Прощавай, товаришу Чорнотропе, або нова Гульсари, ч.5
© Ірина Діденко: Східна красуня, графіка
– Припини, Гульсари! Голубити тебе, сексоточко, навіть і не подумаю. Ти можеш брати моє тіло, – інструкцією це не заборонено, – але тільки так, як ти б це зробила з потенційно ворожим елементом. А завтра займись тим чорнявим чи напак блакитно-оким окуляриком... Мені здається, що він незайманець, якщо тільки тридцятирічні цнотливці тебе ще цікавлять. Мені напрочуд важливо, щоб ти потрапила до його оселі. Якщо він з єврейських націонал-ідіотів, – будемо брати, як запеклого сіоніста. А якщо просто дурень,то пильнуй його всесвіт... Послухаємо, чим він гонить... Спинись, золотко, що ти робиш?
– Відробляю прийоми спокуси ближнього... Ось зараз облизую твою виразку шлунку. І досяжні близько неї території. На жаль, напрочуд мало досяжні!..
– Припини...
– Ні, ваш виразковий перископ, товаришу, напевне починає зростати. Зростає, ще зростає... Ось тільки ще відкрити йому підсліпувате вічко...
– Припи-ни!..
– Раз, а тепер задраїти переборки... Ну, нарешті! Боже мій, боже!.. Добре, що хоч підкачка пішла. Помпа працює справно... Перевтілюємося, Аскольдику, перевтілюємось... Тепер ви, товаришу, – Леон Торнік, і робите наукове відкриття, що в руках у вас, ні – в міжніжжі, найсправжнісінький бластер, а я – протікаюча ворожа субмарина... Но-но, бластере! Ніякої завчасної анігіляції, а то на вас просто з пози споглядаючого втихомирений секс лотоса зірветься розлючена зубатка...
– Ох, ти і стерво, Гульсари, ох!..
– Видих, товаришу майоре... Даремно ваш Торнік вишпарився на Божий світ у вівторок!.. Ще одна-друга мить – і я його просто ан-ні-гі-лю-ю!..
– Боляче, стерво, стрибати на хворій людині треба ввічливіше!..
– Я не стрибала, я з вами злягалася, товаришу майоре, згідно з наказом... А тепер дайте мені від вас відпочити... У мерзотні ігри, Аскольдику, граємо з молоддю... Адже їх усіх пересаджають!..
– Облиш, Гульсари!.. Не ми їх сьогодні, так вони нас завтра... Ідеологія!..
Я вештаюсь містом. Мені потрібно розшукати сімнадцять метрів дакрону. Разом зі мною бігає по оптових крамничках і лабазах невтомна Гульсари. Я підібрав її біля витоків свого всесвіту, поблизу станції метро “Комсомольська”.
На ногах дівчини явно незвичні для неї “мильниці”. У них її східні ноги випинаються кривизною дивних парусів. Але все одно є у ній щось, що відрізняє Гульсари від славнозвісного “пляжного дівчиська”. Та я не намагаюся запопадати перед цим дивним створінням – німфа та й годі! – хоч і не вірю в її “надпляжну” незалежність…
Сьогодні мені до біса потрібен дакрон. Минулої ночі старе ганчір’я дакрону на моєму “хворому” дельтаплані хтось старанно пошматував на найдрібніше шкамаття... З цього потроху тепер можна зшити хіба що жалюгідний клоунський балахон...
На мене спрямовано погляд цікаво-співчутливої істоти. Ну, що мені з нею робити?.. Перевіряю цей новий відкритий погляд Гульсари на детекторі власної плоті. Ого, як дзвенить! А детектор мрії – той просто зашкалює...
– Вибачте... – на “ти” мені Гульсари називати напрочуд ніяково, адже вона ділить ліжко з моїм літературним Вчителем. – Але, Гульсари, якщо ви тільки згодні, доведеться сьогодні ой як пошвендяти містом...
– Ось і чудово, – промовляє Гульсари, – адже Києва я як слід не знаю. Хоч і зупинилася в Аскольда, але тільки як знайома по всесоюзних літературних курсах. – а йому весь час ніколи. Вдень – на кіностудії, ночує у мами, а я весь час швендяюся містом мов неприкаяна. Запросили на зйомки, а їх щоразу відкладають. Потрібен павільйон, а той весь час зайнятий... Знімають посадку НЛО. За сценарієм Аскольдика. Взагалі у вас з ним щось спільне - за зйомками НЛО і ремонтами дельтапланів ви не бачите і не зважаєте простих людей.
– Невже?!.
– Так-так, за усім цим не видно вас, земних людей. Але знаєте, Мойшале, я вам, здається, допоможу!.. Адже на цій документальній студії дакрону надмірно. Там з нього шиють нові кіноекрани для старих, порушених часом сільських клубів... А в мене є довіреність від Киргизтелебачення. Мені не відмовлять. І грошенят не треба буде платити... Мої шефи проведуть безналом в Киргизії...
– Ну ти даєш!
– От бачиш, Мойшале... Так і переходять на “ти”. Зброя “розумненьких” дівчат – це разючий для чоловіків шок. Адже ти, сподіваюсь, чоловік?!
– Чайник я, Гульсари... Чайник з закипаючим гульфиком... Але від твоїх прихованих зйомок я, вибач, не у захваті...
– Що, вже плітки пішли містом?
– Та ще й які...
– Але чому ти все це ховаєш у собі? Рятуєш отих бевзів від “стукачів”?.. Т а вони жодної твоєї сідниці не варті! А сама чому власного обличчя не прикриваєш? Невже настільки смілива?!.
– Хіба я така не гарна? А по-друге, Мойшале, мене тут просто ніхто не зачепить. Адже я – небога самого Киргагирієва. А я ще йому розповім, чим мене примусили тут займатися... Коротше, любенький, беремо дакрон тобі – за мої і морозиво нам – за твої... А про інше слухати мені нудно. Я хочу морозива і напрошуюсь до тебе в гості!.. То ж чекаю на миттєве запрошення без заперечень!
Комментариев нет:
Отправить комментарий