Веле Штилвелд: З боку припіка, частина перша

Веле Штилвелд: З боку припіка, частина перша

Ілюстрації штучного інтелекту

Вічний другорічник Колька Чмихало на прізвисько Дрібний страшно не любив морквяних мордастих продавщиць з місцевого продмагу, які ніколи і за жодних обставин не продавали йому «Біоміцин» який перекладався як «Біле міцне», і містив всього в собі один карбованець і двадцять сім копійок панацею від усіх його хлоп'ячих бід.

Морквяні щіки синехалатних тіток-гастрономниць говорили тільки про те, що вони – всі ці торгові тітки зовсім нещирі не справжні… А все тому, що не було в них здорової ситої пунцовості, хоча явний пережор повсякденно в них набував.

людався... А ще був на них якийсь бляклий марафет, грубо нанесений на рештки їх давно відшумілий юності.

Ось ці чортові тітки і назвали його якось влучним слівцем, яке відразу причепилося до нього на роки: Дрібний. Сказали, як охрестили на всі його подальші страждання інтернатівського сирітського пацана. Адже хтось це зовсім випадково підслухав, а хтось навмисне почув, але вже чисто по-своєму, а ще хтось підхопив і повторив їхні вигуки голосними мерзотними голосами тепер уже обридле поганяло, і Колька став назавжди тільки «дрібним», і від того ще жалюгіднішим, ніж був насправді…

Так що в повторно новому для себе сьомому «В» класі діставалося йому, так і не став восьмикласником в черговий раз у житті, і в хвіст і в гриву. А все тому, що до цього класу прийшла разом зі своїми учнями нова в його біографії, і зовсім нестерпна класна дама – Надія Севостьянівна Максимова, яка навіть у своїх повсякденних вихованців мала стійке прізвисько: «тітка Стерва».

А оскільки і тітка Стерва, і Мелкій були визнаними авторитетами у своїх, по суті, неспіввісних світах, то не схльоснутися вони просто не могли, і тітка Стерва відверто влаштувала на неспівносно-нестерпного Кольку Чмихало лови.

Щоранку перед уроками тітка Стерва зустрічала Дрібного щось з величезними далеко не медичними ножицями, щоб той відразу підстриг собі на абияк помитих руках нігті, а то й зовсім уже з шматком хазяйського мила, найчастіше з обмилком, щоб той і справді руки помив… А то раптом накидалася на його синю спортивну сорочечку, яка вічно світилася ганчір'я під рваною картатою сорочкою з майже ультимативною вимогою, мовляв, знімай із себе, Дрібний, ці свої обноски, я тобі чергову білу майку видам.

– Надія Севастьянівно, упирався дрібний Колька, А навіщо мені ця ваша блякла майка – це не мій стиль. Я ж не бліда спірохета.

– А смердюча синя кальсонька – це твій стиль? Не дури, Чмихало, я тебе до себе на урок географії не пущу. Але й за двері не виставлю. День відстоиш у кутку, два – і одягнешся як усі не у свої босяцькі, а у стандартно-інтернатівські вишукування.

- А от і не дочекаєтеся, не одягнуся цю блідокровку. А спортивку мені мамка ще живий подарувала. А потім померла.

- І що ж тепер усім нам робити - нюхати ось цю твою спортивку, від якої просто і притому вражає. Думай, що кажеш, бо відведу до старшого вихователя.

– Та не боюся вашого Віталія Гестаповича. Він хоч і інвалід війни, та тільки я сирота і з мене хабарі гладкі… – І при цьому маленьке Кольчине тільце тільки дрібно й нервово заклопотіло.

Кінчик носа зневіреної став грізно біліти... Такий стан класної дами ми вже добре знали. Зараз вона вже готова запустити до Кольки чорнильницею. Але Дрібний про це ще не здогадувався і тому його просто нахабно несло:

- Жодної футболки я не зніму, сама, якщо хочеш, зніми з себе свій псевдо французький блузон і радянську сукню одягни, як справжня училка, а не районна видрігалка.

Тут уже тітку Стерву підірвало.

На своїй повоєнній педагогічній практиці педагог Максимова бачила і негідників, і нахабників. Але такого дрібного і відвертого хама їй довелося побачити вперше. І тому вона просто встала з-за свого наглядово-вчительського столу, і, міцно вхопивши цього нестерпного дрібного хлопчика за руку і протягнувши його крізь сирітську анфіладу винен скукожених парт, без жодних слів потягла його, брикається і чортих, через нескінченний інтер навчальних та спальних корпусів, ні, чи не потягла його прямо до шкільного медпункту.

– Ах, це ти, Надю, – трохи здивувалася їй зчепленою з Малим Надія Пилипівна, передусім фронтова медсестра, а нині інтернатівська всеядна медпрацівниця. - Ти навіщо це до мене Коленько привела.

Тут тільки тітку Стерву прорвало:

- Надія Пилипівно, зроби ти з ним щось добре, хоч рот його зеленкою замаж, інакше я сама з ним щось недобре зроблю.

Після цього гнівний її порив раптово випарувався і вона тихо присіла поруч із Чмихало на клейончастому оглядовому диванчику жовтого кольору, тому що всі інші медичні меблі міцно стали нефункціонально здатними, як глядацькі ряди в якомусь закарпатському ромському актовому залі. Зараз обидва тільки зло дихали.

- Гей, ви, обидва цвайни, ану, сіли тут і заспокоїлися! - суворо розпорядилася вона. – Зараз усі ми разом зі мною, хто ще пам'ятає, Надією Пилипівною заспокійливий липовий чай питимемо.

У дальньому від вікна кутку медичного кабінету прочинилася щільна біла ширма, за якою виявився мініатюрний хохломський розписний столик, що стоїть на ньому цукорницею і трьома чайними приладами – блюдце, ложечка, чашка, на підлоговій керамічній плиті зі спіраллю. півтора, який вважався за санчастиною для процедурних потреб. І ось, мабуть, час для чергової такої процедури настав. Надія Пилипівна відключила пихтливий електроприлад із розетки і жестом запросила своїх схвильованих прибульців до столу. За чаєм пішла некваплива бесіда, які зазвичай мають місце у звичайних домашніх умовах багатопалубні сім'ї, де є і бабусі, рідко дідусі, і мами, рідко тата, і діти… Навіть якщо це ще діти…

- Так ось, Севастьянівно, ти тільки не перебивай, - першою сказала Надія Пилипівна. - Коленька у нас чоловічок непростий: коли в нього померла мама, він навіть не відразу викликав лікаря, а цілу добу просидів біля її тіла. Так був шокований, що трапилося таке горе. Щоправда, звісно, ??не з мамою, а з ним. Адже це він лишився сам! Зазвичай і буває. Дрібні, вони завжди егоїсти. Навіщо їх за це звинувачувати? Так сталося це на початку минулого навчального року. Тому й потрапив Коленька у другорічні. А тоді його ледве вмовили перемістити своє змучене голодне тільце до нашого інтернату. Тут він прижився, але на правах маленького короля.

- Блатняк фіговий цей ваш інтернатівський король, Надія Пилипівна.

- Тобі, Надя не знати, що вона просто важка дитина, а ти і я - просто дорослі тітки. Але в нас з тобою, думаю, ще силушок буде і навіть більш ніж на одного хлопця навіть на вигляд невеликого. Та в мене на нього тут уже давно зграя стоїть і содовий порошок до неї, та хазяйське мило. Чай уже хоч попили? Так що за рахунком раз, два, три...

І Коленька не встиг ахнути, як з нього здерли і зовнішню сорочку брудну, і трикотажну синю білизну, яка вже давно була бурого кольору, і все цей шматок колишньої Кольчиної невдоволеності сирітської все та ж Надія Пилипівна тут же залила десь і засипала кальцинованою содою, строго однією столовою ложкою, наче в аптеці.

- Все, Дрібний, назад дороги немає. – мало не прогарчала переможно Надія Севастьянівна. – Отримайте та розпишіться, королю. Лазня в два ходи!

- Так я вже разом з усіма був цього тижня у вашій лазні.

- Точно був? – про всяк випадок перепитала Надія Пилипівна.

– Угу…

- Тоді його просто треба обтерти вафельним рушником, обсушити і належним чином переодягнути.

Тут Дрібний несподівано подивився на них зацькованим цуценям і заплакав.

- Плач, Коленько, калачів у житті небагато, але й ходити гидким галченим серед людей тобі не належить. Ти ж чоловічок, Коленько, а не звірюга.

Фронтова медсестра Надія Пилипівна під час війни опікувалася не одним, і не двома знайденими у місцях, де раніше були українські села, спаленими ворогами вщент.

За свого неголосного звання санітарного лікаря Надія Пилипівна з нерідкими фронтовими знайденцями справлялася сама, але зрідка приваблювала одного-двох санітарів.

На диких малюків не кричали і навіть не журили, але часом міцно тримали в руках, поки вона обробляла їхні виразки та вовки. Потім великі групи первинно нагодованих і відмитих дітей фронтовими літаками чи не директивно відвозили на велику землю. Багато хто з них більше ніколи не повертався до меж України, Білорусії і навіть Польщі. Вони назавжди ставали радянськими сиротами із відключеною генетичною пам'яттю.

Нікого з них пізніше Надія Пилипівна не зустрічала, оскільки багатьох з них відправляли в дитячі будинки за Урал або в далекий сонячний Узбекистан, якщо того вимагала хвороба - і тоді за профілем захворювання їх приймав сонячний Ташкент або навіть майже казкова і немислимо спекотна Бухара, - якщо ця хвороба мала назву туберкульоз. Хоча з Бухарою був явний перебір, а ось Ташкент у ті воєнні та перші повоєнні роки за кількістю прихованих дисидентів і відсидентів нагадував хіба що навіть Москву, але тільки навиворіт.

Що ж до прифронтових дітей, то згодом вони поглиналися «сталінськими фабриками людей» нарівні з дітьми запеклих «ворогів народу».

Тих, кого називали «сталінськими дітьми», не могло бути ні батьків, ні матерів: їхніми «батьками» ставала держава. Для цього у спецтаборах жінок змушували виконувати демографічну програму. Існування «таборів із відтворення людей» могло б залишитися таємницею, якби не спогади очевидців. Вони народилися поза шлюбом – на тюремних нарах, за колючим дротом. У метриках у них була поштова адреса одного з таборів, де спільно відбували покарання чоловіка і жінки з великими термінами ув'язнення.

Із зон такі діти потрапляли до елітних дитячих будинків, де їх ситно годували та добротно одягали. Довідки дітей «сталінських відщепенців» почали отримувати з часу і діти фронтової смуги… Мало хто з них через роки міг згадати незабутнього співчутливого військового санітарного лікаря, але сама Надія Пилипівна ніколи про них не забувала і пам'ятала. Адже в ті роки «не забувати» і «пам'ятати» було двома зовсім різними поняттями… Пам'ятати про цих дітей зазвичай не було кому.