События вплетаются в очевидность.


31 августа 2014г. запущен литературно-публицистический блог украинской полиэтнической интеллигенции
ВелеШтылвелдПресс. Блог получил широкое сетевое признание.
В нем прошли публикации: Веле Штылвелда, И
рины Диденко, Андрея Беличенко, Мечислава Гумулинского,
Евгения Максимилианова, Бориса Финкельштейна, Юрия Контишева, Юрия Проскурякова, Бориса Данковича,
Олександра Холоднюка и др. Из Израиля публикуется Михаил Король.
Авторы блога представлены в журналах: SUB ROSA №№ 6-7 2016 ("Цветы без стрелок"), главред - А. Беличенко),
МАГА-РІЧЪ №1 2016 ("Спутник жизни"), № 1 2017, главред - А. Беличенко) и ранее в других изданиях.

Приглашаем к сотрудничеству авторов, журналистов, людей искусства.

ПРИОБЕСТИ КНИГУ: Для перехода в магазин - НАЖМИТЕ НА ПОСТЕР

ПРИОБЕСТИ КНИГУ: Для перехода в магазин - НАЖМИТЕ НА ПОСТЕР
Для приобретения книги - НАЖМИТЕ НА ПОСТЕР

понедельник, 28 февраля 2022 г.

Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.6

Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.6
© Ірина Діденко: Місячні гойдалки, графіка

Мене сьогодні кладуть спати у світлиці, щоб я не перевів свою дитячу застуду в крупозне запалення легенів. З цього приводу туалетне цебро винесене в коридор, до мами. Ідочці суворо заборонено заходити до кімнати, де спить дитина і задовольнятися дитячим горщиком, а для трюмо ніяких інструкцій ні від кого не надійшло. Воно сонно стоїть у закутку і відливає місячним сяйвом. У мене до трюмо є пару запитань, і я беру зі столу кружку з криничною водою, полишену в кімнаті про всяк випадок. У кухоль запобігливо опущено радянський серпастий полтинок зі срібла, карбування 1923 року.
От уже де вічний “двадцять третій рік”…
У мене постіль постелено на дощатій підлозі, замість простирадла – стара нічна сорочка бабусі Єви. Під нею – кольоровий китайський ватин, а під ним – мамина тілогрійка, у якій вона відпрацьовує квартирні трудодні. Під головою в мене дві “думки” у мереживних напірниках з вишитими болгарським хрестом кішечками в кошиках, повитих трояндами базарних яскравих розцвіток. Укритий я старою сукняною армійською ковдрою, на яку накинутий мамин плащ, у котрому вона зазвичай ходить на нічні на свою швейну фабрику – на щомісячну комплектовку. А удень мама носить інший акуратненький демісезонний костюм у велику чорно-білу шотландську клітину.
Спати не хочеться. Ідоччину шийку відмочували піввечора, проклинаючи всіх Аликів світу. Потім саму цілуванку намагалися відшмагати, але втрутилися моя мама і бабуся Фіра. Потім згадали про мене, і заходилися напувати чаєм зі смородиною і булкою з цукром-на-маслі, потім парити мені ноги, згодом же бабуся Єва строго усім наказала:
– Швайк, нехай буде ніч!
Чотирьохфамільний кагал засинає, а я дізнаюся, що я сновида…
У ту пору я ще не відав, що я навіть не сновида, а просто в мені від народження жив і підростав... місячний хлопчик. Правда, я чітко пам'ятаю, як жалісливі тітки з туберкульозного дитячого пансіонату, де я лежав з позитивним перке, клали поруч мого дитячого ліжечка великі мокрі ганчірки з мішковини.
Робили вони це регулярно, після того, як запідозрили в мені трирічного сновиду. Я вставав на ганчірку, пробуджувався і плакав. Але потім міцно засинав уже до ранку. Тоді ще ніхто не знав, що в людському геномі приховані особливі гени сонячних і місячних людей. Знали просто, що серед радянських дітей неодмінно були просто діти і були дитята-сновиди. У санаторних закладах сновид визначали на око по малозрозумілих мені, тепер уже досить дорослому, прикметах, а далі починали з цим боротися цілком примітивним, але радикальним методом, кладучи їм під ноги велику мокру і зовсім огидну на вигляд ганчірку.
Мабуть, ту прокляту ганчірку я один раз зненавидів і не заснув доти, поки ці дурки не послали ганчірку мені прямо на килимок. Отож, тієї єдиної ночі я воістину відірвався і навіть побродив по даху літньої веранди, відкіля і був знятий переляканими нічними нянечками. Вони й викликали в заміський санаторій матір. Отут-то їхня нехитра змова була викрита, і я безневинно розповівши матері про їхню плутню – регулярні нічні знущання над собою, після чого виїхав додому, у Київ, з величезним скандалом, що закотила всій цій санаторній шатії мати.
У пам'ять назавжди урізалися лазневі шайки, у яких величезні грудасті тітки парили товстелезні п'яти. При цьому вони блаженно оголювалися до пояса і нагадували міфічних каріатид, про яких я ще довго не мав іншого уявлення, навіть побачивши їхню легендарну конституцію в шкільних підручниках зі стародавньої історії і на знаменитому фасаді одеського готелю “Червоний”. Принаймні, у часи мого дитинства цей готель був пофарбований у буряково-червоний колір, що нагадував мені про ситний український борщ...
І все-таки, мамологічні обсяги моїх нічних нянечок були більш відчутливі і грандіозні.
Але з тих пір сновида в мені заснув, переляканий бурею, що вибухнула, і нічною електричкою, у якій ми скажено мчали в ту далеку ніч до Києва.
Однак, я почав розповідати про місячну людину – такого ж, як я, хлопчика, якого ніколи не тягло блукати по підвіконнях, дахам чи , скажімо, парканах у нашому правильному, майже німецькому прямокутному дворику.
Його викликало і притягло до себе дзеркало Соломона.
Трапилось це зовсім зненацька, прямо в мене на очах. Дзеркало покликало і притягло до себе ту дивну сутність, що підростала і зріла в мені все моє безтурботне дитинство…
Я ще не спав, а довго перевертався, як справдешнє кошеня, тихо мурчачи і радіючи раптовій вільній самітності. Адже спати на розкладачці вдвох з мамою було тепло, безпечно і тісно...
До того ж відразу за розкладачкою розташовувалися три величезні сирі сходини з природного каменю, що уявлялися вночі не інакше як ямою. А у світлиці на підлозі я був зовсім сам. І мені належав цілий світ. Його я і став досліджувати, підійшовши до кухля з водою, що за звичкою залишав для себе на обідньому столі дідусь. Я, вмочивши в кухоль вказівний палець, підійшов до трюмо і прокреслив на ньому просту поперечну лінію.

Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.5

Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.5
© Ірина Діденко: Місячні гойдалки, графіка

Навіть серед “барачників” синьо-барачна “вулиця”, що відходила перпендикуляром до Червоноармійської, називалася “єврейською” і цілком невипадково. На ній жили дружини рабинів і канторів, чий шлях перервався в Бабиному Яру, або в братських могилах останніх українських містечок. Тут знали і обожнювали Кабалу. Тут говорили винятково на ідиш, навіть у часи скрупульозних партійних перевірок.
А такі перевірки в ті часи йшли повсякчасно.
Залишається додати, що чоловіків на цій вуличці із шести-семи синіх бараків було небагато – їх з'їв сумнозвісний яр. Та саме сюди стара Есфір приходила щоп'ятниці справляти Шабат Шалом і перегукуватися по іменах з усе ще живими і непохованими. Тут її і мене, шейгіца, приймали і розуміли.
– Циля, шейгіц знайшов дзеркало Соломона. Ні, у будинок це дзеркало притяг Наум з хазерте Білошицьким, але від цього не легше. А раптом хлопчик довідається все і піде до кінця?
– Так тобі його відшептати?
– А як же...
Розмова йшла на цивільній.
– Циля, ти не пам'ятаєш, як це робив Рувим?
– Барух Адонай Елохейнум , Господь всевишній Авраама і Якова відведи від шейгіца Мишка...
– Михайло – це значить Мойша...
– …напасти дзеркала царя Соломона і продовж роки його як усякого...
– …народженого в сорочці...
– Фіра, він дійсно народився в сорочці?
– Святий щирий Б-г! Плацента вийшла з ним і на ньому!..
Десять бабусь у білих хусточках зустрічають Царицю Суботу, а маленький шейгіц стрибає під бараком у “класики” зі своєю ровесницею Кларою. У неї порок дуже доброго серця…
– Бабуле, а порок серця – це страшно?
– Не страшніше за дзеркало Соломона.
– Клара говорить, що ся дівчинка ніколи не родить.
– А скільки їй років?
– Шість.
– У шість років дівчатка не родять. Повторюй за мною: “Барух Адонай Елохейнум...”
– Це допоможе Кларі?
– Це допоможе тобі, ятеле, віднайти чудо.
– А де воно, чудо?
– У дзеркалі Соломона. Будь з ним терпиміше.
– Це ж як?
– Не ображай дзеркало дією!
– “Не малюй на ньому гидот”, – повчає мене моя мати.
– “Не малюй на ньому моєю циганською помадою!”, – строго додає випущена на цей час з темного прикомірка Ідочка.
Клара на прощання посміхається. У наступний Шабат Шалом ми вже присутні на її похороні.
“Шабат Шалом! Я завжди буду з тобою!”, – говорить мені ця дивна дівчинка на прощання. Через десять років таку ж єврейську дівчинку з таким же ім'ям Клара врятує від такого ж пороку серця відомий радянський кардіолог-хірург Микола Михайлович Амосов, і вона посміхнеться йому в новий Шабат Шалом.
Шабат Шалом! У червоному бараку домочадці нас точно заждалися.
Ми несемо непомірно важке питне цебро з найчистішою “живою” водою. Бабуся Фіра настійно повчає:
– У цього дзеркала є своя особлива таємниця. Воно складається з луски Звіра. Звір отой невідомий і жадібний...
– Таке сухе і плоске лускате Щось не може бути звіром!
– Так ти його бачив?
– Так!
– Не дай йому випити себе. Нехай Воно п'є наші криваві сльози...
– А хто пролив наші сльози?
– Фараони, Амман, Гітлер...
– А хто їх зцілить?
– Час.
– А хто ми в часі?
– Люди.
– Нуманю?
– Що, Єво?
– Люди – сволоти!
Це так, про усякий випадок, у тихе околишнє надвечір'я вилітають звуки і пуки. Час перетравлювати щось середнє між обідом і вечерею. Тому що справжніх обідів без присутності домочадців улаштовувати нікому – усі в справах на худий живіт, а переїдати ввечері – шкідливо.
Ідочка прокльовується знадвору з підозрілою багряністю на шийці.
– Напевно джміль ужалив? – запитує дідусь у своєї дочки-шестикласниці.
Я уявляю, як величезний джміль запросто влітає в дзеркало екс-казеного трюмо і дзижчить волохато:
– Не я!..
– Не він! – погоджується з волохатим матросом дзеркало. – Це Алик її так причащав до деяких тонкощів статевого виховання.
Бабуся Єва вже розпоряджається:
– Науме, оцет, воду, вафельний рушник і йод. Ні, йоду не треба. Давай-но сюди свого фронтового ременя!
– Мамо, він сам мене так покусав!
– Мерзотниця!
– Єво, не кричи! Ти мо’, була не краща...
– Але тоді, мамо, була перша п'ятирічка...
– А зараз у нас перша семирічка!
– Ви б ще згадали про царя Соломона...
– Ненько, чесне піонерське, я більше не буду!!!
– Тримай її, Науме! Тримай цю мерзотницю!
– Чесне піонерське!..
– Не виривайся, дурепо! Примочку прикладу!..
– Мамо, не торкай сестру!
– А як вона завтра в школу піде? Що люди скажуть?!
– Що люди скажуть? Що будуть балакати?
– На кожну ротину не накинеш хустину. Швайк, Єво, нехай буде ніч!..


суббота, 26 февраля 2022 г.

Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.4

Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.4
© Ірина Діденко: Місячні гойдалки, графіка

Дзеркало промовчало. Я – ні. Мені затято хотілося кричати від жаху, що нахлинув на мене, але замість цього я просто заціпенів і став спостерігати, як дзеркальною поверхнею струменять брудні водяні потоки. Раз за разом ці струмочки ставали всі брудніші і брудніші, і раптом мені в очі вдарило яскраве срібло, дивитися в яке стало нестерпно.
У кімнатці на тапчані тихо похропувала баба Фіра, дзижчали настирливі осінні мухи, у дворі, я чув, билися сусідські “каструльні” півні, – мені б їх у цей момент бешкетництво, – їх було в два рази більше, ніж курей, але всіх півнів за раз в одній каструлі не звариш, і тому їхні дворові бійки терпіли...
У відмитих місцях дзеркало покрилося лусочками, кожну з яких мені захотілося поторкати, але доторкнутися хоч до одної я так і не посмів. Це зробила бабуся Фіра, що раптово виплила з кімнатки і немов здогадалася, що її правнук наткнувся в хаті на диво.
В'ялим пальцем своїм вона доторкнулася до лусочки, і шкіра на пальці опромінилася. Сама вона раптом помолодшала, і я побачив у ній білу як лунь красуню, хоча з дзеркала дивилася ще більш за неї стариця...
– Дивно, але схоже, що в нас у будинку віднайшлось дзеркало царя Соломона... Він міг бачити в ньому свою велику мудрість, але залишатися молодим і наївним... То довга історія… Був би живий рабин Рувим, він би багато чого пояснив. А поки, ятеле, до дзеркала більше не наближайся. Існують легенди, що такі дзеркала забирали людей – великих і маленьких...
– Слухняних і неслухняних?
– І неслухняних, ятеле, теж. Я не знаю...
– А хто знав?
– Цар Соломон, а ще старий Рувим, але його забрав Бабин Яр...
– Мамо, хто такий цар Соломон?
– Мамо, скажи своїй мамі, щоб вона не розповідала дитині всілякі ідіотизми!
– Мадам Есфір, ви чули, маленькі мозки дитини – це не велика хоральна синагога. Відступіться від хлопчика.
– Нічого з вашим шейгіцом не буде!
– Мамо, хто такий шейгіц?
– Це той, Мойшале, хто не знає цивільної мови...
– А усі дитятка не знають цивільної мови?
– Виростеш, дізнаєшся. Говори краще, Мишку, на дитячій.
– З дорослими людьми цивільною мовою розмовляє їхня совість, – обережно вставляється дід Наум.
– Дядьку, прикусіть собі язика! – Дядьком мама кличе Наума, двоюрідного брата бабусі Єви і її законного післявоєнного чоловіка у величезній країні, де людей, що знають цивільну мову, залишилося дуже замало...
Схоже, що і цар Соломон, і це трюмо знають ту ж мову, але і мене, і бабусю Фіру дзеркало однаково розуміє. Тому що там, де бабуся Фіра розмовляє з речами, як вона говорить, серцем, я цілком доступно спілкуюсь з ними мовою дитинства, і ще треба з’ясовувати, хто з нас більший поліглот.
Але поки в питному емальованому цебрі немає більше води, і ми відправляємося в експедицію до синіх бараків, до старого замшілого стовпчика, вода з якого разюче відрізняється від вод, що ллються з інших суспільних водозабірників. І от чому...
Джерело в синіх бараків, усього за дві вулиці, зустрічає нас дивною алхімічною замшілістю Зеленого і Червоного левів – саме цих чаклунських кольорів. Так, десь у Київській області існує річка Червона, на яку згодом переселять кілька тисяч родин ліквідаторів з Чорнобиля, але це трапиться ще не швидко; і вже дорослим я довідаюсь, що там вихід на поверхню залізних руд. А зелений колір – від надлишку міді, і все це щастя в двох кроках від Ямської, де так щільно стояли на початку двадцятого століття київські публічні будинки, описані Олександром Купріним у його шокуючій і сумно відомій “Ямі”.
Отож, відразу після війни, ця горезвісна Яма складалася суцільно з барачних поселень українців, росіян, євреїв, поляків, вірменів, іранців і гагаузів. З іранцями начебто б усе було ясно – їх допустив у Київ останній російський государ-імператор ще в 1914-ім році, а от з Бабиним Яром у нащадків переселенців не дуже склалося – половину з них скажені гітлерівці вважали за євреїв і розстріляли в єдиній для киян двохсоттисячній братській могилі. Друга половина зовсім вчасно згадала про свою близькість до містичної Шамбали, і тим, хто лишився в живих, дали спокій. Цей спокій у післявоєнних п'ятдесятих навернув з іранців шевців і продавців шнурків для черевиків, чемпіонів з вільної боротьби і людей, власне, безпорадних перед системою, але самобутніх, по суті.
Мати вже і не згадає, як кликали чемпіона в напівлегкій вазі з боксу, з яким звела її доля в 1959 році. Він був іранець. Словом, у ті часи вогнепоклонники з дітьми Мойсеєвими були дружні. Хоча дотепер немає пам'ятного знака в Бабиному Яру іранцям.
Ні шнурків, ні вакси на землі не стало менше, але майбутні жертви звернулися до російського царя по допомогу й одержали її, явно не за тим, щоб закінчити свій шлях у тричі проклятому тому яру.

Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.3

Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.3
© Ірина Діденко: Місячні гойдалки, графіка

Обережно малюю дуже злі кривляки просто на краєчку дзеркала, зовсім не помічаючи, як при цьому перемазую хімічною помадою свої маленькі дитячі пальці. Особливо вказівний. Тепер його нізащо нічим не відмити.
– Дядьку, що мені тепер робити з нечупарою? У вас що, не було очей?
– Сама карала, сама б мала очі.
– Але ж палець не відмивається!
– От і добре. Давай ми його відрубаємо!
– Науме Борисовичу, ви нерозумна людина, у вас замість копф – тухес!
– Дядьку, ви ідіот!
– Науме, ти старий дурень!
– Навіщо він брав мою помаду!
– Ідо, ти мерзотниця! Хто дозволяв тобі мазатися! Науме, тягни свою дочку-стилягу до причілку!
– Застріліться ви усі!..
Весело... Ідочку з причілка дістають через десять хвилин із заплаканими оченятами. Вона жбурляє в мене вишитими подушками-думками.
– Науме Борисовичу, заберіть від мене цих дітей!
– Мадам Есфір, вам з дитинчатами бути корисно.
– Дядьку, ви дійсно сволота!..
Трюмо при цьому мовчить. Маленький шейгіц після солодкого чаю з аґрусом і білою булочкою з олією-цукром безтурботно спить на розставленій біля виходу розкладачці.
Біля нового трюмо стоїть старе клозетне цебро – у нього будуть ходити усі до ранку. Ми з мамою у вітальні, а інші домочадці – зі пічної кімнатки. У світлиці обідній стіл скаржиться розсохломуся трюмо:
– Такі вони, сякі, усі ці Вонси, Роговські, Федоровські, Шкідченки... На шістьох чоловік в одній маленькій єврейській родині цілих чотири прізвища!.. З глузду можна з’їхати! Стільки прізвищ і ніякого фамільного срібла...
– Зате в душі в них золото, – раптово відповідає трюмо і до ранку змовкає...
– Полиновського з'їв Бабин Яр! – по-овдовілому голосить тихої півночі древня бабуся Фіра.
– Спи, мамо, Полиновського не повернеш...
– Слава Богу, усі ми живі, мадам Есфір...
– Науме, нехай буде ніч!..
– Спи, Єво...
– У них ще були Полиновські, – повідомляють трюмо старі домашні стільці.
– Полиновського не повернеш, Полиновського з'їв Бабин Яр, – засмучується обідній стіл...
У трюмо проступає вигляд ситого німецького генерала. Його вішають на Контрактовій площі. Під вагою важкого тіла верхня поперечина пружинить і здирає петлю. Генерал у криваво-червоних петлицях летить додолу. Його підхоплюють радянські воїни і знову, вже на руках, підносять до петлі. Генерал вивертається, як вуж. Він навіть кричить від жаху. Але лемент його німий. Трюмо не ретранслятор. Генерал повішений; сумним сном засинає древня Фіра.
Ранком, коли усі пішли на роботу, на базар? на шкільні заняття, або сіли на призьбі ґаночку, я, залишившись сам, вирішив цілком насолодитися власною помстою.
– Амальгама – твоя мама! – передражнив мене, заглянувши в маленьке віконце, хуліганистий Алик. На уроках він не був, а зазвичай в цей час ганяв голубів або очищав сусідські яблуневі сади.
Стояв ситий український вересень з густою, ледь поруділою зеленню, із застояними в палісадниках строкатими килимами квітів; і потопаючий у зелені червоний дощатий барак не був особливим винятком. Його побудували одним з перших відразу після війни й одним з останніх розібрали.
Він стояв на Бульйонській вулиці серед таких же бараків, що витягнулися рядами до закритої тепер у бетон річки Либідь, названої так іменем легендарної сестри самого основоположника Києва – Кия. Але мені завжди здавалося, що це не Либідь, а Герда, а Київ заснував її братик Кай, якого украла Сніжна Королева і віднесла із собою на самий північний край світу.
Було цікаво, що й у Кая, і в мене склалися нездорові відносини з дзеркалами. Каєві уламок дзеркала, увійшовши через око, потрапив у саме серце, а мені через трюмо вчора ледве було не відрубали палець, а Іду закрили в причілку. Як видно, із дзеркалами завжди так. А отут ще Алик сміється. Дурень дурнем, а як зашкодити дзеркалу, підказав – і тепер потішається...
Я підійшов до свого дерев'яно-дзеркального опонента. Дзеркало стояло собі в куточку. Правда, у тім місці, де вчора я на ньому намалював мерзенні пички, тепер дивилися на мене цілком реалістичні портретики домочадців, що сміються з мене, дурного. Довелося зняти зі столу кухонну ганчірку і провести масно по цій карикатурі. Карикатура зникла з першого разу, начебто це була не усе та ж хімічна помада, а поруділий дивним чином за ніч пил.
З вулиці повернулася бабуся Фіра. Вона посміхалася. У руках у неї були акуратно зрізані квіти – мати-і-мачуха. Узявши великий півлітровий кухоль, вона зачерпнула з емальованого цебра води, здивувалася, що там залишилося її тільки на денці, поставила в кухоль квіти і помістила букет на трюмо.
Оце вже було занадто. Мені не сподобалося, що під ніс злому дзеркалу поставили такі ніжні і красиві квіточки. Я витяг з кухля букет і хлюпнув у дзеркало півкухля води: “От тобі, маєш!”
Раптом дзеркало глибоко зітхнуло і прошепотіло: “Спасибі!”
– Будь ласка, – від несподіванки вимовив я.

четверг, 24 февраля 2022 г.

Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.2

Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.2
© Ірина Діденко: Місячні гойдалки, графіка

І все-таки щось поспіхом пропустив. Не більше і не менше, а цілу прабабцю свою Есфір, що звалася по-домашньому не інакше як “бабуся Фіра”. До бабусі Фіри не можна було застосувати ласкаве єврейське “бабуле”, оскільки вона була страшенно старою і доводилася матір'ю самій бабусі Єві – авторитарху нашого домашнього світу. Це вона якось розпорядилася:
– Науме, не робив би ти з себе блазня горохового, а взяв би свого приятеля Білошицького, нарядився б із ним в усі свої ордени, і перетягнув би оту безхазяйну мізерію в наш будинок!
– Євочко, та про що ти говориш? Які ж у того Білошицького ордени? У нього ж одні медалі!.. Він же усю війну провів в ординарцях, а свої ордени “Слави” я ганьбити не буду!
– Будеш! Бо в тебе підросла донька! Їй саме час приводити себе в гідний порядок – біля дзеркала. Та й Таньчин шейгіц любить себе розглядати...
– Ну, хлоп'яті особлива краса ні до чого, а Іда може розглядати свої прищики й у шафі...
– Будеш багато базікати – залишишся з носом!.. Інші поцуплять.
– А, може, заявочку написати кому-небудь у бухпостач?
– Науме, ви ніяк не закарбуєте на своєму єврейському носі, – це вже втручається бабуся Фіра. – Я хоч і неписьменна, а добре знаю: писала писака, не розбере і собака. Робіть, що вам говорять.
– Мадам Есфір, вам не слід так хвилюватися!
– Науме Борисовичу, – обурюється біблійна сухенька бабця. – Даруйте мені, але ви формений дармоїд!
І от формений дармоїд і заодно домашній блазень разом з екс-ординарцем, написавши таки належну заяву й одержавши кучерявий дозвіл, тягнуть трюмо через маленький доглянутий дворик під прицільними поглядами таких же барачних сусідів, а вже через півгодини на крамничці в ґанку Білошицьких йде фронтове розпиття, і по всіх куточках вузенького барачного дворика лунає нефасонна пісня, знання якої дідусь Наум одержав ще в довоєнному ГУЛАГ'у:
“Аж згадаємо, браття, аж той двадцять перший рік...”
Дідусь працює гальваніком і в будинку буває не часто, зате я зачасти хворію і нудьгую поруч із прабабою моєю в бараку, сидячи на її вузенькому тапчані. Вона більше вміє говорити по-єврейськи, а російські слова їй даються понад силу, тому вона їх вимовляє рідко, перемежаючи з говіркою на ідиш:
– Ах ти, ятеле, мій ятеле...
– Бабуся, хто такий ятеле?
– Козенятко.
– Якою це мовою?
– Цивільною.
Цивільною в будинку говорять троє. До них четвертої знехотя примикає і мати, почасти жваво відповідаючи російською. Іда намагається бути і того розумнішою, і говорить шкільною говіркою, а вже я – мовою дитинства.
Дивно, але мою мову розуміють усі навколишні, навіть трюмо, притягнене фронтовиками, що стоїть в дальньому кутку від груби російської печі з підбитим на підлозі металевим килимком.
Я розглядаюсь в дзеркалі. І знаходжу себе в ньому дуже і дуже дивним. Раптово перед очима виникають найрізноманітніші бачення. Ні, не так усе швидко…
Колись проступають якісь передчуття бачень, від яких мені стає страшно. Розглядаючи хлопчика в білій сорочечці, у чорних штанцях зі шлейками і коричневими панчохами, я не помічаю вічно розбитих зелених сандаликів, але бачу себе в саду, у заростях квітучих ніжно-фіолетових квітів – матері-і-мачухи.
Мені здається, що дзеркало вдихає їхній аромат. Раптом із самого дзеркала виривається величезний джміль і буквально перекидає мене незграбного на підлогу. Від образи і на джмеля, і на це дивне дзеркало я плачу і негайно вдаюся до помсти всім доступним мені дзеркалам!..
Помста моя миттєва. Я відшукую численні уламки маленьких лялькових дзеркал і починаю зчищати з тильного боку грузлу густу тягучку, поки не помічаю, що фарби вже немає! Отут у мене, злобливого, з’являється в руках маленький гострий гвіздок. Правда, дуже кривий, весь у якихось вигинах, що служив у воєнне лихоліття і кілька повоєнних років в будь-якій якості, і я починаю їм креслити на тильному боці всілякі каляки, поки не пробиваюся до скла. Тепер я умиротворений. Дзеркальний світ мною суворо покараний...
Ще більш суворо карає мене ввечері мати. Тепер я стою в напівтемному кутку, у темні мене не ставлять принципово, тому що “бабуле” Єва сама боїться грози і кромішньої тьмяви.
Проте, пробачений усіма, я строго покараний матір'ю, чий авторитет для мене незаперечний, стою і тупо дивлюся на це шкідливе безмовне дзеркало, до якого я поставлений обличчям. І отут виявляю залишену Ідою помаду. Вона тайкома фарбується нею. Роблять таку погану помаду цигани. Вона дуже ароматна і швидко тане на сонці; вона у вузенькій фіолетовій трубочці і сама – бордово-рудого кольору. Та саме вона мені і потрібна.

среда, 23 февраля 2022 г.

Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.1

Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.1
© Ірина Діденко: Місячні гойдалки, графіка


Товариш Сталін, ви – великий вчений,
У мовознавстві - просто корифей,
А я простий радянський ув'язн+ений –
не комуніст і навіть не єврей…

Популярна за часи радянщини пісенька, народжена в ГУЛАГу

Дитячій пам'яті присвячую...

Вас коли-небудь бентежила відбита, або відщерблена зі зворотного боку дзеркала (скажімо, фамільного трюмо) амальгама, дослівно “м'яка прокладка”, зазвичай добротно профарбована густим гудроном глухого чорного кольору?
Я не випадково акцентую читацьку увагу на всіх цих тонкощах дзеркальної алхімії, які усі ми вивчаємо похапцем за квапливо-розважальною програмою на шкільних уроках хімії. З такою ж дурною поспішністю можна було б вивчати і курс алхімії Середньовіччя з усіма її зеленими і червоними левами, золотими і білими єдинорогами та ще жовтоокими вогнедишними драконами, що малися, приміром, за складники еліксиру життя. Ви розумієте, до чого я веду?
Ні? Так усе ж дуже просто! Уся справа в тому, що склад амальгами, крім того, що це - ртуть зв'язана з іншими металами в деякій пропорції (а це, до речі, за рецептурою все тих ж алхіміків), нам так само маловідома і настільки ж незрозуміла, як перелік пропорцій інгредієнтів еліксиру життя чи простенької мікстури від пристріту...
Отже... Це трюмо в далекі п'ятдесяті винесли на смітник з якоїсь дуже нудної установи, де воно стояло в коридорі, і нікого, як видно, не тішило. Люди там були наднецікаві, у чорних нарукавниках із туркменського шовку, що надсилаються в пачках раз на рік за заявками бухпостачу.
Смітник знаходився неподалік від нашого житлового барака, і з нього трюмо потрапило прямим ходом у тісний “паровозик” нашої квартири, що складалася з двох кімнаток і коридору.
Перша кімнатка, зі справжнісінькою російською піччю, виглядала статечно – сімейно, тісно, затишно. Стояла в ній навіть величезна нікельована двохспалка, на якій спочивали ночами дід Нюма і бабуся Єва, а їхня спільна дочка Іда спала саме на грубці, а ще у кімнатці - платтяна шафа і швейна машинка “Зінгер” та, здається, ще парочка непрезентабельних стільців.
У платтяній шафі саме і було дзеркало з вибитою і роздряпаною амальгамою, а в центральній кімнаті-кухні жили ми з мамою, і стояв великий обідній стіл – круглий і незграбний, вкритий білою скатертиною із запраною до дір довоєнною лляною полотниною і з чотирма стільцями такого ж безглуздого вигляду.
Вони зі столом займали один причілок. Біля другого стояла ажурна етажерка і туди ж поставили це саме втягнуте у будинок трюмо, оскільки дзеркало в ньому не мало ані найменшого ушкодження (хоча перед цим трюмо кілька днів простояло на смітнику просто неба, як якась обвуглена російська піч у спаленому ворогом селищі).
Усіх дуже бентежив грізний інвентарний номер, проставлений на тильній диктовій стороні, а поруч із ним ще один, написаний німецькою, а над цими двома менш скромними ще один – найбільш нахабний, повоєнно-неохайний, намальований білою олійною фарбою № 11156.
Уся квартирка була подібною до поїзної теплушки, розділеної на три секції. У тій секції, в якій починалися три великі, з вічно пітного цементу сходинки, стояла газова плита і по ночах наша з матір'ю розкладачка. На ній ми і тулилися, доки мати, відробивши на будівництві 283 години в справдешній будівельній тілогрійці, не отримала від своєї швейної фабрики одну окрему кімнатку в комуналці. На той час мені уже виповнилося шість років...
Спати в ті напівзабуті часи доводилося або в маленькому ліжечку в шестиденному цілодобовому дитячому садку – п'ять разів на тиждень, або на м'якій прокладці зі штучних шуб, які здавав швейний цех №8: мати працювала комплектовщицею, і в такі безсонні для неї ночі дуже лаяла безсовісних комплектовщиць із десятого цеху, що випереджали її в здачі покладів неоприбуткованої продукції.
Продукцію треба було здати, будь-що-будь до дванадцятої години ночі останнього робочого дня облікового місяця, але зазвичай комплектація йшла до ранку. І тоді жінки в цеху перемивали кістки моїй матері, й я чув, як їхні голоси доносилися з відпарки, де на величезних надувних манекенах шуби парили і чистили найчистішим авіаційним гасом. Мабуть, ці величезні тітки, що теревенили, заздрили моєму безтурботному сну і переживали невлаштованість морячки –власне моєї матері.
Так що м'які прокладки із синтетичних шуб, зазвичай буро-коричневих, або коричнево-білих, або, на худий кінець, чорних, урізалися в пам'ять мою...
І коли восьмикласник-хуліган Алик уперше виголосив, що і дзеркало складається зі скла, дьогтю і м'якої прокладки, – це так вразило мою дитячу уяву, що багато днів я намагався досліджувати те, що привело мене до дивних висновків і відкриттів…


Юрий Контишев: «Любовь в эпоху Возрождения», автор песни Владимир Высоцкий

Юрий Контишев: «Любовь в эпоху Возрождения»,
песни Владимир Высоцкий


Может быть, выпив пол литру, 
Некий художник от бед -
Встретил чужую палитру      
И посторонний мольберт.

Дело теперь за немногим,       
Нужно натуры живой,
Глядь, симпатичные ноги        
Гордо идут с головой.

Он подбегает к Венере:      
"Знаешь ли ты, говорят,
Данте к своей Алигьери       
Запросто шастает в ад.

Ада с тобой нам не надо    
Холодно в царстве теней.
Кличут меня Леонардо,      
Так раздевайся скорей!

Я тебя даже нагую            
Действием не оскорблю.
Ну дай я тебя нарисую    
Или из глины слеплю".

Но отвечала сестричка:     
 "Как же вам не ай-яй-яй,
Честная я католичка            
И не согласная я.

Вот испохабились нынче!
Так и таскают в постель.
Ишь, Леонардо да Винчи,    
Тоже какой Рафаэль.

С детства я против распутства,  
Не соглашуся ни в жизнь.
Да мало, что ты для искусства ,
Сперва давай-ка женись.

Там и разденемся в спальной,  
Как у людей повелось.
Да мало ль, что ты гениальный,   
Мы не глупее небось".

"Что ж, у меня вдохновенье,  
Можно сказать, что экстаз", -
Крикнул художник в волненьи,  
Свадьбу сыграли нараз.

Женщину с самого низа     
Встретил я раз в темноте.
Это была Монна Лиза,      
В точности как на холсте.

Бывшим подругам в Сорренто    
Хвасталась эта змея:
"Ловко я интеллигента                
Заполучила в мужья".

Вкалывал он больше года.     
Весь этот длительный срок
Все ухмылялась Джоконда,    
Мол, дурачок, дурачок.

В песне разгадка дается       
Тайны улыбки, а в ней
Женское племя смеется        
Над простодушьем мужей.

вторник, 22 февраля 2022 г.

Прощавай, товаришу Чорнотропе, або нова Гульсари, ч.10

Прощавай, товаришу Чорнотропе, або нова Гульсари, ч.10
© Ірина Діденко: Східна красуня, графіка

Хто і за що поробив з нас сексотів, додавши до чеснот нашого світу донощицтво?.. Ритуал втягування у всезагальний смердючо-сморідний потік сексотства й насправді виявився жахливим.
Улесливо і страшно шепотіла вранці щось бридко незнайоме мені гарпія цілком зрозумілими словами. З тих слів виходив абсолютно зрозумілий мені вирок. За ніч нашої взаємної близькості, за сімнадцять квадратних метрів омріяного дакрону, за те, що я так і не навчився блукати небом, як наш майбутній синок Льошка-Антошка, за те, що просто не можна зрадити дивакуватого інопланетянина Мурлона, – буде зраджено мене, на якого у нападі застарілої виразки під час продажно-службового кегебешного сексу вказав їй Аскольд...
Була б Гульсари просто його дівчиною, то зараз би його зраджував я. Зраджував би свого вельми розумного літературного наставника.
О Боже, які жахливі образи мали б ввижатися йому!.. І вони справді плинули у спотворений дивосвіт цієї людини. В одному з найбільш відомих його тодішніх оповідань мова йшла про намагання певної земної космоекспедиції зрозуміти плин життя на віддаленій планеті у всесвіті, над якою у навколишньому просторі метушилися маленькі кулясто-рожеві істоти. Вони пливли у атмосфері незнайомого світу і раділи з того, що просто існують: бавилися, зринали у простір і відлітали за обрій, поки з-за нього не виринали потворні фіолетові гіганти, які присмоктувалися до ніжно-рожевих, кулястих, тремтливих малюків і похапцем висмоктували їх вщент. Від того малюки біліли і поволі опадали на поверхню планети, яка слугувала їм за братську могилу, до ніг земних дослідників.
І тоді землянин взяв до рук бластер, і тою страшною зброєю став наводити тільки йому зрозумілий порядок. Рожеві невинні малюки за логікою даного гуманоїда обов’язково повинні були виживати, і заради цього він нищив фіолетових інопланетних агресорів... Цікаво, а хто його просив про це?.. І чи знався він на азах космоетики? Можливо, що незнайома Аскольдові планета демонструвала його власний надмірно залишковий вагінізм. І зрадник літературної молоді Аскольд над усе ненавидів самого себе, і тому випалював цей надлишковий вагінізм бластером, як власну соромітну неприлаштованість до оточуючого світу…
З самим Аскольдом життя вчинило не настільки сурово. Кілька місяців з кінця 1991 року він ховався від самого себе у невеликих театриках на Андріївському узвозі, де у нього на той час ще залишалися приятелі. Такі ж лицеміри, як він сам. Але незабаром отих приятелів розкидав час. Деякі, як у будь-яке лихоліття, назавжди втекли до Німеччини, де досьогодні вже повстигали допитися баварським пивом до справжнісінького цирозу печінки. Але Аскольд не від’їхав. Він вирішив балотуватися від нової комуністичної партії до української Верховної ради... І не десь там, а на моєму масиві!..
Одного разу якось я помітив в усіх підземних переходах його портрети і біографію ПАТРІОТА... І тоді я взяв до рук фломастер. Я йшов вулицею Володимира Володимировича Маяковського, вигнутою бананом, від переходу до переходу, і всюди, де наштовхувався на плакатики із закликами голосувати за представника лівих сил, я, чоловік аж ніяк не правої політичної орієнтації, дописував великими буквами:
“Професійний зрадник! У 1984 році активно 
здавав КДБ молодих літераторів нашого міста”
Вранці на усіх навколишніх плакатиках у мого літературного вчителя Аскольдика кимсь люто на шкамаття були розірвані обличчя...
З тої пори жодного цілого портрета Аскольда-зрадника бачити мені не довелося... Це було жахливіше за вигаданий ним бластер, яким він так затято розстрілював прутень свого власного батька у давній тій своїй оповідці...
І ще дещо: прощаючись з Льошкою-Антошкою, інопланетний Мурлон суворо заборонив йому читати земну фантастику, у всякому разі ту, яку все ще офіціозно іменували радянською.

Текст створено в 1984-1998 рр.
Переклад тексту авторизований 
за журналом “Лель-ревю”, № 4’1998 р.
Отредаговано у лютому 2022 р.

Юрий Контишев: «Сыпал снег буланому под ноги», народная песня

Юрий Контишев: «Игрушка с Марса», текст совместно с Веле Штылвелд
Ирина Диденко: Дизайн и графика клубной футболки


Её ещё найдут – с застывшими слезами -
Пустышку, под корундовой звездой. 
В неведомых мирах, с кошачьими глазами,
игрался с ней ребёныш неземной...

Её ещё найдут на свалке орихалка,
разбитых обтекателей ракет
немало будет там, но будет очень жалко
её… среди разрушенных планет.

Когда её найдут, подпишут: Астероид, 
что потерял случайно игронавт…
И не всплакнёт над нею  гуманоид -
подпишет: Марсианский артефакт…

Её ещё найдут – с застывшими слезами -
Пустышку, под корундовой звездой. 
В  неведомых мирах, с кошачьими глазами-
покинутой…случайной…  неземной...

Юрий Контишев: «Игрушка с Марса», текст совместно с Веле Штылвелд

Юрий Контишев: «Игрушка с Марса», текст совместно с Веле Штылвелд
Ирина Диденко: Дизайн и графика клубной футболки


Её ещё найдут – с застывшими слезами -
Пустышку, под корундовой звездой. 
В неведомых мирах, с кошачьими глазами,
игрался с ней ребёныш неземной...

Её ещё найдут на свалке орихалка,
разбитых обтекателей ракет
немало будет там, но будет очень жалко
её… среди разрушенных планет.

Когда её найдут, подпишут: Астероид, 
что потерял случайно игронавт…
И не всплакнёт над нею  гуманоид -
подпишет: Марсианский артефакт…

Её ещё найдут – с застывшими слезами -
Пустышку, под корундовой звездой. 
В  неведомых мирах, с кошачьими глазами-
покинутой…случайной…  неземной...

понедельник, 21 февраля 2022 г.

Прощавай, товаришу Чорнотропе, або нова Гульсари, ч.9

Прощавай, товаришу Чорнотропе, або нова Гульсари, ч.9
© Ірина Діденко: Східна красуня, графіка

У моєму світі росте на вікнах герань – хатнє тендітне створіння. Коли настає літо, герані у горщиках стає тісно. І вона стрімко пнеться назовні. Адже це всього-на-всього декоративні горщики, а герань – жива рослина, і її за правом живого мати дбало висаджує у балконні ящики самоздійснюватися...
Але від звички матері любити і пестити цю невибагливу квітку нікому вже не відійти, і буйні суцвіття герані плекаються й квітнуть у рихтованих балконних ящиках, немов на іншій планеті, аж до перших зимових заморозків у листопаді. Аж доти розкошують ті квіти...
Так що вранці 18 липня 1984 року червоні й білі парасоликові суцвіття саме у соку. Жаркий кармін у переплетінні з білим серпанком затягує відкритий балкон аурою справжнісінького едемського саду. У глибині цього саду, біля віддаленої від балкона стіни, на старенькій канапі, під пледом все ще ми з Гульсари... Вона намагається з’ясувати, що насправді пов’язує мене з поїхавшою на постійне проживання до США моєю однокласницею Лойтою Веніаміновною Рахліс?..
– Навіщо тобі це потрібно, любонько моя, Гульсари?
– Я провела з тобою цілу ніч. За цю звитягу я маю відрапортувати перед ними по формі... Згідно з завченим, як оте класичне “а баба галамага”, – Гульсари стиха посміхається. – Я ж не стану їм розповідати, що усю цю ніч була твоєю лучницею, поки не витисла з твого сагайдака останні стріли... Не про Мурлона ж мені розповідати, щоб у них узагалі дах поїхав... Ні, поговоримо краще за тих, кого серед нас немає!...
– Але ж ти помиляєшся, Гульсари, лучнице моя славна! – І я пливу рукою по вигнутій луком лінії її стиглих стегон. Під моїми пальцями тонка шкіра на тілі Гульсари тремтить і входить у добре відчутне хвильове збудження... Хочеться провалитися у палке солодке міжлуччя, миттєво, важко і щільно заповнити його собою...
Гульсари моїх колишніх відносин з феєричною коханкою Лойтою не сприймає і вважає її, як і Герду Тейлер, за вигадки сексуально стурбованого хлопчиська. Їй просто не зрозуміти, що Лойта-Герда для мене так і не переїхала за океан і що дуже часто ми дружньо, як і колись, цілуємося з нею по-пташиному...
– Розумієш, Гульсари, Герда – не ти, вона навіть не Лойта. Вона – щось дійсно омріяне... Ти – порив, а вона – відчуття, Лойта – суцільне намагання, а вона – дивна спрага. Її не можна назавжди вичленити з пам’яті, якщо тільки не розіп’яти мене на моєму минулому.
– А мене можна розіп’яти, можна?!. Невже я настільки неспражна? Не жени ля-ля, бо тебе переїде бі-бі, й навіть не оговкнешся, любчику!
– Заспокойся, Алко-Наталко... Довго пояснювати нам, нинішнім, що колись вигадали для себе цікаві різностатеві діти, в які ігри вони грали, які бачили сни. Ось, чуєш, поміж суцвіть герані зацвірінькали горобці. Неважливо, про що вони там між собою цвірінькають, але відтепер... Здається, зараз вони саме почали цілуватись по-пташиному, саме так, як одного разу мене навчила Герда... Нам це навряд чи вдасться, коли наші тіла навіть будуть у звичному для них переплетінні, але все ж таки, незважаючи не оте наше сплетіння, будь спроможна поставити себе на її місце, і тоді моя міфологема стане тобі зрозумілою. – З тим переводжу подих. – Я тебе попрошу дуже обережно витягти губи трубочкою і тільки на мить примусити їх закостеніти. Всередині порожнини губ у тебе визріватиме жарка крапелька вологи. Плекай її. А тепер піднеси її до моїх губів і подаруй мені, а я зроблю те саме тобі.
Наші пробуджені тіла перетворюються на жаркий розплав, ми не можемо остудити себе до майже дитячих цілунків, які колись вигадлива Герда Тейлер вирішила назвати “пташиними”. Запах губів Гульсари перебиває пахощі її спраглого лона. Та й сама вона зараз цілується не з пташеням, а з таким же вогнедихаючим дракончиком Дракулою.
Невдалий пташиний цілунок раптово робить з нас спраглих вампірів. Ми в’ятрюємося губами одне в одного, виникла гарпія скидає з себе переможене тіло дракона і погордливо бовваніє на ньому, пожадливо вбираючи у себе усе драконяче, що вже б’є в неї тяжкою кувалдою знеможеного коваля. Удар, удар, удар... Страшна, невгамовна пульсоритмія.
– Любий, нащо ти вже підводишся? – дуже стиха шепочуть м’які Наталчині губи. – Більш ніколи не розповідай мені про оту хвойду Лойту. – Тут виструнчене наді мною тіло починає шаленіти, прискорюючи темпоритм наших взаємин. – А й- я-я... їм, любчику, вже якось відрапортую, що раніш ви з Лойтою займалися виключно сіонізмом і від того у тебе суцілля бурих комплексів...
– Але чому бурих?
– Бо бурі водорості, Мойшеле, дуже смакують тим, хто має затверділу пухлину пам’яті... З таким діагнозом не беруть вже і до дурки. Тим бузувірам подавай виключно в’яло протікаючу шизофренію... Не ти перший – чи відмовишся від минулого, чи на разі опинишся там. Ти маєш назавжди відцуратися від минулого, бо до тої установи я напевно вже трьох здала. Вони ціпко трималися за своє марудне минуле. Але тебе не здам – ти мій пробірковий експеримент на злість майорові Чорнотропу... А тепер вже спи, коханий, – шепоче мені знешкоджена гарпія тихо й пристрасно…

Юрий Контишев: «Весна и козлы», авторская песня

Юрий Контишев: «Весна и козлы», авторская песня
Ирина Диденко: Дизайн и графика клубной футболки

Эта притча вся - без лишних слов,
Про величие Добра и Зла.
Как-то девушка несла весло
И задела тем веслом козла.

Тот козёл зело любил ослов, -
Что поделать: на дворе весна!
И откуда занесло весло?
Отродясь он не любил весла!

Кто ответит за того козла,
Что сломал рогами то весло?
Я бы вам о многом рассказал,
Только притчу ветром унесло.

По причине нетерпенья зла
Я весной крышую дев с веслом.
Приведите мне того козла,
Так встряхнёт его от двух-трёх слов!

Не захочет он теперь козлить
И ослов весною снова звать.
Никого не будет больше злить,
Ведь веслом снесло основу зла.

Вот такой я весь весною – на!..


© Copyright: Юрий Контишев, 2015
Свидетельство о публикации №115111404829 

Олеся Кузьменко: Жити заново, продовження 2















 

воскресенье, 20 февраля 2022 г.

Прощавай, товаришу Чорнотропе, або нова Гульсари, ч.8

Прощавай, товаришу Чорнотропе, або нова Гульсари, ч.8
© Ірина Діденко: Східна красуня, графіка

Країна зраджуючих ї зраджених – чому її у цьому страшному столітті торкнулася така лиха доля?! Чому жаркою ртуттю звиваємося ми цієї ночі з Гульсари, заздалегідь провіщаючи одне одному взаємну міру зради? Якщо вона не розповість їм про Мурлона, так це лише тому, що тільки жінка має право знати, хто є батько її єдинокровного дитятка... Наш плід кохання, зради і уяви колись пізніше вона назве Льошкою-Антошкою. Мурлон до того часу теж вимаститься у нашому земному бруді і найметься служити на телебачення розсильним, мотаючись на орбітальні супутники ремонтувати порушені зоряними зливами телеантени, а його земний двійник – розміром з велетенський табурет – сидітиме у кадрі повчальних передач для дітей і втілюючи собою справжнє Мурло. 
Гульсари вийде заміж за справжнього японського аташе, і стане файною панею Фаїною Матасява. І якось ми ще зустрінемось з нею на одній з урядових столичних вулиць нової держави…
Про що ми з нею того дня гомоніли, з жінкою, настільки ж часто змінюючою власні імена,як інші прізвища від чоловіків? Ні, одружена вона була уперше і, вочевидь, вдало... У її чоловіка було щось від Аскольда. Мабуть, те ж саме владолюбство у постелі, а вона – східна жінка і звикла в усьому особистому коритися... А Льошка-Антошка для неї – усе, і ще – наш спільний експромт.
А як поживає Мурлон?..
– Поживає!.. – лунає у морозному повітрі, і люб’язний лобуряка Мурлон простягає їй свою теплу пухнасту лапу…
Про що ми з нею того разу ще розмовляли?.. Мабуть, про ту зверхню силу, яка мусить врятувати усіх нас від зради, про те, що роки не змінюють її тонкої дивної краси, про те, що за нею ведеться нишпорка з орбітального супутника, і що в неї на тілі нанесено спеціальні зони контролю, що збігаються, як не крути, з її ерогенними зонами...
Поруч з Фаїною, тримаючись за ручку, блукає великим, старовинним, гамівним східноєвропейським містом міжпланетний її синашко, від двох вельми несхожих батьків, різнопланетний Льошка-Антошка...
– Адже я попереджала, – сміється Фаїна, – що від кожного з вас візьму по імені. А Аскольдові я хотіла від себе подарувати гроші на видання його нового роману про часи загибелі Атлантиди. Йому, колишньому стукачеві, чи пак сексоту зараз доведеться особливо не в тин. Але секретній той співробітник від кого бо, поринувшого геть у минуле, зі своєю погордою від грошей категорично відмовився. В нагоді стався Мурлон. У радянські часи, мабуть, про того Мурлона казали: “Не стій на заваді колгоспній громаді”... Коротше, через своїх знайомих на телебаченні Мурлон влаштував для Аскольда ефірний час. Тепер тільки це його і годувало. Але замість НЛО він тепер жваво розповідав про етнопсихологічні екзерсиси, і аж пломеніє від того. Що поробиш, нові часи, нові байки... А об’єктивна реальність, ось вона – поруч... Ну, а Мурлоша в нього за приятеля. Як той містечковий підбрехач-цетеле... Тому я Мурлона боюся... До того ж він весь час погрожує навчити хлопчика по небу ходити: каже, що у Льошки-Антошки гени, і поки він його не навчить, не бачити йому, Мурлонові, своєї рідної планети Ітаки, як власних волохатих вух без люстерка... 
Вони навіть ітакську сметану перестали надсилати йому за те, що той бевзь встряв у наші справи земні. Мойшале, заради нашого спільного минулого, ублагай Мурлона нічого дурного не вбивати в голову нашого синульки. І тим більш, не втинати… Та й що в ньому від того Мурлона, хіба що найменша крихітка. Ось там на ручці волохата родимка, та ще, коли їсть молочне, муркотить, як справжній Мурлон. З ним вже не повештаєшся по молочарнях... Та моєму аташе це навіть подобається... Щоправда, час від часу з Льошкою-Антошкою відбувається щось незрозуміле. Він раптом ніби розчиняється в просторі, а коли виринає, то вже зовсім в іншому місці. І потому відчайдушно завмирає на кожному кроці, наче, у фантастичному маренні... Мабуть, це в нього від тебе. Останнім часом розповідає, що відвідує планету Ітак і катається там на рожевих слонах, та навіть пригостив якось мене, немов земне слоненя, справжнісіньким банановим морквинням...
І тут пані Фаїна стиха схлипнула, як колишня розрадлива Гульсари...

Юрий Контишев: «Добиралась война», текст совместно с Веле Штылвелд

Юрий Контишев: «Добиралась война», текст совместно с Веле Штылвелд
Ирина Диденко: Дизайн и графика клубной футболки

Добиралась война
на попутных да грёбанных,
одиночных пикетов
прививкой Манту,
той, что вечно верна,
если мобилизованный
становился легендой
в смертельном  аду...

То отравленной водкой
давила дистанцию,
то на станциях рвала
тележки дрезин
и обычно теряла
на счастье квитанции -
и навеки теряли
солдатки мужчин...

Неужели все знали
об этом и ведали,
но при этом молчали
в опалине дней?
И бойцов хоронили
под чёрными крепами
отпевая печалью
могильных камней...

Что сказать на погосте
над ржавыми танками? -
Перебранка снабженцев,
срубивших лаве,
пламенеет над болью
кровавыми кантами
и седой безысходностью
в чёрной молве...

суббота, 19 февраля 2022 г.

Прощавай, товаришу Чорнотропе, або нова Гульсари, ч.7

Прощавай, товаришу Чорнотропе, або нова Гульсари, ч.7
© Ірина Діденко: Східна красуня, графіка

Задрімала лейтенант Гульсари... Спить під тонким хатнім пледом несамовита у сексі Алка-Наталка. Бери й вали, коли хочеш... Вона ж усім тілом без напруги - твоя. А поруч я. Не дуже вдягнений під тою же ковдрою... Її світло-руде, давно вже неприродного кольору, волосся розсипається у мене поміж пальців шовковими нитками, з яких можна плести дивне плетиво – справжнє павутиння пам’яті... Широке обличчя російської волоокої калмички покриває найтонший гігроскопічний шар епітелій, здатний прийняти і всотати в себе надмірну вологу чужих жадобливих цілунків. Але Гульсари заснула по-справжньому...
Мати на зміні. До ранку ще як до даху... На табуретці біля дивану недопита пляшка вина – модний на ту пору “Токай”... Чарку жваво обнюхує Мурлон. Він незадоволений тим, що його сюди не покликали. Його волохаті крила настовбурчені і виглядають заплічним горбом. Усі шість лап ворушаться в повітрі. Зараз почнеться...
І точно. Пляшку з недопитим вином піднято у повітря, нахилено не над келихом, і з неї просто на охайне табуретне сідельце з білого пластику виливається калюжка. Пляшку пожбурено геть, а сам Мурлоша тепер при ділі. Він обережненько, крапля за краплею, самим краєчком свого гостренького котячого язика тихо й ловкенько злизує пролите на поверхню того сидільця вино. Робить він це ледь чутно і майже мікроскопічними дозами. На планеті Ітак, звідки дістався мого світу цей дивний прибулець, – одвічно сухий закон... Отже цих вправ вистачить Мурлону надовго... Ага, ось і Мурловові непогано, і Гульсари добре, знайти б і собі яку-небудь втіху...
Я неквапно і обережно перетворюю свої губи на кратер добре спочилого вулкану... Впівоберта вигвинчуюсь на подушку і, спираючись на дальший від сплячої Гульсари лікоть, займаю чільну позицію. При цьому цікавому Мурлонові потрапляє на очі тільки частина моєї оголеної спини... Обережні, ледь кволі цілунки вкривають обличчя і шию сплячої екзотичної кралі. Затим я намагаюсь цілувати її волосся, але раптом відчуваю її перший вологий цмок-хльост... З того ж дива – така ж перша краплина дощу. Ї справді, поки я зволожую губами волосся Гульсари, у самого у мене на шиї зривається тиха весняна злива. У ній є і березнева холоднеча, і квітнева міць, і травневі розкоші, і знову березневий сплеск... Гульсари ще спить, але це вже прокинулись її чутливі зворушливі губи...
Перископи Мурлонових очей безпорадно застигли над нами, просто попід стелею, у той час як його язик усе ще злизує з поверхні табуретки отой бодрячий “Токай”... Ну чим тобі не зухвала інопланетна тварюка? Я ж обережно здаю свої командні висоти і провалююсь у світ прокидаючогося під розміреними ласками тіла. Спочатку ковзаю цілунками по її тендітних калмицьких плечах, потім із тих плечей виринають назовні руки і починають лагідно пестити мою волохату спину. Звертаю увагу, набагато більш волохату ніж  зазвичай. Це мудряка Мурлон так вдало прилаштував свій бек до менш волохатої моєї спини...
Але лейтенанта Гульсари обом нам цим вже не звабити, не обдурити... Вона ще під стелею помітила Мурлонові очі, і зараз же посміхнулась йому своїми променистими цієї хвилини очима... Ось тепер нам усім трьом файно! Де не вистачає у пестощах мене, там допещує шовковисте тіло Гульсари інопланетний ласунчик, і тоді вже не він, а я починаю непристойно муркотіти... Гульсари при цьому піднесено сміється, і легким порухом своєї витонченої немов різної руки намагається скинути з нас трьох ковдру, але та не хоче падати з дивану, і тоді вже Мурлон виробляє з тим непотребом щось неймовірне. Він згортає ковдру клубликом і примушує цей клублик спливти над нами у вигляді орбітальної станції усіх лохів світу, а в цей час я цілую темно-вишневі соски стогнучої піді мною Али-Натали. Жарка волога б’є гейзером з її палкого лона. Адже секс – не тільки елемент її нелегкої професії, але й потреба, без задоволення якої вона вже не здатна на існування... Двоє астронавтів допливають до єдиного розпеченого вщент гейзера, абсолютно не заважаючи один одному самоздійснюватись у своїй спразі. Але тільки нам обом не обдурити надспраглу Гульсари. Вона відчуває кожного з нас цілковито окремо... Екстаз, оргазм і еякуляціі обох різносвітних лайдів в одну посвячну коханням ладанку плоті... Я завмираю на тремтливому тілі Гульсари. Її ніжні руки тепер вже пестять обох – і мене, і Мурлона... Горб за спиною Мурлона розпрямляється у крила...


пятница, 18 февраля 2022 г.

Прощавай, товаришу Чорнотропе, або нова Гульсари, ч.6

Прощавай, товаришу Чорнотропе, або нова Гульсари, ч.6
© Ірина Діденко: Східна красуня, графіка

На цій веселій ноті й обриваємо нашу певно кимсь запрограмовану балаканину. Кривизна ніг Гульсари випромінює флюїди, яких я раніше в Києві не зустрічав... Такі флюїди можуть рознести на шмаття і більш сильних…
Гульсари вештається по кімнаті у моїй американській джинсовці і непевно чиїх хатніх капцях. Її задерикуваті калмицькі сідниці нічим не прикриті... Кінчиками своїх тонких пальців вона дотикається до павутиння оточуючих речей, і дивується, як чуду з чудес. Чи можливо таке – суміш убогості й затишку?
– У нас у хаті панували злидні, – промовляє поволі Гульсари. – Вони були нав’язливими, несамовими, неймовірними!.. Від них я щоденно втрачала глузд. Через ту кляту злиденність я і з хлопцями злягатися не зразу пішла... Все мріяла відцуратися від тих проклятущих лайдів. Хтіла відшукати щось таке, за що могла б, як за ширму, раз і назавжди сховатися... А тут ви удвох з матір’ю, в одній кімнатці, майже як у мене в Калмикії, де так живе ледь не кожен... Матері з батьками весь час майструють нових потвор на очах потвор вже народжених, сестри пробують з братами переймати рухи батьків. У деяких це відмінно виходить. З того дива трапляються батьківська п’яна лупцівка та позашлюбні діти, що з’являються на світ з тих інцестів. Ось чому навіть молодші не завжди питають у старших, хто їхні справжні батьки. Тому т ій же Середній Азії та на Каспії старший брат назавжди раб такої “загальної” сім’ї, від якої йому не сховатися навіть у лавах Радянської Армії. Ні, до війська його ще здадуть, але одразу після призову до його військової частини примчить його казахська чи калмицька мати і заявить синові-коханцю, що старий батько помер, запив, зламав собі голову, розчинився, як чорна кава, у сусідньому кишлаку чи аулі або в навколишніх барханах. І що тепер сім’я – його турбота, і молодша його кохана сестра – все ще дитина їхнього спільного дому, а значить вона, мати, ладна розділяти з нею його чоловіче ложе – старшого у клані. І що злидні не такі вже й страшні, коли є з ким дихати поруч і поділяти шлюбну постіль... Адже є у хаті семеро дітей, і двоє з них – їхні з матір’ю спільні...
Гульсари змовкає на мить, але тільки з тим, щоб продовжити.
– “Ні, я напередодні завербувався до Сибіру, на лісоповал!” – намагається опиратися син. – “Вербовники – люди суворі!” – “Не доводь мене до гріха, синку! Тільки спробуй! І я тоді під цілу роту вербовників покладу на злягання твоїх однокровних сестер, і хай вони за тебе відповідатимуть... Їхніх тіл не вистачить тебе утримати, і вони просто помруть! Ти повинен негайно повернутися!..” Так і моя мати повертала мого старшого брата... 
А ви нібито навіть у речах відчуваєте приниження від необхідності жити разом в одній кімнаті. Я просто фізично відчуваю холод демаркаційної лінії, котра незримо присутня у цьому приміщенні. Тут – ще твій світ, але ледь убік – там уже всесвіт твоєї матері. Ці світи навіть по запахах різняться... По-моєму, саме такий світ я і шукала. Не світ всезагального інцесту, надто знайомий по будь-якій калмицькій багатодітній родині, не холостяцький світ виразкового майора з контррозвідки, – а ось такий світ, так схожий на мій, той, який я надто довго шукала на цій землі... Але в нашій родині я жила маленьким, відгородженим від усіх мишеням. В мене були і свої власні пахощі, і свої речі. Правда, тих речей було небагато, а мій власний запах хутко змішався з хтивими приватами оточуючих чоловіків. І тоді я зрозуміла, що прийшов час податися геть... З тим я і вскочила на першу дальнобійну бі-бі, прихопила паспорт громадянки Наталії ім’ярек – і в Ленінграді я вже була Аллою! У вас тут на вулиці Чкалова є такий же заклад, що і в Ленінграді дещо на іншій вулиці, - венерична тюремна лікарня. Ні, в мене ніколи не було особливих венеричних захворювань... Але була калмицько-семипалатинська рідня з сонячного Казахстану якось довела мене до цигундиру. Боялись страшнішого – палички лепри!
– Прокази?!
– Ну так, її самої... Та мене попутні чоловіки відлизали... Ще в мандрах із Семипалатинська. Я так і сказала колись одному бевзю, бо в нього під лікарським халатом були гебешні погони... Надалі були три місяці спецшколи під Ленінградом, у  в дещо закритому, окрім екскурсійних маршрутів, Оранієнбаумі... Завдяки цьому тепер я трохи можу відрізнити Франка Пурселя від Моріса Равеля, фініки від Фелліні... 
Найважче було розібратися у мапі вин, які п’ють у європейській частині Союзу. У нас якщо хочуть нализатися, то п’ють або рисовий самограй, або горілку-сучок, тобто казенку, або домашній кумис... А у вас чого тільки не п’ють... Хочеш, я тебе пити навчу, десертні вина після такої смакотної жінки, як я?.. Але у тебе грошей в кишенях не густо... А можна, я просто у тебе спочину, на краєчку твого світу-дивану, – але тільки знявши усіляку напругу, щоб не прикривати після ванної своїх голих сідниць, і щоб не чути, як зазвичай плаче наймолодша сестричка, і не бачити батькових знущань над матір’ю.
– Полеж, Гульсари-Алло-Наталко... Такі вони Наташі – усі до щему наші...