Прощавай, товаришу Чорнотропе, або нова Гульсари, ч.3

Прощавай, товаришу Чорнотропе, або нова Гульсари, ч.3

© Ірина Діденко: Східна красуня, графіка

Бабуле вже нікуди не поїде. Вона надто старенька. Що й казати – їй вже вісімдесят чотири. Вчора вона подарувала Лойті старовинну срібну зірку Давида й мовила:

– Хай щастить тобі, Лойто. А надто в коханні. Бо й мені щастило. А всі мої хвороби почались відтоді, як Йослик помер. Оце вже три роки щоночі заснути не можу. Бо щораз. перед тим як спати, Йослик мене ревно кохав. Але ось помер, бідолаха, і лишилась я наче в пустці. То ж і ти, Лойто, не барися, знайди собі любчика. Бо жінка без особистого життя – не жінка. А від надмірної цноти – лише хвороби та розпука. То ж і ти, Лойто, не барися… Тільки дбай, щоб він не був гоєм чи, боронь Боже, хазертом, та й серед своїх добре пильнуй, бо є такі, що й станом міцні, й на вигляд дужі, а до кохання мало придатні. Бо над усе гроші люблять. Від таких сама смута. Гроші ти ще матимеш, а от літа дівочі, гляди, – не змарнуй. Кохайся досхочу, та лише з парубками і одинаками, бо від чужої сім’ї сльози на тебе перейдуть.

За своїм Йосликом бабуле побивалася кожного Божого дня. Літні люди, що жили поруч, вважали це за дивацтво, а молодим не було діла до старого луб’я. Та мало хто й знав. Ото хіба що Мойшеле, котрий усією душею прикипів до русявої Лойти, і ні про кого іншого вже й думати не міг. Та що з того Мойшеле?

У Лойти вже всі папери до ОВІРу зібрано, Мойшеле – аж ніяк!.. Йому, бачте, лячно. А бабуле вже зовсім квола стала. Якось дивно збіглись обставини. У Мойшеле мати в лікарні, двічі на день він – до неї. Прийде ввечері до Лойти, а та лише поцілує його палко і від бабуле ні на крок. Бо поволі згасає мудра старенька. Лікарі лише руками розводять. Чекати, чекати...

– Чекати?! Чого чекати! Що смерть ось-ось увійде в твій дім? Від самої цієї думки жах в лещата бере, – говорить до засмученої Лойти сумний юнак. – Чим ми твоїй бабуле допоможемо? Залиш двері до коридору прочиненими. Як щось станеться – сусіди почують...

Довго вагається русява дівчина, та одного вечора нарешті згоджується.

– Іди по таксі. Поїдемо то тебе лише на годинку, – не більш.

Мойшеле притьмом біжить на ріг ловити таксі. Вони їдуть обійнявшись, але не як коханці, а як сполохані діти, котрі не знають, що принесе їм завтрашній день...

Як я тепер розумію, якось на мені зупинилися пильні очі молодої калмички – жінки Чорнотропа. Вона була струнка, лозоподібна і напрочуд доступна. Гульсари дивувала тим, що вміла протягом усього дня зберігати на своєму тонкому обличчі фарби взаємності минулої ночі...

Ці фарби, як ефемерні вітражі, відображали усі психосексуальні потуги досить знаного на той час фантаста (навіть більш того – популярного радянського фантаста), і давали йому змогу виглядати перед нами літературним гігантом. Але втомлено-відсторонений погляд самої Гульсари постійно промовляв усім нам про інше...

Вона ніби випробачалася перед кожним, хто міг улестити її вночі – лише за те, що вже давно усіх тих радощів не відчувала. Але вона покірно уявляла псевдо сексуальну значимість чоловіка, який з наполегливістю досвідченого сексота відстежував зростання і соціальний градус молодих літераторів, щоб усіляко відсікати їх від тіла майбутньої радянської соцреалістичної фантастики.

При цьому він нерідко цупив у тих, кому більш не світило за приписами часу піднятися... Було вкрадено і п’ять моїх перших тогочасних оповідань. Але мені ще поталанило. Я не клюнув на волооку Гульсари з її вперто спраглим шкіряним сідельцем пристрасної амазонки. А ось із тих, хто до неї колись притерся, небагато лишилось у Києві. Вони пішли у табори 1984 року – планетарного року Пурхаючих Метеликів, року, у який радянський товариш, що був нам не товариш, Аскольд Всеволодович Чорнотроп ловив найвідчайдушніших на досить своєрідний, ласий і добре насаджений мотиль...І відчайдухи велись…

Ах, Гульсари, Гульсари!.. І де тільки взялася ти на наші нещасні голови?! І що значили твої очі з їх всерозуміючою загадковою відсторененістю? Ти запросто давала знімати своє дивне тіло на любительську восьмиміліметрову плівку. Знайшлися і любителі “полунички”. Адже до того часу відео до нас ще не допливло...

Але як пливло твоє загартоване тіло під фрикціями тих, хто його досягав!.. Здавалося, що весь світ несподівано обростав крилами зі схованими в них елеронами, шпангоутами і стрингерами...

Ти пропливала у продажному всесвіті чарівним створінням, і ніжно обіймала і приховувала від причіпливої кагебешної камери обличчя своїх коханців, залишаючи їм жарт із тодішнього анекдоту:

“Вгадайте за копчиком!..”

Але невдовзі тебе перевели до іншого регіону.

Гульсари, Гульсари... Дякую тобі, рідна!.. За одним твоїм обличчям ми заздалегідь прочитували усі сплановані проти нас підлоти – і як могли захищали свої на той час крихітні, але вже самостійні світи і архіви...

Мій світ-архів мати здала до макулатури, в інших вилучало вже Ка Де Бе...

Та чи здаси у КаДеБе своє світле минуле?