Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.1

Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.1

© Ірина Діденко: Місячні гойдалки, графіка

Товариш Сталін, ви – великий вчений,

У мовознавстві - просто корифей,

А я простий радянський ув'язн+ений –

не комуніст і навіть не єврей…

Популярна за часи радянщини пісенька, народжена в ГУЛАГу

Дитячій пам'яті присвячую...

Вас коли-небудь бентежила відбита, або відщерблена зі зворотного боку дзеркала (скажімо, фамільного трюмо) амальгама, дослівно “м'яка прокладка”, зазвичай добротно профарбована густим гудроном глухого чорного кольору?

Я не випадково акцентую читацьку увагу на всіх цих тонкощах дзеркальної алхімії, які усі ми вивчаємо похапцем за квапливо-розважальною програмою на шкільних уроках хімії. З такою ж дурною поспішністю можна було б вивчати і курс алхімії Середньовіччя з усіма її зеленими і червоними левами, золотими і білими єдинорогами та ще жовтоокими вогнедишними драконами, що малися, приміром, за складники еліксиру життя. Ви розумієте, до чого я веду?

Ні? Так усе ж дуже просто! Уся справа в тому, що склад амальгами, крім того, що це - ртуть зв'язана з іншими металами в деякій пропорції (а це, до речі, за рецептурою все тих ж алхіміків), нам так само маловідома і настільки ж незрозуміла, як перелік пропорцій інгредієнтів еліксиру життя чи простенької мікстури від пристріту...

Отже... Це трюмо в далекі п'ятдесяті винесли на смітник з якоїсь дуже нудної установи, де воно стояло в коридорі, і нікого, як видно, не тішило. Люди там були наднецікаві, у чорних нарукавниках із туркменського шовку, що надсилаються в пачках раз на рік за заявками бухпостачу.

Смітник знаходився неподалік від нашого житлового барака, і з нього трюмо потрапило прямим ходом у тісний “паровозик” нашої квартири, що складалася з двох кімнаток і коридору.

Перша кімнатка, зі справжнісінькою російською піччю, виглядала статечно – сімейно, тісно, затишно. Стояла в ній навіть величезна нікельована двохспалка, на якій спочивали ночами дід Нюма і бабуся Єва, а їхня спільна дочка Іда спала саме на грубці, а ще у кімнатці - платтяна шафа і швейна машинка “Зінгер” та, здається, ще парочка непрезентабельних стільців.

У платтяній шафі саме і було дзеркало з вибитою і роздряпаною амальгамою, а в центральній кімнаті-кухні жили ми з мамою, і стояв великий обідній стіл – круглий і незграбний, вкритий білою скатертиною із запраною до дір довоєнною лляною полотниною і з чотирма стільцями такого ж безглуздого вигляду.

Вони зі столом займали один причілок. Біля другого стояла ажурна етажерка і туди ж поставили це саме втягнуте у будинок трюмо, оскільки дзеркало в ньому не мало ані найменшого ушкодження (хоча перед цим трюмо кілька днів простояло на смітнику просто неба, як якась обвуглена російська піч у спаленому ворогом селищі).

Усіх дуже бентежив грізний інвентарний номер, проставлений на тильній диктовій стороні, а поруч із ним ще один, написаний німецькою, а над цими двома менш скромними ще один – найбільш нахабний, повоєнно-неохайний, намальований білою олійною фарбою № 11156.

Уся квартирка була подібною до поїзної теплушки, розділеної на три секції. У тій секції, в якій починалися три великі, з вічно пітного цементу сходинки, стояла газова плита і по ночах наша з матір'ю розкладачка. На ній ми і тулилися, доки мати, відробивши на будівництві 283 години в справдешній будівельній тілогрійці, не отримала від своєї швейної фабрики одну окрему кімнатку в комуналці. На той час мені уже виповнилося шість років...

Спати в ті напівзабуті часи доводилося або в маленькому ліжечку в шестиденному цілодобовому дитячому садку – п'ять разів на тиждень, або на м'якій прокладці зі штучних шуб, які здавав швейний цех №8: мати працювала комплектовщицею, і в такі безсонні для неї ночі дуже лаяла безсовісних комплектовщиць із десятого цеху, що випереджали її в здачі покладів неоприбуткованої продукції.

Продукцію треба було здати, будь-що-будь до дванадцятої години ночі останнього робочого дня облікового місяця, але зазвичай комплектація йшла до ранку. І тоді жінки в цеху перемивали кістки моїй матері, й я чув, як їхні голоси доносилися з відпарки, де на величезних надувних манекенах шуби парили і чистили найчистішим авіаційним гасом. Мабуть, ці величезні тітки, що теревенили, заздрили моєму безтурботному сну і переживали невлаштованість морячки –власне моєї матері.

Так що м'які прокладки із синтетичних шуб, зазвичай буро-коричневих, або коричнево-білих, або, на худий кінець, чорних, урізалися в пам'ять мою...

І коли восьмикласник-хуліган Алик уперше виголосив, що і дзеркало складається зі скла, дьогтю і м'якої прокладки, – це так вразило мою дитячу уяву, що багато днів я намагався досліджувати те, що привело мене до дивних висновків і відкриттів…