Веле Штилвелд: Київський де Сарт-стріт, ч.4

Веле Штилвелд: Київський де Сарт-стріт, ч.4

Але весь цей вернісаж Гаспида мерзлякувато проносився в часі, і були у дзеркалах тих чорних й тремтливих прокушені упирями колись розкішні плечі красунь – іменитих і придорожніх,але і ті й інші були, нажаль, давно не свіжатинкою. А щодо запахів, то смерділо від цих мерзотних видінь вже не гниллям, а пересипкою трухлявою. Хоч і йшли вони то під полонез та хахоньки,то під мазурку та хихоньки,та зиску від тих танців нікому в світі вже не було. Сам Гаспид гнівався, вибагливому карнавальчику ніскільки не радіючи,– ані тобі масок гідних, ані блиску від кастинга костюмного, одні застиглі пики безшкірні,та гримаски гуняві.

Адже Гаспидові, кого б він тільки до себе не наблизив, та кому б і по пиці для більшої перестороги не давав, залишалися тільки облизні примарні... Та який сенс бити трухлявого мерця? І по якій такій пиці? Адже це все одно що ляпати гумовим м’ячиком по воді: бум-сплеск-цок-кок-шмок!.. І розсипався в прах – тьху йому на все це! Самі тільки слимаки гнилотні деінде бризнуть на різні боки та перемажуть без міри накипом мерзотним, але й ті тут же зітруться на порох і безживний потрох мертвячий ген аж до бісової мамки... Теж мені бризки шампану в шампіньйоновий суп!..

Та Велика Хазяйка все ще мабуть цідить свій терпкий біскайский кофій... І ото кава? І ото Велика Хазяйка?!. Та ні ж,це вже сама Мар’яна пакостна мерзотно сміється і хапає Третього підкопитка Сатани за худющу, розтерту під ошпореним сідлом шию. Саме на цьому сідлі, що й гріх казати,і упурхнула в “Трубу” Мар’яна пожартувати,побешкетувати заради однієї наруги. І на що їй здався той міршавий маленький лейтенантик? Лейтенантику тому вже й справді час в люлю бай, а розгнузданій Мар’яні тільки б гуляти!..

– Пензликом з козячої шкіри відновлюємо пики, харі і морди, навіть тим, хто не лорди і немає погорди! – весело прохрипіло з-за дзеркал в міру кепське дзенькотіння.

– Де й оце і мені взятии б козу на мозольні вазеліни? – захвилювалась Мар’яна, – і щоб коза та була три року недоєною.

– Де оце, де? Звісно де – на базарі у Никодима,– зареготав від душі Третій підкопиток Сатани. А це був він. – Якщо вірити кухарсько-адресній книзі, то за паспортом цей Хрукт чихвоститься як Брик-під-зад Рикович Чортохватько.

– В серпні? – обурилася Мар’яна. – Звідки цьому зимородку проклюнутися? Хіба він виповз свій радикуліт прогріти на призьбі – чи не так?!

– Радіо-куліт, золотко! А з ним і мігрень через затінки в пень... – незлобиво відповів Рикович, візуалізуючись з кудлатою козою із худим вим’ям. – Зрозуміти б тобі, мила, що як тільки земля репнулась, зразу ж Чорнобиль вискочив. Звідти я козулю оту і згріб. Для тебе й пестив. Певно молозивом козячим вдавишся!

– Не вдавлюсь, хрінодіду, а оклигаюсь! Тоді й кровочка людська до мене через жили проб'ється, бо без молозива козячого не бути мені ні палкою, ні пристрасною...

Присмокталась до кволого козячого вим’я,і стала сьорбати несамовито. Замекала з переляку коза горопашно,осунулась,зжалася і виздохла. Йшов дід Йван-драний жупан,побачив козячий череп,начепив на держак, держак прилаштував до кавуна, хряпнув кавуном по пузу, змайстрував з усього того кобзу, довго і нудно струни намотував – де тільки й брав! – у кого шмат волосся, у кого дивний голос, у кого житній колос,та все на поруху...

Заграв на кобзі, заскиглила та, замекала; підбігло мале циганча з бубном, підладився до них Гусейн-гуслія – людина-оркестр,вчора ще Хусейн Зульфія,а завтра Хачик Харитонов з густим баритоном. Заграла музика – мало місця; взялась під боки Мар’яна –ні дати,ні взяти,чисто наречена з тіста печена. Третій підкопиток Сатани в небо здійнявся і від неподільної пристрасті завив, заскиглив й здерев’янів...

– Кровиці мені, кровиночки! – замекала в унісон з кобзою хвойда Мар’яна, зблідла, як скисла сметана; хто глянув би – отетерів. Сип з обличчя зійшов, волосся надбало неонового блиску, очі – світло сатанинське.

– Кровиці! – завила, і впав перед нею Третій підкопиток Сатани з обіцянкою примножити старання. Поклялись один одному як міцне подружжя, свиснув посланець Гаспида – з усіх навколишніх пам'ятників позлітали штани. Час до шабашу, але не стало в Мар’яни сприту; їй би крові попити. Стала синіти і пучитись – крові їй хоч крапельку.

– Кровиці, крові, кропи кропива! – затягла своєї Мар’яна. Зойкнули Криві дзеркала і поторощилися-полускалися мов насіння, та не згинули, а тільки страшніш за колишні стали...

Ледь за північ проходив “Трубою” Вадим – молодий, статечний, дівкам приємний. Зі стелі “Труби” палає неон,на стінах якісь нерівні затінки корчаться – ніби від саперних лопат. Від випитого де–не–де голову ледь веде, думки мружаться, або бредуть не до ладу... Вадим тому й не радий. Одна думка чомусь настирніша за інші. Яку чудасію можна впіймати на фунт дощових хробаків, порубаних саперною лопатою? Раптом чує – щось з нечисті прямо з тіньової зони якось стиха варнякає. Хоч і не по собі стало, а прислухався. І почув:

– На фунт дощових хробаків, порубаних саперною лопатою, скоріш за все можна спіймати самку синього кита або сірого кашалота. Останнього можна й приручити. Ледь що не так – тріснути по голові саперною лопатою, щоб не заважав належному дресуванню.

Це вже Рикович. Йому тільки й залишається просторікувати, бо легалізація затягується. Як ні крути, а повсюдно не вистачає суспільного темпераменту – теперішні людці щось не ті, прагматичніші за колишніх. Явиш свою зовнішність з усіма наростами,іклами-рогами й дещицею, як тебе тут же в Кунсткамеру запроторять, і почнуть по світу возити – показувати, наживаючи капітал на самому тільки безгріхів’ї, бо де ж тут з ким злягтись чи напаскудити знатно, коли на вулицях і в переходах одні дурики з кросвордами замість роботи? Слава Гаспидові, хоч у “трубі” тих бевзів немає. Тут все єдино – маклер ти, байда або піжон, і на біса ти сюди приволікся: чи музикою упитися, чи кавою отруїтися, пожебракувати,погендлярити,чи просто очі зірвати по всіх невідомих закапелках або просто кровиці людської скуштувати і потанцювати із реготом з кимось через дорогу навприсядку.

В “трубі” головне – шерсність, а в ній найголовніше – самому себе збагнути і ні в чому собі не відмовляти. Не збагнеш цього – загинеш, будь ти хоч і сам Гаспид, а чи Третій підкопиток Сатани, а чи Гаспида посланець найперший. Головне не втрачати кебети – “труба” є Труба; назвався порномаклером – продай сексопільніші марення, театральним розповсюджувачєм – продай фунт лицедійства на годину, та сутенерничай в акторок, а коли насправді представляєш інтереси підпільних борделів і пуфів – то тримай ніс за вітром. Професійна “полуничка” любить крутих хлопчаків в розкішних гавайських підштаниках з голими литками та округлими біцепсами та ще й тугесенькими гаманцями,а щодо молоденьких “сексі” – то навіть не намагайся їм пудрити мізки – всі ці прищуваті німфетки самі по собі кого-небудь із плебсу упіймають для любощів скоротечних. Таким тільки не заважай, і вони з’являться перед світом найогиднішим чином.

Все чесно, все за “фігони”. Їх і грошима не назвеш. Намалювати таке можна тільки зі злості. От і дорвались, домалювались усі ті, хто відав, що за цю дрібноту купиш мов дульок дрібних – хіба що сухої локшини,присохлих курячих кубиків,засушених крекерів і змарнілих дам. А все тому, що за дрібні гроші дріб’язок і дістанеш, а велике табло вивозиться ешелонами за бугор. На такому розгардіяші чому б нечисті не розгулятися. От і гуляє, от і шикує шантрапа шпанькувата...

На цей світ нечисті хто-небудь та й нарветься. Взяти хоча б Ірен. Здавалось би, другокурсниця худінституту, візуал з образною уявою – цілком могла б і зрозуміти, куди носа пхає. Та чому це вона раптом до самого асфальту пригнулась? Здається їй, що блищить на асфальті срібна каблучка з топазом – та це ж сам Рикович – ну, той, що Никодим – за завданням Гаспидового посланця, тому що дурносвітство блюде, підлі мережі розставивши... А ловить ніби на золотеньку каблучку…

І не дарма! Бо не каблучка то зовсім,не каблучка! Тільки підняла, як тут же під пахвами неначе перехопив і стиснув її тугий металевий обруч. Хоч і нівроку той обручок – в общазі від заздрощів всі як є передавляться. Ну, просто повний відпад! Ось тільки під грудьми, мерзота, чомусь тисне щосили. Ірен обмацує обруч тонкими довгими пальцями рук, піт струменить у неї із лоба, під пучками дівчина виявляє величезного кажана.

Ох, же й велетенська ця погань! На такому б, як на дельтаплані, геть звідси до дідька лисого полетіти! Та тільки дельтаплани нині ширяють хіба що над однією Ходосівкою. Там єдина в своєму роді аеротусовка відчайдушно крутих хлопців і зачеплених вітром панянок. Панянки пурхають нарівні з кавалерами, обтискуючи дюралеві ручки-поручні,а ця величезна сволота чіпко обтискує її власні груди. А крила, крила!.. Це хіба не вони обвивають тіло обручами з неземного металу і не дадуть ані видохнути, ані продихнути?

Ірен неначе не помічає, як присмокталась до неї безкровна голодна тварюка. Коли назустріч з нічної темряви вийшов Вадим, дівчина була непритомна і майже не дихала...

Вадиму все ж здалося, що вона ледь-ледь дихає. Слабка надія, але можна перевірити? В кишені спортивної сумки виявилося Наталчине люстерко. Треба ж – після тренування перейшла та з ним до любощів, відверто,прямо в душовій; обхопила ковзкими руками за мокру спину втомленого за дві години атлета і після палких пестощів віддала йому себе чи скоріше випила його в собі? В роздягальні їх речі виявилися перемішаними. Начудила, перевернула все шкереберть і з легкістю зникла, оповита світлими радощами втомленої вакханки. Win! Перемога!

Загнуздала, осідлала, розквасила, змусила пролитися на її руки, волосся, губи, в лоно  та на широкі стегна й точені литки. Навіщо їй тільки було потрібне таке от тренування? Де там першорозрядницям з елітного фехтування! В усякій іншій баб’ячій справі давно вже в майстрах, та тільки від її майстерності саме почуття випитості та до того чудернацька метаморфоза, мов однині і не Вадимом він був, а навантаженим земснарядом. То зі злості брав усе, що під руку підгрібав. Свою сумку,її налобну пов’язку,свій светр, її косметичку; виявив, вилаявся, вижпурнув. Всілякий дріб’язок розлетівся по роздоріжжю.