Веле Штилвелд: Прощавай, товаришу Чорнотропе,
або нова Гульсари, ч.1
© Ірина Діденко: Східна красуня, графіка
• Про що навчає ця повість? Про перетин доль і планет, про те, що кожний письменник має бути людиною, пестити в собі людину і відноситися до усіх проявів життя суто по людяному. З повагою до читачів вже другого покоління, автор
“Надтаємно"
зберігати вічно
Яка шкода, що за часів мого дитинства була холодна війна і космічні монстри серії “Восток”, чиє головне призначення приховувалось від нас, але добре було відомо на Заході панам розробникам поставлених на бойове чергування “першингів”…
Не було в моєму дитинстві ні дельтапланів, ні легких пластикових фотоапаратів “Кодак”…
Але було і в нас що знімати. Адже які ж на той час серед нас вистигли “тьолки”!.. Природно, що оргазмів під час лекцій про жахливе міжнародне становище вони не відчували, але майже кожна моя тодішня ровесниця легко розуміла й сприймала для себе і мову жестів, і мову тремтливо-легеньких дотиків, і метамову галактики тих, кого на нашій планеті рано чи пізно було прийнято називати закоханими…
Якраз тієї пори закохався би й сам, але моя Джуді, немовля майбутнього переможного для міфічного комунізму десятиріччя, ще й не народилась. Тоді як я просто відав у собі першу псевдозакоханність, котра підбадьорила мене і навчила надовго тонути у вирі дівочих і жіночих очей… Бо жіночі пестощі у ті цнотливі часи були ще не на часі…
Та відтоді ота закоханість вже ніколи не вмирала в мені, а вічно й чіпко трансформувалася у щось велике й світле… Адже всі ми вже й тоді знали, що отим світлим, що усіх нас очікує, буде звісно не комунізм, а слон, вимитий у ванній…
Уже наприкінці згиблої в завсь системи таким слоном став для мене дельтаплан. Ось чому я був певен, що в ремонтному ангарі дельтадрома мій переможений назавжди дельтаплан колись так і заснув сном спиненого під час польту птаха, який так не спромігся доспівати своєї лебединої пісні…
«Вмерла так вмерла…». Ця фраза з анекдоту про вбитого горем удівця ставала у піднебесній просторовій ізометрії просто безглуздою… Бо птахи - не земні дівчата… У своїй піднебесній смерті вони влаштовані тчувонше. І сперечатися з ними змогла б одна лише Герда Тейлер, але одразу після закінчення інтернату вона назавжди виїхала “за бугор”, а тому від неї лишилась тільки легенда. Легенда про мою колишню закоханість у гордовитий пагорбком ніс і русяві єврейські кучері, які бриніли беззвучними дзвониками, коли Герда раптово заходилася сміхом. Більше за все її смішили неймовірно гладкі сідниці наших імовірних малят.
- О, ні, тільки не це! - весело благала вона у всемогутнього Готоню.
Герда Тейлер була для мене дивним земним створінням, - молодою жінкою, котра передчасно позбавила себе цноти, за потягом своєї власної плоті. Задля цього вона всього тричі в один і той же час зайшла у сусідній з інтернатом гастроном, у котрому всі ми час від часу купували собі післяобідні льодяники та соєві батончики, і відвела вбік самими тільки очима прищуватого молодика-вантажника, який і утнув з нею усе те під час своєї обідньої перерви, лише за одну умовну академічну годину, не припиняючи смоктати у роті власний отетерілий від бажання язик, і весь час почухуючи за лівим вухом від захоплення.
Відчайдушну Герду оте вухо вразило найбільше. Воно стирчало й червоніло настільки, що усіх інших багряностей і здуть свого візаві вона дозволила собі не помітити…
- Чи будеш ти зазайве звертати увагу на розміри та форму ножа-відкривача, коли тобі закортить відкрити бляшанку з кільками? - запитувала вона у мене, відчайдушно сміючись, і забороняла ставити їй будь-які належні до своєї вікової провини запитання…
До речі, Герда Тейлер потайки від усіх вела щоденник власних сновидінь, любила єврейські анекдоти й навчала мене цілуватися по-пташиному. Оті наші перші пташині стосунки…
Для цього вона щосуботи відвозила мене до себе і рішучо вимагала:
- Ні про що зайве не думай, і, будь ласка, нічого більш самостійно не вимарюй!.. Не будь тим моїм незабутнім вантажником, дурисвітом із висолопленим язиком, прищуватим обличчя і багряним відсторченим вухом.
Мене зазвичай лютувало оте кляте порівняннячко, і я був ладен розірвати на клоччя її хатній синій халатик, який сприймався мною як халат-уніформа прищуватого зухвальця, а Герда втішно сміялася:
- Ну ти тільки поглянь на нього! Знову щось вигадав! Та не души мене, бевзю! Теж мені маркізик де Сад… Тобі ж іще до дитсадка треба ходити. Ні, із таким як ти, працювати ще й працювати.
Вона обхоплювала мої гарячі руки своїми гарними пухкими пальцями й досягала того, щоб ритм її пульсу поступово ставав моїм. Я повільно стихав і втикався головою їй прямо в груди.
Комментариев нет:
Отправить комментарий