Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.4
© Ірина Діденко: Місячні гойдалки, графіка
Дзеркало промовчало. Я – ні. Мені затято хотілося кричати від жаху, що нахлинув на мене, але замість цього я просто заціпенів і став спостерігати, як дзеркальною поверхнею струменять брудні водяні потоки. Раз за разом ці струмочки ставали всі брудніші і брудніші, і раптом мені в очі вдарило яскраве срібло, дивитися в яке стало нестерпно.
У кімнатці на тапчані тихо похропувала баба Фіра, дзижчали настирливі осінні мухи, у дворі, я чув, билися сусідські “каструльні” півні, – мені б їх у цей момент бешкетництво, – їх було в два рази більше, ніж курей, але всіх півнів за раз в одній каструлі не звариш, і тому їхні дворові бійки терпіли...
У відмитих місцях дзеркало покрилося лусочками, кожну з яких мені захотілося поторкати, але доторкнутися хоч до одної я так і не посмів. Це зробила бабуся Фіра, що раптово виплила з кімнатки і немов здогадалася, що її правнук наткнувся в хаті на диво.
В'ялим пальцем своїм вона доторкнулася до лусочки, і шкіра на пальці опромінилася. Сама вона раптом помолодшала, і я побачив у ній білу як лунь красуню, хоча з дзеркала дивилася ще більш за неї стариця...
– Дивно, але схоже, що в нас у будинку віднайшлось дзеркало царя Соломона... Він міг бачити в ньому свою велику мудрість, але залишатися молодим і наївним... То довга історія… Був би живий рабин Рувим, він би багато чого пояснив. А поки, ятеле, до дзеркала більше не наближайся. Існують легенди, що такі дзеркала забирали людей – великих і маленьких...
– Слухняних і неслухняних?
– І неслухняних, ятеле, теж. Я не знаю...
– А хто знав?
– Цар Соломон, а ще старий Рувим, але його забрав Бабин Яр...
– Мамо, хто такий цар Соломон?
– Мамо, скажи своїй мамі, щоб вона не розповідала дитині всілякі ідіотизми!
– Мадам Есфір, ви чули, маленькі мозки дитини – це не велика хоральна синагога. Відступіться від хлопчика.
– Нічого з вашим шейгіцом не буде!
– Мамо, хто такий шейгіц?
– Це той, Мойшале, хто не знає цивільної мови...
– А усі дитятка не знають цивільної мови?
– Виростеш, дізнаєшся. Говори краще, Мишку, на дитячій.
– З дорослими людьми цивільною мовою розмовляє їхня совість, – обережно вставляється дід Наум.
– Дядьку, прикусіть собі язика! – Дядьком мама кличе Наума, двоюрідного брата бабусі Єви і її законного післявоєнного чоловіка у величезній країні, де людей, що знають цивільну мову, залишилося дуже замало...
Схоже, що і цар Соломон, і це трюмо знають ту ж мову, але і мене, і бабусю Фіру дзеркало однаково розуміє. Тому що там, де бабуся Фіра розмовляє з речами, як вона говорить, серцем, я цілком доступно спілкуюсь з ними мовою дитинства, і ще треба з’ясовувати, хто з нас більший поліглот.
Але поки в питному емальованому цебрі немає більше води, і ми відправляємося в експедицію до синіх бараків, до старого замшілого стовпчика, вода з якого разюче відрізняється від вод, що ллються з інших суспільних водозабірників. І от чому...
Джерело в синіх бараків, усього за дві вулиці, зустрічає нас дивною алхімічною замшілістю Зеленого і Червоного левів – саме цих чаклунських кольорів. Так, десь у Київській області існує річка Червона, на яку згодом переселять кілька тисяч родин ліквідаторів з Чорнобиля, але це трапиться ще не швидко; і вже дорослим я довідаюсь, що там вихід на поверхню залізних руд. А зелений колір – від надлишку міді, і все це щастя в двох кроках від Ямської, де так щільно стояли на початку двадцятого століття київські публічні будинки, описані Олександром Купріним у його шокуючій і сумно відомій “Ямі”.
Отож, відразу після війни, ця горезвісна Яма складалася суцільно з барачних поселень українців, росіян, євреїв, поляків, вірменів, іранців і гагаузів. З іранцями начебто б усе було ясно – їх допустив у Київ останній російський государ-імператор ще в 1914-ім році, а от з Бабиним Яром у нащадків переселенців не дуже склалося – половину з них скажені гітлерівці вважали за євреїв і розстріляли в єдиній для киян двохсоттисячній братській могилі. Друга половина зовсім вчасно згадала про свою близькість до містичної Шамбали, і тим, хто лишився в живих, дали спокій. Цей спокій у післявоєнних п'ятдесятих навернув з іранців шевців і продавців шнурків для черевиків, чемпіонів з вільної боротьби і людей, власне, безпорадних перед системою, але самобутніх, по суті.
Мати вже і не згадає, як кликали чемпіона в напівлегкій вазі з боксу, з яким звела її доля в 1959 році. Він був іранець. Словом, у ті часи вогнепоклонники з дітьми Мойсеєвими були дружні. Хоча дотепер немає пам'ятного знака в Бабиному Яру іранцям.
Ні шнурків, ні вакси на землі не стало менше, але майбутні жертви звернулися до російського царя по допомогу й одержали її, явно не за тим, щоб закінчити свій шлях у тричі проклятому тому яру.
Комментариев нет:
Отправить комментарий