Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.2

Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.2

© Ірина Діденко: Місячні гойдалки, графіка

І все-таки щось поспіхом пропустив. Не більше і не менше, а цілу прабабцю свою Есфір, що звалася по-домашньому не інакше як “бабуся Фіра”. До бабусі Фіри не можна було застосувати ласкаве єврейське “бабуле”, оскільки вона була страшенно старою і доводилася матір'ю самій бабусі Єві – авторитарху нашого домашнього світу. Це вона якось розпорядилася:

– Науме, не робив би ти з себе блазня горохового, а взяв би свого приятеля Білошицького, нарядився б із ним в усі свої ордени, і перетягнув би оту безхазяйну мізерію в наш будинок!

– Євочко, та про що ти говориш? Які ж у того Білошицького ордени? У нього ж одні медалі!.. Він же усю війну провів в ординарцях, а свої ордени “Слави” я ганьбити не буду!

– Будеш! Бо в тебе підросла донька! Їй саме час приводити себе в гідний порядок – біля дзеркала. Та й Таньчин шейгіц любить себе розглядати...

– Ну, хлоп'яті особлива краса ні до чого, а Іда може розглядати свої прищики й у шафі...

– Будеш багато базікати – залишишся з носом!.. Інші поцуплять.

– А, може, заявочку написати кому-небудь у бухпостач?

– Науме, ви ніяк не закарбуєте на своєму єврейському носі, – це вже втручається бабуся Фіра. – Я хоч і неписьменна, а добре знаю: писала писака, не розбере і собака. Робіть, що вам говорять.

– Мадам Есфір, вам не слід так хвилюватися!

– Науме Борисовичу, – обурюється біблійна сухенька бабця. – Даруйте мені, але ви формений дармоїд!

І от формений дармоїд і заодно домашній блазень разом з екс-ординарцем, написавши таки належну заяву й одержавши кучерявий дозвіл, тягнуть трюмо через маленький доглянутий дворик під прицільними поглядами таких же барачних сусідів, а вже через півгодини на крамничці в ґанку Білошицьких йде фронтове розпиття, і по всіх куточках вузенького барачного дворика лунає нефасонна пісня, знання якої дідусь Наум одержав ще в довоєнному ГУЛАГ'у:

“Аж згадаємо, браття, аж той двадцять перший рік...”

Дідусь працює гальваніком і в будинку буває не часто, зате я зачасти хворію і нудьгую поруч із прабабою моєю в бараку, сидячи на її вузенькому тапчані. Вона більше вміє говорити по-єврейськи, а російські слова їй даються понад силу, тому вона їх вимовляє рідко, перемежаючи з говіркою на ідиш:

– Ах ти, ятеле, мій ятеле...

– Бабуся, хто такий ятеле?

– Козенятко.

– Якою це мовою?

– Цивільною.

Цивільною в будинку говорять троє. До них четвертої знехотя примикає і мати, почасти жваво відповідаючи російською. Іда намагається бути і того розумнішою, і говорить шкільною говіркою, а вже я – мовою дитинства.

Дивно, але мою мову розуміють усі навколишні, навіть трюмо, притягнене фронтовиками, що стоїть в дальньому кутку від груби російської печі з підбитим на підлозі металевим килимком.

Я розглядаюсь в дзеркалі. І знаходжу себе в ньому дуже і дуже дивним. Раптово перед очима виникають найрізноманітніші бачення. Ні, не так усе швидко…

Колись проступають якісь передчуття бачень, від яких мені стає страшно. Розглядаючи хлопчика в білій сорочечці, у чорних штанцях зі шлейками і коричневими панчохами, я не помічаю вічно розбитих зелених сандаликів, але бачу себе в саду, у заростях квітучих ніжно-фіолетових квітів – матері-і-мачухи.

Мені здається, що дзеркало вдихає їхній аромат. Раптом із самого дзеркала виривається величезний джміль і буквально перекидає мене незграбного на підлогу. Від образи і на джмеля, і на це дивне дзеркало я плачу і негайно вдаюся до помсти всім доступним мені дзеркалам!..

Помста моя миттєва. Я відшукую численні уламки маленьких лялькових дзеркал і починаю зчищати з тильного боку грузлу густу тягучку, поки не помічаю, що фарби вже немає! Отут у мене, злобливого, з’являється в руках маленький гострий гвіздок. Правда, дуже кривий, весь у якихось вигинах, що служив у воєнне лихоліття і кілька повоєнних років в будь-якій якості, і я починаю їм креслити на тильному боці всілякі каляки, поки не пробиваюся до скла. Тепер я умиротворений. Дзеркальний світ мною суворо покараний...

Ще більш суворо карає мене ввечері мати. Тепер я стою в напівтемному кутку, у темні мене не ставлять принципово, тому що “бабуле” Єва сама боїться грози і кромішньої тьмяви.

Проте, пробачений усіма, я строго покараний матір'ю, чий авторитет для мене незаперечний, стою і тупо дивлюся на це шкідливе безмовне дзеркало, до якого я поставлений обличчям. І отут виявляю залишену Ідою помаду. Вона тайкома фарбується нею. Роблять таку погану помаду цигани. Вона дуже ароматна і швидко тане на сонці; вона у вузенькій фіолетовій трубочці і сама – бордово-рудого кольору. Та саме вона мені і потрібна.