Веле Штилвелд: Продавець кубиків, ч. 1

Веле Штилвелд: Продавець кубиків, ч. 1

© Ірина Діденко: Продавщиня кубиків

Біля фронтальної стіни мого величезного зміїстого будинку розміщений маленький блок крамниць, настільки необхідних мешканцям за негласними канонами ще радянської горе-архітектури, наскільки ж неможливо коштовних з лихої волі жадібно злодійкуватих місцевих завмагів і продавців. Тому поруч із ними цілком конкурентно розвивається прямісінько на асфальті майже безкоштовний, у порівнянні з магазинчиками-скупідонами, базар. Та його і базаром смішно називати! Сягайте нижче - базарчик... Гамівний, різнобарвний, жвавий…

Особливо у літню пору. Тут можна купити і сигарети, і збіжжя, і консерви, і зелень, і книги, і м'ясо, і квіти, і мрії. Про такий би раніше було тільки марити...

А тепер хоч купуй, хоч торгуй – дозволено нині все, що не заборонено. А заборонено хіба що літати на мітлі. Навіть не заборонено, а скоріш – непристойно. Мало чого сьогодні з Туреччини везуть! Може, завтра хто-небудь для себе персональний “шатл” звідти прижене, а держава ще своєї аерокосмічної монополії не скасовувала. Ось тут  і можуть виникнути ус ілякі непорозуміннячка, а так – нічого... Оплати призначені двісті п’ятдесят тисяч за місце і... Торгуй! Привертай народ, закликай, улещуй, упрошуй. Певно, на що-небудь хто-небудь око та й покладе. А там – тиць по руках, і пішла купівля-продаж...

А тут нещодавно підсів на той базарчик якийсь химерний тип, з високою холеною шиєю, навіть у спеку обгорнутою широким клітчастим кашне, не інакше як для заманки. На вигляд хлопчині-доходязі тридцятник, а по суті, а скільки дасте, і до того він ще продавець дитячих кубиків... І зазвичай зовсім недорого просить: сьогоднішні кубики – двадцять тисяч, учорашні – двадцять п'ять, позавчорашні – тридцять. А він мені виглядом своїм сподобався, і я став купувати у ного кубики з найпершого дня.

“Він блюзнірствує, – думаю, – треба і собі поблюзнірствувати!”

І ще при цьому подумав: якщо у світі присутній один божевільний продавець, то нехай в тому ж світі буде присутній хоча б один божевільний покупець! Все одно на тому риночці, від чвсів легендарного Байди більше проп’єш, хоч би й на пиві!.. Мені про це й Тимур Литовченко говорив. А той чолов’яга, скажу вам, зовсім не п’є. Потихеньку на “шатлик” свій збирає. Йому б тільки знай у свій всесвіт відчалити... Таким вже вродився змалечку, прибув на Землі ніби у відрядження, тоді як я добре завчив:

«Ой, у Цариграді, на риночку,

ой, п’є Байда мед-горілочку,

ой, п’є Байда не день й не два,

не одну нічку та годиночку…»

З фенами на кшталт Тимура завжди так. Тут вони тобі й ковтка зайвого в горло не впустять, а там їм всесвіт подай....

Це я вам сказав тільки для того, щоб ви мене правильно зрозуміли, коли я з цими кубиками теж перейшов на недоочищену воду з-під кухонного крану... А що? Вода з-під кухонного крану теж нічого!.. Адже кубики прикупати самому мені до вподоби, а безробіття, скажу вам, знову ж не тітка.

Одним словом, призвичаївся так-сяк до не джерельнї води. На пиво вже і не тягне! Тепер ти мене хоч воблою по маківці моїй заголеній бий, чи хоч таранею по лобі лупцюй... – все єдино. Взагалі, правильним я відтоді чоловіком став! Раз достатньо працюєш, вирішив, то й пива не пий!

А от із кубиками в мене так просто не вийшло. Запав у голову забаганка оті майже однокольорові  кубики купувати – нічим вибити з макітри не можу: що не день, а я у того продавця перший. А в самого мене, чи вірите, руки дрібним дрожем трусяться! А здавалось би – маячня. Так всі ж якось вибрикують... Нам, земним, що не вибрикувати, то не жити!

День купую, два... На п'ятий день стоїть у мене на поличці п'ять однаковісіньких кубиків – і за кольором, і за щільністю, і за запахом. У чому ж, думаю, тут заковика? Адже відчуваю, що продавець кубиків не мухлює, і якось учорашні кубики від сьогоднішніх відділяє, а позавчорашні аж у всі очі пильнує, щоб до кого-небудь випадково даром не пристав. Значить, має в тому свій власний інтерес, стежить за відмінністю...

Щоправда, всі відмінності – лише в забарвленні. По одній грані – але й тут не посвячений у шкільний курс фізики не вельми заплутається – все та ж споконвічна ньютонівська спектрограма:

Чи Отой Жбан Знає Бажання Синього Фазана?

Оранжевий кубик за червоним, жовтий за оранжевим, зелений за жовтим, блакитний за зеленим. Доходить діло до фіолетового... У продавця кубиків все як заведено: у вчорашніх кубиках – сині, в позавчорашніх – блакитні стоять. А біля ніг самого продавця дітлахи з околиці тісно труться!..

Вертяться невгамовні, сперечаються, азартно укладають парі – що в підсумку з усього цього задуму вийде. Одні кажуть: “Снікерси”, інші перебивають їх: “Баунті”, треті дуже хитро мовчать, а самі вичікують, раптом продавець кубиків пробалакається. Бо у  кожного продавця  чи хоч вертлявих спінерів, чи хоч статичних кубиків своя буржуїнська таємниця... Схоже, що всі навколишні дітлахи в цьому розпродажу якусь приховану від сторонніх очей хитрість відчули. У сучасних дітлахів особливий нюх на всілякі вуличні презентації...