Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.14

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.14

© Iрина Діденко: Українські дітлахи

– Дозвольте поцікавитися, чи це з об'єктивки?

– Ні, люба, з життя. Я сестра того загиблого майора. Спеціально за дівчинкою приїхала в гарнізон, мені брат перед смертю про дівчинку писав, і те, що вона циганочка, і те, що розмовляє з упином. Ні, не заїкається, а як би перед кожною фразою, саме фразою, думає дуже дивно, як би перекладаючи ці фрази для себе з якоїсь неземної мови...

– Чому неземної?

– Дивно, ви постійно мене перебиваєте?

– Вибачте, не перебиваю, а дошкуляю природною жіночою цікавістю.

– Гаразд, усілякі ваші питання залиште на потім. Ось що найважливіше: дівчинку мені навідріз відмовлялися віддавати на тій підставі, що вона будцім-то відчувала собачі душі, і тільки відібрані нею песики виживали на центрифузі, а отже, всі ці знамениті Стрілки та Лайки – її хрещениці та хрещеники, а ось ті псини, що згоряли на старті і задихалися від жаху – то тих барбосів привозили справді з усієї країни. Їх представляв на тому космодромі, я не зараз жодним словом не обмовилася, справжній собачий авіагенералітет. Але генеральські сучки з кобельками до випробувань не допускалися. 

Їх відводили на псарню, де завідував одноногий вільнонайманий лісник Фомич, який, мов дивний покруч, доживав серед псів свій дещо не людського вік, через те, що колись його саме там, у тамошньому  тайговому лісі подер ведмідь, а пестила собак і правила серед них  – з виду дикувата та вічно скуйовджена Вірка. 

Мені писали, що після її від'їзду собаки вили від туги ще декілька днів. Деяких прийшлось навіть приспати… Але взяти її до себе я так і не змогла, бо вирішувала не я, а вона, бо бачте я виявилася ніби-то не її собачою сукою, а ось тут вона прижилася і навіть ожила, хоч собак тут не видно. Бо вона, мабудь, може вибирати не лише гарних собак, а й добрих друзів... Зі слов'янських дітлахів обрала собі лише Жорку, та ще цих двох дивних єврейчиків.

– Ведмедик наче напівкровка?

– Ти не по крові дивись, а вихованню! У сім'ї Шкідченка прабабка - ортодоксальна юдейка, єдиновірна жона відомого равіна Шнеєрсона, і своє українське прізвище він по життю пустить на ниць, бо стане найпершим у Києві сіоністом... Це ніби Біла рука друг індіанців, тільки трохи завзятіший. Напівкровки своїм слов'янським батькам не спускають, тим більше, якщо ті йдуть із сім'ї. А в нього вдома не сім'я, а цілий кагал. Веніамін швидше прийме російський уклад, б о колись мати його була у сталінській евакуації, а Шкідченко своє не прийме нізащо! З ним усі намикаються і викинуть на те ж собаче сміттєзвалище, де він і стане чудово верховодити, не прийшовши до жодного берега, а Вєрка... Боюся я за неї: вона відверто жертовна. Навіть страшно...

– А всі ці трусики, які вона так жваво показувала Жорці?

–  То все брехня: Вірка не покаже. Бо вона із погорільців.  Де і коли горіла – невідомо, але те, що обгоріла в усіх інтимних місцях, це точно.

–  А що в неї на грудці?

– Сенситивна аномалія, фахівці кажуть, що це начебто своєрідне віконце, в якому розташований екран сенситивного прийому, на якому і виникають оті дивні червоні літери... Їх вивчають, але Вєрка не дається, пручається і вже навчилась їх приховувати, а цей регулярний рентген її просто вб'є, і вона вже скоро загине від зайвого опромінення...

–   То нехай відкриється, порадьте їй...

–   На жаль, в її "собачому мисленні" я відкинута нею сука, бо не зуміла доглянути її батька – він досить швидко змарнів і помер від  надміркової радіації, а інших сук вона для себе не вибрала. Зараз її займають цуценята, такі, як Жорка, Венічка, Ведмедик... З дорослих "сук" вона з часом, можливо, вибере вас...

– Навіщо ж ви так брутально, Ольга Іванівно?

– Оскільки ти і є сука, така ж неприкрита, як і ті, яких Вєрка бачила у зграї на полігоні тому космічному, північному...

–   Це чому ж так?

– Та тому, що в ізоляторі навіть стіни тобою пропахли, бо чи не ти там зі Степаничем усі матраци протерла?

– Чи мені вам розповідати, що підневільна я... – тільки й спробувала виправдатися присоромлена Психологиня... Тоді як над нею співчутливо схилилися якісь напрочуд дивні циркульні суті.

Циркульні суті жили на ауричній призьбі Веселки-довгелки, що тинялася над землею, – прямо на сплеску сонячного відлуння. Вони бороздили планету, ледве торкаючись Землі, і були лише там, де все ще недозіркове людство думало зробити щось нерозсудливе, здатне потривожити не тільки стратосферу з Розумом неосферним, але навіть і Далекий Космос, про який людство ще нічого до пуття не знало, але міряло все на свій, міцно радянський аршин.

Це нагадувало якусь напрочуд бездуховну молотилку, своєрідну циркулярну пилку, під бездушними зубами якої належало згасати усьому двадцятому століттю. П'яти-шестирічним піддослідним малюкам було ще не відомо, що тільки їхнім правнукам відкриються справжні  – різнобарвно-яскраві стежки до зірок, тоді як той шлях відкривався, здавалося б, завтра…