Возможен ли в Украине литпрорыв по-французcки?

• Французы деликатнее и изощреннее украинцев. Дуэли на шпагах, а не на шаблюках, казнь через гильотину, а не на пали, жизнь с порнезаном, а не с салом... И всё же... Господь послал на Землю и тех, и других... Я же ближе к французам...

Одно антисемитское дело Бейлиса за всю новейшую историю Франции и 1100 местечек вырезанных в Петлюровской Украине, гитлеровско-сталинский Бабий яр и черносотенная оттепель шестидесятников. Как же всё-так совместить коды французской толерантности с украинской непрекращаемой ненавистью. Это не упрек. Кто подскажет новую совместную модель, того САМ начну популяризировать и выдвину на Нобелевскую премию мира!

*     *     *

Литпрорыв по-французски? Почему бы и нет, если посмотреть на творческую биографию киевского восьмидесятника из многочисленной в ту пору полиэтнической киевской грардии. Если честно, из сотен заявленных имен высветилось сегодня не больше десятка Андрей Курков, Александр Кабанов, Алексей Зарахович, Веле Штылвелд, Тимур Литовченко. Мне по сих пор претит межэтническое заидеологизированное гетто НСПУ. Моими "непущателями" был ряд представителей КГБ  и тогдашнего СПУ, чаще этнические укоаинцы. Но не обошлось и без наших, ныне покойных. И если с почтеннейшим Риталием Заславским мы не сошлись чисто по идейным соображениям, кстати высоко чтимого даже в кругу моих близких друзей, то Юрий Григорьевич Каплан показал себя ярым советским литературным чиновником-квотником: раз вы, украинцы, не пустили Шкидченко в НСПУ как еврея, то позвольте мне не пустить Штылвелда,  как украинца! Безумие  стариков - еврейских и украинских - стыд НАЦИИ! И вот я вечно не принятые обязан заявить, что я скорее подам заявку во Французкую литакадемию, чем в это национальное стыдобище - НСПУ, в который меня не пустили всем старым совковым миром литчиновники-дегенераты и государственные антисемиты. Наверное, эта публикация должна остаться в памяти тех, кто сегодня только на старте литературных помыслов и надежд. Мир Вашему дому! А штыл андер вельт!

ВЕЛЕ ШТЫЛВЕЛД (Шкидченко Виктор Николаевич)

Дата рождения: 1954, уроженец г.Киева

Контактный телефон: (097) 395-23-19

e-mail: vele@ukr.net

Специалист в области творческих пиар-технологий – вербальное и текстовое оформление творческих акций, художественных презентаций, выставок, редакция и продвижение текстов начи-нающих авторов, научно-популярный обозреватель, сетевой журналист на информационном ресурсе: www.statya.ru с августа 2003 г., с октября 2005 г. всеукраинский ресурс общественной журналистики Хайвей – www.h.ua:

Автор более 350 газетных, журнальных и более 700 cетевых публикаций по вопросам науки, журналистики, образования, уфологии, литературной критики и социальной проблематики на более 100 сайтах.

2005 – 2008 гг. сетевой журналист на ресурсе Хайвей – www.h.ua

2003-2004 гг. журналист газеты ВААД Украины «Хадашот-Новости»

2003 г. "Магия ПК", Санкт-Петерберг, – научные обзоры;"Пестрый мир", Москва – научные обзоры; "Світ пригод", Львов – научные обзоры;"Порог", Кировоград – повесть "Лунные качели", научные. обзоры; "Хадашот", Киев – исторические обзоры по еврейской истории, "Молода гвардія" – научно-полулярный и украинский историко-библиографический обозреватель, www.proua.com – ежедневная всеукраинская Интернет-газета, журнал ФУТУ-РУМ АРТ №5'2003, – Москва

2002-2003 гг. публикации в газете «Тайная доктрина», (г. Симферополь)

№15(85) август 2002,Веле Штылвелд, Валерий Кратохвиль, КТО "ОТСТРЕЛИ-ВАЕТ" МИКРОБИОЛОГОВ?; №15(85) август 2002,Веле Штылвелд, Валерий Кратохвиль, АТАКА ВИРУСОВ; №19 (89) Октябрь 2002,Веле Штылвелд, ИЗ ИСТОРИИ ГНОМОВ; №22 (92) ноябрь 2002,Веле Штылвелд ШЛЮЗЫ ВРЕ-МЕНИ, №1 (95) январь 2003,Веле Штылвелд, НЕОПОЗНАННЫЕ ЛУННЫЕ ОБЪЕКТЫ; №№ (109,110) июль Веле Штылвелд ТВОРЦЫ И ИХ ТВОРЕНИЯ

в газете «ВВС, тайнознание» (г. Киев)

2001 гг. – «Интересная газета»

2001- 2000 гг :– «Столиця», Московское издательство «Наша школа», жур-налы «Пульсар», «Порог», «Фен-Свiт».

1999 г. – «Правда Украины», «Новая литературная газета».

1992-1999 гг. – журналы «Лель», «Лель-ревю» – афоризмы, рассказы и по-весть "Время на пять-семь сигарет"..

1993-1996 гг.– Пресс-секретарь литературно-интеллектуального клуба при На-ционально-культурном обществе “Русское собрание”.

1992-1995 гг. – Сотрудничество с журналами “Ренессанс”, ”Эротический клуб” г. Киев – поэзия, интервью.

С 1991 г. – в газетах: «Лит-Хит» (создал Веле Штылвелд и выпустил 17 номеров), Киев; «Ах, Одесса», Одесса; «Злагода»,Киев, «Интересная газета», Киев, «У торгового ряда» (инициировал создание газеты и разрабатывал ее Устав), Киев, «Виктория»,Воронеж, «Воронежская ложь», Воронеж, «Вести-2», Иерусалим, «Реклама», Чикаго, «Чикагская Правда», Чикаго, «Киевский вестник», Киев, «Русское собрание», «Новая Литературная Газета», Киев, «СТОличная», Киев.

1984-1989 гг. – Лектор Всесоюзного общества “Знание”.

1984-1982 гг. – научный обозреватель газеты «Комсомольська зiрка», г. Житомир

1973-1975 гг. — публикации в газете «Слава Родины» Прикарпатского военного округа.

1971 — публикации в газете «Зiрка».

Образование: Одесский электротехнический институт связи
по специальности -- автоматическая электросвязь,
Киевский институт марксизма-ленинизма по специализации -- контрпропаганда

Основные достижения: Дипломант литературного конкурса воронежского ме-цената Вадима Кисляка по номинации поэзии за 1994-1996 гг., лауреат по номинации проза за роман (исторический ремейк) “В Германию я не уеду”.

Автор пяти совместных поэтических сборников в 1992-1998 гг. – гг. Киев, Во-ронеж, Москва, Париж, Нью-Йорк.

Автор 6 собственных книг: афоризмы, поэзия, рассказы, фантастика. Творче-ский псевдоним – Веле Штылвелд.

5 Поэтических книг.

Почетный деятель культуры Бурятии (Россия) с 1998 г. 

• О НЕВСТУПЛЕНИИИ ВЕЛЕ ШТЫЛВЕЛДА
  (Шкидченко Виктора Николаевича) в НСПУ

Самого Веле Штылвелда в Национальный Союз писателей Украины после пяти лет проволочек (с ноября 1998 г. по декабрь 2002 г.) так и не приняли за чрезмерную пророссийскую ориентацию и знание истинного положение дел в финансово-хозяйственной сфере НСП У.

Вдохновение писателя даруется от природы его труда и воображения, воображения и труда. Весь смысл жизни сводим к эффекту утки по-пекински: каждому в этой жизни должен достаться кусочек аппетитной корочки счастья, успеха и радости!

Моя цель – писать книги без той писательской фазы, которая обрекает творца на временной заклание слова… Я не могу промалчивать рвущие меня образы и созвучия слов до издательских сроков… Мне необходим сиюминутный живой контакт с сетевым читателем…

Я давно и прочно имею идеологических разногласий с местным неоофициозным писательским корпусом, который здесь срочно лепят из тех, кто умеет легко пресмыкаться…

А мечтали мы писать и издавать, да еще при этом подразумевали говорить правду и только правду во все времена, какими бы разновсякими они не были, ибо иначе, как члены одной большой писательской лодки, мы бы не выжили. 

После года отлежки в кулуарах приемной комиссии было, наконец, рассмотрено и мое поступление в Украинский Союз писателей. Результат – отложить принятие автора до апреля 2002 г., когда он представит книгу стихов изданную на национальной Украинской территории и в надлежащих Украинских же традициях, с привязкой к республиканскому бибколлектору, а все киевские, одесские, воронежские, московские, ростовские и чикагские публикации – всего более 65 к рассмотрению не взялись, как и публикации в местных элитарных журналах "Ренессанс", "Самватас" и в местных же эротических "Эротический клуб", "Лель", "Лель-ревю". 

Отметены были также публикации советского времени на русском и украинском, участие в совместных киевских, республиканских и международных альманахах... Воистину это условия приема в националистическую банду «письменныкив»-хуторян…

А я бы влез с руками и ногами в любой потусторонний Союз мечтателей, где не было бы мудреных чиновных сволочей в писательских мундирах. А ведь все чаще все бывает именно так, именно с тем, и именно за это и ценится.

А между тем в Союз писателей Украины я представил три публикации в газете "Виктория" и альманахе "Елена" – еще одна публикация... Так что четыре публикации из Воронежа в НСПУ прочно прослали на хер, не смотря на восторги Леонида Николаевича Вышеславского – старейшего в то время русскоязычного поэта Украины, с писательским билетом №2... Остается только сказать, что киевский альманах "Антарес" по форме родной братец твоей "Елены" – оба эти альманаха в одном объеме и в одном формате, и оба их приятно подержать в руках, как настоящие произведения издательского искусства…

Проволочки… Они возникли из-за того, что я был отмечен как социально-опасистый литлиберал, а это не поощряется. Мне скорее простят издание тиражом в 50 000 экз. чем тиражом в сто. При тираже в 50 000 экземпляров – я коммерческий писатель, плачу подати, а в остальном – у богатых свои причуды. При тираже в сто – я падлюка и контра, которую срочно и настоятельно требуется удушить – кто не с нами богатыми, тот, в падло, против нас...

В конечном счете, в Украине сейчас развиваются черт его знает какие процессы, в том числе и в литературе. Из республиканской еврейской газеты была изъята моя колыбельная еврейским девочкам еврейской женской гимназии только за то, что я осмелился сказать на Союзе писателей об истинном ужасающем положении русскоязычной поэзии и потребовал под этот естественный литературный феномен украденных средств. Теперь меня будут "бодренько молчать" до могильных плит. У нас это делать никто и никогда не разучался. 

2 сентября 2003 г. идиотизм непринятия Веле Штылвелда в НСП Украины подошёл к логическому завершению после унизительных профашистских процедур и проволочек с октября 1998 г. по август 2003 г.. 

За 58 месяцев: два года документы провалялись на обувной полке в приёмной Киевской писательской организации, затем приём голосами 10 за, 1 против, затем очередные полгода на той же обувной полке, затем клятвенное заверение, что я уже в НСПУ – сразу после погрома киевскими молодчиками синагоги Бродского 13 апреля 2002 г., затем обещанный… неприем на республиканской комиссии с голосами 13 за, 14 против, но освящение информфашизма в литературной украинской сфере необходимо было провести через президиум из 27 человек. 1 за, 26 против… 

Чем ближе к эшелонам власти, тем страшнее звучит имя простого уличного поэта, литературного трудяги Веле Штылвелда. Из 68 судий за 58 месяцев только 24 оказались на моей поэтической стороне. Это ещё не демократия, а привычно совковый либеральный пофигизм… Дескать, и у нас было, о чём "за Штылвелда" поговорить – всё-таки пять лет издевались. Сегодня, как и всегда, всё и вся остаётся на своих местах… 

Совок не сдвинулся с места. Он просто деформировался. Демократических трансформаций в сфере духовного за 12 лет национального совка так и не произошло… Всё те же игры в указующих… Кому такие разборки с НСП Украины по душам – вперёд за орденами! Места для прогнувшихся всегда в наличии, милейшие дамы и господа поэтические. 

Отдельно отмечу, что все нынешние националистические монстры НСП Украины проходили обучение – выучку и вышкол – во Всесоюзном институте литературы имени Алексея Максимовича Горького, прежде чем пойти на крайнее духовное отторжение от безбрежных литберегов русских. Странно это, странно это… 

С декабря 2002 г. Веле Штылвелд – духовный украинский диссидент, выступающий против профанации литературного процесса, в том числе против национального и духовного беспредела, царящего в НСП_У.

Выступает за создание единой в Украине Литературной академии с избранием 26 «вечных» литературных академиков, с ежегодным доизбранием в ее состав 2-3 новых академиков, все прочие литераторы Украины получают рядовое творческое звание «литератор» после издания первой авторской книги без уничижающего личность творца подлого унижения, длящегося годы. Это позор для украинской литературный элиты. Академия подобного типа существует более 200 лет во Франции…

Там никогда не имело смысла существование жалких литературных чиновников, подобных украинским – алчным, разрозненным, нетерпимым, склочным, жалким…

Сеть снимает с меня прежние духовные ограничения. Но трансформация украинского затхлого литмирка еще впереди, милейшие дамы и господа!

*  *  *

Веле Штилвелд (Шкідченко Віктор Миколайович, 1954 р. н.) сучасний київський НФ-автор, який послідовно досліджує науково-фантастичні світи не в стилі прагматик, а у дусі фантасмагоричного світосприйняття з дещицею доброго й теплого гумору. Вважає, що українська НФ-школа, ще «Окаже себе» за висловом  сербського драматурга Броніслава Нушича.

ДОДАТОК

До приймальної комісії Національної Спілки Письменників України
громадянина України Шкідченко Віктора Миколайовича,
24 квітня 1954 р. народження, що проживає за адресою:
02232, м. Київ-232, вул.. Марини Цвєтаєвої, буд. *, кв. ***

Відносно перевірки і оприлюднення даних, щодо механізму
 неприйняття задовільного рішення, що трапилися навколо
 ситуації  прийняття мене до членів НСПУ у листопаді 2002 р.

З А Я В А

Наприкінці листопада 2002 року після 4,5 років розгляду моєї кандидатури до вступу в НСПУ відбулося засідання приймальної комісії щодо розгляду питання про вступ до лав НСПУ кандидатур, які пройшли попередній розгляд у Київській письменницькій організації, яку на той час очолював пан Слабошпицький. Під час в Правлінні НСПУ голосування моя кандидатура не була проведена у число спілчан з рахунком 13 за і 14 против.

Рекомендації до вступу в НСПУ мені на той час надали: Леонід Миколайович Вишеславьский, поет, член НСПУ з 1934 р., Мойсієнко Анатолій Кирилович – поет, доцент викладач ділової української мови Української аграрної Академії, Чирков Сергій Миколайович, головний редактор журналів Лель та Лель-ревю, упорядник посмертної поетичної збірки донецького журналіста, правозахисника і поета Петра Шевченка.

Окремо до мого неприйняття додам, що напередодні погрози мав відносно мене і мого не вступу в НСПУ покійний поет та член вступної комісії Каплан Юрій Григорович, з яким нас пов’язули виробничі відносини у видавництві «ЮГ», що належало Юрію Григоровичу Каплану.

Щодо причину гніву шановного метра.

Каплан на одному з засідань поетичної студії «Третьи ворота», котру він очолював за життя, запропонував мені коректорську роботу щодо рукопису заступника головного редактора часопису «Літературна Україна», на той час померлого, яка складалася з 600 електронних сторінок тексту. За первичну коректуру пан Каплан встановив досить  невідповідну плату у 60 умовних одиниць. Правка здалась йому задовільною, але він забажав ще й другої остаточної коректури того ж рукопису, але вже без платні. В цей час у мене дуже хворіла мати (інтенсивна терапія після інсульту), і я мав шукати платних заробітків, і тому відмовив пану Каплану, за що він сказав, що за його життя я не буду членом НСПУ.

Так і сталося. Нажаль, шановний метр до часу виходу з НСПУ мав досить сильний моральний влив на спільноту, і як поет-шістедесятник, і як видавець. На той час і в НСПУ ніхто не став би розглядати моєї скарги, бо пан Яворівський навіть після виходу пана Каплана з НСПУ зважав на його думку.

Достатньо сказати, що й окремі розділи відкорегованого мною рукопису пана Ільєнко я чув на українському радіо під псевдонімом пана Козаченко. Тобто рукопис відбувся, а мене використали. І за таких обставин шукати правди та відновлення у письменницькій спільноті я навіть й не навагався.

За цей час померла моя мати, яку єврейку таке ставлення пана Каплана до нашої маленької єврейської родини на десять років прикувало до ліжка. Вона померла від обширного правостороннього інсульту.

Зважаючи на ці обставини прошу вас відновити мене у лавах НСПУ, бо за ці роки я пам’ятаю останнє прохання матері, щоб я прийшов до НСПУ і звернувся за правдою.

З повагою, Шкідченко Віктор Миколайович.

Dingo беседует с Веле ШТЫЛВЕЛДОМ: ИНТЕРВЬЮ С ПИСАТЕЛЕМ-КУЛИНАРОМ

ИНТЕРВЬЮ С ПИСАТЕЛЕМ-КУЛИНАРОМ

© Dingo[1] беседует с Веле ШТЫЛВЕЛДОМ

•  «И ДУХОВНЫЙ, И ПИЩЕВОЙ ИНГРЕДИЕНТОДИНАКОВО ЗНАЧИМЫ В ЖИЗНИ ЧЕЛОВЕКА!»

«Хороший писатель – хороший кулинар! И духовный, и пищевой ингредиенты одинаково значимы в жизни человека», – убеждён Президент Украинской организации Международной ассоциации русскоязычных литераторов, известный украинский писатель и поэт Веле Штылвелд.

Состояние современной украинской литературы, как, впрочем, и состояние искусства в Украине в целом, стремящегося, на фоне общего экономического и внутриполитического «декаданса» в стране, к интеграции по типу «Массовой культуры» еврообразца, находится в весьма парадоксальной ситуации, когда «низы уже не хотят, а верхи уже не могут…». Превращение культуры в индустриально-коммерческую форму производства и активная адаптация её к стандартизированной системе «Массовой коммуникации» – вопрос не только времени, но, как показывает опыт Европы, и должного уровня сознания. Не касаясь вопроса о целесообразности «потребительской ориентации» культуры, ответ на который однозначным быть не может, отметим, что это временная необходимость переходного периода, ибо творчество – это труд. К сожалению, имея за плечами семь десятилетий «построения светлого будущего», наш украинский менталитет оказался неподготовленным как к «рыночной литературе», так и к формированию цивилизованного образца «Масс-медиа» в целом. В результате, вместо известного «Красота спасёт мир!», мы, зачастую, довольствуемся «потреблением» низкопробного суррогата «творческого продукта» – кто платит, тот и заказывает, на фоне отсутствия регламентированного механизма «спрос – производство». Всё это можно охарактеризовать как «Особенности национальной литературы».

О проблемах и перспективах «Украинского Парнаса», а также о кулинарных аспектах творчества, размышляет, специально для журнала Foodline, один из наиболее неординарных украинских литераторов, киевский поэт, прозаик и публицист Веле Штылвелд.

– Веле, большинству Ваших читателей известно, Веле Штылвелд – это Виктор Шкидченко, а каково происхождение псевдонима?

– «Штылвелд» – это стилизованное «А штыл андер велд», что в переводе с идиш – «Мир Вашему дому». После Чернобыльской катастрофы, в 1986 году, я решил вывести жену на некоторое время из Киева в Симферополь. И вот там, в Симферополе, мне запомнился один пожилой еврей, который бегал по улицам города, останавливал случайных прохожих и бесконечно повторял: «А штыл андер велд! Люди не ведают, что творят! Они бегут от того, что сами сотворили! Сюда бежали из Вавилона, сюда бежали их Гелиополя, сюда бежали из Египта! Моря на всех не хватит! А штыл андер велд!» Он был несколько «не в себе», но в корне он был прав – Мир ВАШЕМУ дому!

– Этот выбор характеризует Вас как подвижника?

– Это неотъемлемо от искусства…

– От истинного искусства! Но на сегодняшний день состояние оного в Украине можно охарактеризовать модным словом «оверкиль», что в переводе – «вверх тормашками»… Как фактически происходит «раскрутка» и «формирование брэнда» новых авторов, которые в перспективе должны будут составить классику украинской литературы начала тысячелетия?

– Для начала стоит сказать о жанрах. В современной ситуации положение начинающих авторов весьма непростое. С одной стороны, каждый имеет желание проявить своё своеобразие, может даже и неповторимость, но с другой – каждый вынужден подстраиваться, если хочет «иметь имя», под конъюнктуру. А наиболее «коммерческими» являются уже весьма «затёртые» жанры, но в силу консерватизма издателей, наиболее навязываемые читателю – детектив, фантастика и «женский роман». Читателя просто «присадили» на них, хотя что-то свежее из всего этого выжать уже сложно.

На Западе – это называют pocket-book (книги карманного формата). На неприхотливом читателе западные издатели получают от подобных изданий до 80% от общей своей прибыли. Книги в формате in-folio (классический формат) – это только признанные классики и авторы, прошедшие pocket-стартовые пакеты. Ориентируясь в «Сторону Заката Солнца», подобную линию пытаются наладить и у нас. И на первоначальном этапе «общей литературной реформы» это можно приветствовать, однако… За отсутствием должных предпосылок и базиса чётко сформированного лит-коммерческого механизма, налаженного как часы, у нас пока нет.

А в целом, схема «раскрутки» имеет следующий вид.

На первом этапе выходит стартовое издание автора тиражом 2 – 5 тыс. экземпляров. Здесь важно время раскупки произведения. При хорошем спросе возможно 2 – 3 стереотипных переиздания того же формата и тиража.

На следующем этапе автора переиздают в том же формате, но тиражом 8 – 12 тыс. экз., по принятому стандарту в Европе, или 10 – 15 тыс. по стандарту США, России и Украины.

Заканчивается предстартовая «подготовка» писателя тиражом в 25 – 60 тыс. экз.

И если всё проходит согласно регламента, автора издают в формате in-folio тиражом 500 экз. – 5 тыс. экз., как «Подарочный» вариант, или в том же формате, но тиражом 50 – 100 тыс. экз., как «коммерческий» вариант.

– На словах всё не так сложно. И многие могут преодолеть «эту кухню»?

– У нас в Украине – нет! «Западня» в том, что уже на старте возникает культивируемое Национальным союзом писателей Украины неравенство авторов. Скажем, члены НСПУ не хотят проходить «стартовый пакет», который недёшев, с самого начала, что весьма усложняет конкурентоспособность «независимых» писателей. Для них «путь к вершинам Парнаса» более тернист и дорог, а шансы более прозаичны… Сегодня стать известным писателем «по карману» лишь состоятельному человеку. Некая «масонская» замкнутость НСПУ более тормозит процесс литературного прогресса, чем стимулирует. В этой ситуации неясен сам факт необходимости подобного союза.

– Можете привести примеры «тернистого пути»?

– Примером может послужить творческий «путь наверх» уже признанного в мире писателя Андрея Куркова. Ходили слухи, что «на старте» ему помогли деньги тестя-англичанина, члена Политбюро английской компартии. Но никто при этом не учитывает, что его произведения реально рождены годами каторжного труда! И именно поэтому сейчас он востребован более чем в сорока странах мира, включая такие экзотические державы, как Южная Корея и Тайвань. Но не в Украине! Хотя сейчас харьковский вариант «Книга – почтой» и пытается делать из Андрея свой брэнд…

– И у Вас тоже свой «тёрн»?

– Разумеется… Но я пошёл иным путём – через мировую информационную сеть, минуя посредников и литагентов. В результате только за последний год мои работы, по большей части публицистического характера, опубликованы кроме Украины в Санкт-Петербурге, Москве, Праге, Будапеште и в Варне. Знаете, даже в Ближнем Зарубежье – России, это дело обставлено более цивилизованно.

– Брэнд Vele Shtylveld узнаваем в сети?

– Ну, судя по тому, как приходят творческие и деловые предложения из Лос-Анджелеса, Чикаго, Нидерландов…

– Есть ли у Вас какие-либо пожелания тем, кто, столкнувшись с упомянутым «тёрном», решил бы пойти Вашим путём? И какие в этом сложности?

– Украинский сектор сети ua.net, в отличие от российского ru.net, всё ещё «в состоянии эмбриона». А причины в следующем:

– во-первых, до 70% объёма сети занимают переводные брэнды с русского и английского. Это связано с тем, что украинские писатели в стороне от сайта и выглядит он как некое «электронное гетто», в котором появляются лишь «от нужды подневольные»;

– во-вторых, и это главное, Украина в литературном смысле, уже давно подобна Швейцарии. Я имею в виду даже не дву-, а многоязычие, характерное для неё! Однако данный реальный факт категорически отвергаем НСПУ, что не добавляет популярности ни ему, ни его «мистэчковому» сайту.

Ну, а пожелания… Дерзать! Здесь главное – не попасть на «удочку» НСПУ до тех пор, пока он реально не реформируется в истинно творческий союз, избегающий нивелирования личности по националистическим или духовным началам.

– В двух словах об общей концепции Ваших наиболее читаемых произведений, таких как «В Германию я не уеду», «Время на пять-семь сигарет», «Лунные качели»?

– Знаете, я всю жизнь решаю некий внутренний вопрос, экстраполируя его на окружающую действительность… И проверяю свои решения методом литературного анализа. Если «вынуть» из человека все «впечатанные» в него воспитанием и личным опытом установки и комплексы, что останется в человеке именно как от человека, а не от биосущества? Пожалуй до конца я этот вопрос ещё так и не разрешил… Однако вполне очевидно, что предполагаемый «человек с невинным сознанием» – отличнейшая мишень для беспроблемного программирования в любом направлении! Вот, что самое страшное – лишаясь своих национальных, духовных и социальных установок-атрибутов, человек переходит в состояние послушного биоагрегата… Жизненный опыт человека есть его наиболее значимое богатство… Помните, Кикабидзе пел: «Мои года – моё богатство!»

– Спасибо. А какими кулинарными изысками Вы вдохновляете себя на творчество?

– Да, готовить я люблю и жена у меня на кухне редкий хозяин. Мне кажется, что «Хороший писатель должен быть и хороший кулинар! И духовный и пищевой ингредиенты одинаково значимы в жизни человека». Не отрываясь от корней, я порекомендую несколько традиционно еврейских блюд.

«Кашерное жаркое с окороками»

6-8 обрезных ножек от окороков намазать солью на 15 минут. Обращаю внимание, что соляной иней обязателен.

Подготовить 150 граммов чернослива с косточками, 3 головки репчатого лука, 12 средних картофелин, соль и майонез.

В гусятницу залить 200 мл воды, добавить 1/2 ч/ложки соли, уложить окорока, чернослив, порезанный кольцами лук и полить 2-мя ст/ложками майонеза.

Тушить на медленном огне 40 минут. Затем всыпать порезанный на жаркое картофель, добавить 2 стакана воды и тушить ещё 30 минут. Готово.

Такое жаркое хорошо дополнят деруны с квасом.

«Квас и квасцы для дерунов»

В 3 литра воды бросить полбуханки сухого чёрного хлеба. Ежедневно, в течение 3-х дней, добавлять по 1 ст/ложке сахара. Через 3 дня хлеб удалить.

Добавить 100 г изюма и в течение 3-х дней также добавлять по 1 ст/ложке сахара. На четвёртый день процедить и в холодильник.

Теперь им можно и великолепно снимать похмельный синдром, и приготовить

«Деруны на квасцах»

На 200 г отцеженного кваса добавить два сырых яйца, 2 ст/ложки сахара, 1/3 ч/ложки соли, 1/3 ч/ложки соды и произвести гашение соды 1-й чайной ложкой уксуса.

Перетереть 4 картофелины, смешать их с 5-ю ст/ложками муки, добавить в выше приготовленное и хорошо всю смесь взбить в миксере.

Влить в сковороду подсолнечное масло и разогреть. Как масло зашипит, огонь уменьшить и порционно выкладывать смесь на сковороду, из расчёта – 2 ст/ложки смеси на 1 дерун. Всё несложно.

– А вот если Вы в несколько затруднительном финансовом положении, и при этом торопитесь что-либо стоящее приготовить побыстрее, предлагаю «мицийный» выход. По-еврейски, «миция» – это что-либо недорогое. В нашем случае, на базарах всегда можно купить недорогую живую рыбу.

«Мицийные карасики»

Свежим карасикам отрезать головы, удалить внутренности, срезать оперение и поместить тушки на 15 минут в соляной иней. Обращаю внимание: от продолжительности пребывания рыбы в соляном инее зависит цвет готовых карасиков. При 15-ти минутной выдержке, цвет будет аппетитно красный.

Обмакнуть в муке и на сковороду. Румянец достигается за счёт кашерности.

Также быстро к карасикам можно поджарить яичницу.

«Яичница а-шрайбер»

Взбить 2-3 яйца, дотереть к ним твердого сыра граммов 50-70 и вылить на сковороду в подсолнечное масло. Покрошить туда же по 50-100 граммов свежих кабачков и солёных огурцов. Сверху положить граммов 5-10 сливочного масла и закрыть крышкой. По поднятии массы, добавить сверху 1-2 ст/ложки сметаны.

– Веле, в вашем кулинарном арсенале всё блюда исключительно еврейские?

– Отнюдь… Люблю и славянскую кухню, к примеру

«Кнедлики по-польски»

Отварить в мундирах 6 больших картофелин, почистить, размять, добавить 2 сырых яйца и пол чайной ложки чесночной соли. Перемешав, всыпать 2 столовых ложки муки и лепить небольшие шарики, обкатанные в муке.

Далее, побросать шарики в кипящую подсоленную воду и по всплытии поместить шарики в кастрюльку с поджаркой из муки, сала и чеснока. Поджарка готовится традиционно. Кастрюльку несильно встряхнуть пару раз и можно подавать порционно по 6 – 8 шариков.

– Ну, на этом ещё раз спасибо! Творческих успехов!

19/02/2004

---

[1]  Автор интервью предпочел при публикации на блоге ВелеШтылвелдПресс свой старинный творческий псевдоним – Ве Ша

3D-март 15,16,17 гг.

•  (С) Ирина Диденко

Прошу знакомиться) - этот маленький красавец в норковой шубке - мой новый дружок.)
После смерти моего кота мы уже отчаялись найти малыша - в интернете, по знакомым, чуть ли не в переходах - везде неудача, в приюте облюбованного котика не отдали, врач, проверив здоровье, сообщил,... что он обречен. Все, game over!

Уже смирились. И тут пишет друг, позвоните, знакомая раздает котят. И вот сегодня прямо домой привезли это чудо.

Суть в том, что он невероятно похож в повадках на погибшего друга.

Короче, наш). Сразу пошел в руки, уже спит рядышком и все время мурчит.
Как сказала продавщица в зоомагазине: "Должно прийти время. Но это будет именно ваш. Совершенно неожиданно. Увидите, так и будет)" Так и вышло.


 
(С) Веле Штылвелд
28 марта 2014 г. · Киев ·

Почти бездвижимое время не стало в полночь прирастать
И комиссаров вздорных племя опять училось воровать.
И мы стенали понемногу – за что нас к Богу без любви
Уже пакует жизнь в дорогу без бастурмы и пахлавы.

Зачем нам к прошлому и это ещё в младенцах, но ворьё,
А может им за всё ответить, пока не вырвалось в хамьё?
И мы точили ятаганы – коль умирать, так умирать –
ворьё прирежем филигранно, чтоб не ловчилось воровать.

На прахе прошлых революций восстанет будущий комбед
Уже без зол и контрибуций, а в зареве грядущих лет.
Кто встретил сатхи, тот злодейства уже не явит никогда,
Но Навь земного ротозейства разрушить может племена.

И в плевелах душевной Нави привычно сыщется злодей,
поскольку время проморгали мы в тщете явочных идей.
Но Бог не дал нам Златоуста, и Заратустра не пришёл -
Опять бабло гнилой капустой пристало к душам нагишом.

Какой завет оставить в мире, какой кондёр оставить вам,
Кто снова в тазике приплыли всё в тот же храм житейских драм.
Ни языка, ни слов, ни веры – галера новых иноков
В миру, где старых до холеры – для дураков и простаков.

Но вот иной простак, сумятясь, откроет истину одну
Нельзя жить счастливо горбатясь, и на хрен вышвырнет братву!
И всё воровское ошметье отправит в ров по счету: ПЛИ!
Поскольку жить на белом свете мешали эти упыри…

А революция – сорвалась, иль оборвалась – не прошла:
Небесной сотней отозвалась и болью в память отошла.
Не зря стреляли наши деды, не зря ворье душили в рост –
Где наши прошлые победы, когда блаженствует компост?!


*     *     *

27 марта 2015 г. ·

• ДРЕВНИЙ ГЕН: Моя еврейская совершенно безграмотная пробабуле ФИРА (Эстер ВОНС), говаривала по-простецки с еврейским же сарказмом:

- ПИСАЛА ПИСАКА - НЕ РАЗБЕРЕТ И СОБАКА

Умерла в 1962 году и покоится на одном из древнейших киевских кладбищ. Правда, не байковом, но для неё как бы байховом... на Берковцах. С тех пор прошло 53 года и вот сегодня у цветаевской наливайки я услыхал украинский народный аналог прежде прабабкой сказанного. Видно, в силу своей актуальной жлободневности:

- ПИСАЛА СОБАКА - НЕ ДОБЕРЕ И СРАКА!

... Это ещё что... Тут моя жена - правнучка веселого одессита начала извивать из нашего семейного общения перлы:

- ЧТО ОН ТЕБЕ СДЕЛАЛ КРОМЕ НИЧЕГО!

Что ему надо - так это трусы! Он их либо ищет, либо штопает, либо у него их нет! Когда ж это кончится!

Я ж говорю - древний ген! А тут ещё и Мартика потянуло, как в древние времена, пообщаться... :)

27 марта 2017 года

• Новые времена требуют новых сказочников. на этом зарабатывают и неплохо... И далеко не реалисты, а идеологи... А что до реалистов - и что, страну спасли, негодяи в тюрьме.... это бред... игра в сказки про нло держало совок... сказки, батенька, укрепляют режимы!! Режимы... власти... И ПОТОМУ ДОРОГО СТОЯТ! НЯМ-НЯМ....

 Так будет всегда... ЕСЛИ ТОЛЬКО ГОВОРИМ... О МИФАХ НАУЧНЫХ ОКОЛО А НЕ О МИФОЛОГИЗАЦИИ СОЦИУМА...Иное дело ракурс и содержимое сказок и статус сказочников... полит-брехологов... За сказки брались многие в девяностые. Ваяли и шрайбили кирпичи...Их до сих пор дочитываю до дыр рыночные продавцы роз и гвоздик... О бабках, новых протезах на что бы-то ни было, давно обутые в протезы души...

Протезное мелкодушье в цене, оттого такие туфтовые сказки от полит- брехологов... Какая Санта-барбара для нищебродов? Но зато прикрылись московские голоса... Даже теле-мыло на мягком киевском русском стало возможно смотреть... Но всё равно никто не отменил жуйки мелкотемья корыстного на ТиВи. Жуем и по сих.

Но теперь хоть понятно, во что вляпались.В обычное окрестное плоскодушье. С эдаким stand-byeм не выжить, но уже можно взроптать о сути происходящего... Это не то, чтобы палиндром от великого Фелинни: Aza nizi naza... Хотя... Хотя КОЗАКУЮ У КАЗОК и у нас имеется... Ещё бы научиться плясать подле этого... Мои спички - твои дрова или рублю зомби ящик!

Напрягайтесть, черт вас возьми! Вам же плачены деньги народные. Не давайте сявкам рижессурить хотя бы! Асуры! Асуры пришли со звезд, а мы не видим звездное небо над головой. Aza nizi naza. КОЗАКУЮ У КАЗОК. Асуры пришли со звезд. А нам просто закрыли рты.

ТАК ЧТО ПЛАТИТЕ СКАЗОЧНИКАМИ... ОНИ ДОРОГОГО СТОЯТ!!

• К пониманию момента. Ленин всячески вкладывался в прослойку "толстовцев" - непротивления злу насилия. Казалось бы зачем? Он создавал безвольно ломаемый социум. С 1918 по 1922-26 годы в России двумя волнами уничтожили 12 млн. толстовцев.

  Первая волна 8 миллионов, вторая - пришитых 4 млн. Это было до времени ГУЛАГ. Кто следит за путинской РФ, поправьте... Судя, по видеотестам всяческих бурых недозревших протестов.... И запомните, это очень срашная и проверенная жутким временем штука формировать биомассу непротивленцев..... Их задача ФИКСИРОВАТЬ ТО, что уже и не пропускать никаких новых соцвеяний... Учите историю, мать нашу... Она страшна и очевидна....

Мнение супруги: Фб - инструмент, состоящий из маркеров и кнопок, ОС и ЗОД, где ОС - обратная связь, а ЗОД - защита от дураков. И с этим - всё!

• Даже шутить надо уметь достойно:

"Одна мамаша привела свою 18-летнюю дочь к врачу, с жалобами, что её дочь постоянно тошнит. Врач осмотрел её и говорит, что её дочь беременна уже так месяца четыре примерно.
- Да вы что, доктор, моя дочь паинька, он никогда не была с мужчиной! Правда, дочка?!
- Даже не целовалась ни разу!!! - говорит дочь.
Доктор, ни слова не говоря, подходит к окну и начинает пристально
смотреть вдаль. Проходит минут пять.
- Доктор, что-то не так? - спрашивает мать.
- Нет, нет. Просто в таких случаях на востоке восходит яркая звезда, и три мудреца спускаются с холма. Вот стою, жду..."

• или, скажем, так, литредакторррррррррры:

"Приходит женщина в церковь и говорит:
- Извините мне нужно отпеть мою собаку, она была
очень хорошей и послушной!
- Ты что бабка сдурела? Иди лучше раввину! - отвечает ей поп
А бабулька:
- Извините, а вы не подскажете, раввину 2 тысячи долларов
хватит за отпевание?!
- Бабуль, что ж ты не сказала, что у тебя собака православной была!"

Ігор СОКОЛ: Пастка Хроноса

...Як це принизливо – чекати!

Я сиджу біля дверей кабінету заступника голови Корпусу Розвідників Часу, до якого належу й сам, і чекаю поки мене покличуть на розправу. Що це буде саме розправа, нітрохи не сумніваюся. Причиною є та найзлощасна експедиція до середини ХХ-ого сторіччя. Невже моя провина така велика?

Нарешті двері розчиняються. Не чуючи під собою ніг, переступаю поріг кабінету. Його господар – франкомовний креол-ґвіанець Жозеф Лабрюйєр – дивиться на мене як на безнадійно хворого.

– Ну, що, благодійнику, догрався? Зробив подарунок коханій? Чи хто вона тобі така?

Я страждальницьки дивлюсь на шефа і ледь стримуюсь. Невже з Оксаною Бойко щось негаразд?

– Вона загинула? – тихо питаю я.

– Загинути, то не найгірше, що могло статися в її епоху. Вона жива, але життя ти їй зіпсував. Своєю дурною витівкою, коли порушив інструкцію...

Мені нема чого сказати у відповідь. Я болісно пригадую, з того все почалося. Певно, з того дня, коли декілька запальних розвідників часу вирішили врятувати в Києві звичайного чоловіка, із яким трапилось лихо...

Не буду розповідати, з якої нагоди наші хлопці забралися в 1957-ий рік – це означало б заглибитися в хащі, із яких і не виберешся. Скажу найголовніше: вони удвох бачили, як на розі Хрещатика і вулиці Свердлова передчасно посивілого чоловіка середніх літ, з орденськими планками на грудях, збив автомобіль. Одразу викликали “швидку”, але було запізно...

Нас зовсім не цікавило, хто винен – водій чи пішохід – і чи було водія покарано. Хвилювало інше: хто загиблий? Яку людину втратив світ?

Коли потрібно, ми здобуваємо інформацію, як кажуть, з-під землі – усіма можливими засобами. І на цей раз дізналися...

Колгоспний агроном із Чернігівщини, фронтовик і батько трьох дітей, приїхав до Києва на фахову нараду. Його збила машина. Усе так просто. Була людина і немає. Звичайна буденна трагедія.

Ми заклали його біографічні та психофізіологічні дані до новітнього біокомп’ютера, який вираховує вірогідність подальшої долі, і він, наш електронний Нострадамус, з імовірністю 96,18% видав прогноз: якби не трагічна мить, цей скромний трудівник прожив би майже на сім років більше і помер би навесні 1964-го від серцевого нападу.

Отже світ не перевернеться, не стане в цілому ні кращим, ні гіршим. Але принаймні ще сім років троє дітей матимуть батька.

Ніхто з нас не став би докладати зусиль, щоб відвернути вбивство Юлія Цезаря чи Павла Першого – це змінило б шляхи розвитку великих потужних держав, та й світу в цілому. Але чому б не врятувати одного з тих, кого в середині двадцятого століття називали “гвинтиками”?

Я сідаю в капсулу, зовні схожу на малолітражний автомобільчик. Вона вміє їздити, плавати й літати, але найголовніше – її легкий рух крізь потік часу.

Капсулу герметично зачинено. Я – у кріслі. На мені костюм, пошитий за модою тих часів, в кишенях – майстерно виготовлені підробні документи та справжні грошові знаки. Не можемо ж ми підривати економіку минулого фальшивими грошима?

В голові – ще одна мова інтенсивно вивчена уві сні за допомогою гіпнопедії. Здається, дев’ята.

Протягом мандрівок у часі мені доводилось бути Дітрихом Міллером, Джимом Мітчеллом, Луїджі Паскуаліно, Степаном Варфоломієвим... Цього разу мене звуть Борис Костюк.

Повільно плинуть висотуючи душу секунди. Капсула переміщується в темпоральному полі. Це схоже на космічні перевантаження, але, на мій погляд, ще гірше.

Нарешті тортури скінчено. Дивлюсь на тайм-табло, яке ніколи не помиляється. Воно може геть вийти з ладу, але неправильно показати – ніколи. На ньому чотири рядки цифр: червоні – за християнським календарем, жовті – за іудейським, зелені – за мусульманським, сині – за буддійським. Звертаю увагу на перший рядок – я все ж таки європеєць... Палають рубінові цифри: 06091957. Шосте вересня п’ятдесят сьомого року двадцятого століття.

Тепер капсула починає переміщення в просторі. Хоча вона й оточена захисним полем, але все ж не є цілком невидимою. Її спостерігають астрономи у вигляді сяючого диска.

(Кумедно було читати брошурку, видану наприкінці двадцятого століття. Автор, дійшовши правильного висновку, що ми приходимо з майбутнього, абсолютизував свою гіпотезу – ніби крім нас, ніяких інших НЛО не існує...)

Наблизившись до Києва, капсула – тепер уже цілком невидима – робить посадку в Голосієві між молодих на той час дерев. Через кілька хвилин я – на свіжому повітрі, а мій транспорт – оточений надійним захисним ковпаком. Неможливо ні помітити, ні наблизитись. Звідси до центру міста слід добиратися тролейбусом...

Про мій “подвиг” на розі Хрещатика розповідати не варто. Я врятував агронома аж надто банальним чином, описаним десятки разів: попрохав у нього закурити. (Хоч я ненавиджу тютюн, вважаю куріння дикунською звичкою минулого, але під час експедицій іноді доводиться палити.) Завдяки цьому він зійшов із тротуару на півтори хвилини пізніше і фатальний автомобіль проїхав повз нього.

Зате потім я вперше відчув, що таке ейфорія. Ішов Хрещатиком і моя душа співала: “Я – Розвідник Часу – зберіг життя хорошій людині!”

І мені захотілося відзначити цю подію чимось незвичайним. Уперше за багато років мене тягло на хлоп’ячі витівки. Я майже не приглядався до вуличної архітектури – у такому був стані. А дарма! Та про це потім...

Проте я все ж не міг не помітити, як бідно живуть тут люди! І у крамницях – черги за товаром... Ніхто з моїх сучасників їх не бачив. Уже декілька віків як на Землі про черги забули.

Зайшовши до Пасажу, я одразу зазирнув до магазину іграшок. Один мій приятель має своєрідне хобі – збирає дитячі іграшки різних епох, я вирішив зробити йому приємність.

І ось тут я вперше побачив ту, через яку і вскочив у халепу... Молоденька продавщиця у темно-синьому халаті саме показувала мамі з малюком, як збирати складану пірамідку-жирафа. Я глянув на неї – і забув про всі заумні інструкції, які регламентували мою поведінку в минулому...

Пізніше я вислухав чимало докорів, серед них і такий:

– Що ти знайшов у ній? Так, гарненька, але таких – мільйони. Навіть у тому самому році принаймні тисячі!

Шановні раціоналісти! Хіба особисті симпатії підкоряються логіці?..

– Дівчино, дозвольте пару слів! Я з газети “Зоря Донбасу”, – імпровізую на ходу. (“Ой леле, чи існує така газета?!“) – Хотів би вмістити ваше фото на першій сторінці, якщо ви не проти.

З кишені мого піджака з’являється фотоапарат, який зовні – лише зовні! – виглядає як тутешній “ФЕД”.

Дівчина спантеличена. Її обличчя з маленьким, ледь кирпатим носиком випромінює водночас радість і здивування. У блакитних очах світиться наївність – генетична риса, геть втрачена дівчатами наступних поколінь.

– Мене – в газету?! Ой, яка я рада! Але ж ваша газета в Донбасі...

Відповідаю:

– Якщо київська газета вміщує портрет передової доярки з Полтавщини, то чому б нашим читачам не познайомитись з чарівною працівницею прилавка... як вас, до речі, кличуть?

– Оксана Бойко, – сказала сором’язливо.

– Чудово. Напишемо приблизно так: “Щодня в київському Пасажі Оксана Бойко дарує радість маленьким покупцям”.

Мить – і знімок зроблено. З тією самою іграшкою в руках. Оксана не встигає навіть моргнути.

І через якусь мить, зашарівшись, додає:

– Товаришу кореспондент! А вас як звуть?

– Борис Опанасович Костюк.

– Дуже приємно... Ви не уявляєте, який мені подарунок зробили! Адже сьогодні мій день народження. Двадцять років!

Її досить різко кличуть до підсобки. Вона відмахується:

– Зачекайте хвилинку! – і до мене: – Я вас запрошую в гості. Приходьте на сьому годину. У вас є чим записати адресу?

– Щоб у кореспондента та й не було вічного пера? – я витримую роль до кінця.

– Запишіть: вулиця Хорива, 6, квартира 9. Дзвонити чотири рази.

Я здивований, але намагаюся звести все на жарт:

– Аж чотири? А коли менше, не відчинять?

Тепер уже її черга дивуватися:

– Відчинять, але не я...

“Отже якусь реалію цього світу я не врахував...”

– І останнє запитання: як на такого гостя, як я, подивляться ваші рідні?

Її усмішка вмить зникає.

– Я лишилась сама. Тато загинув на війні, а мами... півтора року, як немає...

– Даруйте, я ж не знав.

– Нічого, приходьте, я чекатиму.

І тут у мені знову прокинувся дослідник. Побувати на дні народження у представниці далекого минулого! Кому таке вдавалося?

Без п’яти сім я вже стояв з квітами й коробкою цукерок біля старого будинку на Подолі.

Зайшов, кинув зацікавлений погляд на двері квартири. Та-а-ак... “Пилипчук – 1 раз; Зільберштейн – 2 раз.; Маслов – 3 раз.; Бойко – 4 раз.”. Он воно що!

Звичайно, я вивчав історію, знаю, що комуналки були породжені небувалим доти соціальним експериментом, складними умовами чергового перехідного періоду і таке інше... але чому було не провести дзвінок до кожної кімнати. Невже ліньки? Мабуть, ніколи не збагну...

Я подзвонив і мені відчинили двоє: Оксана та її подруга Галя, яка подарувала їй від щемсерця “Загублений світ” Конан Дойля з лагідним динозавром на обкладинці.

Мила, наївна епоха, коли книжка, видана на благенькому папері, була пристойним дарунком!

А трохи згодом до нашої компанії доєдналися ще одна дівчина – Вероніка і двоє хлопців: Лю Фа-чун – “майбутній шанхайський меліоратор”, як він сам відрекомендувався, та киянин Гоша.

А далі все злилося в суцільний феєрверк молодих веселощів!

В тісній кімнаті де ми зібралися був представлений весь “музейний комплект” обстановки пересічного житла середини ХХ-го століття і побиті міллю килими з чудернацькими візерунками і масивні довоєнні меблі які майже не залишали місця господарям і набір платівок що бився і одна з них таки тут же розбилася на гепки і неодмінні слоники на шафі а після другого тосту всі перейшли на ти зі мною а потім іменинниця стукала до сусідки (“Обов’язково шматочок торту тьоті Клаві! Вона ж мене завжди запрошує на телевізор!”) і я відчув як це неповторно спілкуватися з поколінням яке дивилося на звичайний телевізор як на диво а згодом платівки Утьосова і Шульженко змінили здобуті бозна-як записи заокеанських ритмів і розсувавши меблі по кутках танцювали рок-н-рол з перекиданням торсів через голову і Вероніка розторощила литками люстру але ніхто не гнівався і всі реготали і були ніби вкрай п’яні й не стільки від вина скільки від відчуття молодості яка долає всі негаразди я навіть забув тоді що значно старший за будь-кого з гурту і відчайдушна Галя шепнула мені на вухо що Лю Фа-чун закоханий у Вероніку і за це його пропісочили на зборах їхнього китайського комсомолу мовляв дружба дружбою а це непатріотично а він її все ж таки не покинув (Бідний Лю! Що на тебе чекає років через дев’ять?) а коли пляшка спорожніла ми грали в “пляшечку” обертаючи її на столі але вже до ладу не пам’ятаю хто з ким цілувався здається кожен з усіма по черзі а ще пізніше Гоша тихо мовив а мені скоро в армію і всі трохи посумували але все ж привітали його (цікаво, із чим?) і пропонували випити щоб добре вслужилося але в кишенях було вже порожньо і тому лише тричі крикнули ура і цим розбудили за стінкою добру тьотю Клаву але вона нам пробачила і нарешті розійшлися хоч нікому не хотілося і погаласували на нічній подільській вулиці, але зовсім трохи й вирушили додому пішки бо транспорт уже спав у парках і мені було так незбагненно чудово як не бувало вже давно і на прощання я сказав Оксані:

– Я покажу тобі майбутнє!

А я такий, що завжди дотримую слова!

Через день я продемонстрував їй капсулу, знявши з неї віртуальний покрив невидимості, і дівчина була вражена й не могла повірити, що це і є “машина часу”. І тоді я запропонував:

– Сідай! Я мушу стартувати зараз, і коли хочеш, візьму тебе із собою. Ти побачиш світ майбутнього. І я поверну тебе в сьогоднішній день, ніби й не буде тих діб, які ми проведемо поспіль. Можеш відмовитись, але збагни: другої нагоди побувати в майбутньому в тебе не буде!

Оксана необачно погодилась. Аби я знав тоді результат...

Вона трохи злякалася, коли настали неприємні хвилини хронопереходу, але загалом трималась непогано.

Пам’ятаю, як отетеріли мої колеги, коли побачили, що в перехідній хронокапсулі я не сам...

Відчинивши люк, я з гідністю відрекомендував її нашому загалу:

– Знайомтеся, це автохтонка середини ХХ-го століття Оксана Бойко з Києва, – промовив я на інтерлінгво, щоб не насторожити дівчину.

Ніби нічого й не сталося! Коли складали для нас – Розвідників Часу – різноманітні кодекси та інструкції, забули туди долучити пункт про заборону привозити гостей “звідти”. Певно, таке нікому й на думку не спадало. А от мені – спало, бо я діяв у любовному трансі.

Вже згодом, за щільно зачиненими дверима, я вислухав чимало неприємних слів, серед яких вираз “з’їхав із глузду” був далеко не найгострішим.

А наступного дня я влаштував для Оксани екскурсію світом майбутнього, будьте певні, за повним обсягом!

...Ми їздили на усіляких видах транспорту яких не було в її епоху ставали на рухомі доріжки і проїхавши пару кварталів зіскакували щоб рушати в іншому напрямку перехоплюючи здивовані погляди сідали у склопластикові жуки-джампери які перетинали величезне місто за декілька спланованих стрибків і тоді вона зойкала і хапала мене в захваті за лікті потім каталися вулицями у двомісних кібер-електрокарах що переміщали нас у будь-якому напрямі і навіть літали на індивідуальних антигравільотах які нагадували зовні крила живого птаха і проносилися над землею у довжелезному гнучкому вагоні монорейки переміщались в багаторівневому інерційному сабвеї швидкість якого була такою що ми час од часу здригалися від дії ефекту часу коли де-інде бачили себе в попередню мить виходили на зупинках десь посеред тайги або джунглів щоб поласувати сибірським морозивом з кедровими горішками чи кейптаунським свіжесеньким джусом із манго чи ківі спускалися на морське дно у прозорому батискафі й бачили морди лютих акул чи напівморок по якому між чудернацькими водоростями пропливали морські зірки гостювали на підводних фермах де вирощувались океанічні їстивності підіймалися на поверхню щоб знову спуститися швидкісним ліфтом у надра згаслих вулканів а ще спостерігали з дирижабля справжнісінький парк юрського періоду де блукали годовані динозаври збирались навіть на відвідини Місяця, але...

Тут я вперше подумав, що це для неї буде занадто.

Зморена Оксана заснула на моєму плечі, коли ми летіли над Атлантикою. А згодом вона влаштувала мені справжній “колоквіум”, який я надовго запам’ятав.

Ми сиділи в досить компактній зручній кімнатці на тридцять сьомому поверсі туристського білдингу поблизу Альп, споглядаючи засніжені вершини. Я вперше у житті перебрав на себе роль чічероне. Мабуть з мене був не такий уже і кепський гід.

Мою гостю цікавило все, вона аж заплуталася у власних запитаннях, і я, намагаючись спрощувати мову, розповідав про досягнення й проблеми своєї епохи.

– Так, наше сьогодення досконаліше за ваше вчора. Це ж аксіома – майбутнє краще минулого...

– Але ваше майбутнє спирається на наше вчора, – захищалась Оксана. – Не так у вас уже ідеально.

– Згоден, Оксанко, і в нас є свої труднощі. Насамперед проблема перенаселення.

Були колись на світі “яйцеголові”, вибач, інакше як дурисвітами тих псевдовчених не назвеш. Вони пророкували що, коли темпи приросту збережуться, кількість людства сягне за сто мільярдів, і люди знищуватимуть одне одного у безперервних війнах. Вони вважали, що будуть зметені з лиця Землі цілі країни, передусім – відсталі.

– Ой, лишенько! То мабуть були не наші радянські вчені. Наші весь час боролися за мир...

– Отож-бо боролися... Насправді ніякої боротьби не сталося взагалі. Людство досить мирно еволюціонувало. Люди самі усвідомили загрозу перенаселення. Адже площа земної поверхні не зростає! Та за сухими демографічними викладками завжди вставала примара голоду. Та ось уже два століття кожна жінка знає: за другу народжену дитину на неї чекає відселення із Землі у космічні каравани...

– А шо воно таке?

– Орбітальні станції підтримки дальніх космічних польотів...

– Справді жорстоко, – вихопилося в неї.

– Можливо, але це краще ніж убивати зайвих... Виняток робиться лише для тих, чия дитина загинула.

– Це розумно. У нас би сказали, гуманно... Але я б мріяла про двійню.

– Що поробиш. Рай на Землі не досяжний. Але з нашого життя назавжди пішли принаймні три речі: війни, голод та епідемії. Ми знищили збудники багатьох небезпечних хвороб, щорічно проводимо з космосу санацію атмосфери, навчилися робити від народження універсальні щеплення, які називають біоблокадою. Медицина досягла величезних успіхів у знищенні раку, лікуванню людських органів і виготовленні штучних. Середня тривалість життя на Землі і в колоземному просторі становить близька ста років... А між цим, зовні старих не побачиш. Кладовища зникли. Земля потрібна живим. Померлих спалюють у крематоріях і попіл висипають у заповідні гаї. Там дбало і затишно. Там і шанують тих, хто жив на Землі колись. Цей свячений ритуал перетворив Землю на охайну зелену планету...

– Досить дивне ставлення до померлих, але мабуть чудове... для нащадків, – невпевнено промовила Оксана.

– Немає тепер і смітників планетарних масштабів. Ще нещодавно їх мали за справжні Клондайки, а сьогодні навіть слово “сміття” зникло із ужитку. Лазерні анігілятори незнищенних відходів сьогодні використовують повсюдно.

– Невже у вашому часі немає вад? – здивувалася дівчина.

– Так, кожна епоха мала свої якщо не вади, то напевне дивацтва. Наприклад, усезагальне носіння перук у ХVІІІ-ому столітті. Нині такою манією є економія місця. Ти ж бачила моє відомче житло? Прокинувся, встав – ліжко склалося, пообідав – стіл сховався. Двері, як у середньовічній Японії, лише розсувні. Вікна – або теж розсувні, або на кшталт ілюмінаторів – це вже кому і як до вподоби...

Виникла пауза.

– До речі, – додав я згодом, – тістечко, що ти тільки-но скуштувала – синтетичне. Воно виготовлено з молекул штучних газів, які конденсувалися у запрограмованому різномаїтті. Такого другого вже не дістанеш. Хоч на молекулу але буде різнитися і смаком, і розміром...

– То виходить, що весь ваш світ – ілюзія, дещо смачна ілюзія, – несподівано засміялася автохтонка.

– Ми тільки частково синтезували наш світ, – заперечив я. – Бо все гарне було в цьому світі і до нас, ми тільки навчилися дбало цим користуватися...

– І взагалі, – докинув я вже на вулиці, – деякі прогнози твоїх сучасників видаються сміховинними.

– Які ж то прогнози?

– Хоча б ті, що стосувалися школи. Дитина не стала додатком до комп’ютера. Техніка при всій своїй досконалості ніколи не замінить учителя. Це по-перше. А по-друге, людина – колективна істота.

– Ой, Борю, ти мене вже втомив, – вигукнула вона, бо ми були вже з нею на ти. Дівчина вже не бажала менторського спілкування. Вона плекала надії на щось феєричне...

І раптом небо над Альпами освітили спалахи салюту, немов різнокольорові букети розсипалися міріадами вогників.

– Із якої нагоди салют? – зацікавлено спитала Оксана.

– Тепер часом буває і без нагоди. Бо було прийнято рішення ООН про знищення бойових запасів землян. До того ж, – я подивився на свій наручний комп’ютайп, – саме сьогодні повернулась експедиція із сузір’я Цефея. Нарешті було встановлено міжзоряний контакт із пращурами людства.

Тут уже її подиву не було меж. Посипався шквал запитань. Довелось дещо пояснити...

Спочатку я розповів про освоєння Сонячної системи, чиї планети стали землянам у пригоді. Бо запаси вугілля і металевих руд на Землі виявилися не вічні. За першими рудокопами прийшли і поселенці. На планетах ближчих до Землі ми видобуваємо метали й мінерали, але не так варварські, як колись у себе. Обов’язково дбаємо і про екологію.

--- То виходить там можна жити?

– Ні, повноцінним життям крім Землі можна жити лише на Марсі, але з часом черга дійде і до інших планет. До речі, на Марсі немає обмежень народжуваності, але самі “марсіяни“ вже дещо різняться від нас. Вони тендітніші, бо там менша сила тяжіння.

...Сила тяжіння самої Оксани була вже відверто звернута на мене...

Величезний натовп бігунів рухався пластиковою доріжкою. Тут були люди різного віку й статі. Видно було, що їм приємно й цікаво. Їхні обличчя випромінювали радість.

– Куди вони біжать? – вигукнула юнка.

– Просто масовий забіг. Планомірна боротьба з гіподинамією. Зараз біжать усі, хто проживає у цьому секторі. За ними побіжать інші....

– Тоді побігли й ми?

– Звичайно.

Ми наздогнали гурт і ніби розчинилися в ньому, а за півгодини зустрілися на перехресті доріжок. Оксана розпашіла, а в її очах сяяли вогники радості.

– У своєму часі я виборола значок ГТО першого ступеня!

...Закінчувався третій день її перебування в моїй епосі, і я шкодував, що не встиг показати так багато.

Наприклад, підводні поселення на дні морів і океанів. Я і сам виріс у такому – під прозорим герметичним ковпаком у Середземному морі. Нас, підводних мешканців, у моєму світі чимало. І не встиг розповісти про соціальні й етичні зрушення. Та хіба все охопиш?..

Я повернув Оксану, як обіцяв, в ту саму добу, із якої ми вирушили в мандрівку Океаном часу. Капсула відчинилися і ми востаннє відверто подивилися одне одному в очі. З її вуст зірвався цілунок. Я його підхопив...

Я попросив Оксану відійти за межі дії коридору Часу. Капсула стартувала, залишивши тамтешню дівчину в Голосіївському парку. Повертався я щасливим – але дещо прорахувався...

І от я знічено втупився в підлогу, не витримавши докірливого погляду Лабрюйєра.

– Скажіть, що з нею сталося? – благально промовив я.

– Твоя знайома – там, у своєму столітті – перебуває у психіатричній клініці. В “дурці”, послуговуючись їхнім жаргоном! За те, що розповідала всім навколо про свої враження від майбутнього. І це при тамтешньому тоталітарному режимі. Тепер розумієш, що ти накоїв?

– Як ви про це дізналися? – помертвілими губами прошепотів я, вже розуміючи, що почув гірку правду.

– А як ти вважаєш, чи могли ми після такого екстраординарного випадку не перевірити його наслідки? Виходить, одного чоловіка у ХХ-ому столітті ти врятував, а дівчині, якій ще жити й жити, змарнував ціле життя. До речі, сукня, придбана нею “тут” за твої тутешні “тери”, потрапила на експертизу. Було встановлено, що такої тканини ніде у світі не виробляють, а один прискіпливий експерт затупив на ній вольфрамові ножиці та так і не розрізав. Він аж вив!..

Я ще нижче схилив голову, бо виправдовуватися було нічим. І справді, індивідуальний пошив у наші часи – практично вічний. Такий одяг з віком трансформується разом із людиною.

...Дошкульні слова падали на мене камінням:

– У нас людина навіть після психічного розладу досить скоро повертається до буття. Та в минулому це була пляма на все життя і зіпсована репутація.

– Але чим завинила Оксана? Адже я лише вивчав її епоху. З боку нашого відомства – цілком штатна ситуація. Тільки-тільки сконав великий керманич Сталін, суспільство відчуло справжню полегкість, а сімдесяті роки із психушками для дисидентів ще не настали... І що такого жахливого в її розповіді? Це ж не оповідки південно-саксонських відьом з початку сімнадцятого століття, коли в нашому відомстві справді, трапилася катастрофа і відбувся перетин двох різних часів. Після того насправді запалало не одне вогнище. А тут тобі єдина людина...

– Стан суспільства тут ні до чого. Її справді мають за божевільну. Усі ознаки агресивно-маніякального синдрому... Якби вона мріяла про майбутнє – це одна справа – може й попала б на диспансерний облік, а от фізичне відчуття віддаленого майбутнього – то зовсім інше... Саме від неї провідні фахівці з радянської психіатрії почали розглядати діагноз “уявного виходу в просторово-часовий коридор”.

Трохи помовчавши, Лабрюйєр додав:

– Хоч ти і якісно виконуєш конкретні завдання, але з Корпусу ми мали тебе відрахувати вже давно. Адже нам заборонено втручання в історію, ту головну, магістральну... А інтимні стосунки з жіноцтвом пересічних часів, то тобі не жарт!

– Ви називаєте поцілунки інтимними стосунками?

– Не прикидайся святим! Ти мабуть не складав заліку з етнопсихології, бо у палких слов’янських народів одними цілунками справа не кінчається... Мабуть тому вони ще й досі завзяті гречкосії. – Лабрюєр усміхнувся.

...Не пам’ятаю, як вийшов із кабінету, яким чином добрався додому. В тому, що в лавах Корпусу Розвідників Часу залишилося мені зоставатися лічені дні, сумнівів не було. За тою ж горезвісною етнопсихологією ця розмова з Лабрюєром була останньою.

Майже фізично я відчув співчуття до тієї дівчини, якій хотів подарувати радість, а приніс лихо.

Звичайно, я міг би застосувати увесь арсенал сучасної мені техніки, шоб вирвати Оксану з божевільні. Але що далі?

Примусити лікарів вважати її у повному глузді я не можу. Відкритися їм – спонукати їх дивитися на мене як на чергового пацієнта. Забрати до себе не мало рації – у мене було своє цілком конкретне особисте життя.

Ні, слід учинити інакше. Я просто “переграю” той день! Буде знайомство в пасажі. Буде ймовірно і день народження. Але не буде ніякої подорожі в майбутнє! Я залишусь для неї кореспондентом Борею Костюком. І колись вишлю їй фотокартку поштою. Без зворотної адреси.

І це треба зробити негайно, поки ще діє моя перепустка мандрівника у Часі...

Цього разу я поринув в автономне плавання самостійно, без дозволу керівництва. Бо такого дозволу і не могло бути. І коли капсула “пливла” крізь Час і Простір, мені було якось особливо погано. Я приписував це своєму знервованому стану, але реальність виявилась набагато гіршою.

Опинившись на Хрещатику, я завмер мов уражений громом: на щоглі перед будинком міської управи майорів величезний жовто-блакитний прапор.

Жовто-блакитний?! В 1957 році?!

Я замружився, вщипнув себе, покрутив головою – мара не зникла. Щоб остаточно впевнитися, що не марю, повільно рушив у напрямку Бессарабки. Так і є! Напроти ринку замість пам’ятника Леніну дзюркоче звичайний собі фонтанчик.

Я знеможено опустився на лавочку. Весь жах того, що сталося поступово доходив до мене. Невже справді це “петля” Просторово-Часового континууму, в якій зрідка і вже назавжди зникали і бувалі часопроходці?!

Завжди, коли хто-небудь вирушав у заплановану мандрівку Часом, все програмно-технічне забезпечення нашого відомства працювало на прохідця. Цього разу страховки в мене не було. Тому мене насправді занесло до іншої реальності.

Здерев’янілими ногами якось дістався до іграшкового магазину. І з’ясував те, що підозрював: Оксана Бойко тут ніколи не працювала. І в будинку на Хоривій усі мешканці були інші...

Мов очманілий я кинувся назад до Голосієва, і тут на мене чекала нова скрута: капсула зникла, ніби ніколи її й не було. Кишеньковий індикатор, замаскований під звичайне “вічне перо”, який справно віднаходив капсулу навіть у гірському завалі, зараз був незворушний. Більш того, його вічко почало згасати, доки зовсім не зникло. Тепер у мене в руці була просто недорога авторучка.

І досі не знаю, що тоді відбулося: самоліквідація реквізитів блукальця в часі з причини просторово-часового завихрення чи покарання з боку мого керівництва? Адже я порушив Кодекс, на святість якого вони молилися – кодекс “прохідця Часу”...

Отже тепер я довічний бранець чужого мені світу. І до того ж не пристосований до тамтешнього життя, бо навіть документи й банкноти паралельної реальності тут – лише папірці.

Добре, що в запасі мав транквілізатори. Вживши подвійну дозу, я почвалав до центру міста. Уздрівши першу-ліпшу книгарню, попрохав політичну мапу. Мені її подали без здивування.

Найперше кинув погляд на Східну Європу: Латвія, Росія, Грузія... Отже тут розпад Радянського Союзу вже відбувся... Поряд зі мною на книжковій полиці я побачив брошуру про запуск першого штучного супутника Землі росіянами у співпраці із французами та англійцями.

Знов глянув на карту: Крим у цьому світі російський, проте Кубань українська, а в Середній Азії – Федерація Туркестан із столицею в Самарканді.

Я вийшов на вулицю...

Вже не пригадую, як довго я сидів то у цілковитій прострації, то розміковуючи, як бути далі, то провалюючись у вир переживань, які не переповісти словами. Адже сюди я потрапив на-зав-жди!

Промайнула навіть думка накласти на себе руки. Але як з’явилася, так і зникла. Я мав пристати на пропозицію вижити...

Згодом, знищивши непотрібні тут паспорт і гроші, зайшов до поліційного околотку... Наплів поліціянтам про свою дивну репатріацію з Аргентини в якості стюарда на океанському лайнері “Дайнамік”, і про те, що як тільки ступив на рідну землю, в мене в Одеському порту вкрали барсетку з документами, поки з’ясовував що й до чого – лайнер з порту пішов... А попутками дістався до Києва, бо вирішив назавжди залишитися на історичній Батьківщині.

Що й казати, патріота з мене не зробили, а направили у табір для нелегалів, аж доки з Аргентини не прийшло повідомлення, що саме мої документи нещодавно втрачені. Досі не розумію, може то було кимось навмисно сплановано...

Відтоді минуло два роки. Я живу в Києві. Працюю на метвиробному заводі. Починав як робітник, але зі знаннями мого часу швидко дійшов до посади начальника цеху. Усі чомусь вважають, що в мене вища фахова освіта, а я не заперечую.

Тепер я непогано заробляю, за давньою звичкою “часопрохідця” багато мандрую. Кордони у цьому світі прозорі, а ось гроші обмінюю: українські карбованці на російські рублі. Часто наїжджаю до столиці Росії – Петрограда, в якому була підписана Хартія про незалежну Україну ще в 1918 році самим Троцьким. Але пам’ятників Троцькому в Росії не ставлять. Він сам це заборонив ще за життя. А от Сталін помер в еміграції...

В мене з’явилися нові друзі, і вони радять мені подумати про одруження, адже мені... сам не знаю скільки років. Може б я вже зважився на цей важливий життєвий крок, якби перед очима не вставав образ тієї, заради якої я припустився рокової помилки, і кого щоденно шукаю у цьому світі. Але ж я казав, що тутешні кордони прозорі. Вона вже давно могла вийти заміж і поїхати звідсіля...

Березень 2001 р.