Веле Штилвелд: З боку припіка, частина третя

Веле Штилвелд: З боку припіка, частина третя

— Не хочу я такої пишної поваги, Юрку, хоч саме його мені одна ворожка ще в Керчі пророкувала. Давно це було. 1966-го забутого року... Ми якраз їздили на екскурсію – на керченський Мітрідат. Усі, крім Дженії Юрки. Він під час катання на човні зачепився об уключину і порвав собі насіннєвий мішечок... До речі, аджарець київського розливу.

- І що, багато було крові?

– Та ні. Ось зеленки було чимало. Навіть море біля селища Войкого раптово позеленіло, а він тільки трохи зблід. Справжній джигіт.

Від цих слів, сперся головою на руки перед порожньою мискою з залишками сацебелі, зі сльозою в очах, подивився на мене мій древній, як цей світ, товариш по службі, з яким ще п'ятдесят років тому нас звела наша інтернатівська планида. Його мама на той час усі свої кошти витрачала на покупку яблучних саджанців в академічному ботсаду. А її аждаристий син Юрка був при ній ніби збоку припіка, з якою вона не знала. Як чинити. От і віддала у служиві люди. Зустрічав я його вже в званні генерал-майора від артилерії. Будучи сам на той час інженерним київським клерком.

На ньому був вичавлений мундир, на мені такі ж перем'яті американські «Леві Страус». Через це я в той час сильно засмучувався, бо уві сні до мене приходив худий лев, який весь час ховав у піску якісь величезні страусині яйця.

Від цього прикрості я одразу випив ріг з червоним кахетинським, потім так само гірко другий, а потім третій ріг достатку, і тут же став переді мною молодий Контишев Юрко, а потім він реально встав з-за столу, і якось юрко прошмигнув у нашому шалі, і потім з'явився вже у дверях з величезним тазом вареного рису. І давай мені його в тарілку підкладати одну порцію за іншою.

– А м'ясо, – казав мені кунак, – буде тобі тільки тоді, коли ти прокинешся, мовляв, не можна ж уві сні, дурна твоя бошка, м'ясо їсти, не рівна година, нахабною смертю помреш. А мені це навіщо?

І ось тепер переді мною був вибір, бо біля мене стояли вже дві тарілки з відвареним рисом з купами овочів та ядреним запахом пряного хмелю-сунелі та гострого на смак сацебелі.

Тут уже взяв Юрка в руки гітару, і гляди, а він уже бардівські пісні співає, і де його власні, а наші спільні – тепер уже не зрозуміти, а таз з рисом по столу все далі йде, і кожен з нього жменю собі рис у тарілку кладе, а то й зовсім жменями в рот до себе відправляє... І так нескінченно: рис то в тарілку, то в рот кладе, і цей рис не закінчується. І застілля пре упереміж - рислінг, рис, ром, урюк, але ніяких тобі вареників з м'ясом!

- Це, Веле, твій внесок усіляким кунакам: веселись і пий, генацвали, а свої вареники ти ще в житті не раз їстимеш: стільки разів і стільки років, скільки рисин у твоїх тутешніх порціях рису!

– Вах! Але чому ж їх тут не одна, а дві порції?

– Ну, мабуть, дорогий, буде в тебе два джерела щастя благополуччя та смачного харчування…

– Господи, – про себе думаю я. - Мені б хоча б одним таким джерелом добробуту на грішній Землі розжитися, а то, як би не вийшло... Як із цими варениками з м'ясом та червоним вином.

– А ти швидше прокидайся і батонами ворушиш…

Тому я й прокинувся, щоправда, у Києві, а Юрка у південній Німеччині, тоді як Грузія міцно опинилася поза зоною земного доступу. І тільки навколишні волоцюги, і далеко не кунаки бродили в місцевому просторі та ще й помічники кунаків, спеціально для яких я й одягнув особливу жилетку, щоб вони в неї через відсутність реальних земних вареників плакали… Але мій київський світ був без Юрки і без кунаків і тільки Дрібний десь зрідка блимав на горизонті.

Адже який хитрун – представився головним кулінаром, а виявився тільки головним щодо пожерти. Та й не дурень випити в димін з ранку минулого сновидіння.

Щоправда, його вже не повернути. Помер, кажуть, Дрібний, але тільки давно це було. А до того часу він навіть ще підріс і закохався як справжнісінький американський індіанець з Indian boarding school - закритої школи, безліч яких було засновано в США в кінці XIX - початку XX століття з метою прилучення дітей індіанців до способу життя білих американців .

Спочатку такі школи ґрунтувалися на різних християнських місіонерах, які засновували ці інтернати в резерваціях у місцях, де поблизу школи були відсутні, особливо в малонаселених областях Дикого Заходу. Уряд субсидував релігійні суспільства для того, щоб вони давали освіту індіанським дітям у резерваціях. Потім Бюро у справах індіанців теж почало засновувати подібні школи, але тільки індіанські діти зазвичай у них вмирали... І з сорока мільйонів індіанців часу Крістабано Коломба, в сучасній Америці вижило не більше двохсот тисяч. І то в якості письменників та акторів, алкоголіків і старателів, наймачів та найманих у шоу-індустрію, де цінувалася вогненна вода, але не цінувалося життя нащадком червоношкірих вождів команчу.

Культурна асиміляція дітей починалася з того, що їм робили стрижку європейського зразка, забороняли спілкуватися рідними мовами, та замінювали їх традиційні імена англійськими.

Діти важко переносили життя у школах у відриві від батьків; у свою чергу, викладачі всіляко заохочували їх зречення колишніх звичаїв.

Кількість дітей в індіанських інтернатах досягла піку у 1970-і роки; за експертними оцінками, 1973 р. кількість їхніх учнів становила близько 60 тисяч.

Розслідування, більша частина яких припала на кінець XX століття, виявили численні випадки сексуального, фізичного та психічного насильства у цих школах.

Весь цей час індіанські громади продовжували наполягати на своєму праві засновувати громади, і поступово виникало все більше коледжів під керівництвом племінних рад. Ці громадські школи також отримали підтримку федерального уряду через законодавство та Бюро у справах індіанців. Найбільші з інтернатів було закрито. У ряді випадків резервації чи племена були надто малими, щоб дозволити собі створення общинних шкіл, проте продовжували наполягати на альтернативі інтернатам, особливо на рівні старших класів. До 2007 року кількість дітей в індіанських інтернатах впала до 9500.

Що хотілося б тут додати. Те, що і Мелкий, і Шкіда належали до київських індіанців. Вічні діти сироти та різнокровки, яких перем'яли совкові інтернати, стали або письменниками, або назавжди виїхали до Ізраїлю. Не було, щоправда, у Києві лише приінтернатівських цвинтарів… Просто й тихо перем'яв час ложкою всіх потроху знайомих…

Що за біса? Хто визначить мені: хто є хто на цьому застілля? Хто тут запрошені як гості, а хто кунаки, і що тут роблять кунаки кунаків та всі інші прихльобали?

Батоно Веле, навіщо так хвилюватись? Цю відмінність визначив ще ваш покійний колега Тимур Литовченко у своєму фантастичному баченні усіляких нових сект та застіль. Пам'ятається, саме там він мав людей у ??чорно-білих плащах.

- Все вірно, батоно, але дивно тільки те, що головного ви не прикинули: адже частина з них має плащі з чорними підкладками, і це велика і не найяскравіша частина, і плащі у них грубо вовняні. Але більш високошановні з них ті, у кого плащі мають найтонші білі атласні підкладки. Ось це і є ваші гості та їх тут саме за плащовими підкладками можна дізнатися.

Але коли ви Юркою пишете пісню, то ви ніколи не думаєте про те, як ви не будете її контролювати, і вона сама знаходить крила: коли тільки під крилаткою плаща, коли з силою духу, а якщо до того ж дух ще народний та задерикуватіший і земний, то не вам уже вирішуватимете долю вашого дітища - воно саме знайде реї чистіше за свою наступну славу і розпорядиться цією Славою народ - всі ці кунаки і кунаки кунаків, від яких сьогодні ви не в захваті.

- Що вже тоді нам накажете робити? - Тут уже злякався я.

- Пийте кахетинське вино з цих високих і білих, як ваші внутрішні спонукання, глечиків, і намагайтеся бути до людей м'якшими, оскільки їх світогляд більш повноводний і ширший для людей, що тут зібралися. І якщо вони при своєму відмінному від вашого світогляду прислухаюся до вашої пісні, то ця пісня буде виною, а не ваші душевні чіки-брики. Значить, ця пісня зайшла в народ, і народ підтримав цю пісню, підхопив її зробив своєю. І тільки тоді зазвучала вона вже самостійно поза часом та простором, без надії на вас!

Та й хіба можна надіятися на вас, інтитюльки? Вихлести ви туєві у ваших цих псевдонародних білих плащах.

Як не крути, а кандидати в цих тільки в туди-сюди біля усіляких плащів! Адже, по суті, ви досі не звикли колупатися у власних глибоких носах: хто жирними пальцями, хто худими різномасним доктринами, хто безглуздими постулатами... Ех ви, так і не зрозуміли головного: та всім їм просто справа до жодного з вас . З цим і живіть та пийте по життю один кислий квас! Адже вся річ у підкладкових!

А все тому, що насправді і атлас підкладок слизький, і самі слизькі і слизьке простір навколо вас з юркими диваками, і не має цей простір ні до яких простих кунаків ні найменшого відношення! Просто регулярно моліть бога, щоб ці сирі кунаки зробили б вас кунаками, і навчили б поводження з істинним Богом. А інакше, навіщо вам молитися, якщо не призначено відродити в собі справжню віру в світ, в якому вам було призначено сутнісне начало, від якого ви мало не відчухринилися.

- Так, народ цього разу підтримав, якщо не вас, то вашу пісню. І ця пісня тепер, а не ви, розправила крила! І відтепер ці кунаки тепер не тільки ваші друзі, а й ваші Зберігачі у вигляді ваших неяскравих, але повсякденних земних ангелів, які безумовно підточили ваші повітряні замки зі слонової кістки, і тепер вам у них не комільфо: ось тому вам сьогодні слід повертатися до людям... До того ж і відрядження в цей сновидіння ваше закінчилося. Рота підйом, виходь будуватися!

- То чому ж? - Вкрай рішуче запротестували ми з Юркою.

- Тому що весь ваш нинішній сон і вашу ще не заспівану пісню перервали такі ж дрібні, але дуже шляхетні в собі і виключно для себе люди, які вирішили, що ви не дорослі до своєї пісні, бо не дочинили себе.