Прощавай, товаришу Чорнотропе, або нова Гульсари, ч.8

Прощавай, товаришу Чорнотропе, або нова Гульсари, ч.8

© Ірина Діденко: Східна красуня, графіка

Країна зраджуючих ї зраджених – чому її у цьому страшному столітті торкнулася така лиха доля?! Чому жаркою ртуттю звиваємося ми цієї ночі з Гульсари, заздалегідь провіщаючи одне одному взаємну міру зради? Якщо вона не розповість їм про Мурлона, так це лише тому, що тільки жінка має право знати, хто є батько її єдинокровного дитятка... Наш плід кохання, зради і уяви колись пізніше вона назве Льошкою-Антошкою. Мурлон до того часу теж вимаститься у нашому земному бруді і найметься служити на телебачення розсильним, мотаючись на орбітальні супутники ремонтувати порушені зоряними зливами телеантени, а його земний двійник – розміром з велетенський табурет – сидітиме у кадрі повчальних передач для дітей і втілюючи собою справжнє Мурло. 

Гульсари вийде заміж за справжнього японського аташе, і стане файною панею Фаїною Матасява. І якось ми ще зустрінемось з нею на одній з урядових столичних вулиць нової держави…

Про що ми з нею того дня гомоніли, з жінкою, настільки ж часто змінюючою власні імена,як інші прізвища від чоловіків? Ні, одружена вона була уперше і, вочевидь, вдало... У її чоловіка було щось від Аскольда. Мабуть, те ж саме владолюбство у постелі, а вона – східна жінка і звикла в усьому особистому коритися... А Льошка-Антошка для неї – усе, і ще – наш спільний експромт.

А як поживає Мурлон?..

– Поживає!.. – лунає у морозному повітрі, і люб’язний лобуряка Мурлон простягає їй свою теплу пухнасту лапу…

Про що ми з нею того разу ще розмовляли?.. Мабуть, про ту зверхню силу, яка мусить врятувати усіх нас від зради, про те, що роки не змінюють її тонкої дивної краси, про те, що за нею ведеться нишпорка з орбітального супутника, і що в неї на тілі нанесено спеціальні зони контролю, що збігаються, як не крути, з її ерогенними зонами...

Поруч з Фаїною, тримаючись за ручку, блукає великим, старовинним, гамівним східноєвропейським містом міжпланетний її синашко, від двох вельми несхожих батьків, різнопланетний Льошка-Антошка...

– Адже я попереджала, – сміється Фаїна, – що від кожного з вас візьму по імені. А Аскольдові я хотіла від себе подарувати гроші на видання його нового роману про часи загибелі Атлантиди. Йому, колишньому стукачеві, чи пак сексоту зараз доведеться особливо не в тин. Але секретній той співробітник від кого бо, поринувшого геть у минуле, зі своєю погордою від грошей категорично відмовився. В нагоді стався Мурлон. У радянські часи, мабуть, про того Мурлона казали: “Не стій на заваді колгоспній громаді”... Коротше, через своїх знайомих на телебаченні Мурлон влаштував для Аскольда ефірний час. Тепер тільки це його і годувало. Але замість НЛО він тепер жваво розповідав про етнопсихологічні екзерсиси, і аж пломеніє від того. Що поробиш, нові часи, нові байки... А об’єктивна реальність, ось вона – поруч... Ну, а Мурлоша в нього за приятеля. Як той містечковий підбрехач-цетеле... Тому я Мурлона боюся... До того ж він весь час погрожує навчити хлопчика по небу ходити: каже, що у Льошки-Антошки гени, і поки він його не навчить, не бачити йому, Мурлонові, своєї рідної планети Ітаки, як власних волохатих вух без люстерка... 

Вони навіть ітакську сметану перестали надсилати йому за те, що той бевзь встряв у наші справи земні. Мойшале, заради нашого спільного минулого, ублагай Мурлона нічого дурного не вбивати в голову нашого синульки. І тим більш, не втинати… Та й що в ньому від того Мурлона, хіба що найменша крихітка. Ось там на ручці волохата родимка, та ще, коли їсть молочне, муркотить, як справжній Мурлон. З ним вже не повештаєшся по молочарнях... Та моєму аташе це навіть подобається... Щоправда, час від часу з Льошкою-Антошкою відбувається щось незрозуміле. Він раптом ніби розчиняється в просторі, а коли виринає, то вже зовсім в іншому місці. І потому відчайдушно завмирає на кожному кроці, наче, у фантастичному маренні... Мабуть, це в нього від тебе. Останнім часом розповідає, що відвідує планету Ітак і катається там на рожевих слонах, та навіть пригостив якось мене, немов земне слоненя, справжнісіньким банановим морквинням...

І тут пані Фаїна стиха схлипнула, як колишня розрадлива Гульсари...