Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.19,
© Iрина Діденко: Українські дітлахи
Вєрка напрочуд сміливо уявила кавалерійський роз'їзд у далекому забайкальському степу, де вона бачила і псарню, і запуск космічних кораблів, і вибухи балістичних на старті ракет, і навіть майже таку ж саму кобилку Чапаєвського комісара Фурманова – і Лізка у виконанні тітки Варі їй страшно сподобалася… І тільки екскавалерійську Армія і вся "червона" Уральська кіннота, під поглядом Ведмедика відчула себе не-доб-ре.. Втім, напівоголена Варвара Нілівна різко скинула з себе старого їздця, і той яось незграбно брякнувся на підлогу ще десь за дверима дитячої кімнати.
"То мабуть отака у них була нарада", - сковтнувши слюну, подумав Карлович, а тітка Варя вже постала перед дітьми, закутавшись у трофейний німецький махровий халат бежевого кольору, який їй так славно йшов. Він повністю приховав її важкі і пишні груди, і вона просто присіла перед малюками, як божество їх дуже дивного дитинства.
– Тьотя Варя. А ви звідки? – вирішив здивуватися Мишко.
– З дуже не дитячої казки…
– А навіщо ви так дивно приїхали до нас – не як снігуронька?
– А як хто? - Не бентежачись ні трохи запитала у дітей Психолог. Хоч не як Баба яга?
– Та ні… Як Жучка та Тобік – вони ще згоріли колись на старті…
– Це ти, Віра, про кого зараз згадала?
– Про двох карликових песиків. Колись їх перед тим ще возили на центрофігу.
– На центрифугу…
– Ну, так, а потім цю двійню вщент спалило на старті, а перед тим вони, так само як ви, гралися жваво на псарні. Але діток у их так і не вийшло. І знаєте чому? – Варвара несподівано зніяковіла, а полковник ретувався і зачинився у службовій кімнатці, з якої так лихо виїхав у такий конфузний роз'їзд.
– Чому? – дуже тихо перепитала вона Верки.
– Вона просто не встигла стати мамою. Її поспішали відправити до космосу, а ні Жучка, ні Тобік цього не хотіли. І ви не хочете…
– Ні. Вірочка, ні діток, ні в космос, я ще не хочу. Я просто хотіла прийти до вас обох та розповісти на ніч казку. Вона буде…
– Про Тобіка, – сміливо запропонував Мишко.
– Хай буде про Тобіка, – несподівано для себе погодилася Варвара. – Ану, по ліжечках. Я розповім вам зараз, як Тобік літав на Марс.
– А що таке Марс?
– Це така планета червоного кольору, такого ж червоного, як наш рідний прапор…
– Значить, у них також весь час триває війна та космічні випробування. І з казкою Тобіку не пощастило.
– Пощастить, пощастить, – заспокоїла маленьких карантинників мудра тітка Варя, така безпосередня і красива, що навіть Карлович вже був близький до полюції. Але дитячий егрегор суворо пригрозив йому довгим вказівним пальцем, що з'явився біля підлоги і розтягнувся до стелі. Карлович не став ризикувати – у таких стиснених умовах онанувати було небезпечно. Він звично потягнувся за фляжкою. Неквапливо відкрутив кришечку, пригубив...
Діти поснули. Варвара скинула з плечей халат і сіла розчесати своє довге волосся. Груди північної красуні дихали легко і рівно. Дівчина приставила до пахв долоні, ніби намагаючись підрівняти груди під відомий їй від Бога ранжир. Соски дівчата напружилися. Мимовільна полюція відшпилила Карловича від реальності, в якій все ще жила марсіанська казка.
Вночі на Марсі Тобіка та Жучку зустрічали марсіанські гончаки: Мишко і Вєрка. Голий Мішутка сидів на оголеній Вірці, яка жваво бігла вздовж великого Марсіанського каньйону і підвивала на Фобос. Марс обпалював її легке тільце, облизуючи полум'ям великі сороміцькі губи, перетворюючи їх на червону мозаїчну кунсткамеру болю – вчорашній, злий, безвихідний. Вєрка на повну горлянку вила на Фобос, а Мишко, що сидів на ній на кшталт горезвісного екскавалериста Геннадія, очі якого ще й досі округлялися в дверях карантинного приміщення...
– Що ви наробили, Геннадію Степановичу, що ви наробили!
– Це все, дурисвітка, наробили твої недитячі казки! Снодійного обом, і тиждень із карантину не випускати. І цьому Дундичу Йошці Карловичу наказати не спускати з цих діточок очей.
– Я й не спускаю, – вдруге гикнув про себе злякано змоклий Ван Ванич. Ніхто його тієї ночі так і не побачив. Сам же він до самого ранку отетеріло споглядав прокази досить недитячого егрегора, який раз по разу показував йому якісь дивні факи і при тому ще якось погрозливо крутив справжні дулі…
На Землі йшов 1960-тий рік ... Але тільки з 1965-го стало відомо, що квантова механіка передбачила явища, що суперечать реалістичним теоріям. Реалізм, що ототожнювався зі здоровим глуздом, доводив, що об'єктивна реальність існує незалежно від того, спостерігають її чи ні. Спеціальна теорія відносності передбачала, що сили або інформація подорожують від людини до людини зі швидкістю не більшою за швидкість світла.
Квантова механіка, теорія відносності та реальність не могли справедливо співіснувати одне з одним в один і той же час. Так в історії науки визрів парадокс "іграшок Веніаміна" – на які були схожі відторгнені від інформаційних репродуцієнтів торсинні поля, дію яких тої ночі через свої свинцево-скляні дверцята і спостерігав переляканий сенситив Інг-Йошка Карлович Дундич-Берг, він же Ван Ванич, він же - дядько Ваня, і звісно він же Йошка-риба.
Комментариев нет:
Отправить комментарий