Сусана Черненко: ТЕТЯНИН ДЕНЬ ЕПОХИ КАЛІ-ЮГИ,ч.2

Сусана Черненко: ТЕТЯНИН ДЕНЬ ЕПОХИ КАЛІ-ЮГИ,ч.2

–Аріадна!..Аріадна! –розпанахують зубасті роти.

Їх шхуна круто обертається і мчить торпедою в бік виринувших Тетяни і Максимума.Її гострий ніс от-от вріжеться у плавців.

–Босяки! –висвистує Левчик.–У нейтральні води вам вхід заборонено!..–і шхуна зникла,наче її хто проковтнув.

–Що з ними поробиш? –розправив бороду Левко.–Флібустьєрство у них в крові…

–Таню,чому вони називають тебе Аріадною? –на моїх очах вона міняється.З короткої стрижки плетуться коси,і в них вплітається срібляста стрічка.

–Реінкарнація,–усміхається Тетяна.Розкриває долоню лівої руки.На долоні стрибає,виблискуючи,зірочка.Мить –і такі ж зірочки дощем падають на волосся Тетяни,сукню кольору смарагду.–Арія! Арія! –високо забирає вона.

–Хто ж тоді я? –і наче у прозорому свічаді бачу себе з довгими чорними розпушеними косами.На ніжно-рожеву сукню накинуто довгий золотавий плащ.А довкола моєї голови крутиться сплетений із різнокольорових стрічок обруч.Завмираю,прагнучи максимально наблизитись до свічада.Та воно не дає скоротити дистанцію.

–Облиш! –сміється Тетяна.–Не заважай сама собі! Танцюй! –вхопивши двома пальцями краєчок сукні,вона притупує ніжкою.–Я б мазурку танцювала,та виходить краков’як!..–Максимум гречно схиляє перед нею голову і опускається на праве коліно.–Ми слов’яни –слов’яни!..

–Відімри! –смикає мене за коси Левчик.–Ти ж наша.Чому від волоховецького танку стовпієш? Чи дурні чаклування та молитви вже зовсім добили тебе?

–Відпустіть! Це не ваші проблеми! –пручаюсь.–Я не люблю насильства!..

–Чудна! –регочеться.–Забула хіба –волохи ж не бояться могутніх владик,–і докірливо хитає головою.

–По максимуму! –пронеслась у піруеті Тетяна.–Гоп-па-па! Спину тримай!..

–Ой! –відірвавшись від грунту,полетіла слідом за нею і відчула –падаю.

Та тепер під ногами був не ґрунті,а земля.Довкола густющі хащі папороті.Її верхівки високо-високо наді мною.А від рожево-оранжевих квіток,із запахом,котрого не мають найекзотичніші парфуми,дух забиває.Па! Краплина роси впала мені на лоба і,наче духмяна сльоза,потекла по щоці.Я злизала її з кутика вуст.Мабуть,це і є той міфічний нектар,про який ми пам’ятаємо і досі,безуспішно шукаючи йому еквівалента.Дивно –бджіл пізнаю одразу.Нехай у нас вони і малесенькі,і зовсім не рожеві,та гул,манери ті ж самі.Заплющую очі.Прислухаюсь.

Крякання,чавкання,тріск… І так моторошно птаха якась квилить…

–Не вигадуй те,чого у нас нема,–втручається Максимум.–Йде творіння і все.Ніхто тебе не вхопить і не з’їсть.Це птаха ібіс відкладає яйця.Ти хоч знаєш,куди потрапила?

–До Мезозою,–відказую навмання,бо ця гіпертрофована до Коллосу природа з її звуками таки шокує мене своїм неприхованим натуралізмом.

–А ти не сприймай раціо,–радить він.–Магма та протоплазма,організми життя і походять вони з любові.Інтелекту їх ти все одно не зрозумієш,тому віддайся голосу серця.

–Де Таня? –мружусь,бо промінь сонця віддзеркалює мені прямо в очі від прозорої глиби янтарного кольору.–Ми не можемо залишатись у вас надовго.Це гіпноз.Сон,від якого треба пробудитись вчасно.

–Атож! –сміється,аж заливається Максимум.–Прямо тобі по Шевченку: «Заворожи мене,волхве,друже сизокрилий!» Голосієво Мезозойського періоду не впізнала,–присів на замшілий стовбур.Колупнув його нігтем і зачепив блискучу кульку.–Глянь-но –золото.Та у вашій Калі-юзі за цей шматочок порішити можуть.Тут же цього добра хоч запруду пруди.І нікому воно не потрібно.Лежить собі хімічний елемент у лабораторії БОГа…

Зненацька в хащах папороті тріснуло і заворушилось.Кущі розсунулись.Прямо перед моїм лицем опинилась жахлива шмарката морда в бородавках.Вона хитро блимала круглими очима.Відстрибнувши,я пхнула на неї волхва.Максимум заточився і вперся долонями прямо в ту морду.Вона кувакнула і затряслась від несамовитого реготу.

–Хівря! –вигукнув волхв.–Ти бачиш,яка здичавіла гостя до нас завітала? Це ж жаба,–обернувся в мій бік.–Звичайнісінька Мезозойська жаба! Уявляєш,Хівря,вона переконана,ніби знаходиться у гіпнотичному трансі.

Жаба обурено роздулась,презирливо блимнула і зникла в кущах.

–Таких «хіврь» і в наш час у Голосієво достобіса,–дипломатично відказую і зістрибую з пенька.–Я-то їх зовсім не боюсь.Це захисна реакція.Знаєте,волхве,у мене немає бажання заносити мезозойські віруси в наш час.І своїх вистачає…

–Це тільки у вашій Калі-юзі таке вигадати можна,–він присів на те,що я б умовно назвала травою,бо її соковиті стеблини ледь пружно вигнулись під його тілом,зняв свої екзотичні постоли.Зв’язав і перекинув через плече.–Неадекватна психіка –справа наживна,–весело вдарив босими п’ятами по землі.–Монстри та вампіри з виродками,котрими годують вас закомплексовані деграданти,–то збочення.Вони з галузі психіатрії.Породження сублімативних синдромів мародерства.Чого бояться,те й паскудять.Я ото подивився десь з десяток таких кін і довго відчищався.Не хотів в наш благословенний Мезозой Калі-юзівські віруси тягти…

–Ш’юра! Ш…ш’юра!..–дикий звук зненацька розрізав повітря.Не встигла я задрати голову,як наді мною зависло щось ядуче зелене,блискуче,кігтяве.Заплющивши очі,падаю на гойдалку трави.Не те,щоб злякалась до безтями.Якось вже адаптувалась до мезозойських сюрпризів.Швидше просто автоматично спрацювала захисна реакція на невизначене.В ніс ударив могутній запах здорової первозданної рослини.Я взагалі люблю цей чуттєвий смак трави.І багато разів з дитинства в цьому ж Голосіїєві пожадливо вдихала його.Та тільки зараз відчула,що в ньому шукала,і чого не вистачало мені наш час: такого віддиху,щедрості не переляканої,а на повні легені дихаючої і щедро продовжуючої себе у цій траві Землі.

–Ха-ха-ха! –дзвінко і розлого розкотився заливчастий сміх Тетяни.–Боягузка!..

І собі,не зіщулено видихнувши,весело засміялась я і  ледь відкрила праве око.Наді мною все ще висіла блискуча зелена махина.Вона ледь ш’юрила перепончатими крилами.З неї на мене дивилась Тетяна.

–Хочеш покататись на Змії Гориничі? –Не піднімаючись,я похитала головою.–Тоді бувай! –вигукнула вона.

Звір фиркнув,рвонувся –на мене повіяло теплим сплеском повітряної хвилі –і понісся.На його спині,тримаючись наче наїзниця за вуздечку,стояла Тетяна.Мить –і вони зникли за поворотом.

Максимум,засунувши за пасок руки,насмішкувато стежив за моїми борсаннями у траві.Я б ще погойдалась та подивилась у небо,однак він простягнув руку.

–Ну от,бачиш,а ти думала,що в Мезозої людей на Землі не існувало.Тоді,якщо така розумна,скажи –звідки б ви тут взялися? Начебто і освічена панянка,–струснувши мене за плечі,рівно поставив на стежині,котра ставала дедалі ширшою.–Невже,бодай на мить,ти могла припустити,ніби нас хтось із глини виліпив? Хе-хе! –докоряв волхв.

–Ряст? –перебиваю його повчання.Бо,щоб там Максимум не бурчав,а знайомі з дитинства квіти впізнала,незважаючи на гіпертрофовані розміри.

–Він і є,–волхв уже,тримаючи баланс,по товстій колоді переходив широкий ручай.Звідти ошелешено пучив на мене локатори на довгих антенах та розмахував гігантськими клешнями звідки і взяв шийся коричневий рак-неборак.Та,якщо його зварити,можна було б нагодувати чималу компанію.Вау! Він несподівано підстрибнув,вколов мене в стегно своїм колючим вусом і закопався у жовтогарячий мул.–Ох і не до душі йому твоя ідея! –не повертаючись,холодно вимовив Максимум.–Що за манія все переводити в кулінарію?

Почервонівши,скривилась,бо таки дурниця в голову залізла.Дивлюсь,а волхв іде та йде.Полізла і собі на колоду.Десь з п’ятої спроби таки поталанило.Розпростерла руки,наважилась та й рушила.Камінці з усіх боків з дна джерела виблискують золотом і сріблом.Стовбур шершавий –ноги не ковзають.

–Стрибай,якщо вже як танцівниця пропливла по канату,–дочекався волох.Опускаю очі,а до землі метра зо два.Що у них з оптикою? На нього дивлюся –здається на одній паралелі.На землю –то далеко вона.

–Та не створюй собі проблем,–знову читає мої думки Максимум.–У нас ґрунт,як підкидна сітка.Замортизує.–Дійсно,приземлююсь,не відчуваючи удару.–Молодець! –бере мене об руку.–Отак-от,представнице вищої цивілізації,–іронізує він.–Природу любити треба.Тоді й земля –пух,а не ковадло.

–Гейзери? –поворот відкрив цілу долину високих булькаючих фонтанів.

–Гейзери,гейзери,–запевнив Максимум.–У вашій Калі-юзі щось від них залишилось.Зараз я протестую тебе.Перевірю,так би мовити,твій інтелект і кмітливість…

–А я вже знаю! –вигукую.Невідомо,що спрацювало,та в моїй пам’яті яскраво і чітко вималювалось свічадо озера,котре люблю.

–Митькине! –впевнено відказую.

–Вірно.Ще трохи поводжу тебе,щоб шар здичавіння розвіявся і можна буде до справи переходити.Схоже,Левко не помилився,обравши тебе.

–О! Господи! –міцно вхопив мене за плече волох.Бо я таки від несподіванки знову рвонула ховатись.Серед цих гейзерів,що били з поверхні води,раптово виринула овальна чорна-пречорна голова на довгій шиї,котра,петляючи між фонтануючими викидами,витягувалась наче шнур і наближалась до нас.

–Куди? Це ж та,кого ви називаєте Нессі! –Чудовисько лагідно замуркотіло,залащилось до волоха.

–Привіт,красуне! –і собі обняв і поцілував той її.–Ти зовсім виросла.Розквітла.Що я чую? Закохалась?

Здавалось,істота чи то засоромилась,чи навпаки –кокетує.Та за мить уже так,як розкручувалась,точнісінько і закрутилась у зворотному темпоритмі.Навіть виру на місці занурення не залишилось.

–Знаєте,–вирішила своєю прозорливістю подивувати волхва,–інтуїція не раз підказувала мені,що Митькине –особливе озеро.І взагалі вся плеяда цих озер з дитинства вабила мене своїми містичними підтекстами.І син мій ще малесеньким тут щось своє шукав.Потім рибалив.О! –наче блискавка прошила мою пам’ять.Я дійсно пригадала,що син розповів мені сон.

–То ви?..

–Всьому свій час,–одвернувся волох.–Ти щось хотів?

Крізь пелену спогадів бачу стрункого бронзовошкірого широкоплечого юнака.Кліпаю очима.Неначе нізвідки матеріалізувався.Веселі сині очі зиркнули на мене з-під густющих чорних брів.Найбільше подивував його білосніжний вишуканий костюм,буцімто пошитий у ательє найвищого розряду.Натуральний льон.Звідки тут?..

–А! –мовить юнак.–То сьогодні у нас дві гості з того світу?