Андрій Кісельов: Трансмутація

Андрій Кісельов: Трансмутація

Всі його так і називали: Пашка-бомж.Все літо ночував він на приміській станції електрички «Петрівка» і там же цілими днями крутився біля пивного ларька в надії в гіршому разі випросити в бабусь пиріжок або жменю насіння.В кращому разі – там же був шанс зустріти якогось жалісливого любителя “прийняти на груди” і при цьому абсолютно чомусь впевненого,що поодинці п’ють лише закінчені алкаші.Таким чином Павчине “товариство” давало можливість почувати себе активним членом суспільства будь з ким,хто пив на “Петрівці” від получки до получки,від виторгу до виторгу.Пашка ж приймав пропоновану йому «порцію» в обмін на спілкування ,і натомість вдячно вислухував усе,що звично зігрівало шаровим алкоголем мізки випадкового співбесідника,і  на поверхню ¬¬– у вигляді слів,фраз і,як висловився закадровий голос у старій комедії,“місцевих ідіоматичних виразів”.

Одягнений Пашка був відповідно репрезентованому ним “прошарку” сучасного суспільства,яке,відривалося із “базиса” на якому,власне,й трималося це саме суспільство,за допомогою високоградусних напоїв різного ґатунку і забарвлення,і потрапляло не до “надбудови”,як їм здавалося в першого годинник після “вживання”,а практично випадало у осад.Тому старий спортивний костюм “Рібок”,неодноразово пропалений цигарками,і залатаний невизначеного типу тканиною на колінах,від чого він був схожий на недбало очищений від крові одяг багаторазово розстріляного,і тим мабуть, був єдиним підтвердженням того,що колись Пашка все ж був однією з щасливих людських істот,які населяли “базис” із гідною заздрощів впевненістю в завтрашній день.

Коли ж  видавався прохолодним,Пашка діставав з величезної “кравчучки”  явно ще не зовсім зношений військовий бушлат,що бачив і кращі часи,і кутався в нього,змінюючи стоптані кеди на такі ж розбиті армійські черевики...

Занепалим,на мій погляд,алкоголікам я не даю на вулиці грошей принципово.Ну,я ще розумію,дитина там безпритульна просить “на хлібець”,чи бабуся,яка дивним чином ще живе на свою зароблену за все трудове життя мізерну пенсію...Тут відмовити просто рука не піднімається.Та й відчуваєш себе “щирим християнином”,заліплюючи відданими комусь копійками власну бізнесову совість.Психолог напевне назвав би виникаюче при цьому почуття дискомфорту,яке переживають багато хто з тих,хто у наші “часи перемін” зумів забезпечити собі більш–менш стерпні умови особистого існування – підсвідомим почуттям провини.Хоча...в чому вона,ця провина? В тому,що хтось зумів виживати,сподіваючись лише на себе самого? Однак,я відволікся.

Їжджу я все ж таки переважно на метро,умовляючи себе піти,нарешті,скласти іспити та одержати права.Щоправда,грошей на більш-менш пристойний автомобіль я  ще не заробив,тобто,совість моя перебувала здебільшого в полоні ілюзій про всього лише часткову,та би мовити,«заплямованість».Так чи інакше,я,не стримавшись,сунув якось по дорозі на роботу жменю дріб’язку у тремтячу Павчину руку,коли побачив сумний погляд «не корінного,але  міцно вкорінилогося» мешканця Петрівки.А,може,зробив я це тому,що почув якось початок вимовленої самим Пашкою фрази: «ми,офіцери...».Пашка у відповідь вдячно кивнув,зберігаючи на коричневому обличчі вираз,відповідний його уявленню про почуття власної гідності і зник десь у надрах монстра під древньою назвою «ринок»,який вже потроху пробуджувався до життя.

Наступного дня дружина моя поїхала на тиждень до родичів під Київ,так що додому я особливо не поспішав.Засидівшись за черговою статтею біля новенького комп’ютера,я раптово згадав,що кілька років тому саме в цей день загинув один з моїх нечисленних «армійських» друзів,який влаштувався після служби у ще тоді «радянській армії» на службу до Одеського карного розшуку.На свою голову.Й тим невимовно здивував мене.Служба після служби? Хоча й мені чогось не вистачало на “гражданці”...

Гена був веселим хлопцем,бабієм,яких світ не бачив і я дуже любив наші нечасті зустрічі тепер уже “на гражданці”.Як би там не було,пом’янути товариша я був просто зобов’язаний.Та й як цього не зробиш,коли стільки разом пройдено?..А тому,швиденько зібрався і рушив до метро.

«Куплю пляшку горілки – й додому»,– вирішив я,виходячи з підземного переходу станції «Петрівка”.

Однак мені не повезло.Крамниці виявились вже зачиненими.Бабусі,які разом із сигаретами приторговували спиртним,явно побоюючись пильних охоронців порядку,рятуючих за чиновницьким наказом економіку нашої багатостраждальної України,тримали на лоточках тільки пиво та інші слабоалкогольні напої рідного пивзаводу “Оболонь”.Мене це,природно,не рятувало.

Протинявшись по околицях станції метро близько півгодини,я дійшов висновку,що «поминальні» сто грамів мені сьогодні не світять.Та й на відвідини бара грошей не вистачало – не ношу при собі скільки-небудь серйозних сум,навіть коли вони є.Й отут мене озорило: невже ніхто з відвідувачів найближчого генделика не підкаже,де придбати спраглому «братові» пляшечку «біленької»?

У  «розливайці» було жахливо накурено і,незважаючи на пізній час,досить людно – всередині кипіли пристрасті,зрозумілі лише тим,хто хоч раз занурювався в подібну атмосферу.Я придивився до парочки явних завсідників,одягнених більш-менш пристойно,і вже націлився був підійти,як раптом поруч із собою почув шепелявий Павчин голос: 

– Шукаєте чогось,молодий чоловіче?Запитання було поставлене чемно й уміло – з явним співчуттям у голосі.Повернувшись,я кивнув,намагаючись зберігати дистанцію:

– Горілка потрібна.Пляшка “казьонки”.

– Складне питання,– тямущо кивнув Пашка,помірно намагаючись набити собі ціну.– Але ми ж люди,а люди повинні допомагати один одному.Я  тебе пам'ятаю.От тільки...

«Люди»,– хмикнув я внутрішньо,дивлячись на нього,й одразу сказав,намагаючись попередити можливе домагання: 

– Грошей у мене – мінімум!

– Ну що ти,– Пашка з усіх сил постарався виглядати в міру ображеним.– Не про те мова.Мені б ковточок...

Не проблема.Звісно,якщо дістанеш.– Вражений власною довірливістю,я простягнув Пашці шість потрібних гривень і за пару хвилин трохи напруженого чекання одержав очікуване.

– Відійдемо? – шанобливо запропонував мій “гонець”,ми вийшли з “розливайки” і влаштувалися за порожнім прилавком продуктового базарчику.По дорозі Пашка вициганив у продавця газировки одноразову скляночку і спритним рухом витяг з неї ще одну.Я розлив горілку,вже починаючи шкодувати про вчинене.

– В тебе трапилося щось? Ти ж не просто так...– прошепелявив Пашка,не зводячи очей з – пляшки.

– Товариш у мене сім років тому загинув.Поминаю.

– Ну,Царствіє Небесне...,– серйозно проказав Пашка,– як його звали?

 – Генка.

– Тобто,вічна пам’ять рабу Божому Геннадію…

Ми з Пашкою випили.Я глянув на нього і мені здалося,що зовсім він не такий вже й старий.Просто вуличне життя й алкоголь,що просякнув усе його єство,залишили на його обличчі незгладимий слід,немов метеорити на поверхні якого-небудь невідомого Місяця.Печатка,що засвідчує хронічного невдаху...

–     Та-ак.А він на службі Богу душу віддав,чи як? – поцікавився Пашка і я одразу згадав ту його випадково почуту мною фразу про офіцерство.

–  Майже.Міліціонером був.Загинув,як то кажуть,при виконанні...А ти що,мав якесь відношення до служби? – всередині в мене вже потеплішало.До Пашки раптом з’явився якийсь легкий інтерес,хоча я добре знав ціну розповідям подібних осіб.

–  Було діло.Та от жінка моя пішла до іншого,як мене з армії поперли.Застрелити його хотів,суку.Рушничка в мене була – «тулочка-вертикалочка»,знаєш? Та передумав,слава Богу.Рушницю продав,грошенята пропив,так і пішло.Коротше,знайшлися дружки,квартиру мою однокімнатну спустити допомогли.Споїли мене,дурня...Ось так.– Пашка подивився на мене,потім перевів задумливий погляд на пляшку.–  Зате тепер мені нема чого боятися.І брати в мене нічого.Тільки життя й залишилось.Життя і душа.Так хіба це життя? Ще трошки налий,а?

Я розлив по другий,витяг з кулька яблука,припасені ще в редакції на закуску

–Тримай.

Пашка взяв яблуко,з явною насолодою понюхав його навіщось і сунув у кишеню своєї спортивної куртки.

–   Це я на потім,– пояснив він.–  Мені закусь не обов’язкова.Цікаво,коли буде це «потім»?

Ми випили,я відкусив від яблука,роздумуючи,що ж мав на увазі Пашка.Яблуко виявилося з кисличкою – саме те,що треба.Поглянувши на годинник,я присвиснув: була вже дванадцята ночі.

– Слухай...– почав я,але Пашка перебив мене: 

– Вже пора? Так скоро? Я  не зовсім зрозумів,що він має на увазі,і продовжив: 

– Мені на роботу завтра.

– Так,я розумію.– мій співрозмовник спохмурнів і туга в його безбарвних очах стала ще більш помітною.

– Спасибі тобі за допомогу,– не дивлячись на нього,сказав я.– Але...

– Слухай,давай ще по одній.І поминати заведено триразово,й одночасно – за упокій моєї грішної душі вип’ємо.– Попросив він,намагаючись заглянути мені в очі.– Господь простить.

«Так завжди з ними.Причепиться – не відв’яжешся.– зітхнув я,мимоволі киваючи й одразу проклинаючи себе за згідливість.–  Знайшов місце і час...»

–   А ти що – у  Бога віриш? – спитав уголос,щоб що-небудь сказати.

–  Не вірю –  вірую! – урочисто й поважно прошепелявив Пашка,піднявши догори кривий вказівний палець з темним обгризеним нігтем.– Я  Янгола бачив!

«Ну,понесло чолов’ягу...» – я вже розлютився на себе всерйоз.

–   Прийшов він до мене прямо з неба он туди – за намет,де я спав.Ніч була,розумієш,тепла...Прокинувся я від світла неземного...А він і каже,що мушу я душу свою безсмертну людську врятувати – коротше кажучи,від смерті  її зберегти,а себе не пожаліти.Сьогодні,сказав...Сьогодні… Чуєш,давай по останній? За мене.Лячно мені...

– Та Господь з тобою,вже пий! – я  і сам пом’янув Бога при цьому.

– Ні,ти вже сам налий мені шкалик.І обов’язково собі.– Голос у Пашки тремтів,так само,як його руки.– Щоб по третій було...

Не кажучи ані слова,я налив йому повну скляночку,плеснув і  на один ковток і випив.

– От і спасибі тобі,чоловіче добрий.– Пашка вклонився мені й одним подихом перекинув свою горілку всередину.– А як тебе звати?

Я назвався.Потім знову глянув на годинник – для переконливості: 

– Ну,давай,Пашо,по останній.Бо я вже піду.А горілку залиш собі.

Я повернувся,збираючись іти,і почув за спиною тихий шепіт мого сьогоднішнього «співрозмовника»: «Боже тебе борони»...Не обертаючись,я всміхнувся,і закрокував додому.

Ніч була теплою й тихою.Машин на вулиці майже не спостерігалось.Горілка свою справу зробила – в животі було гаряче,а на душі – спокій.Захотілося їсти,я мимоволі додав ходи,уявляючи собі вечерю,яка чекала мене в холодильнику.І тут мені пригадався Генка.Немов на одну мить я побачив його усміхнене обличчя й пошкодував,що вже ніколи нам не зустрітися з ним і не побалакати,як бувало раніше.

–    Не зараз.– Ясно сказав прямо в мене над вухом веселий Генчин голос.– Ще встигнеш.

Я  здригнувся,ступаючи на дорогу з тротуару,й подумав про те,що непогано б завтра ж після роботи зайти до церкви й поставити Генці свічку «за упокій».

До рогу будинку залишалось якихось кілька десятків метрів.Машину я помітив не одразу.Почув лише шум двигуна.Із-за будинку навпроти вискочила біла «Ауді» й на величезній швидкості насунулась на мене,осліпивши фарами.Від капоту несло цілком відчутним жаром.Я  заціпенів,нічого не встигши збагнути від несподіванки і раптом відчув позаду потужний поштовх.Мене відкинуло вбік,я перекотився впоперек дороги й підхопився на ноги,потираючи забите плече і відчуваючи,як миттєво тверезію.Машини вже видно не було,у повітрі залишився невловимий слід – пахощі перегрітого металу,гуми й ще чогось,чому я ніяк не міг дати назви.Яблука з мого кулька розсипались і одне з них підкотилося прямо до залитою кров’ю руки мертвого Пашки-бомжа.Він лежав,витягнувшись у весь свій невеликий зріст,і в широко розкритих очах його без усякого суму відбивалося всіяне зірками київське небо.Розбиті Павчині губи посміхалися,і я подумав про те,що  перед тим,як померти,він побачив,напевне,того самого Янгола,який приходив до нього,– нікому не потрібного на цьому світі алкана,– щоб урятувати для якоїсь несповідимої мети моє життя.