втім, чай остигав, а коньячні пари на чайній бані лише народжували амбре, у якому Ван Ванич повільно згасав. Він міг годинами не курити і навіть не пити. Схоже, що в цей час він не думав. Він просто намагався проникнути за світлові силуетики дитячих аур і покопатися в них без паяльника ... Іноді це виходило. Та сьогодні зась...

Бо на цей раз між дитячими аурами витало їхнє спільне тонке тіло, наче якийсь егрегор, активність якого сенситива бентежила. Цей третій не керувався дітьми, не впливав на їхні вчинки і не накладав жодного відбитка на  їх сумарну дитячу безпосередність. Він просто жив – сам собою. І весь час намагався щось сказати самому Карловичу. Щось на кшталт вимогливого: "Іди!" Але піти тієї ночі сенситивну не довелося…

Навпроти щілинного віконця були вхідні двері в карантинну кімнатку. За нею, як і належить згідно із законами казарменної архітектури, тяглася вузька анфілада центрального коридору, з протилежного боку якої знаходилася службова кімната для відряджених до спецсанаторію вузьких профільних фахівців. Останнім часом у ній жили наложницею за "ясир" психолог Варвара та її вічний навколонауковий патрон - екскавалерист полковник-особист Сьомочкін. Якраз сьогодні ця славна парочка – сивий Геннадій Степанович і молода північна психея лихо гарцювали від тильного підвіконня до дверей, в яких вони не затрималися, а змучені старим кавалеристом хвацько в'їхали в карантинну кімнатку, де з величезним здивуванням зустріли перелякані очі дівчинки… То була Вєрка.