Прощавай, товаришу Чорнотропе, або нова Гульсари, ч.6

Прощавай, товаришу Чорнотропе, або нова Гульсари, ч.6

© Ірина Діденко: Східна красуня, графіка

На цій веселій ноті й обриваємо нашу певно кимсь запрограмовану балаканину. Кривизна ніг Гульсари випромінює флюїди, яких я раніше в Києві не зустрічав... Такі флюїди можуть рознести на шмаття і більш сильних…

Гульсари вештається по кімнаті у моїй американській джинсовці і непевно чиїх хатніх капцях. Її задерикуваті калмицькі сідниці нічим не прикриті... Кінчиками своїх тонких пальців вона дотикається до павутиння оточуючих речей, і дивується, як чуду з чудес. Чи можливо таке – суміш убогості й затишку?

– У нас у хаті панували злидні, – промовляє поволі Гульсари. – Вони були нав’язливими, несамовими, неймовірними!.. Від них я щоденно втрачала глузд. Через ту кляту злиденність я і з хлопцями злягатися не зразу пішла... Все мріяла відцуратися від тих проклятущих лайдів. Хтіла відшукати щось таке, за що могла б, як за ширму, раз і назавжди сховатися... А тут ви удвох з матір’ю, в одній кімнатці, майже як у мене в Калмикії, де так живе ледь не кожен... Матері з батьками весь час майструють нових потвор на очах потвор вже народжених, сестри пробують з братами переймати рухи батьків. У деяких це відмінно виходить. З того дива трапляються батьківська п’яна лупцівка та позашлюбні діти, що з’являються на світ з тих інцестів. Ось чому навіть молодші не завжди питають у старших, хто їхні справжні батьки. Тому т ій же Середній Азії та на Каспії старший брат назавжди раб такої “загальної” сім’ї, від якої йому не сховатися навіть у лавах Радянської Армії. Ні, до війська його ще здадуть, але одразу після призову до його військової частини примчить його казахська чи калмицька мати і заявить синові-коханцю, що старий батько помер, запив, зламав собі голову, розчинився, як чорна кава, у сусідньому кишлаку чи аулі або в навколишніх барханах. І що тепер сім’я – його турбота, і молодша його кохана сестра – все ще дитина їхнього спільного дому, а значить вона, мати, ладна розділяти з нею його чоловіче ложе – старшого у клані. І що злидні не такі вже й страшні, коли є з ким дихати поруч і поділяти шлюбну постіль... Адже є у хаті семеро дітей, і двоє з них – їхні з матір’ю спільні...

Гульсари змовкає на мить, але тільки з тим, щоб продовжити.

– “Ні, я напередодні завербувався до Сибіру, на лісоповал!” – намагається опиратися син. – “Вербовники – люди суворі!” – “Не доводь мене до гріха, синку! Тільки спробуй! І я тоді під цілу роту вербовників покладу на злягання твоїх однокровних сестер, і хай вони за тебе відповідатимуть... Їхніх тіл не вистачить тебе утримати, і вони просто помруть! Ти повинен негайно повернутися!..” Так і моя мати повертала мого старшого брата... 

А ви нібито навіть у речах відчуваєте приниження від необхідності жити разом в одній кімнаті. Я просто фізично відчуваю холод демаркаційної лінії, котра незримо присутня у цьому приміщенні. Тут – ще твій світ, але ледь убік – там уже всесвіт твоєї матері. Ці світи навіть по запахах різняться... По-моєму, саме такий світ я і шукала. Не світ всезагального інцесту, надто знайомий по будь-якій калмицькій багатодітній родині, не холостяцький світ виразкового майора з контррозвідки, – а ось такий світ, так схожий на мій, той, який я надто довго шукала на цій землі... Але в нашій родині я жила маленьким, відгородженим від усіх мишеням. В мене були і свої власні пахощі, і свої речі. Правда, тих речей було небагато, а мій власний запах хутко змішався з хтивими приватами оточуючих чоловіків. І тоді я зрозуміла, що прийшов час податися геть... З тим я і вскочила на першу дальнобійну бі-бі, прихопила паспорт громадянки Наталії ім’ярек – і в Ленінграді я вже була Аллою! У вас тут на вулиці Чкалова є такий же заклад, що і в Ленінграді дещо на іншій вулиці, - венерична тюремна лікарня. Ні, в мене ніколи не було особливих венеричних захворювань... Але була калмицько-семипалатинська рідня з сонячного Казахстану якось довела мене до цигундиру. Боялись страшнішого – палички лепри!

– Прокази?!

– Ну так, її самої... Та мене попутні чоловіки відлизали... Ще в мандрах із Семипалатинська. Я так і сказала колись одному бевзю, бо в нього під лікарським халатом були гебешні погони... Надалі були три місяці спецшколи під Ленінградом, у  в дещо закритому, окрім екскурсійних маршрутів, Оранієнбаумі... Завдяки цьому тепер я трохи можу відрізнити Франка Пурселя від Моріса Равеля, фініки від Фелліні... 

Найважче було розібратися у мапі вин, які п’ють у європейській частині Союзу. У нас якщо хочуть нализатися, то п’ють або рисовий самограй, або горілку-сучок, тобто казенку, або домашній кумис... А у вас чого тільки не п’ють... Хочеш, я тебе пити навчу, десертні вина після такої смакотної жінки, як я?.. Але у тебе грошей в кишенях не густо... А можна, я просто у тебе спочину, на краєчку твого світу-дивану, – але тільки знявши усіляку напругу, щоб не прикривати після ванної своїх голих сідниць, і щоб не чути, як зазвичай плаче наймолодша сестричка, і не бачити батькових знущань над матір’ю.

– Полеж, Гульсари-Алло-Наталко... Такі вони Наташі – усі до щему наші...