Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.15

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.15

© Iрина Діденко: Українські дітлахи

Підневільність Вареньки розпочалася з університетської лави. На третьому курсі відбувався поділ факультету елітного на філософів та психологів. Для філософів Варварі Нілівні не вистачало політичної активності, – не була ні комсоргом, ні, на крайній випадок, хоча б розповсюджувачем театральних та лотерейних квитків на суспільнознавчому факультеті. Зате була у неї статна зовнішність – від "холки" та "степу", від парашутних сідниць до спокусливо тендітних стегонт. А ще хотілося Варварі не пасти останніх. Але так вийшло, що все підпростирадне переважило дійсність, і вона пристала до безкінечного строю "підпростирадних дівуль", - спершу у декана, а потім, за рекомендацією того, у свого дипломного керівника та професійного звабника і покровителя Геннадія Степановича.

Сталося все напрочуд просто, без облишкового жалю чи примусу, бо дівчина зважила свої життєви обставини, то ж,вважаючи, що тест на секспридатність тимчасовий, і що згодом про весь свій студентський анабаз вона, північне дівчисько з невеликого вахтового селища, – з геологами і ведмедями, нанайцями і якутами, оленярів і оленями, – у великому українському місті незабаром усе це забуде, як забуде і те, що вона дочка вчорашнього ворога народу, який навіть на фронті не був, а тільки возив під конвоєм оленину на вузлову товарну станцію, та ще вважався колишнім першим секретарем Енського райкому партії. Щоправда, потім батька реабілітували одразу, ще 1953-го, за Маленкова... Тоді ж їй виповнилося сімнадцять, і за путівкою Нанайського обкому комсомолу її відправили до Київського університету.

Дівчина з Півночі була рідкісною красунею з дивною суто північною поступливістю.  Свою дівочу цноту вона втратила на вимогу комсорга, але сама ж з того скористалася і зробила так, щоб усі дорослі чоловіки в її оточенні хутко помітили в ній розквітлу жіночість. Зате її і викликав до себе на особисту співбесіду досить огрядний і суровий декан, і якось не по-батьківськи  наказав ій дотримуватися корпоративної краси та честі усього факультету. Дівчина миттєво прийняла ту дещо специфічну настанову свого професора, за що кожного літа він відсилав її до студентського санаторію, про існування якого на той час знало небагато інститутських заразумних сексотів та кмітливих відмінниць...

Подібні  «малинові» санаторії прикрив лише Микита Хрущов, та й то не відразу, тому студентка Варвара встигла побачити і пізнати в них  море інформнетреба. Але краса у неї була дійсно рідкісна, а до того за ці роки повільна північна природа визріла в Варварі якесь дивовижне чудо. Тож таке дивне створення більше залишати в гуртожитку було вже небезпечно, і з третього курсу її перевели жити у викладацький корпус, де поряд з нею було багато партійно-історичних та філософсько-психологічних інтелігентів, про яких часом самому декану чи іншим товаришам потрібно було знати більше, ніж знають про звичайних колег...

Втім, професійної сексотки із сексуально-розторопної послушниці, на жаль, так і не вийшов: Варвара шкодувала своїх "трепачів" постільних, і коли ті навмисне хоробилися, ділила їх балаканина навпіл. От і не здала жодного, за що й сподобалася особисту-фронтовику Геннадію Степановичу Сьомочкіну, до якого сама з роками наче присохла. Сім'ї той не мав, але й Варвару за дружину не брав, оскільки так, як сам він думав, усім було зручно. До того ж, вивчаючи аномальні явища серед рядяньских людей, він і саму Варвару спиймав не більше, як піддослідний проявленний артефакт.

Маялася тільки загадкова жіноча душа жительки півночі. Варвара відчувала себе "оплатною" наложницею за "ясир", який був призначений їй невідомо ким за тяжкий гріх предків, чи то за зрада якогось таємного божества, втім, відомого багатьом порядним і навіть з виду ввічливим людям. Цим божеством предків була їхня чиста Совість. І Геннадій Степанович Сьомочкін був тут ні до чого.

Він мав віддану наложницю, вона мала сильний службовий захист, а до того вони мали, вірніше, намагалися мати Щось, що могло заміняти їм якісь ерзац-відносини, від яких вони обоє страждали, але яким довіряли свою похмуру повсякденність...

У широчених фронтових галіфе, в яких хизуватися на людях могли тільки космодромний наглядач псарні невдалих "космолайок" Фомич та ще такий же санаторний нічний страж Никодимич, як не дивно, чудово почував себе у своїх нічних еротичних мутаціях і бувалий полковник-особист Семочкін, і молода Психологиня, що допустила марення старого збоченця у свої колись неміцні еротичні фантазії, тепер в яких вона представлялася кобилкою Чапаєвського комісара Фурманова - Лізкою, і тоді екскавалерист Генка, який зрадив Першу Кінну Армію і всю "червону" Уральську кінноту, гарцював на Лізці, а та фиркувала в переможному коліно-ліктьовому марші по дощатій підлозі його службової квартири, або на такій же підлозі окремої палати в санаторному ізоляторі.

Тож до матраців справа зазвичай не доходила. "Кобилка Лізка" задовольняла одягненого в галіфі екскавалериста Сьомочкіна в строго "бойових обладунках".