ЕПОХА РАННІХ БЛУКАЛЬЦІВ,ч.2
епізодична концепція прадавньої епохи Проникнення
©Ірина Діденко: Прачка, графіка
– І до тебе розумники були, але й їм без печені від цих Місяців захотілось з’їхати з глузду. От і з’їхали. І корчать з себе тубільців... Таких собі автохтонів. Я ж, між іншим, сам космопілот першого рангу. Моя міжпланетна галактична бовтанка, здається, називалася “Коломбіна”. Так у неї при підльоті до цієї планети, щось від орбітального смітника щось в управлінні перепалило скалками розбитих фотонних дзеркал. От і доаборигенився..
– А мене катапультувало...
– О-о, тепер зо три дні через ті озонові дірки будуть уламки орбітальні падати... Пронеси Господи, щоб не по бані врізало. Амінь, золотенький!
– Та який там до біса амінь?! Адже тут все обмізкувати потрібно.
– От і я кажу, що мізки – то найкращі ласощі. Та тільки через них більш за все бійок тут і відбувається.
– А дарма. Все одно ви тут недоумки, раз не здогадалися, як свою канібальську виразку лікувати. Адже ж є чим...
– От це дійсно тема. У казан мені нібито відразу за тобою. А що, можна перебути і без капітальної здачі повноважень?
– А ти як думав!.. Став би я наполягати. Взагалі справа проста: проголосити збір бамбукових трубочок. Для початку.
– Не підуть!..
– Всі – ні. А ти найтупіших об'єднай великою ідеєю, що всі ті, що жеруть передусім мізки, повинні потрудитися для суспільства в ім'я...
– Ну, доки я тут вождь, то в ім'я мене.
– Це вже не абищо. А після цього нехай ті ж “мізковики” почнуть ці трубки завивати в особливі спіралі. Втім, справа проста – конструкцію я намалюю.
– До чого ти ведеш?
– Відомо до чого, до змійовиків. Їх і встановимо де-небудь у кратері згаслого вулкану, а після цього почнемо туди відносити квіти орхідей і плоди манго.
– Трубки, квіти, плоди... Чи не простіше тебе раніш зжерти?
– Простіше. Але відразу за мною, пам'ятається, скуштують і тебе...
– Одначе, вірно. Ще й як їстимуть…з прицмоком…
– От і вирішуй. А нам із тобою вдвох належить провернути справу покрутіше, якщо не заперечуєш?..
Здичавілі “мозкоїди” з першими променями Ітакського сонця були проголошені найлютішими ворогами планетарного канібалізму. На них вже косилися і облизувалися, цілком забувши і Стена Говері, і приреченого на світанкову трапезу в якосі печені вождя.
То ж з внутрішнього боку казана покірні мінливості долі автохтони почали жвавенько звивати бамбукові змійовики, доводячи тим свою суспільну корисність...
Мангові плоди і квіти орхідей збирали в очеретяні верейки, які наспіх плели найнезлобивіші. Взагалі їм цілком вистачало і самої м’якоті манго, бо жили вони у вегетаріанських общинах і молилися богу Місяця “До побачення!” Але так вийшло, що їх добряче залякали казаном, і вони самі дали згоду на таку марудну роботу, як складання до казана плодів та суцвіть.
Незабаром до жерла вулкана потяглися ланцюжки звільнених від скручування бамбукових змійовиків мозкоїдів і претендентів на вождізм із безсумнівною виразкою шлунку від куштування собі подібних.
Вулкан швидко заповнювався вмістом верейок, а в цей час із навколишніх розвідок верталися ті, кого Стен Говері з вождем канібалів вислали у місцеві експедиції за уламками фотонних дзеркал, що впали з орбіт, і всяким різним технологічним дріб’язком, з яким усі ці дикуни раніше мали діло.
Ажурний дзеркальний обрис величезної базальтово-асфальтової діжки до сорокової години дня (при стагодинній планетарній добі) поступово почав розжарюватись. А в самій діжці щось уже вирувало, бродило і булькотіло.
Перегонка першої порції місцевого орхідейно-мангового самогону зайняла ще тридцять годин. І те диво вдовольнило шлунки розбитих на касти “мозковиків” та “членожерців”, канібалів і вегетаріанців, і двом-трьом зновприбулих астропілотів, яких інтернували разом зі Стеном Говері.
Коротше, ввечері самогон побіг струмками, а до ночі, як і належить, полився по рукотворних бамбукових змійовиках повноводо нескінченною рікою, оскільки верейки з плодами і квітами все прибували, і прибували до бродильні, а пили багато і жадібно річковий самогон усі.
Не пили тільки декілька людей. Їм заборонили, оскільки повинні були їх скуштувати у кошерному стані.
І з’їли б, але...
Хтось із перепивших в якомусь дивному братанні раптово відімкнув бамбукову клітку, випустивши бранців на волю.
– Пийте, хлопці, як усі! – він же спровістив радісно. І це був вождь, який старанно насмоктався, аби залікувати свою застарілу виразку. Та не долікував.
Комусь із мозкговиків все ж спала на думку мудра гадка – звеличити, а потім з шаною оскальпувати і скуштувати вождя, щоб кожний став настільки ж розумним. І вождя, природно, з’їли.
І хоча це вкрай неприємно, але канібалів можна було зрозуміти. До того часу було вже випито море, і одним лише занюхуванням справа не обійшлася…
– Як тебе звати, дурнику? – спитав наостанок Стен у вождя, вже виявляючи на обрії обрис патрульно-розвідувального модуля зі свого корабля. Біля корабля він розгледів виставлений потужний радіобуй. Радіовідповідач було вживлено в самого Говері біля основи потиличної кістки. І тому передбачливий Стен навіть не пригубив.
Комментариев нет:
Отправить комментарий