Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.6

Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.6

© Ірина Діденко: Місячні гойдалки, графіка

Мене сьогодні кладуть спати у світлиці, щоб я не перевів свою дитячу застуду в крупозне запалення легенів. З цього приводу туалетне цебро винесене в коридор, до мами. Ідочці суворо заборонено заходити до кімнати, де спить дитина і задовольнятися дитячим горщиком, а для трюмо ніяких інструкцій ні від кого не надійшло. Воно сонно стоїть у закутку і відливає місячним сяйвом. У мене до трюмо є пару запитань, і я беру зі столу кружку з криничною водою, полишену в кімнаті про всяк випадок. У кухоль запобігливо опущено радянський серпастий полтинок зі срібла, карбування 1923 року.

От уже де вічний “двадцять третій рік”…

У мене постіль постелено на дощатій підлозі, замість простирадла – стара нічна сорочка бабусі Єви. Під нею – кольоровий китайський ватин, а під ним – мамина тілогрійка, у якій вона відпрацьовує квартирні трудодні. Під головою в мене дві “думки” у мереживних напірниках з вишитими болгарським хрестом кішечками в кошиках, повитих трояндами базарних яскравих розцвіток. Укритий я старою сукняною армійською ковдрою, на яку накинутий мамин плащ, у котрому вона зазвичай ходить на нічні на свою швейну фабрику – на щомісячну комплектовку. А удень мама носить інший акуратненький демісезонний костюм у велику чорно-білу шотландську клітину.

Спати не хочеться. Ідоччину шийку відмочували піввечора, проклинаючи всіх Аликів світу. Потім саму цілуванку намагалися відшмагати, але втрутилися моя мама і бабуся Фіра. Потім згадали про мене, і заходилися напувати чаєм зі смородиною і булкою з цукром-на-маслі, потім парити мені ноги, згодом же бабуся Єва строго усім наказала:

– Швайк, нехай буде ніч!

Чотирьохфамільний кагал засинає, а я дізнаюся, що я сновида…

У ту пору я ще не відав, що я навіть не сновида, а просто в мені від народження жив і підростав... місячний хлопчик. Правда, я чітко пам'ятаю, як жалісливі тітки з туберкульозного дитячого пансіонату, де я лежав з позитивним перке, клали поруч мого дитячого ліжечка великі мокрі ганчірки з мішковини.

Робили вони це регулярно, після того, як запідозрили в мені трирічного сновиду. Я вставав на ганчірку, пробуджувався і плакав. Але потім міцно засинав уже до ранку. Тоді ще ніхто не знав, що в людському геномі приховані особливі гени сонячних і місячних людей. Знали просто, що серед радянських дітей неодмінно були просто діти і були дитята-сновиди. У санаторних закладах сновид визначали на око по малозрозумілих мені, тепер уже досить дорослому, прикметах, а далі починали з цим боротися цілком примітивним, але радикальним методом, кладучи їм під ноги велику мокру і зовсім огидну на вигляд ганчірку.

Мабуть, ту прокляту ганчірку я один раз зненавидів і не заснув доти, поки ці дурки не послали ганчірку мені прямо на килимок. Отож, тієї єдиної ночі я воістину відірвався і навіть побродив по даху літньої веранди, відкіля і був знятий переляканими нічними нянечками. Вони й викликали в заміський санаторій матір. Отут-то їхня нехитра змова була викрита, і я безневинно розповівши матері про їхню плутню – регулярні нічні знущання над собою, після чого виїхав додому, у Київ, з величезним скандалом, що закотила всій цій санаторній шатії мати.

У пам'ять назавжди урізалися лазневі шайки, у яких величезні грудасті тітки парили товстелезні п'яти. При цьому вони блаженно оголювалися до пояса і нагадували міфічних каріатид, про яких я ще довго не мав іншого уявлення, навіть побачивши їхню легендарну конституцію в шкільних підручниках зі стародавньої історії і на знаменитому фасаді одеського готелю “Червоний”. Принаймні, у часи мого дитинства цей готель був пофарбований у буряково-червоний колір, що нагадував мені про ситний український борщ...

І все-таки, мамологічні обсяги моїх нічних нянечок були більш відчутливі і грандіозні.

Але з тих пір сновида в мені заснув, переляканий бурею, що вибухнула, і нічною електричкою, у якій ми скажено мчали в ту далеку ніч до Києва.

Однак, я почав розповідати про місячну людину – такого ж, як я, хлопчика, якого ніколи не тягло блукати по підвіконнях, дахам чи , скажімо, парканах у нашому правильному, майже німецькому прямокутному дворику.

Його викликало і притягло до себе дзеркало Соломона.

Трапилось це зовсім зненацька, прямо в мене на очах. Дзеркало покликало і притягло до себе ту дивну сутність, що підростала і зріла в мені все моє безтурботне дитинство…

Я ще не спав, а довго перевертався, як справдешнє кошеня, тихо мурчачи і радіючи раптовій вільній самітності. Адже спати на розкладачці вдвох з мамою було тепло, безпечно і тісно...

До того ж відразу за розкладачкою розташовувалися три величезні сирі сходини з природного каменю, що уявлялися вночі не інакше як ямою. А у світлиці на підлозі я був зовсім сам. І мені належав цілий світ. Його я і став досліджувати, підійшовши до кухля з водою, що за звичкою залишав для себе на обідньому столі дідусь. Я, вмочивши в кухоль вказівний палець, підійшов до трюмо і прокреслив на ньому просту поперечну лінію.