Веле Штилвелд: Київський де Сарт-стріт, ч.12
Почався двохгодинний сейшн, художня літургія. Весь цей час Ірен звитяжно малювала, а у Мотьки тільки зрідка коливалось її сите, далеко не як дамське пузо. Запропонована композиція могла б мати назву: “Оргазм Цикломени”. Ірен малювала, Мотька похропувала... Час зупинявся…
Аж раптом до кімнати влітає Галина:
– Закінчуй,бабоньки,вернісаж! До мене повинен хахаль прийти! Він поет і носить справжнє пенсне.
Мотька, стискаючи себе за своє, уперто продовжує хропти, Ірен – малювати. Галка в батистовій чоловічий сорочці, без спіднього з розкішно стирчачими груденятами number три, вглядається у фантазії заглибленої в себе Ірен...
Біля натурально лежачої панянки вовтузяться крихітні кати. У них чорні, спадаючі на очі ковпаки і відвислі, аж до грудей червоно-фіолетові шнобелі. У кожного в руках було по дві склянки. Вони чесно пропонують величезній мальованій фурії Життя або Смерть. Їй належить вирішити, з якої склянки випити: в одній – хімічно чиста вода, в другій – розчин сірчаної кислоти.
Мальована дівка Мотька відриває внутрішній погляд від самоспідглядання і недбало обирає склянку з розчином сірчаної кислоти. На очах у Галини мальовані кати вставляють їй в рота величезну лійку і через неї вливають Мотьці до рота вміст з обраної посудини. Мотька якось судомно зіщулюється на очах, при тому чахне і покривається зеленими бульбашками. Повний аут! Вона гепається на підлогу і видає звуки,схожі на козяче мекання. Ні, це вже напевно, реве справжня корова...
Її тіло починає конвульсувати, звиваючись у стражлих судомах аж доти, доки Ії ще нещодавно дебеле тіло не перетворюється на мильну бульбашку, яку не відносять геть раптом виниклі звідкись кати. Галина відчуває,що і її власне життя починає зводитись нанівець... Це схоже на правду, хоча справжня Мотька продовжує хропти і рохкати все в тій же сакраментальній позі...
Ірен згадала жахи минулої ночі. Адже і вона, подібно до Галини, спостерігала дивовижні метаморфози, що відбувалися на картині у неї. Під враженням побаченого згадувався і сон: Ірен і Вадим брели всередині величезного саркофагу. Вздовж стін того саркофагу розташувались мумії. Біля однієї з мумій, де вже практично нікого не було,Вадим дістав скальпель і непевно ткнув їм у щілину між склом і металом. Щілина розширилася, Вадим протиснув у неї звичайну фомку і розворотив перешкоду у вигляді форматної рамки. Бризнуло уламками назовні, і висипалося скло із середини. Ірен, що весь час спостерігала за процесом, мимоволі скрикнула стиха, коли скальпель розкрадача гробниць, яким виявився Вадим, торкнувся відмуміфікованої руки, і тоді та різко смикнулася, притиснувши долонею руку самого Вадима до скла. Вадим відсахнувся і злякано позадкував. Дівчині здалося, що й на неї крізь ароматичні бинти дивиться давній царедворець і каже:
– Навіщо, заблудла, з некрофілом зв'язалася?!
– А я некрофоб! – спробувала виправдатися Ірен.
– Не допоможе, це вам вже не допоможе! – пролився в просторі жахливий потойбічний голос. Плечі дівчини здригнулися. Вона заридала.
– Не переграти б! – спробувала прокричати їй крізь сон Галина.
Ароматичні бинти впали з порожніх очиць царедворця, Вадим у жасі вирвав притиснуту до металу руку і разом з Ірен щодуху побіг по виниклому лабіринту. І тільки тут Вадиму вдалося зрозуміти,що його святотатство повторилося в стогучному відлунні. Звідусіль почувся дзенькіт скла, що розбивалося. Мумії пробуджувались і вставали зі своїх відлежаних місць...
У безбожно хроплячої Мотьки в цей час були свої відчуття. Крізь сон вона відчувала, як по ній повзе щось неприємно-слизьке, і в одночас холодно-пітливе. При світлі повного місяця дівчина помітила,що це добре вгодований,короткий і товстий слимак прямо крізь пуп вползає в неї, у її величезний пухкий живіт.
Це був коричнево-сірий хробак. Він входив усе глибше в її круто зав'язану пуповину,р оз’їдаючи ту до крові. Але болю і крові ще не було. Та й сам той хробак був завтовшки з палець. Мотька як зачарована дивилася на це видовище, доки хробак не зник з поверхні тіла. Такого хробака вона двічі бачила у шлунках погано зварених нашвидку ворон. Зараз же горювати було ніколи. На животі не залишалося й сліду від перелізання ковзкої гадини. От тільки з'явилося нове відчуття: мов щось весь час повзає у Мотьки всередині і без угаву пробує на смак різні частини тіла... Мокро і млосно.
Все це вимагало пояснення. Світ Галини, Ірен і Мотьки відвідали чорні духи. Незабутній Третій підкопиток Гаспида пекельного був поруч. Він вміщувався тепер в образах мешканок гуртожитку і був радий, що не втратив своє споконвічне ремесло. Все було в нормі. І небіжчиків нових не було, і страхіття йшли своєю чергою...
Спершу для Галини – тепер вона закашлялася і відчула щось у горлі. Прокашлятися не було сил, і тоді вона попрохала Мотьку, щоб та її гепнула по плечах. Дурепа-кранівниця гепнула медсестру нащемсердя, і у тієї із рота виплюнулось коротке зеленкувате тіло, геть усе вкрите слизом і кров’ю, що точилася з нього, ніби з відверженця-викидня. Але той звичайно виходив зворотнім чином. Цей же був Змієм,що тільки-но завершив кладку коконів у хащах її шлунку і вийшов назовні,припиняючи власне існування без суспільних уболівань, але зате з немовби нескінченним рвотним запахом і вивертаючим душу сморідом... Галина завмерла і стала втрачати тяму... Трах-під-зад від того огидливо захихикав, і в кімнаті запахло кислими дріжджами і фосфором...
“Від Вадима я їхала на сто шостому. Що це у нас відбувається? А що, власне, відбувається? Собаче марення,нісенітниця... Порушення просторових перспектив. Таке ми, здається, проходили, але тільки порушувалися формові пропорції,а в нас сьогодні, як у дурному сні, де порушені формальні закони простору. Чи повірити в це? А чому б і ні. Фома Аквінський що говорив? “Вірую – бо абсурдно”. Разюче, але все саме так, ще з учорашнього вечора...” – промайнуло в голові у Ірен...
– Шкідливе дівчисько! – загарчав у підпрострорі Трах–під–зад Рикович Чортохватько,– куди її занесло!
Йому не сподобалося, що дівчина знає ази вчень Праведників. Ще, дивись, сама на відповідні висновки вийде і порушить покрови натуралізації.
– Не бути цьому – отримуй!..
П’ятиметровому нільському крокодилові повибивали зуби. Він прожив майже триста років. Навіщо так знущалися з рептилії, Ірен ще не дізналася. Вона стояла на березі гнилого Чорного озера. Стояла оголеною серед таких же, як і вона, дівчат. Одну з дівчат похмурі магрибські служники-велети відірвали від інших і по кісточки завели в озеро. В очах приреченої метався безумний жах. Дивним для Ірен виявилося, що дівчина так і не встигла пережити всього жаху того, що з нею насправді трапилося. Вже з глибин шлунку рептилії, дівчата, що стояли на березі, почули її перший роздираючий душу зойк. Він був і останнім... Утроба крокодила голодно завуркотіла,очі рептилії налилися кров'ю.
– Вам, панянки, слід пам'ятати, що трьох пудів м'яса голодному крокодилові мало. За раз це хлопчисько ковтає принаймні центнер. Наступну – почувся пізнаний ними навіть крізь марення дріботливий загробний фальцет Третього підкопитка Гаспада найпекельнішого. – До речі,шлунковий сік рептилії не відразу розм’ягшує дівочу шкіру. Інколи для цього потрібні години... Зверніть увагу: наша рептилія має вживлені у свої розкішні тельбухи форсунки-розпилювачі. Через них у шлунок нагнітається повітря. Не можна ж дати померти дівчині... Відразу. Процес повинен бути поступовим... Жертва має право на дожиття...
Приходяча до тями Галина хапається за скроні:
– Вивітрюємося, панянки! Тут залишатися небезпечно. Шизуха косить наші ряди. Ви тільки на себе подивіться! Так у вас же дахи поїхали!
– Чого горлати,– ображається очуняла в холодному поту Мотька. – Це все твої трави. Де це тільки ти їх надерла? Їдкі вони надто. Духмяні, але що не запах – то дур. Не інакше як від ворожки. Адже ворожки – геть усі – відьми безсоромні.
– Дурепою ти, Матильдо, була і дурною залишишся. Ці трави я сама для вас нарвала у Русиного джерела. Там ще, як бабусі шепочуться, раніше Вожила цілий світ стерегла. Але самі ті зілля сили не мають. Їх водою покропити треба.
– Не треба! – заголосила Мотька. – Мені і без того погано!
– Не треба! – заволав за Мотькою Третій підкопиток Гаспида найпекельнішого, що зіщулився калачиком у підпросторі...
Пробуджуючись від приступу безумства, Ірен знітилася. Вона чудово знала, що цій жертві, яка вже стоїть на березі Чорного озера, належало жити ще принаймні півтори-дві години, перш ніж її перетравить у шлунку розіп’ятий лабораторний гігант... Але омана вже минала, і всі фарби реального світу починали набувати значимості. Разом з тим приходило до дівчини обурення. Вони з Галкою подивилися одна одній у очі, і їм раптом відкрилося. Але в цей час гепнулась на підлогу глинобитна дурепа Мотька. Вся,як була, голісінька...
Жах огорнув мускулясту Мотьчину душу. Не пам'ятала вона, як скоса подивилось на покинуту каністорку, викинуту на ходу з розкішного шевроле. Каністорка бухнулась біля солдатських Мотьчиних ніг, і брава дівчина затягла ту до общаги... В кімнаті, ледь тільки відкрила свій скарб, зомліла. З каністорки на світ божий з'явився рудько, що вже втратив надію на повернення.
Волохатий рудько легко ліг з Мотькою у постіль,але виявився найсправжнісіньким чортом. Мотька й сама як слід не пам'ятала,як з ним зляглася, і як він охмурив і поволік її в якийсь підкилимовий підпростір, де і став жахати її всіляким кунсткамерним чортовинням. Зараз він підкликав її до величезної скляної колби, на дні якої гірко ридала молода білявка:
– От приклад нашої тутешньоі доброзичливості. Зверніть увагу, Мотю, в цій колбі вже сім днів підтримується спеціальна атмосфера. Зараз бранка тільки плаче, але дуже скоро в атмосферочку колби ми додамо мікродозу іприту, і наша красуня балована почне потроху з глузду з’їжджати. Спостерігаєте?
