Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.16

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.16

© Iрина Діденко: Українські дітлахи

Після цього найтонший дитячий психолог Варвара Нілівна гірко плакала, згорнувшись у клубок на окремому дитячому ліжці під бойовою,  чи пак санітарною ковдрою. Біля ніг її, розпластавшись на підлозі спав сивий втомлений полковник. Акуратно згорнуті кавалерійські галіфе лежали на тумбочці між коханцями – "кобилкою" та наїзником, між начальником та підлеглою, між чоловіком та жінкою…

Жорці було мало землі, де він стояв, ходив, блукав, бігав, переміщався у різних мислимих напрямах. У своїх мріях Жорка був запеклим завойовником і завойовував зазвичай планети. Щоразу чергові нові землі, які він креслив чудовим складаним ножичком. Але ножичок конфіскувала з нестямним виттям перелякана Галина Семенівна, і тоді Жорка, що зневірився у хоч якомусь глузді дорослих, відшукав і приховав під бортом дерев'яного пісочника цвях у цілих сто міліметрів. Так вийшло, що і цей цвях з гріхом навпіл встромлявся у в'язкий глинозем, що давало право "завойовнику" відторгати землі Бабаніна, який тим дивним "режиком", за який слугував стоміліметровий цвях, володів вкрай слабо, що незабаром дозволило Жорці вщент іскромсати належну Валькові дідовщину - лінну половину планети з промовистою назвою Ітак. 

Після цього прицільного ширяння Жорка в повному побєдобєсії оголосив начикриженний навколишній простір ще одної намальованої на землі планети своїм завоюванням і, перемістився трохи далі вглиб старого зарослого саду, який, схоже, здичавів ще з воєнної пори, да так і не прийшов до тями, а тихо вимирав на межі п'ятдесятих і шістдесятих років. Саме тут належило намалювати нову планету, і почати її рашистське завоювання.

Щастя Жорки, що капловухого слимака Вальку Бабаніна Галина Семенівна любила з-за його розважливий флегматичний характер маленького розторопного чоловічка, і тому вже більше не звертала увагу на те, як Валька здавав Жорці за планетою планету, поки обидва не вперлися в напіврозсипаний дерев'яний паркан – справжню спокусу в хлоп'ячих душах.

Спокуса полягала в тому, щоб "вийти за контур", забувши про прогулянкове місце групи, завойовані землі і повалені півкулі.

Знати б хлопчикам, що за парканом починалася психлікарня для хронічних алкоголіків, що перенесли "білочку", побачили чортів і зелених чоловічків, фронт і тил, повоєнне лихоліття, великі будови по обидва боки Гулажого світу і тихий вир нестерпної в'язкої хрущовщини, яка відзначилася не тільки запуском на орбіту космічного корабля Гагаріна, але й рострілом демонстрації зголоднілих радянських рабів в Новочеркаську…  Та для цього вони бли ще занадто малі…

На той час у запарканному "відстійнику", бо так називали оту заміську психлікарню, знаходилося тридцять хворих, чиє фронтове та трудоголічне минуле дозволяло їм гідне лікування та повагу з боку медичного та обслуговуючого персоналу. От тільки пити їм не належало, і тому, відійшовши від першої, найнепривабливішої стадії свого "народного" захворювання, вони в очах малюків виглядали величезними млявими сомнамбулами, що переміщалися по відведеній для психов території майже невагомо.

Називалося це по-лікарняному - Теренкур, де зазвичай хронічним алкоголікам хотілося сховатися хоча б на перекур. Ось тут-то вони й зустрілися «батьки та діти» – тато Алік, що відбудував пів-Києва цегляром, та інвалід Василь Бабанін, що горів у танку під Курском. Під час розмови з генералом полковник Семочкін анітрохи не обмовився: не один танкіст горів у танку під Курськом. Там боролися цілі танкові армії двох сталевоварних держав.

Між двома питущими батьками ніби не існувало вікової різниці, хоча Василь був старший за Аліка на добрий десяток літ. Але, мабуть, обоє "стругнули" діточок по п'яні, між "чорними плівками", які рвали на частини їхні алкоголічні організми, у розпал повоєнного бебі-буму, коли прийнято було працювати, пити і любити, поки що сил на те вистачало.

А горілка тоді коштувала відносно дешево, і до кукурудзяного  хліба справа ще не дійшла, так що закушували тим харчовим статком, який їм послав не надто ситий повоєнний час: підпарканним цибулинням та хамсою з окрайцем чорного хліба.

Якщо ти не випив з по-під ранку, 

якщо  не вернувся ти додому, 

значить, відвезла тебе машина, 

зі смугою червоною знайома...

Саме така машина не лише відвезла їх обоїх, а й ще зашпурнула на задвірки української столиці, у той світ, де вже діти теж пожинали наслідки руйнування дорослих "батьківських" світів, у кожному з яких блимали тільки тіні вчорашніх людей, де з тих пір об'єднувала їх зазвичай лише горілка, та ще засихаючий у когось з них в кишені "на трьох розділений сирок"… Ниций, псевдо голандський…

Саме такий сирок і зараз був розділений між двома батьками по-братськи, але своїх дітей алкоголічні "зомбі" вже тупо не помічали.

– Ти, Василю, бачиш що там, біля паркану?

– Тобі скажи, не повіриш…

– Бродять, ті самі іроди бродять…

– Які у танку були?

– Гірше, ті були зелені, а ці – в зелених шмарклях... 

І здається, ці шмарклі мені навіть ніби знайомі... От тільки не пригадаю – чиї…