Веле Штилвелд: Київський де Сарт-стріт, ч.6

Веле Штилвелд: Київський де Сарт-стріт, ч.6

В цілонічному еротичному шоу по ТіВі відпоєна міцним чаєм ошарашена Ірен уздріла, як якась жагла, але не юна Жанна не-Агузарова, вже без штанців, задрала догори свою ковбойську спідницю, і літній достатньо не-ковбой опустився перед нею на коліна. Він був огрядний і недостатньо палкий... Вже й Вадимів язик став злизувати терпкі краплі рясної роси з пелюстків безвільного дівочого пуп’янка. І тут уперше за весь цей нескінченний безглуздий вечір раніш безголоса дівчина застогнала.

Пуп’янок пружно розгорнувся крильцями справжнього багряного метелика, і з нього прямо над кінчиком завзятого язика тремтливо піднісся майже під стелю той метелик, оповитий тремтливою багряницею. “Такого не буває, просто взагалі не буває ”, – зненацька подумала дівчина і звернула свій затуманений погляд на екран, де в цей час вирували бестіарні сексуальні оргії прибічників і збічників полігамії зі статечного міста Берн. При мовчазній обопільній згоді дівчина з хлопцем перемінили обоюдний танець метелика, і тепер вже з палкою нестямою пристрасний юнак перетілифся на міфічного Фавна, а вона на пристрасну міфічну Псіхею. Ірен обійнялась з Вадимом і з невідомою дотіль їй самій силою спраглої молодої коханки.

Але раптом Вадим відчув природну перепону, що, втім, його чомусь мало збентежило. Він вже розумів,що ще зовсім нещодавно ця дівчина була цнотливою улюбленкою міфічного єдинорога. З ним уперше у своєму житті злягалась дев’ятнадцятирічна незаймана. Він навіть спробував стримати її мимоволі бурхливий раптовий порив, але вже за мить піддався дівочому маренню і з якоюсь витонченою вибагливістю остаточно прийняв запрошення до їх спільного з дівчиною еротичного танцю. Зненацька,захоплені пристрастю, їхні тіла, переплетені в чайворід перетнули умовні кордони низького і ложа перекотились на заслану оксамитовим покриттям підлогу, де й відбулися подальші події, перш ніж Ірен відчула, що шлях її дівоцтва пройдений.

Тільки тоді вона ослабла,притисла до себе Вадима, і спробувала його ласкаво поцілувати. Замість цього холодні, цілком незнайомі їй ікла вирвалися в неї з рота і вгризлися хлопцеві в плече. Від чого Вадим просто вжахнувся… по перед ним постала люто зажерлива не жінка вже, а вовчиця, тоді як відповідно для самої  Ірен на залишеному юнаком ложі виник якийсь літній, пухкий, мохнорилий і до того ж зовчім незнайомий мужик. І все б до ладу,та тільки між обома настільки нетривіальними коханцями мірно і безугавно поклацував пещеним замашним батогом хвіст Третього підкопитка Сатани...

– Рикович! Він усе помітив! Змотуємось! Дай цій дівці спокій! – несамовито загорлала сумнівно-спокуслива жінка,знемагаюча у пристрасті під безвільним тілом Вадима,і Ірен від цього крику прокинулася. Її охопив жах і рідкісна жіноча гидливість.  Бо амур-де-труа даже з повного дива нею не припускався...

– Спи, рідненька,– ласкаво промовив їй Вадим і обійняв збентежену в сні дівчину за плечі, але тут же мимовольна болюча гримаса перекосила обличчя ще дрнедавно спраглого юнака від того, що в себе на плечі він раптово відчув подряпину. За формою вона нагадувала рвану рану,немов плече розпороли тонким кровожерлим батогом. Сон як рукою зняло. Він став, ретельно обійшов і огледів усі нечисленні квартирні закутки, але нічого так і не знайшов: окрім них з Ірен у будинку нікого не було…

На ринку дід Никодим у маленьких круглих глечиках продавав прохолодні козячі вершки. Над ринком тільки-но проступив стиглий червневий ранок. Покупців, природно, не було. Перед Никодимом стояло сім глечиків в особливій козячій досі для якнайбільшої густоти і прохолоди.

– Жени,Риковичу,свої глечики: хапаю усі! – прогарчало руде марево. З марева виковзнуло щось з вогнистими рогами і жахливим трьохличчям.

– Беремо! – якось по-гвардійськи хватсько ревнуло “трьохличчя” і сплатило дідуганові чисто зеленими долярами. Кепський дідусь тільки хитрувато примружив очі.

– Пий та не пролий, бісеня заморське! Та тільки щоб тебе не вдавило ще на третьому ковтку!..

– Самому тобі скуштувати кішки ангорської, щоб тебе вдавило сирою м’якусятиною! – злісно писнуло у відповідь руде марево,і тут же з нього на дідугана полізли кішки розміром з чималих нільських алігаторів. Кожне таке котенятко, люто шкірячи свої відточені порцелянові зубки,суворо дивилося на дідька–дідича фосфоресціюючими більмами. Дідуган нашвидку зворотньо перехрестився на знак шанобливості до Гаспида найпекельнішого, одначе, тицьнув кожній тварюці по дулі. На тому кішки й скінчилися, перетворившись на глевкий голуб’ячий послід. 

Цей послід тут же й гепнувся на підлогу. Під ногами стало слизько і гидотно. Проїхав послідом на сідницях базарний вірменин Хачик і вилаявся з нагоди цієї ковзкої на зугарному суржику. У ту ж мить обернувся послід на розкішну дівку Мар’яну. Обсмоктала вона Хачика і залишила дивуватися з того, що той угледів і почухувати кволі від ушкоджень сідниці. Натуралізація інспекційної нечисті відбулася…

“Затягнуто...” – пробурмотів Вітольд Карлович,розмірено колупаючись у своїх вічних зубах найдрібнішою перепелячою кісточкою. Увесь вечір він упадав за Марикою Марико, так і не впізнавши в ній Вожилу. Та все жалілася, що Емануїл Віторган вже більше не лицедіє на чаклунських теренах, не співає її улюблене: “Головне, щоб костюмчик сидів”, а сам бажає носити такий же костюмчик на провінційних гастролях. От уже не сподобався йому Ігупець – і край! Слухав Вітольд Карлович байки Марики Марико якось розгублено, а сам перебував у пристрасних мріях,і якщо не йшла йому до рук Марика, тобто Вожила, то хотілося внучатому небожеві Агасфера заглянути на планету Муета – щоправда,тамтешні двохлобкові муетянки більш пристрасні,ніж усі земні пепелюшки з маркитантками з з непретензійною лейбою пост-советіко.

Але в його віці подібні надмірності з отими жрицями були вже, ой як недоречні: від них тільки шкода здоров’ю до того ж і земна,хоч і нечиста плоть,але при належному муетянському роздвоєнні аж ніяк не справляє на тамтешніх двохлобкових Вожил належного враження. Ах,якби не ця інспекція! Бодай би їй якусь новітню пропасницю… Ах, якби не ця дур Гаспида! Хіба не махнув би він на Багами?

Та що там й казати – на Багамах нині сонячний рай, в той час як в Ігупці вологий субтропік. Так, любе панство! Чи се розуміє пані Вожила,тобто Марика Марико? Звичайно ж, розуміє, але серцем не приймає, тому що заскиглило під серцем, занило – і, як видно,було за що і про що….

Вожила підійшла до стінного свічада і виявила, що навколо її тіла вродливенької городянки Марики палає яскравий фіолетовий ореол. Значить, знову належить їй бути споконвічною київською відьмою Вожилою, значить,їй надалі водити і виводити собою всякої нечисті легіони. Вона, як особлива промокатка, повинна перетягувати на себе всі гидоти Потойбічного світу, щоби захищати реальність від усіляких бісівських перевантажень. Сумна ця роль – бути головним представником Суміжного арбітражу: когось поставити в штрафний кут реальності, когось відкинути в Замежжя – з тим і проводити день до вечора з дня на день, зі сторіччя в тисячоріччя.

А тут знов, як на зло, когось з паралельного світу винесло. Мало їй було учорашнього дженжика бісівської крові і тієї ще конституції. Як могла трималася, але довів таки він Марику гидотними мерзотами. Чого тільки не наговорив, провокуючи,– коротше, тільки глянула на нього ввечері наостанок, а він тут же прикипів і буць їй під ноги: “Помилуй мя’,мерзотного слугу Гаспидного,пречиста матір Вожила!” А що вона йому за мати? А він увесь посинів, губи тремтять, плямкають,а у руках дітородний шкворень стискається до невловимих розмірів. Він би і сам, певно, до невагомості стисся,тому що за розкриття імені, та ще в “трубі” привселюдно всує належало йому жахливе покарання...

І справді,внучатий небіж Агасфера тут же був вельми покараний і запроторений – нехай пробачиться мені,авторові,– в сечовий, вибачайте, тобто аміачний субстрат.

А справа вийшла так: ледь тільки згадав Вітольд Карлович, що час помочитися, як тут же сплатив три акцизних карбованці і увійшов у центральний хрещатицький туалет. Тільки не шукайте його, будь ласка, на картосхемі останнього видання від партії “Екологічного процвітання”. В часи перших років суспільної дисгармонії від нищівної незалежності ані бума, ані процвітання, ані суспільної стабільності не спостерігалося, і навіть туалет, якщо вірити чуткам, безугавно перевозився з місця на місце у квіткастому, немов нічна ваза, автобусі, більш відомому раніше як піонерський кінотеатр “Незнайко”. От і не знав Вітольд Карлович,чим скінчиться для нього це недитяче сечовиверження з гречною пукалкою у сечопускальній синематеці.

Лише тільки руки звичним чином витягнули з ширинки природне єство, як тут же перед очима бідолашного Вітольда Карловича і небагатьох цікавих з’явився не передній шкворень породи бісівської,а метровий кавалок рудого поливального шланга.

– Алижов! Алижов!! Алижов!!! – бідний старий паліндромно заскиглив – слабким тремячим голосом.

– Який там дурень зі шланга на клієнтів ллє?! І чим це він їх там поливає? – почулися обурені голоси з напівприкритих кабінок. Всі інші відвідувачі пісуарів гостро принюхались. Зі шланга в усі боки потужно розливався бензин високооктанового гатунку. З подібної витівки особливо втішився якийсь пещений молодик із п’ятидесятилітровою каністоркою,разом з якою в пошуках дефіцитного в той час пального, про всяк випадок,і зайшов у туалет – перемовитися словом-другим зі знайомим підпільним маклером...

Над закритими дверцятами до кабінки Вітольда Карловича протягнулась пещена рука з кругленькою сумою фігонів. Однак, уздрівши простягнуті йому гроші, Вітольд Карлович відчайдушно вкусив руку даючого за своє природне паливно-мастильне. Володар руки даючого завив від раптового болю,але,розмазавши фігони по циці Вітольда Карловича, жбурнув їх на підлогу і тут же ухопив рудий шланг і ловко всунув його у вузьке горлечко своєї бездонної каністорки.

– Наливай, холеро ясна, адже тобі гроші дають, а руку відпусти!!

В обстановці, що склалася, кращого виходу й бути не могло. Доведений до відчаю нащадок Агасфера став поступово переходити в рідкий бензольний стан, доки останнім до каністорки не перетік прийнялий природний вигляд і обриси дітородний шкворень мізерного підгепка Гаспида найпекельнішого. Останнє, що дозволив собі Вітольд Карлович,було схоже на рипіння, яке миттєво заклякло – Вожила його не вибачила...